Сам пишу – сам читаю… Або «:Sctptic:».

 
Сам пишу – сам читаю… Або «:Sctptic:»
Книжки за жанрами

Всі книжки (1569)

Колонка

Проект з "Родимками" Іри Цілик - дещо інакший. Це була настільки вдала Ірина книжка (а ми знаємо, що говоримо, - не інтуітивно, а за статистикою), що нам було дуже шкода, що вона розійшлася в такій малій кількості друкованих примірників, більшість читачів надали перевагу скачуванню умовно безкоштовної електронної версії, не переймаючись запропонованою післяплатою. Авторам не звикати. Але кількість і тривалість цих скачувань навіть після того, як книжку припинили рекламувати в мережі, примушували нас шукати іншого продовження цій історії.

Новий проект реалізовуватиме освітні програми у сфері літератури, книжкової справи, літературного менеджменту та дотичних сферах суспільного життя, які пов’язані з роботою над текстом.

Отож, в нашому випадку кожен двадцятий захотів скачані електрони матеріалізувати в паперовій версії. Оце і є „рекламна користь” від вільного розповсюдження інформації (піратів), щоправда, непряму рекламу не так вже й легко, а пряму шкоду теж неможливо порахувати, бо значна частина тих, хто скачував, просто не отримала б доступу до паперової книжки, навіть якщо дуже хотіла б: книжка була на полицях переважно київських книгарень та мережі книгарень «Є».

Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Рецензія

24.01.2010

Рецензія на книжку:
М.Сапко. digital Романтизм : Альманах

digital РОМАНТИЗМ. - К.:Гамазин, 2006. - 320 с.

автор статті - Валентина КУЗИК

Я не люблю категоричності. її так само не люблять чи не усі гуманітарії, літературні критики, а також: виборники Свободи (Вибору і Слова), Демократії та Інших цінностей нашої та попередніх діб. А, може, це й не на краще...

Поняття літературності й літературність як поняття сьогодні не просто, сказати б, набуває розмитих меж... воно узагалі межі втрачає. Тепер літературою можна назвати УСЕ. Буквально усе, що написано. І хто сказав, ніби автор помер? Автор живе! Він розмножується, ксериться, видається... авторів багато. Кожен із нас автор.

Саме в цьому я повинна була переконатися, прочитавши колективного творчого доробка дописувачів сторінки глобальної мережі www.gak.com.ua. Щоб не бути категоричною – скажу: «Непереконливо :-/ ».

Існування Інтернету в житті сучасника - константа його не тільки професійного, а й приватного життя. Тут, окрім новин, погоди та інформації про спітнілі пахви Брітні Спірс, можна почитати ще про те, що останнім часом робив ваш друг чи сусід або отой-он симпатичний незнайомець. Тут усе дозволено й задокументовано.

Книжка digital РОМАНТИЗМ -проте, як той, ІНШИЙ світ проступає чи наступає на світ консервативного паперового письма. Як кожен власник лайфжорнала може почитати себе паперово оформленим і відчути себе автором. Не просто там дописувачем одного чи численних форумів, а відчути себе Шекспіром, Діккенсом, Джойсом! Мені складно сказати, чим (та чи справді) сайт Гоголівської академії відрізняється від численних подібних, проте я маю сумнів щодо доцільності такого шляху до книги - шляху від апріооного відчуття себе гідним називатися автором до логічного засвідчення такого права на книжковій полиці.

digital РОМАНТИЗМ еклектичний: стильово, жанрово, настроєво та за якістю літературного чи псевдолітературного продукту. І це очевидно не на користь збірці: відсутність стрижневого задуму перетворює її на купку доробків, які навіть і «купи не тримаються» (хоча упорядники і зробили спробу якось класифікувати те все за досі незрозумілим мені критерієм: склалося враження, що було повисмикувано тексти з загального доробку за мотивами, а по тому усе, що не увійшло до вже означеного, «закинули» у розділ «Суб´єктивне»).

Якість запропонованого так само сумнівна. Причім цим хибує як власне творчість авторів (дієслівні рими, односкладові речення та слабкість ідейна, яка загалом стає недоступною за стіною мовних недоречностей), так і рецензії критиків, які, здебільшого, зрозуміло, позитивні та вкладаються у не надто конкретні однореченнєві твердження типу «Щось є у цьому вірші» або «Ну гарно пише авторка» чи ще - «Суперово»).

Формально суттєва перевага — наклад: 500 екз. Я так подумала як економіст... що книга окупиться, адже кожен автор, безперечно, придбає собі екземпляр на засвідчення власної літературної спроможності... та ще й так нехай половина із них подарує татові/ мамі/бабусі/коханій, аби піднести власний авторитету їхніх прихильних очах.

...Усім нам необхідно вчитися ВИСЛОВЛЮВАТИСЯ. Почувати могутність та матеріальність Слова. Тільки тоді авторам гарантовано успіх (за умов наявності мінімального хисту до письма (sic!)), а книгам - вагомість.

Зі словами котрогось дописувача: «Критика має бути конструктивною, тому будемо продовжувати!»

Та отож... J

Газета "Знак" березень 2007 року



Ну, отож… (відповідь)



Нещодавно оголошено початок формування другого випуску альманаху Гоголівської академії «Digital Романтизм». У зв’язку з цим (втім, можливо, й без жодного зв’язку) увага до першого випуску творів учасників Гоголівки посилилася, про що свідчить рецензія Валентини Кузик «Сам пишу – сам читаю… або «:SCEPTIC:» на сторінках «Знаку». При її читанні у мене виникли деякі контроверсійні думки щодо хоч і загальних, але від того не менш актуальних положень авторки.

Перш за все – чи доцільно називати «Діджіром» книгою в традиційно-консервативному паперовому форматі? А так видається, що ламінована обкладинка з кількасотсторінковим вмістом переконала нашу скептичну рецензентку. Тоді виникає питання: а навіщо так послідовно в цьому сторінковому наповненні вкраплювати зразки мережевих сторінок, причому візерунок самої палітурки являє собою цифрову розгортку з чорнильною плямою десь на крайчику? Це речі, які в оформленні помітні відразу. Упорядники розсипаними в альманасі натяками, а часом і прямо (у передмові) дають зрозуміти, що ні, це не книга, а певна аналогова структура, яка формує в досить ілюзорну цілість вибрані кавалки мережі, і ще точніше – тільки попередній матеріал для проекту самої книги в більш консервативному її вияві. Як може бути відомо відвідувачам сайту, упорядники для випуску другого альманаху суттєво змінили спосіб відбору творів до опублікування. А перший випуск у якомога наочнішому вигляді передає саме цей ШЛЯХ від мережевого розмаїття до книги, початкову стадію з розмитими критеріями та архітектонікою текстового комплексу. І в цьому таки інтригуючий літературний прикол, неочікуваність, - доречно спитати самих (і багатьох!) авторів, чи сподівалися вони побачити себе під книжковою обкладинкою, та й чи мають вони стосовно цього факту якісь творчі амбіції. Як я сама пересвідчилася і на презентації, і в приватних розмовах, більшість уважає свою приявність у «Діджіромі» радісною несподіванкою і приколом. Справа проста. Мережеві автори добре привчені до того, що слава, творча кар’єра (брррр…), популярність, імідж – вельми плинні речі. За один чи кілька днів ти можеш вилетіти з «топа» і зайняти почесне місце внизу рейтингу вподобань чи взагалі бути видаленим із сайту. Чому ж тут радіти? Чи, може, є «живішим» автор, який щопівроку, рік, три роки послідовно випускає книгу, маючи можливість самовдоволено дрімати у своїй літературній влаштованості й престижі власного імені, яке (а не книгу і тим більше не творчість!) купить читач, до речі, рідко родич і часто навіть не однодумець? Яку паралель може усвідомлювати мережевий автор між собою й Шекспіром та Діккенсом (питання Джойса справді спірне)?

Про структуру. Як я вже казала, вона вельми ілюзорна. Різні тенденції, настрої, стилі, субкультури і взагалі культури, та й, зрештою, тексти різної художньої якості чудом уживаються в межах альманаху. Ніяким способом, окрім розмитого й ледь накиданого тематичного (Автентичне, Орієнтальне, Історичне, Ландшафтне, Фантастичне, Готичне…) не вдалося б структурувати цієї різношерстої строкатості. Дивно, що поруч з умовним тематичним мотивом «Суб’єктивне» рецензентка не назвала такі ж умовні «Небесне» й «Земне», не зазначила сумнівності добору в «Орієнтальне» тощо. Але при всій своїй ілюзорності структура альманаху все ж мало скидається на класифікації Борхеса. Назви розділів – не тільки слова, теми уречевлені, наділені побутовим та й навіть філософським змістом. Не за алфавітом же слід було ділити ці недорозгадані ніки та псевдоніми (вам вселяють довіру імена Коки Черкаського, Олексія Спейсера Кацая, Serg-а, LГ?). До речі, дуже близько за якостями, які називає рецензентка, до «Діджірому» нібито стоять різноманітні «спільні альманахи», автори яких не стали переможцями всеукраїнських літературних конкурсів (яскравий приклад – «Привітання життя»). Добірки авторів небуденного рівня стоять поруч із відверто низькопробними текстами. Тематичне різноманіття вирваних із контексту творів часто не має, крім алфавітного, жодного критерію поділу. Добра частина учасників стає «книжковими» авторами тільки на сторінках цих альманахів. Інша добра частина, обнадієна дебютом, потім публікує різними способами свої власні книги (традиційно-паперові) – різної якості й міри потрібності в літпроцесі. І хоч назагал такі альманахи є, навпаки, «братськими могилами амбіцій» (не-переможці-бо!), але у ставленні автора до свого опублікованого доробку, а особливо в ході розкуповування простежується така подібність! Може, авторка допустила якусь неточність у виборі предмету аналізу?

І наостанок щодо рецензій. Той, хто має значний досвід на літературних сайтах, добре знає про проблему фахової критики, яка стоїть майже на всіх цих ресурсах. Рецензують звичайні читачі, чиї мізки не переобтяжені літературознавчою термінологією, за простим принципом «подобається/не подобається». Кількість позитивних відгуків є лакмусовим папірцем для видавця щодо відстеження читацької аудиторії. Тому дивуватися з більшості позитивних рецензій, а тим більше обурюватися нею смішно. Тим більше що плоскою одноманітністю емоційних та оціночних реакцій «Діджіром» «похвалитися» не може. Серед рецензій є й половинчасті, й відверто розгромні, полемічні оцінки. Рецензентка чомусь оминула увагою гумористично-сатиричну полеміку на ст.. 26-31, самоцінну як літературний твір-містифікація, та енергійну «перепалку» між Кокою Черкаським та Олесем Бережним (226-232) – зіткнення поглядів двох далеко не плоских і фахових критиків на злободенну проблему, яку порушує аналізоване ними оповідання. Це позитивні моменти на противагу суцільним негативам, які впадають в око авторці рецензії.

Критика, як десь було сказано, має бути конструктивною.

Особисто я таки не люблю категоричності.



Кінець літа 2007

Ірина Дементьєва

(Джерело: Буквоїд)

Реклама
Rambler's Top100