У нас доволі сильна сучасна проза, вирізняється вона розмаїттям стильових течій, багатогранням тематичного наповнення, сміливістю та відвертістю, і ще багато чим. Можна було б застосувати ґендерний підхід, тобто виокремлювати жіноче та чоловіче письмо, і в цьому теж був би сенс. Нас же цікавить наразі одна авторка й один її твір.
Христина Лукащук народилась 1972 року у Львові. Навчалась у Львівському училищі прикладного мистецтва імені Івана Труша (спеціальність: художня кераміка). Закінчила Львівський державний аграрний університет за спеціальністю «Архітектура будівель і споруд». Дебютувала як поетеса; авторка двох поетичних збірок: «Без назви…» (1999) та «Стриптиз» (2008). Видала дві книжки «образків з життя»: «Негламур» (2006) і «Ванільне небо» (2007). І от цьогоріч вийшла її повість «Рожевий і ще раз рожевий», за яку в рамках конкурсу романів, кіносценаріїв і п'єс «Коронація слова – 2009» авторка була відзначена під гаслом «Вибір видавців».
Пригляньмося саме до цієї останньої наразі книжки. По суті, нам так видається, повість є зразком чуттєвої сповідальності. Її міг написати, так би мовити, новітній Абеляр у спідниці, якщо знехтувати часовими й ґендерними принципами. Складається повість із трьох розділів.
Перший розділ «Подорож» розповідає про мандрівку головної героїні-сповідальниці на екзотичний острів, антураж там нетривіальний, та й внутрішній чуттєвий світ, описаний наче щоденниково, теж нестандартний. Звернімо увагу хоча б на таке одкровення: «Боїться сказати, що і близькості в неї не було без… алкоголю. Ніколи… Якось, до речі, сказана ним фраза – не пий, повір, без алкоголю ті самі відчуття… налякала її». Про це, як кажуть, можна сперечатися, авторка ж дає власну візію цих нюансів.
У другому розділі «Все має свій початок» йдеться про зародження стосунків і почуттів між тандемом головних героїв. Із цих двох персонажів поперемінно, наче в калейдоскопі, головним стає то вона, то він. Звичайно, це напрочуд альтруїстично – коли авторка віддає пальму першості своєму партнерові. Не знати, чи зробив би він так, коли б сам писав подібну повість. Але це умовний спосіб, а спосіб дійсний – це сама повість.
«Кінець історії» є розділом третім, він справді завершує оповідь, але ж сама історія кохання не закінчується. Про це начебто нічого й не сказано, проте мотив продовження стосунків вчувається десь поміж рядків, на рівні настроєвому, наче легесенько промальованому пастелями.
Видається, що сенсовність формулювання «рожевий і ще раз рожевий» має спектр від інфантильності до відвертої еротичності. Тобто від того рожевого іграшкового каченятка, з яким засинала героїня повісті в першому розділі, до кохальної сцени «де труа» у розділі третьому, коли сподівано-несподівано між героєм та героїнею з'являється ще третій персонаж жіночої статі. Можливо, епітет «рожевий» дуплетом домінує в назві повісті, бо героїня чи авторка дивиться на двоїсті стосунки та свої почуття крізь «рожеві окуляри».
Відверті еротичні сцени, прописані від першого розділу до третього, нагадали мені мій еротичний «вінокій сонетіїв», написаний ще в червні 1990 року. Тілесна чуттєвість кохання отримала тривку прописку в нашому письменстві, свідченням чого є, зокрема, й повість «Рожевий і ще раз рожевий».
Фахово здійснене й редагування тексту, виконане Євдокією Русин. Щоправда, для теперішнього галицького вуха начебто не надто виправданими можуть видатися відносно часто вживані дієслова (і похідні словоформи) «вспіти» (можна: встигнути), «заставляти» (можна: примушувати). Щодо коректи, то вона виконана ретельно, фактично без огріхів. От тільки на початку повісті вживається SMS великими літерами писане, а з певної сторінки вже надалі малими: sms. Із текстом повісті гармоніює художнє оформлення Ані Булкіної, від обкладинки, витриманої в червоно-рожевих тонах, до чорно-білих ілюстрацій, що вдало відтінюють сюжетні ходи. Зокрема, й завдяки цьому книжка є цілісною як композиційно, так і візуально.

Зразок чуттєвої сповідальності.