Українська фантастика зараз переживає важкi часи, мабуть так само, як i вся сучасна вiтчизняна лiтература. Зменшилася кiлькiсть лiтературних часописiв, альманахiв, зi сторiнок яких ранiше молодий автор мав змогу принаймнi заявити про своє iснування.

Попри всi негаразди у письменникiв-фантастiв залишилася досить велика читацька аудиторiя. Та нашi видавництва щось не дуже поспiшають вдовольнити читацький попит. Iнодi здається, що вони навпаки безпосередньо зацiкавленi у наповненнi книжкового ринку за рахунок продукцiї росiйських комерцiйних видавцiв, котра зараз необмежено розповсюджується по всiй територiї України. I в той же час майже половина популярних нинi авторiв, що працюють у жанрi фантастики та видаються в Росiї — українцi, бiльшiсть яких живе поруч з нами.

Вiдтак, чи не станемо ми невдовзi безсило скиглити за “втраченими талантами”, котрих “викрали клятi мос…” Перепрошую, котрi спокусилися перспективою вижити за рахунок видання власних творiв у сусiднiй державi, де тiльки й того, що податкове законодавство бiльш сприятливе, а ставлення до письменника — бiльш поважне? Вижити i заявити про себе — а не гордовито пiти в небуття з повною шухлядою неопублiкованих творiв.

Прикро…

Звiсно, на цьому тлi кожна книжка в жанрi фантастики, написана українським автором та видана в Українi хоча б коштом того самого автора, є досить помiтним явищем. Що вже казати про лiтературнi конкурси, про цей своєрiдний полiгон для виявлення новiтнiх тенденцiй в лiтературi! Подiбний високопрофесiйний пiдхiд до справи залишається всiляко вiтати i заохочувати. Одним з небагатьох дiючих вiтчизняних конкурсiв є “Золотий Бабай”, засновники якого прискiпливо ставляться до надiсланих творiв не зважаючи на “розкрученiсть”, досвiдченiсть або недосвiдченiсть авторiв-учасникiв. I видають книжки з творами лауреатiв.

1999-го року один з першої десятки “Бабаїв” одержав роман члена Нацiональної спiлки письменникiв України, київського фантаста Тимура Литовченка “Двоє в чужому домi”, котрий наприкiнцi минулого року вийшов друком у видавництвi “Факт”. Добре, що маючи три росiйськi книжки (“Власть молнии”, “Воины преисподней”, “Повесть о четырех цветках”), пан Литовченко зробив демарш, i його чергова книга з'явилася на рiдних теренах. Отже, маємо вельми приємний факт… завдяки видавництву “Факт”.

Тема твору ненова, i в цьому є певна складнiсть. Адже iснує безлiч лiтературних творiв про вампiрiв, починаючи iз загальновiдомого “Дракули” Брема Стокера. Та й в українськiй лiтературi з її багатющим фольклорним пiдгрунтям тема опирiв досить розвинена. Проте автор не розчаровує читачiв, бо роман “Двоє в чужому домi”, як кажуть англiйцi, має своє обличчя. Зрештою, коли пiсля неодноразового вживання певний прийом або сюжет перетворюється на лiтературний штамп, його можна спародiювати. Саме це i зробив Тимур Литовченко, причому, як на мене, дуже талановито, просто блискуче. Як i в кожному голiвудському боєвику, тут є все: кохання i смерть (щоправда, з нестандартним “вампiрським” воскресiнням), ревнощi i примирення, брехня i каяття, закривавленi iкла i вибух бомби… Тонка ненав'язлива iронiя, цiкавi сюжетнi ходи, живi риси героїв, динамiчна iнтрига — все це захоплює з перших же сторiнок. А завдяки досконалому стилю письма книга читається з особливою легкiстю.

На додачу в романi є те, чого, на мiй погляд, бракує багатьом сучасним белетристичним творам — схвильованiсть за чужу долю, любов на тлi сучасної бездуховностi та… людянiсть. Що, мабуть, набагато цiннiше за все iнше для нас, людей. Тим паче, що головнi герої роману все ж таки вампiри. Хоча й не позбавленi авторської симпатiї.

Розв'язка подiй завжди має бути приголомшливою. Особливо це стосується “жахликiв” — адже без цього пiсля нервового напруження читач закрити книжку iз розчаруванням. В романi “Двоє…” розв'язка особливо несподiвана. I це досягається завдяки зiткненню принаймнi трьох тем, трьох лiнiй — мелодраматичної (сентиментальний грабiжник Мет Голдвiк), мiстичної (вампiресса-вбивця Реджина-Сiльвiя) та гостросюжетно-детективної (господар будинку Ендрю Форестер). А також використанню прийому “обрамованої повiстi” — тобто, пiд кiнець автор виходить за рамки основної розповiдi i декiлька разiв поспiль “ставить на вуха” весь сюжет. Все рiзко обривається на пiку останньої бiйки… А кiнець залишається додумати самому читачевi.

Одне слово, особисто менi роман дуже сподобався не тiльки тому, що я є палким прихильником фантастики як такої. Дуже добре, що саме зараз у нас починають друкуватися книги так званих “легких” жанрiв. I дуже добре, що роман “Двоє в чужому домi” не тiльки гiдно представляє один з рiзновидiв розважальної лiтератури, але й несе приховану глибоко в серединi людяну “начинку”, котру легкою, тим паче — легковажною аж нiяк не назвеш.

Єдине, про що доводиться пошкодувати — обране Тимуром Литовченком мiсце дiї. Менi здається, з не меншим, якщо не з бiльшим успiхом iсторiю сентементального крадiя i вампiрки-кiлерки можна було розгорнути десь поближче до рiдного автору Києва. Тим паче, як я зазначав вище, тема опирiв для нашої лiтератури ненова. Вiд того, що описанi подiї вiдбувалися би, примiром, у Бортничах, у Вишневому або у Глевасi, твiр тiльки виграв би… але попри все поважатимемо зроблений автором вибiр. Йому виднiше.

5.03.2001 р., м.Київ

Людяний роман про… вампiрiв.