Уже найдавніший літературний герой людства – шумерський богатир Гільгамеш – знав, як будувати кораблі. Історію його подорожей, в тому числі й морських, записано ще клинописом на глиняних табличках. Цікаво, що на свої суходольні подвиги цей витязь чимчикував ще пішки. Тобто корабель людство приручило раніше за коня. У випадку Гільгамеша це були очеретяні лодії, майстерно відтворені в кінці 1970-х норвезьким мандрівником Туром Хейердалом.

Тур Хейердал

Окрім потягу до мандрів, пан Хейердал мав ще й пристрасть до красного письменства. І саме з його чудових книжок наш читач довідувався про перипетії плавань на бальсовому плоту «Кон Тікі» з Америки в Полінезію, на двох папірусних пірогах «Ра» через Атлантику та на очеретяному кораблі «Тигріс» Аравійським морем. Саме так цей вчений-антрополог перевіряв свої сміливі гіпотези про розселення прадавніх народів Земною кулею. Книги ж пана Хейердала заслужено стали бестселерами в усьому світі. І саме завдяки ним вчений отримував кошти й будь-яку можливу допомогу від багатьох людей – від королівських сімей до індіанців з озера Тітікака – під час підготовки наступних екпедицій.

Бібліографія Тура Хейердала досить велика. Окрім першої книжки «Подорож на «Кон Тікі» (1947), яка вже стала класикою жанру, нашим читачам особливо цікаво було б почитати останню – «В пошуках Одіна» (2001), в якій пан Хейердал відстоює теорію, що пранорвежці прийшли до Скандинавії з теренів Азовського моря.

Тім Сіверін

Тім Сіверін – взагалі цікавий випадок серед історичних реконструкторів. Усі його плавання він починав з бібліотеки, оскільки за освітою був філологом. Свого часу Тім довідався з хронік про плавання Святого Брендана на шкіряному човні Північною Атлантикою. Назви островів і країн, які відвідав першохреститель ірландців, – невідомі сучасним географам, тож існувало безліч гіпотез, які розташовували ті чарівні краї десь інде: Фарери, Ісландія, Гренландія. Найбільші оптимісти стверджували, що Святий Брендан міг дістатися до Америки. Супроти таких гіпотез працювало те, що шкіра розкладається від перебування в морській воді, про що моряки щораз єхидно філологам нагадували. Тож Тім Сіверін вирішив спростувати всі заяви опонентів практикою і 1976 року таки перетнув Північну Антлантику на шкіряному човні «Брендан», відтвореному за малюнком із хроніки. Чи треба казати, що доктор філологічних наук Дублінського університету після свого плавання також написав книжку «Подорож на «Брендані», не менш захопливу, ніж старовинна ірландська хроніка? Сам він зараховує її до жанру «історичних детективів» чи «експериментальної філології».

Усі подальші плавання Сіверіна також пов’язані з літературою різних народів. Він відтворював мандри Синдбада-Мореплавця з «Тисячі й одної ночі» до Китаю на дхау «Сохал». Він читав Гомерову «Одіссею» не в тиші кабінетів, а на палубі давньогрецького судна в Егейському морі, що дозволило досить переконливо «локалізувати» Одіссеєві пригоди і заперечити більшість занадто сміливих трактувань відповідних місць класичного твору, які закидали Одіссеєве судно ледь не на Місяць. А вивчення скандинавських саг вилилося в мандрівку на копії давнього дракара. Не оминув він увагою і книжку Марко Поло, проїхавши з друзями на мотоциклах Великим Шовковим шляхом від Венеції до Пекіна відповідно до нотаток першомандрівника.

І після кожної з подорожей-досліджень з’являлася книжка, а той не одна. Тож можна сказати, що всі мандри Сіверіна починалися в бібліотеці і там же завершувалися. Варто збагатити свою власну бібліотеку ще хоча б такими його книгами, як «Шляхом Язона» та «Експедиція Улісс».

Жак Ів Кусто

Згадкою про першу підводну подорож людства ми теж завдячуємо красному письменству. Йдеться про повість «Олександрія». Українців має особливо тішити той факт, що саме ця повість була перекладена давньоукраїнською і була улюбленим чтивом наших пращурів упродовж століть. У повісті є епізод, коли Олександра опускають на дно моря у спеціально виготовленій скляній кулі. Філологи здебільшого вважають цей епізод елементом фантастики, а історики та моряки стверджують, що використання військом Олександра Македонського водолазних дзвонів під час облоги фінікійських міст є доконаним фактом. Однак повністю позбавити такі летючі сюжети світової літератури елементів фантастики і навіть побудувати перше справжнє містечко на дні моря випало лише французькому капітанові Кусто у двадцятому столітті.

Жак Ів Кусто якнайліпше підходить для цієї розвідки про людей, які органічно поєднали морські та літературні таланти, бо майже випадковий успіх першої книжки Хейердала Кусто підвищив до рангу творчого методу. Крім того, він першим почав не тільки писати книжки, але й фільмувати всі свої експедиції, що давало досить коштів на утримання цілого інституту океанології у Монако. А його скромна, перероблена з військового тральщика, «Каліпсо» безсумнівно стала найвідомішим науково-дослідним судном в історії людства. Цікаво, що за легендою до рук Кусто цей тральщик потрапив 1947 року, коли союзники ділили судна, отримані по репараціях, внаслідок парі з англійським офіцером. Той стверджував, що такі тральщики непридатні для плавання у відкритому морі і Кусто може залишити цю посудинку собі, якщо йому вдасться на ній перетнути хоча б Ла-Манш. На цей час той бундючний англієць програв своє парі декілька сотень раз, бо «Каліпсо» з експедиціями не раз обійшла довкола Земної кулі, побувавши у найвіддаленіших і геть не зіпсованих цивілізацією закутках світу. Книгам Кусто деякі країни, зокрема Сейшели, завдячують чи не всім своїм прибутком від туризму, а наукові канали на кшталт «Дискавері» завдячують своєю популярністю саме його фільмам.

Джошуа Слокам

Хотілося б сказати, що Кусто винайшов не тільки «водяну легеню» – акваланг, але й новий принцип синергії, коли мандри годують літературу (кіно) сюжетами, а література й кіно годують подальші мандри й дослідження грошима, однак… Цей чудовий принцип, як і всі справжні відкриття – несподівано, знайшов ще в кінці ХІХ століття американський моряк Джошуа Слокам (1844-1909). І саме його книжка «Навколосвітня подорож вітрильником наодинці», видана 1900 року, започаткувала цей, як бачимо, плідний і популярний жанр «книг мандрів» у сучасній літературі.

Джошуа Слокам був досвідченим капітаном вітрильника і стояв на місткові вже двадцять років, коли сталася прикра подія. Барк «Аквіднек», яким він володів і командував, зазнав кораблетрощі на узбережжі Бразилії. Додому, до Бостона, довелося добиратися з пригодами – на великому каное, придбаному в індіанців. Втім, плавання пройшло успішно. Ось тут і виявилося, що нестарий ще капітан став жертвою не тільки урагану, але й прогресу. Капітан-вітрильник декілька років не міг знайти роботу, бо на морі вже безроздільно панували пароплави. Врешті-решт він просто власноруч відремонтував старий китобійний шлюп, сподіваючись заробляти на хліб риболовлею, але ця справа не припала йому до душі, тож він вирішив податитися у «справжнє» плавання і обійти на своєму «Спреї» навколо світу, повторивши звитяжний подвиг Магеллана, але – наодинці, сам на сам з океаном. Він відійшов з Бостона 24 квітня 1895 року і завершив свій навколосвітній рейс 4 червня 1898-го, маючи в активі 40 доларів, виручені за свій хронометр в ломбарді, і штампованого годинника, придбаного натомість.

Але виявилося, що вже охоче до газетних сенсацій людство ХІХ століття не залишить славного капітана сам-на-сам зі стихією. Місцеві газети, регулярне поштове сполучення і щойно народжений телеграф зробили свою справу. Капітан Слокам став знаменитістю, ледь вийшовши в море. І більшість зустрічних посеред морських просторів та на гостинних і не дуже берегах вже були поінформовані про сміливий задум американця і вважали за честь хоч чимось прислужитися йому та його «Спреєві». Аби не ця подарована телеграфом всесвітня відомість, плавання капітана Слокама просто не завершилося б успіхом, і люди чотирьох континентів не мали б нагоди проявити свої найкращі якості щодо нього: ґречність, шляхетність, порядність, готовність прийти на допомогу, незважаючи на фінансові витрати.

Зрозуміло, що по закінченні плавання Слокамові не залишалося нічого іншого, ніж написати свою знамениту книгу. Хоча б для того, аби засвідчити подяку всім добрим людям, хай навіть і людожерам, що зустрілися йому на цьому безпрецедентному шляху. Коли читаєш цю книгу, окрім усіх пригод, протистояння з океаном, екзотики канібальських островів, забутої колоніальної географії, з’являється й досить несподівана думка: «А може, людство ще не таке безнадійне, як це показало наступне, двадцяте, століття? Може, ще будуть із нього люди?»
Сподіваюся, книгу Слокама, цей бестселер, що перевидавався безліч разів упродовж цілого століття, невдовзі зможе перечитати і український читач.

З моря – в літературу.