18 січня в Києві презентували антологію «”Метаморфози”. 10 українських поетів останніх років» (видавництво «Клуб сімейного дозвілля»).
Упорядник антології — Сергій Жадан. До речі, він не вперше виступив у цій ролі. Рік тому для того ж таки КСД він зібрав малу прозу від десяти актуальних українських письменників у антології «Декамерон». Минув рік — і настав час поезії.
В антології «Метаморфози» не бракує відомих імен. Достатньо просто перелічити: Андрій Бондар, Сергій Жадан, Маріанна Кіяновська, Олег Коцарєв, Галина Крук, Дмитро Лазуткін, Богдана Матіяш, Світлана Поваляєва, Мар’яна Савка, Остап Сливинський.
Назву «Метаморфози» Сергій Жадан пояснює тим, що протягом останніх 10 років українські читачі мали можливість слідкувати за розвитком творчості кожного з представлених у антології поетів.
Здається, варто врахувати, що не всі українські читачі пильно стежили за еволюцією та метаморфозами вітчизняної поезії. Найбільше тут пощастило інтернет-активним читачам-блогерам. Чи не у кожного з десяти поетів «Метаморфоз» є свій блог чи принаймні сторінка в соціальних мережах. Останні років п’ять саме там вирує життя творчих лабораторій сучасних поетів.
Вихід антології є надзвичайно важливим кроком сучасної української поезії. Як мінімум, тут зібрано доволі репрезентативний комплект авторів. «Метаморфози» можуть надати непоганий зріз того, що зараз відбувається в літературних сферах. Крім того, варто врахувати специфіку розповсюдження продукції видавництва «КСД». За допомогою послуги «книга поштою» антологія «Метаморфози» гіпотетично може потрапити до рук нового читача. Такого, чиє знайомство з українською поезією закінчилося десь на шкільних уроках української літератури.
Згідно з ідеєю, кожен із поетів надав добірку своїх нових або раніше не опублікованих віршів. Але ідея не надто спрацювала на практиці. Скажімо, добірка поезій Сергія Жадана починається давно відомим хітом «Південно-Західна залізниця». Мені було ліньки порпатись у домашній бібліотеці та перевіряти інші вірші інших поетів. Зате у фанатів-пошуковиків тепер буде розвага — вони можуть погуглити інші повторно використані поезії.
Цю книжку я би радила читати з кінця. Тобто зі змісту. Для перших побіжних висновків про антологію вистачить одного погляду на список представлених поетів.
Насамперед, годі шукати логічного обґрунтування вибору саме цих десяти авторів. Їх поєднує хіба що хронологічний критерій. І добрий смак упорядника. Сергій Жадан не раз і не двічі наголошував на винятковій суб’єктивності вибору персоналій і текстів для участі в проекті «Метаморфози».
Крім того, варто звернути увагу, що до збірки увійшли ті, кого медіа досі називають «молодими поетами». Звісно, ніхто з представлених авторів не вписується в категорію «осіб похилого віку». Йдеться про інше — цих поетів часто-густо читають крізь призму «двотисячників» першого десятиріччя, тобто через призму «молодий і перспективний початківець». Хоча кожен із них уже давненько може похвалитися власним ні на кого не схожим голосом і особливим колом шанувальників.
Після опрацювання змісту варто уважно прочитати післямову Віктора Неборака. Він розповів про своє знайомство з десятьма поетами антології. Крім того, він озвучив власні думки та припущення про «ключі» до прочитання. В післямові знайшлося місце і емоційним особистісним спогадам, і переживанням, і апелюванню до нинішнього суспільного контексту.
Текст Віктора Неборака є надзвичайно важливою складовою збірки. Щонайменше, в ньому виражений погляд представника старшого поетичного покоління — одного з тих, хто з 1985–1986 років почав створення сучасної української літератури.
А ще завдяки післямові тексти антології читаються зовсім інакше. Неборак розповів купу цікавих деталей про кожного з поетів. Попри те, що розказані епізоди не містять аж такої ексклюзивної інформації, вони допомагають відчути звучання збірки.
Якщо почати ретельне читання, то легко приходить усвідомлення складності звучання «Метаморфоз». Прочитання антології «за раз» чимось може нагадати відчуття від вперше почутої сюїти для фортепіано ор.25 Арнольда Шенберга. Це як додекафонія — щоправда, тонів не 12, а 10.
Характерними для антології є два лейтмотиви. Перший — соціальний, другий — особистісний. Ні-ні, не варто лякатися. Це зовсім не схоже на давню совєтську казку про протистояння суспільного й індивідуального. Навпаки. В поезіях звучать дуже суб’єктивні досвіди. Кожен із них підкреслено унікальний і водночас типовий, пересічний, буденний. Кожен неповторний, але вкотре повторює симптоматику нинішнього «mal de siècle». Щось таке можна було почути у виставі «Хто плаче за Еммою Бломгофф». І в багатьох інших продуктах сучасної культури.
Читати й слухати ці тони та досвіди можна в будь-якому порядку. Антологія «Метаморфози» — приклад постмодерної книжки, яку можна відкривати на будь-якій сторінці, не дбаючи про композиційну стрункість процесу читання.

Антологія поезії «Метаморфози»: звуки му.