Апокаліптично звучить «10 поетів останніх ро¬ків» — майже як нагадування про кінецьсвітні прогнози, що останнім часом пожвавили світ жовтої преси. Поза тим, «Метаморфози» від «Клубу сімейного дозвілля», поетична десятка від Сергія Жадана просякнута радше відчуття¬ми не завершення, а тривання, утривалення… Так і напрошується «to be continued».
А продовження неодмінно буде, адже поети, зібрані цього разу під однією обкладинкою, не випадкові у літературному процесі. Для тих, хто стежить за розвитком української поезії, ці іме¬на давно відомі. А для тих, хто вперше прочитає їхні твори, «Метаморфози» підготували багато цікавого. Не впевнена, що всі «новопосвячені» отримають беззастережне задоволення від чи¬тання — аж надто все це відбігає від тих уявлень, які довгий час закладалися школою в розумін¬ня української поезії. Але ж поезія і виростає там, де зникають стереотипи й шаблони.
Поезія, вміщена тут, дуже різна. Однак по¬при неодноразові запевнення самого уклада¬ча в суб’єктивності відбору авторів, вибірка та¬ки виявляється репрезентативною. По-перше, під однією палітуркою об’єднані письменни¬ки із різних регіонів, від Харкова до Львова, із обов’язковою ін’єкцією київською поезією. По-друге, віковий ценз охоплює як покоління, що активно увійшло в літературу в перші роки не¬залежності, так і двотисячників. Збережено ген¬дерний баланс — і то аж надто чітко: п’ять на п’ять. При тому, що навряд чи така гармонія є віддзеркаленням реальної ситуації в літпроцесі. Цілком органічним у просторі цієї книги є сусід¬ство верлібрів і римованих віршів, перетікання форм — своєрідні метаморфози.
Зрештою, із цією книгою в руках дуже зруч¬но розповідати про сучасну українську поезію. Про те, що вона різновекторна, нестандартна, соціальна й лірична, сумовита і така, що просто «роздайся море». Що вона народжена з голосу, часто зберігає ритм дихання автора і розпові¬дає не так про абстрактного «ліричного героя», як про кожного з нас. Насамперед «Метамор¬фози» подають нам живий досвід, фіксують кожне прожите «сьогодні». Більшість із зібра¬них 170 текстів — невеликі сюжети, локальні історії, але кожного разу проглядає своєрідна декларація: «виграємо битву; / нап’ємося на радощах; / і проспимо війну…» (Дмитро Лазут¬кін). Із таких перемог-поразок складається не тільки поезія. «Є так небагато історій, в яких ми досі знаходимо забуті речі», — із жалем кон¬статує Остап Сливинський. Однак у цьому ж — і свобода, «свобода — як легкий голод, свобо¬да — як добрий апетит» (Олег Коцарев).
Сергій Жадан інколи так підписує свої кни¬ги — «з любов’ю та ніжністю». Зрештою, і «Ме¬таморфози», ним укладені, зберігають тепло людської приязні. І від того тільки виграють, бо «ті що люблять подивися які вони про¬сті і красиві / делікатні як найперше ранкове світло / безтривожні як голуби» (Богдана Ма¬тіяш). Почуття любові об’єднує тексти всіх деся¬ти авторів. І хоч інколи жінки розбивають «сер¬це собі та одному / дебілу, який свято вірить, що це — на щастя» (Галина Крук), саме з цього народжуються найбільш відверті тексти. Світла¬на Поваляєва погоджується: «нехай моє серце засне поміж твоїх пальців / як джміль у траві». І ця її пропозиція, думаю, зовсім не залежить від відповіді на запитання Олега Коцарева: «Чи відчуває / Це той, / Хто з тобою поруч?».
«Метаморфози» — дуже особистий простір. Богдана Матіяш говорить: «не хочу бути ніким тільки собою», — й у своїй довірі («така довіра що можна триматись за руки / і йти навіть над прірвою спокійно просто») продовжує розмову з Богом (саме так називалася одна з її найновіших збірок поезій).
Це зовсім інший хронотоп, у якому відлічу¬ють дні, як у віршах Андрія Бондаря, від дня незалежності сполучених штатів і католиць¬кого Різдва, і дня народження друга-театрала, й інших важливих дрібниць. У цьому просторі безсилі поль бреґ, кашпіровський, алан чумак і мірзакарім норбєков, безсилі всі ті, хто прого¬лошує свою непохитну всемогутність і обізна¬ність. Цей простір відкривається у деталях, як Бог Остапу Сливинському: «Він був так само близько тоді, / коли ти — ще дитина — вперше побачив Його у деталях, / відкритого і втом¬леного, тихішого з кожним ударом, як вена».
Поети не змінюють світ, а просто змінюють кут огляду — і наперед виступає все те, що ми безсилі побачити: і «прозорі речі простору прозрінь» (Маріанна Кіяновська), і теплі нефи долонь, і те, як «осінньо скрутилося бароко в зелень бань і наличники хмар» (Олег Коца¬рев), і «пір’я флуоресцентного кольору з мо¬лодика язика» (Світлана Поваляєва), і те, як «ангели над Берліном / Парижем і Львовом / на¬рікають на ранні тумани» (Мар’яна Савка). Це не просто слова, адже й саме слово у цих «Ме¬таморфозах» набуває інших якостей, іншої субстанційної форми: «Слова, ніби тварини чи діти, вибігають поперед нас і за мить по¬вертаються» (Остап Сливинський).
А от Галина Крук щиро й трохи збентежено засвідчує: «час від часу я гірша від часу — я псую навіть те, що йому не під силу: / розкла¬даю слова на запчастки, взагалі позбавляю їх слова». І вся книга так само легко розпадаєть¬ся на запчастки, на своєрідний пазл чи модель для збирання. Я читаю її, перегортаючи сторін¬ки, вибудовуючи несподівані діалоги. І мені ду¬же цікаво, в якому порядку гортатиме сторінки наступний читач.

З любов’ю та ніжністю.