«Збірка оповідань та нарисів про курсантів мореходного училища є відчайдушною спробою автора повернутися в ті часи, коли він був молодим і красивим, усе своє носив з собою, призначав дівчатам по три побачення на день під реліктовим 200-літнім дубом, найбільшим делікатесом вважав пельмені в пельменній на площі Свободи славного міста Херсона, а попереду на нього чекала воля. Справжня. Кейптаун, Лас-Пальмас і Сингапур...»

До розлогої цитати з авторської передмови до книжки вдаюся виключно з розуміння впертого факту: краще не скажеш. «Нариси бурси» Антона Санченка є самою суцільною, кристалізованою ностальгією. І вже на неї, як на хребет з живим і чутливим нервом, себто навіть спинним мозком, настромлюються епізоди цього веселого роману в новелах (Антоне, ну нащо прибіднятися, яка «збірка оповідань»?), наділеного всіма ознаками химерної постмодерністської гри.

Втім, постмодернізмом нині нікого не здивуєш. Антон Санченко вчинив мудріше: застовбив за собою місце в сучасній українській літературі, що на нього досі не здогадався претендувати ніхто — вільну вакансію письменника-мариніста. А посівши цю посаду, здійснив у читацькій свідомості елегантну підміну понять: мариністика – це не про море, як ви могли наївно вважати. Це про моряків.

Або навіть про моряків майбутніх.

У «Нарисах бурси» моря немає взагалі (ну яке в Херсоні море?): єдиний епізод на воді під промовистою назвою «Чорноморський стиль», і той розповідає про перегони шлюпок на Дніпрі. Бурхливе життя курсантів Тюльки (це не про кого ви зараз подумали, а неформальна назва ХМУ рибної промисловості) відбувається на суходолі, що не робить його менш драматичним – яким завжди є школярське, бурсацьке, студентське життя.

Тут Санченкові є на кого спертися в літературі й мистецтві: традиція сягає середньовічних вагантів – і далі через Гоголя аж до комедій Леоніда Гайдая та саги Джоан Роулінг. Херсонські курсанти мають свій неформальний дрес-код («Пружина»), власний фольклор («Привиди замка ХМУ»), винахідливо складають сесію («Кварцевий генератор»), чергують на кухні («Люддити»), змагаються за честь закладу («Чорноморський стиль»), залицяються до дівчат (майже скрізь), влаштовують кульмінаційний гала-концерт («Я викликаю капітана. Африка») і, нарешті, їдуть додому («Звізда канікула»). Мабуть, пам’ятаючи відому максиму для письменників-початківців і не тільки, Санченко водночас пише і про те, що добре знає сам (як ви вже зрозуміли, головний мариніст сучукрліт учився в Тюльці у 80-х), і про те, чого крім нього не знає майже ніхто. Задля лікнепу до книжки додано два словнички для полярних категорій читачів – поетів і матросів. Першим автор пояснює, що таке GPS, гюйс і вмордувінд, другим – хто такі Гоголь, Котляревський і Квітка-Основ’яненко.

Щодо останнього – це в «Нарисах бурси», як у радянському анекдоті, двоє різних людей. Антон Санченко добряче повеселився, нарікаючи своїх курсантів прізвищами українських класиків і сучасників та домальовуючи у фотошопі матроські комірці-гюйси до портретів з підручника літератури (до вибраної компанії потрапили також Отар Довженко, Олесь Бережний, Богдан-Олег Горобчук і, звісно, сам Антон Санченко, молодий і красивий). І ця відверта, навіть демонстративна гра одразу виводить «Нариси бурси» з площини «виробничої» студентської прози так само, як і з камуфляжу мариністики.
Письменник не просто занурюється у світлі курсантські спогади. На цьому виграшному матеріалі він витворює власний світ, де може робити все, що хоче – навіть зауваження прихильникам діаспорного правопису: «в ефірі (а хрін вам – в етері!)».

Реалізмом тут і не пахне. Натомість багато класичних «котляревських» бурлеску-травестії: ось курсант Гоголь зустрічається одразу з двома дівчатами, ось винахідливі курсанти-радійники Квітка і Основ’яненко мимоволі виходять на екзамені в міліцейський ефір, ось по плацу вчилища суне пам’ятник з обличчям начальника ОРСО (для поетів: організаційно-стройовий відділ) тощо. У цьому всуціль позитивно-оптимістичному світі геть усе – кумедне, веселе, нестрашне. Вивернута морська економіка застійних часів з її інвалютними рублями та банківською термінологією, вивченою моряками набагато раніше за всю країну («Економіка РП»). Дідівщина військового навчального закладу, для подолання якої досить «однієї небитої роти» («Рота, підйом!»). Суворе комсомольське керівництво над курсантською художньою самодіяльністю, що йому так легко протиставити творчу винахідливість та зухвалість у дусі «Карнавальної ночі» («Я викликаю капітана. Африка»)...

Та весь цей іронічний, ігровий, майже безконфліктний (чи не єдиного на всю книжку негідника-комсомольця обеззброюють раніше, ніж він бодай щось встиг) світ тримається, нагадую, на щирій авторській ностальгії. «Аби не підробка. А справжньою може бути і блатна пісня на три акорди, і соло Річі Блекмора, й канцона».

Немає сумніву, що на матеріалі тієї ж Тюльки 80-х який-небудь Андрухович міг би написати трагічний і безнадійний роман про дідівщину, партійне свавілля і тотальний радянський абсурд, в якому немає місця нічому світлому. Та реальність у кожного своя, так само, як і молодість. Повернути яку неможливо – тільки витворити заново.

Чи принаймні відчайдушно спробувати.

НОСТАЛЬЖІ.