Невеличка книжка євпаторійки Маріанни Малиної „Фіолетові діти” читалася б на єдиному подиху, якби періодично не лізли до голови зайві підозри, спровоковані авторкою. Буквально щоп’ять-десять сторінок доводиться спотикатися, як на несподіваних сходинках, і мучитися питанням: а для кого, власне, все це написано?
На такі підозри підштовхують пізнавальні примітки, рясно розкидані у книжці. Письменниця вважає за обов’язок роз’яснити читачам, що воно таке „левітація” і „колайдер”, „артефакти” й „нейролінгвістичне програмування”, як можна когось „забанити” і з чим їдять „індекс Доу-Джонса”. Також її читачеві буде корисно нарешті дізнатися, хто такі Вольф Мессинг, Бонні і Клайд та Лара Крофт. Загадково? А ви думали!
Власне, загадковості цій повісті (даруйте, але я фізично не можу назвати твір з єдиною сюжетною лінією, однією головною героїнею та п’ятьма-шістьма другорядними персонажами, що вміщується у покетбук на двісті двадцять сторінок, гордим словом „роман”) не бракує. Щось дивне відбувається у середній школі, де працює психологом молоденька Дарина Миколаївна, яку не сприймають серйозно ні діти, ні вчителі. Проте саме до неї звертається по допомогу теж молода вчителька англійської Альона, котрій «навісили» класне керівництво в 11-Б. А це аж ніяк не звичайний клас. „Вони не просто не слухають мене. Вони зі мною щось роблять… копирсаються у мене в голові…” Психологиня намагається допомогти, нічого конкретного не з’ясовує, — а за кілька днів красуня Альона раптом накладає на себе руки. І Дарина, звісно ж, береться за розслідування.
„Фіолетові діти” мають виразну детективну фабулу (цю книжку відрецензував навіть Андрій Кокотюха, котрий нічого, крім детективів, принципово до рук не бере), невибагливе фантастичне припущення, винесене на обкладинку („діти індиго вже серед нас!”), а також невід’ємну складову практично будь-якого гостросюжетного твору, написаного жінкою: паралельне змалювання людських стосунків, життєвих спостережень та філософсько-психологічних узагальнень. Недаремно ж головна героїня не будь-хто, а психолог. В неї є і своя особиста трагедія й таємниця, і з рештою персонажів вона спілкується саме під професійним кутом, намагаючись зрозуміти не лише логіку їхніх вчинків, а й внутрішні мотивації.
З цього погляду „Фіолетових дітей” можна порівняти з ранніми детективними романами Ірен Роздобудько чи Євгенії Кононенко. Але якщо в цих письменниць психологічний пласт їхніх творів суттєво переважував набагато слабшу за майстерністю детективну структуру (котра вимагає дещо іншого складу мислення), то в Маріанни Малиної ситуація зворотня.
Вона дуже непоганий сюжетник і детективну лінію твору веде залізною рукою, майже без логічних проколів та «провисань» читацької уваги. Другорядні персонажі повісті яскраві і впізнавані, проте змальовані кожен однією характерною рисою: хлопчик Кирило має очі кольору пляшкового скла, дівчинка Майя готично фарбує губи в чорне, а „напівмажор” Ігор любить тістечка. Та й внутрішній світ цих людей, що до нього виявляють цікавість і героїня, і авторка, по суті, ледь накреслений у двовимірних координатах. А глибокі особисті переживання Дарини зводяться до багатозначних натяків „сходинками” на кшталт:
„Щось важливе треба пам’ятати.
Пам’ятати.
Згадати.
Що?”
А тепер про фантастичне. Бо якщо Роздобудько й Кононенко на початку 2000-х мали амбіції створити Суто Український Детектив, то Маріанна Малина так само не позбавлена месіанських мотивацій , тільки йдеться про Суто Українську Фантастику.
Однак наша країна, слава богу, існує не у вакуумі. А в контексті світової чи навіть української російськомовної фантастики (візьміть тих самих Дяченків або Олді) „Фіолетові діти” справляють безмежно наївне враження. Про дітей індиго не писав, здається, тільки ледащий, і вже зовсім безнадійний ледар ніколи й нічого про них не читав. До того ж, скажу по секрету, всі ми давно маємо уявлення про те, що таке НЛП, артефакти й колайдер.
І ще. „Це не діти індиго з американських казочок! Це фіолетові діти! Бо їм усе фі-о-ле-то-во!” — вигукує на початку твору „перша жертва”, Альона. І це налаштовує на оригінальне, парадоксальне вирішення знайомої теми, де соціальна психологія і конфлікт поколінь розглядалися б крізь призму питомо нашої суспільної проблематики. Проте не склалося. Діти виявилися ніякими не фіолетовими, а звичайнісінькими індиго, за якими полюють цинічні ділки та спецслужби.
Другий яскравий момент у книжці, який би міг підняти її на якісно вищий рівень — теорія хлопця-„індиго” Кирила про глобальну інформаційну мережу між людськими свідомостями та злам, який переживає особистість, коли під’єднується до неї: але це наше майбутнє, якого не уникнути. Та й вона не має у повісті ані застосування, ані розвитку. І все закінчується банальною стріляниною з гелікоптерів. А шкода.
Та повернуся до своїх, можливо, невмотивованих підозр. А можливо, й ні.
У „Фіолетових дітях”, попри гострий сюжет, немає ані крові, ані брутальних сцен. Геть немає жодного сексуального забарвлення: молода психологиня та старшокласник максимум тримаються за руки, розмовляють та дивляться одне одному у вічі. Плюс оті примітки, з яких справді можна дізнатися багато цікавого… у віці десь так дванадцяти-чотирнадцяти років.
То, може, „Фіолетові діти” (хоч що б думала про свій твір сама авторка) — і є зразком тієї підліткової гостросюжетної літератури, на відсутність якої всі хором скаржаться? Адже це справді цікава, захоплива і корисна книжка. Для тих, хто почувається не таким, як усі, безмежно самотнім в оточенні дурнуватого дитячого й ворожого дорослого світів. Погодьтеся, цим дітям, котрі не без успіху вдають на публіку, що їм усе фіолетово, було б не зайве натякнути на можливість знайти спільника і друга — в особі шкільного психолога.

Для дітей, яким не фіолетово.