Роман Маріанни Малиної «Фіолетові діти», дипломант конкурсу «Коронація слова» 2008 року, вже добре відомий українському читачеві та навіть став одним із бестселерів за підсумками року 2009. Однак бестселер у широкому розумінні слова – це переважно чтиво на кілька днів, кишенькова забавка для метро. Чи так це для твору Маріанни Малиної? Думаю, що ні.

Безперечно, «Фіолетові діти» – книжка на часі для української літератури. По-перше, тому що авторка звертається до загальновідомої теми дітей індиго, про яку зараз пишуть та говорять буквально всі. По-друге, жанр містичного детективу, як назвала роман сама письменниця, відносно новий для української літератури, а отже цікавий для читачів. Елементи трилеру та звернення до теми надможливостей можуть видати роман за такий, що призначений для молодої аудиторії, спраглої динамізму та пригод. Однак психологізм та намагання осмислити серйозні проблеми суспільства однозначно вказують, що «Фіолетові діти» – це значно більше, ніж просто роман з цікавим сюжетом.

Сюжет роману доволі звичний для детективу. Маємо загадкову смерть, щоденник загиблої, що ставить більше запитань, ніж дає відповідей, та людина, яка проводить власне розслідування. Однак уже з перших сторінок, коли розвиток сюжету переривається ліричними відступами, що розкривають внутрішній світ Дарини, її бачення реальності та ставлення до того незримого, що відбувається навколо та в ній самій, зрозуміло, що психологічна складова тут превалює над подієвою. Паралельно звичному сюжету – зустрічам, розмовам, поїздкам головної героїні – розгортається сюжет внутрішній, психологічний. Дарина намагається зрозуміти себе, осмислити своє місце у світі, з’ясувати, що ж то за безодня, яка так її жахає, і чому їй все згадується момент з дитинства, коли на якусь мить все здавалося правильним, а потім світ знову став звично-викривленим. Якщо простежити цей психологічний сюжет до його логічного завершення, то висновок напрошується сам по собі: безодня у нас самих, і поки ми її не спізнаємо, поки не повернемося у «точку нуль», доти не знатимемо себе справжніх.

Фіолетові діти, за задумом авторки, і є тими, хто осягли свою внутрішню суть, змогли розвинути приховані можливості, підключитися до загальної мережі знання, енергії, вміння. Вони можуть читати думки, сугестувати, левітувати. Нагадує людей Х, чи не так? Хоча й з обмеженим набором надприродних можливостей. Однак тема фіолетових дітей, чи, радше, проблема, це тільки початок довгого ланцюжка проблем, які авторка поступово розгортає у романі.

Передусім тема фіолетових дітей поступово перетікає у тему дітей загалом. Діти – це безпосередність, свобода думок та дій, незашореність погляду на речі. Тому світ дітей протистоїть світу дорослих, «світу нудьги та ідіотських правил». Красномовною тут є картина дитячої революції, що уявляється Дарині, повстання проти правил та знищення того прокрустового ложа. Чи ж це лише дитяча революція? Однак відповідь дорослого світу на цю «кризу» одна – «прикрутити гайки – і дитина не буде тікати від реальності! Залишиться тут і тепер у своєму закрученому стані!» А це вже не що інше, як проблема контролю, яка, без сумніву, виводить нас на проблему влади. Влади, яка нібито вершить правосуддя у світі, захищаючи своїх громадян від реальних та можливих небезпек. Звичайно, люди не готові прийняти фіолетових дітей, їх здібності викликають у них страх, шок, навіть жах. Тому так легко навісити ярлик «виродків» на тих, що так несхожі на них. Страх об’єднує людей, робить їх покірною сірою масою, яка не відчуває нічого, крім ненависті та презирства до не таких, як вони. А держава – бездушний механізм, створений для підтримки цієї глобальної системи, що завжди протистоїть окремому індивіду, Особистості.

То ж «Фіолетові діти» Маріанни Малиної – не просто бестселер із захопливим сюжетом та елементами трилеру. Це роздуми над сучасним суспільством та його подальшим розвитком. Попри всі проголошувані свободи та відкритість змінам суспільство як спільнота людей не готове до цих змін, до визнання інакшості, самодостатності, індивідуальності кожної окремої людини. А суспільство як система – це повне заперечення змін взагалі, оскільки вони загрожують зруйнувати той механізм влади, що вибудовувався століттями. І це страшніше, ніж сама можливість появи таких фіолетових дітей, якими їх змалювала письменниця.

«Фіолетові діти»: бестселер, чи щось значно більше?.