Жанр: детективне розслідування фантастичних обставин

Мені сказали, що це – не фантастика, тому я і купився. Тобто, купив книжку Маріанни Малиної, і прочитав її в той самий день, коли ця авторка знову отримала диплом конкурсу «Коронація слова» за роман «Випалений шлях». Попередня книга теж відзначена цим конкурсом. До того ж Інтернет підказав мені, що Маріанна Малина живе в Криму і таки сама себе вважає письменником-фантастом. А отже, переконувати самого себе, що прочитав «детектив з елементами містики» не варто: мені впарили фантастику. Та, подумавши ще кілька днів, я вирішив не поспішати з висновками.
Факти з сучасного українського літературного життя часом ставлять під сумнів належність того чи іншого автора до того чи іншого жанрового сегменту. Скажімо, Марина і Сергій Дяченко – фантасти. Є ще Володимир Аренєв – теж фантаст. А є Василь Шкляр, якого за роман «Ключ» українські фантасти визнали своїм братом по крові і нагородили. Хоча якби в Україні існувала така субкультурна спільнота, як тусовка «детективістів», «триллеристів» чи «еротоманів», Шкляра з його «Ключем» радо прийняли б і туди. Така сама історія відбулася і з Юрієм Винничуком – автор чи не першого українського нуару «Діви ночі» не так давно теж був визнаний фантастами фантастом.
Якщо вийти за межі вузенького українського простору популярної літератури, то «Фіолетові діти» Малиної викликали в мене насамперед легеньку асоціацію з одним із ранніх романів Олександри Марининої «За все треба платити». У Марининої – армія людей з паранормальними здібностями, яка виходить з-під контролю. У Малиної – діти з надзвичайними здібностями, яких ще називають дітьми індиго, котрі теж гуртуються для завоювання світу. У Марининої з гіпнотизерами боролася професійна сищиця Настя Каменська, у Малиної їм намагається протистояти шкільний психолог Дарина.
У тому, що люди з незвичайними здібностями таки бувають, нас уже не перший рік переконують телепрограми на зразок «Паралельного світу» чи «Битви екстрасенсів». А якщо екстрасенси бувають, значить, роман «Фіолетові діти» - не зовсім фантастика. Отже, я все ж таки прочитав щось на зразок детективу з паранормальним підтекстом. Бачите, як просто переконати себе в тому, що вперто не читаєш фантастики!
Але все ж таки Маріанна Малина вочевидь насамперед тяжіє саме до фантастичної літератури. Бо в «Фіолетових дітях» від самого початку немає таємниці чи бодай подвійного дна чи мінімально хибного шляху пошуків істини – найпростіших прийомів, до яких вдаються автори детективних романів. Фантастика – література без таємниць. Якщо у фантастичній історії повинен з`явитися зелений марсіанин з бластером – він з`являється, і ні за кого себе не видає. Бо для шанувальників фантастики він, марсіанин, цінний саме через свій зелений колір, бластер останньої моделі та інопланетне походження.
Так, уже на початку історії ми дізнаємося, що учні 11-Б класу – не діти, а виродки. Потім, коли подруга Дарини, вчителька Олена, з доброго дива накладає на себе руки, читач зовсім не сумнівається, що це – справа рук дітей-виродків. Далі старшокласник Кирило починає гіпнотизувати психолога Дарину, і останні сумніви стосовно того, що в 11-Б зосередилося світове зло, зникають. Власне, вся детективна лінія цієї історії, прописана, до речі, досить жваво і грамотно, приводить приватне розслідування психолога Дарини до розуміння того, про що читачі знали з перших сторінок роману і без розслідування: діти індиго – зло, яке треба зупинити. А їхнього гуру, екстрасенса Арсенія, бажано ізолювати від суспільства. Розв’язка відбувається на даху під гуркіт вертолітних лопатів, але ефектності це не додає: подібні історії завжди передбачають фінал у рівній мірі відкритий та похмурий.
Не знаю, чи маю я тут право комусь давати поради. Але, мені здається, «Фіолетовим дітям» не вистачає несподіванки. Наприклад, Дарина переконана, що діти індиго – це добре, а виявляється – навпаки, вони змовилися проти всіх. Чи інакше: Дарина думала, що діти індиго змовляються проти всіх, та з`ясувалося – вони не просто рятують людей, а ще й самі рятуються від хижих та ницих спецслужб. Тут свій маячок дають «Керрі», «Мертва зона» і «Та, що запалює поглядом» Стівена Кінга.
Словом, маємо безперечне вміння авторки легко оповідати. Є сюжет. Є всі ознаки м’якого жіночого письма, що додає книзі до аудиторії шанувальників фантастики ще й суто жіночу аудиторію. Проте «Фіолетовим дітям», як на мене, бракує історії та хорошого драйву. Хоча, можливо, я чогось не розумію: через те, що роман все ж таки більше фантастика, ніж детектив…

Обережно, діти!.