Сучасний український літературний процес, як і будь-яка поважна система, розвивається від супротивного – перенасичуючись чимось одним, він вимагає пошуку нової поживи і згодом отримує нове джерело інтоксикації. Тривале превалювання літературного автобіографізму змінилося ринковим успіхом історизму та публіцистичності, в чому не останню роль відіграли кілька медійних скандалів. Від передозування ідеологічно зарядженими текстами і щоденним соціально-політичним утиском література, можливо, зробить виверт серед іншого й у фантастичний напрям (згадати хоча б «Час смертохристів» Ю. Щербака). І у такому разі справжній успіх може знайти письменника, який у своїй творчості послідовно використовує фантастичні сюжети для дослідження нашого химерного повсякдення. Четверта книга Т. Антиповича багато в чому продовжує його попередні пошуки, маючи при цьому й реальне значення для розвитку всього літпроцесу — починаючи від торування нових жанрових стежин і потенційної можливості стати повнокровним бестселером.

«Хронос» розповідає про життя після 2040-го року, коли було винайдено хрономат – пристрій, здатний висмоктувати біологічний час із живих організмів і повертати його у будь-яке тіло. Т. Антипович створює не фантастичний сюжет, а модель фантастичної ситуації штибу: «що би було, якби винайшли хрономат» і що б із цього вийшло, або точніше, як вказано в авторському визначенні, це – «Історія одного винаходу». Фактично, книга Антиповича – це роман в оповіданнях, у якому немає наскрізного героя, але є зовсім невипадкові зустрічі персонажів. Короткі розділи, датовані «Липень 2040», «Вересень 2041» і т.д., схожі на стрибки в часі, поставленому немов на швидке перемотування реальності. Кожна історія розширює межі створеного світу, і письменник показує катастрофічні масштаби впливу винаходу на життя людей (поява мутантів, злочинне викрадення чужого часу, нецільове використання державних фондів і жирування чиновників, хроно-наркотики, занепад церкви й особливо філігранно виписаний фрагмент про хранителів кладовища тощо). Та хоч би якими фантастичними видавалися сюжетні вибрики, ледь не всі вони мають прямий зв’язок із сучасними українськими реаліями – з притаманним їм розбазарюванням державних коштів, висмоктуванням життєвих сил із населення, опозиційно бунтівними силами, що вже давно не борються за ідею, а займаються грабунком для своїх хазяїв, «золотим поколінням» мажорів, проплаченою політикою, занехаяною духовністю та забутою церквою, і головне – убиванням свого життєвого «таймінгу» на всілякі дрібниці, «однокласників» та бздури повсякдення. Кажучи словами героїні, у якої грабіжники викрали час і вона передчасно постаріла: «Раніше ми всі так любили вбивати час. Усі ці фільми, ігри, блоги, соціальні мережі, подорожі, пиятики… Тобто у нас відібрали той лише час, який ми однак би розтринькали. Чому ж ми такі нещасні?»

Якщо розглядати «Хронос» у ширшому контексті кризового потоку вітчизняної літератури, то роман Антиповича видається направду однією з яскравих спроб української літератури вийти на новий рівень і наблизитися до переосмислення актуальної соціальної ситуації. Для цього Т. Антипович не звертається до історизму і не намагається увібгати десятиліття новітньої історії в симулятивний щоденник, а йде від супротивного – через фантастику. У цій жорсткій прив’язці «Хроносу» до реалій сьогодення полягає одна з принципових проблем, що не дозволяє роману вийти в позачасову площину, тобто стати притчею про час, а не соціально-фантастичною історією про викрадення часу. Приміром, якщо брати за великим рахунком, подібна притчевість цілком вдалася нобелівському лауреату Ж. Сарамаго у його «Сліпоті», побудованій за тим самим принципом, що й книга Антиповича – створення певної ситуації та її багатогранне моделювання. У Сарамаго все населення землі, за винятком однієї жінки-сподвижниці, було засліплене білою пеленою, молочним мороком, що забирав у людей зір. Побіжно також відзначу подібність формування обома письменниками поетикального коду, що включає сюжетну реалізацію й постійне обігрування різноманітних примовок та народних прислів’їв, які у відповідних випадках пов’язані зі сліпотою і з часом. Роман Сарамаго виходить у позачасся притчі, що робить його актуальним за будь-яких соціальних і часових обставин будь-якої окремо взятої країни. Прозріння героїв «Сліпоти» відбувається завдяки вірі й самопожертві сильної жінки. Світ «Хроносу» повинен пройти крізь катастрофи, випробування і приниження за сім символічних років – від розділу «Липень 2040. Demon ex machine» до не менш символічно зарядженого весняного «Квітня 2047. Повернення». Світ, що пізнав лихо і вистояв завдяки вірі, зможе отримати повне очищення, перезавантаження програми власного буття і повернення до едемічного початку. За іншої нагоди вже доводилося відзначати у творах Т. Антиповича зацікавленість у питаннях віри і Бога (див. повість Т.Антиповича «Лох» і мою рецензію на неї: Не Тільки Тексти: Назад у майбуття), так само, як і випадки відвертої критики релігії (див. збірку «Тіло і доля», с. 66). «Хронос» продовжує релігійні пошуки письменника, і віра останньої віруючої людини, настоятеля храму, що за відсутності віруючих перетворився на запилюжений музей, стає зброєю, вогнем, здатним зірвати облудні маски і показати істинну сутність речей.

«Хронос» – це своєрідне продовження ідей і прийомів, реалізованих Т. Антиповичем у попередніх книгах. Особливо важливою та принадною видається ідея філософського і концептуального переосмислення певних понять нашої екзистенції у формі окремих художніх книг. Після дослідження проблем взаємин тілесного і духовного у книзі «Тіло і доля», письменник звертається до художнього переосмислення сутності часу. Ідея пошуку гармонії і повернення до початку, до власного ідилічного Едему вже була присутня у дебютному романі «Мізерія». Розповідь про афаліандрів – людей, схрещених з дельфінами, відлунює згадками про «Коротку історію риб» та їхнього годувальника Рема з повісті «Лох». Певні відголоски присутні і на рівні художнього прийому, зокрема звукова гра і створення ритмічних каламбурів у оповіданні «Магда, невіста класика» (збірка «Тіло і доля») і розділі «Червень 2044. Параноя» (роман «Хронос»). Отже, вся творчість Антиповича видається самодостатньою художньою системою, що має власні виражальні засоби, яскраву сюжетику та неповторний впізнаваний профіль.

«Хронос» Т. Антиповича – книга про сучасну українську реальність, абсурдність та химерність якої може вельми легко стати сюжетом антиутопії або фантастичного роману. І, можливо, поки що фантастика Т. Антиповича є найкращою формою буття для справжньої літератури. Доки глобалізоване суспільство у повній байдужості зайняте вбиванням власного часу.

У пошуках украденого часу.