Про книгу «Фіолетові діти» я почула в останній день роботи Львівського форуму книговидавців. Біля стенду видавництва «Країна мрій» скупчився натовп, що полягав переважно з молодих людей. Десь за їх головами затиснена з усіх боків авторка швидко підписувала молодим шанувальникам екземпляри своєї книги. Ні авторка, ні її книга не були мені знайомі. Тому ажіотаж, котрий вирував навколо них мене зацікавив. Зупинившись я спостерігала, як швидко танув стосик книг, розходжуючись по рукам нових власників. Хіба що «Сутінки» Стефані Майєр могли конкурувати з тим шаленим темпом розпродажу. Дзвінкий голос привабливої ведучої весело повідомив, що на стенді залишилось всього декілька примірників «Фіолетових дітей» та «Сутінків».
«Зараз зроблю фото і куплю книгу», — вирішила я. Та поки вишукувала, як найліпше прилаштуватись до зйомки, ведуча радісно оголосила, що «Фіолетові діти» розпродані. Не поділяючи її оптимізму, я, розчарована невдачею, пішла собі далі. Та небеса, трохи погравшись, швидко задовольнились моїм смутком і вирішили задовольнити моє бажання.
У львівській книгарні «Є», що розташована на пр. Свободи, 7 надибала «Фіолетових дітей» і яструбом кинулась до книги, щоб цього разу напевно заволодіти омріяним примірником. Покупка мене не розчарувала. Прочитавши роман на єдиному подиху, хочу трохи поділитися своїми враженнями.
…Звичайне шкільне подвір'я. Галасливі школярі радіють першому снігу. Бац — і вже один зі сніжків влучає у Дарину, що швидко перебігає до свого кабінету.
Дарина, хоч і працює психологом та відноситься якоюсь мірою до педагогічного кола, не дуже вирізняється за віком від тих галасливих старшокласників. Недарма її вважають молодим спеціалістом. І чи не тому так зухвало дивиться на неї зеленкуватими очима один із старшокласників? Що в тих очах? Виклик? Чи запрошення до гри? Чи під нахабним поглядом ховається перше любовне почуття? Чи може все це насправді наші вигадки, а хлопцеві по великому рахунку ця психолог «фіолетова», просто, попала випадково під руку.
Він же один із тих підлітків, яких вчителька англійської мови у серцях обізвала «фіолетовими». «Це за кордоном із ними цяцькаються, — кричить вона мов у істериці, — а наші, наші фіолетові! Їх треба знищувати, виполювати, як бур'ян, бо в інакшому випадку вони знищать нас!»
Фіолетові — то діти індиго. Загадкові, непередбачувані, незнайомі. Вони чужі і викликають у кого ненависть, у кого зацікавленість.
Як поводитися з ними? Проводити наукові досліди, демонструючи їх здібності, наче маленьких дресированих мавпочок? Слідкувати за ними, щоб використовувати у своїх цілях? Вони під пильним наглядом суспільства. Бо суспільство побоюється незвичних здібностей. Дехто у захваті від тих здібностей. А декому вони несуть смерть.
Чи то просто наклепи на незвичних дітлахів? Хто, хто винен у таємничій загибелі вчительки? Невже звичайні, на перший погляд, школярі, і насправді виявляться холоднокровними виродками?
Ось цим питанням переймається Дарина, головна героїня повісті, намагаючись знайти відповідь на хвилююче її запитання.
Поринаючи разом із нею у розслідування, ти і сам мимоволі заражаєшся збуджуєшся і в тобі просинається детектив, який теж хоче дізнатись, хто ж вбивця?
Не буду сподоблятися до контролерки з анекдоту, котра незадоволена поведінкою глядача, нахиляється йому до вуха і шепоче: «А вбивця — садівник» Ні, я не буду діяти за її прикладом! Адже від усього серця хочеться, щоб і читач пережив ті ж солодкі та тривожні миті, що й я, щоб він разом із Дариною знайомився із незвичним, таємним світом фіолетових дітей. Щоб читач сам зробив висновки, хто є добрим, а хто поганим. А, може, ви дійдете зовсім іншого висновку і зрозумієте, що немає ні добрих, ні поганих, лише такі як і ми самі люди, молоді і не дуже, зі здібностями звичайними і надзвичайними. Прості люди, що з острахом плутають у лабіринтах долі, шукаючи насамперед себе і свій шлях.
У творі майже нічого не сказано про кохання і разом з тим про кохання кричить кожна сторінка. Про любов, що її відшукує для себе кожен. Про любов, яка і штовхає на різні вчинки героїв. Вони вперто прямують до тієї любові, незважаючи на різні перепони. Бо тільки знайшовши її зникне острах і прийде справжнє сприйняття себе і світу.
Життя — то драма. Життя несподіване. Воно то йде повільно, наче не збираючись змінюватись, то підхоплює коловоротом подій, то водоспадом кидає нас об гострі камені, і вже знову огортає плавним плином, заколихуючи ніжними обіймами. Авторка вдало відслідковує усі виверти примхливої долі. Трохи відсторонена від людей Дарина змушена опинитися у виру подій. Чи знайде вона спокій? Чи віднайде себе, своє кохання? Чи зможе відкинувши усі соціальні догми, зрозуміти, що насправді є щастя?
Бо неправий був класик Толстой, коли писав, що усі щасливі схожі поміж собою і лише горе у них різне. Заперечимо, бо класик сказав усе з точністю до навпаки. У горі ми спільні. Зрада, втрати, нехтування — все це завдає болю.
А ось формула щастя у кожного своя. Одним для щастя потрібен стіл повний наїдків, інші вбачають своє щастя у допомозі скривдженим, у чому ж щастя Дарини? І чи можливе те щастя без розуміння інших, їх вчинків?

Фіолетовий світанок.