зроби так
щоб поети писали вірші простіші
від блискучої поезії
Ян Твардовський «Ти що створюєш чорниці»

Багато з того, до чого ми призвичаїлися, аніскільки не змінилося з певних часів: повітря так само наповнює легені, утримує між хмарами трикутники паперових зміїв і жбурляє на землю літаки; вода – втамовує спрагу, переміщує жовті мультиплікаційні субмарини, огортає життям ембріони і заколисує в своєму космічному череві утоплеників; вогонь – зігріває оселі, забезпечує працею пожежників і преображає в пеклі інквізиторів; квіти та трави – лікують печінку, нирки, серце etc., зеленіють протягом місяців і щезають в засніженому ніщо, постаючи олійними згустками на полотнах пам’ятливих імпресіоністів і знебарвленими скелетиками левітуючи в колекційних альбомах: завдяки квітам і травам в словнику з’явилися слова «фітотерапія» та «гербарій».

Натомість наші предметні знання, метафізичні передчуття укупі з нашим сприйняттям, безперервно поглиблюючись, ускладнюються: розвиток відбувається настільки інтенсивно і подекуди егоцентрично, що ми перестаємо помічати квіти з травами – аж здається наче те, до чого звикли, за тривалий період не зазнало виразних змін і зберігає сталість ледь не від початку днів. Але це не так: так нам тільки здається. Аби запобігти зсуванню в ілюзію і зберегти відчуття неподільної єдності зі світом, який еволюціонує, складність має бути в добре темперованому, збалансованому стані із зрозумілістю предметів і подій…

Універсальних письмен – таких, які б однаково сприймалися всіма людьми, не існує (чи то, може, ми ще не навчилися впізнавати універсальність там, де вона є або, принаймні, може бути) і поетична збірка отця Яна Твардовського «Гербарій» не є винятком. Але те, що книга знайде в Україні своїх читачів, не викликає сумніву, як не викликає сумніву й те, що «віднайдені» читачі зуміють оцінити поліграфічну якість «Гербарію».

Видавати книги треба гарно. Особливо, якщо йдеться про книги, що заслуговують на те, аби їх було надруковано якнайкраще, з максимальною вправністю. Саме такий професійний підхід продемонструвало київське видавництво «Грані-Т», а тому вітчизняний читач отримав ошатне видання «Гербарію» (як зазначено в післямові до книги, «одне з перших видань поезій Твардовського в Україні»), – в перекладах Дзвінки Матіяш і з комбінованим художнім оформленням (дизайн Антона Клочка, малюнки надано дітьми з України та Польщі, а оригінальні зображення гербаріїв узято з книг Отто Вільгельма Томе та Філіпа Франца фон Зібольда, виданих у XIX столітті).

Двадцять п’ять поезій «Гербарію» написано католицьким священиком, який протягом життя провадив служби в костьолі й складав глибокі, але по-дитячому зрозумілі вірші. Дитячі роки – це та дійсність, кращий-гірший варіант якої був у кожного з нас, а мова дитинства є не тільки своєрідним есперанто, але й універсальним ключем, що ним може відкриватися найбезнадійніший заіржавілий замок: така ймовірність – як найвища милість – існує завжди, як існує можливість вичитування зі знаних словесних комбінацій сокровенної інформації. Однією з цілей костьольної проповіді й поетичної бесіди є встановлення активної співучасті між особами, які контактують. Задля цього ретельно підбираються найоптимальніші слова, котрі б унеможливлювали різночитання у процесі спілкування і тим сприяли порозумінню. «Зневагомлені», стилістично виважені вербальні засоби Я. Твардовського такій вимозі відповідають сповна.

Силабо-тонічний і верлібровий досвід у віршах Яна Твардовського – аскетичний, огорнутий делікатним теїстичним світосприйняттям. Більшість віршів «Гербарію» з однослівними назвами («Звіробій», «Кмин», «Кропива», «Малина», «Нагідка», «Чорниця») написано в лаконічному форматі (4–6 рядків). Проте дві поезії на початку («Ти що створюєш чорниці», «Листок») і дев’ять наприкінці книги («Ляснути по лобі», «Мати», «До святої Терези», «Ще одна молитва» та інші) відрізняються від невеликих віршиків-замальовок посиленою «складністю» назв, збільшеним обсягом (від третини сторінки – й аж до цілої) і увиразненням християнських мотивів, зазначених у коротких віршах.

Так поволі формується образний контекст поетичної збірки, і читач, ознайомлюючись на сторінках «Гербарію» з властивостями розмаїтих трав, дізнається про те, що в своїх поезіях священик-поет дійсно розповідає: а) про рослини; б) не тільки про рослини; в) не стільки про рослини, бо у віршах насамперед ідеться про людей – живих і справжніх, здатних радіти нетривалій земній красі в очікуванні краси небесної, вічної. Ті органічні, акуратно прорисовані люди з дозованою, але достатньою виразністю проглядають крізь листя чистотілу-бородавочника, сечогінної петрушки й «іржавого готичного щавлю», своєю завуальованою присутністю не відволікаючи читача від «споглядання» завіршованого світу. Але завіршований світ «добровільно» завмирає, перетворюючись на уважне тло, коли в поезіях заходить мова про матір: про матір Ян Твардовський пише з «дуже людською любов’ю» («а тут звичайна мати / її ніс окуляри на столику чотки»), яка протиставляється «нелюдській красі зірок над супутниками» та «нелюдській красі митців»; пише, добираючи світлі слова й найнеочікуваніші порівняння. (Так, приміром, в поезії «Руки» є рядки: «Твої руки матусю / добрі як гадюча цибулька після дощу». На відміну від людей рослини та комахи аж світяться своєю індиферентністю, тому доволі неідіоматичне порівняння маминих рук із цибулькою, яка є гадючою, – хоча з гадами щось занадто миле і не асоціюється – викликає почуття стійкої естетичної ейфорії від умотивованого, а через те вдалого поєднання, здавалося б, геть несумісних образів.)

У «Гербарії» усе назване поетом наділяється однаковою – як для людей, так і для рослин – здатністю до осмисленої дії. Так м’ята у віршах о. Яна Твардовського вміє любити, поважати і цінувати, нагідка – лікувати й думати про недужих (при цьому «про себе їй байдуже»), кропива – рятувати, шавлія – хоча й «не цілує нас в губи», зате «лікує ясна і зуби». Трави в поезіях «Гербарію» дарує людям Бог, який унаочнює свою всеприсутність у простий і читабельний спосіб, що привертає нашу увагу окрім названих рослин ще й лісовими анемонами, манірними трояндами, зозулиним цвітом, пахучою пижмою, протизастудним майораном, небесною омелою etcetera. Тому звертання до кропиви («поможи дихати кволим / кашляти й чхати хворим»), подяка кмину (за те, що «хліб їсти з тобою смачно»), вихваляння меліси («мелісо чудова травице»), товариське звернення до звіробою («добре нам із тобою / друже наш звіробою»), з передніх поезій переміщуючись у заключні, зростають до висловлення вдячності Невидимому, але й водночас Всеприсутньому. Він створює «кролика з морквою / літо з хрущами / малого листя великі тіні». А прохання адресуються Богородиці та святій Терезі. Проте, звертаючись із проханням до Богородиці, поет шукає посередництва у горобини, акації, граба і берези («Попросіть Богородицю аби ми по смерті / у кожну вільну суботу ходили до лісу / бо хочеться вийти навіть із неба») – подібно до того, як у молитовних зверненнях випрошують сприяння та допомоги у християнських святих, чиї імена недаремно вчуваються в предовгому списку трав (з вірша «Ще одна молитва»). Поет благає: «не залишайте нас тоді / коли під парасолею дощ холодно й темно»…

Автор «Гербарію» вміє розповідати зрозумілою мовою про складне. А таке вміння завжди засвідчує мудрість оповідача. Поет ненав’язливо повертає нас у дитячі роки, в яких час упевнено стоїть на місці: батьки не молодшають, а ми не старіємо. Проте світ у тому дитинстві змінюється щохвилини, і ми радіємо змінам і не відаємо про те, що життя «з романтичним початком», розпочате в кожному з нас, згодом перетвориться на життя «з хрестом наприкінці / без середини», аби в кожному з нас добігти кінця.

Ян Твардовський не інфантилізує дорослих, повертаючи їх у дитинство, він лише пропонує нам зупинитися, щоб пригадати, роззирнутися довкола і подивитися уважно на себе, сьогоденних, – розумних і не дуже, щасливих і нещасних, заглиблених у клопоти і занурених у проблеми. Зупинитися… аби йти далі. Спокійним кроком. Оскільки можливість зупинитися, а потім йти далі для нас зберігатиметься завжди. Враховуючи те, Ким ту можливість передбачено, стає зрозумілим як у словнику виникли слова «милість» і «дар».

Квіти всеприсутності.