Шановний читачу, приготуйтеся, зараз підуть масові спойлери. Але не лякайтесь. Є книжки, зміст яких можна переповідати докладно, як конспектували твори незабутнього Ілліча, але нікому від того погано не буде. А чому? А тому, що інтрига у них нагнітається іншими засобами.
Заінтригував? Це добре. Тоді можна продовжувати.
Зацікавити читача карколомним сюжетом - легко. Цю методу широко використовують творці серіалів. Там на голові бідолашного героя чи героїні випадають неймовірні пригоди, причому концентрація їх на рівному місці така, що звичайна людина вже повісилася б. Цього способу також дотримуються такі попсописиці як Марініна та Донцова.
Це легкий спосіб. Але він має істотний недолік - зміст більшості таких творів забувається негайно після перегортання останньої сторінки, а хіба автор такого хоче? Навряд чи.
А є спосіб важчий. Є автори, які виїжджають за рахунок саме "красного письма", за рахунок саме літератури, саме майстерності. Б.Вербер, наприклад, нанизує слова та фрази на вервечку, й хочеться йти за нею, як по лабіринту; Ф.Пол любить так само нанизувати вже не слова, а факти, хай навіть вигадані - й кожен наступний розділ невмолимо витікає з попереднього; Едгар По й ранній Кінг - майстри нагнітання гнітючої атмосфери… так от, "Фіолетові діти" Маріанни Малиної - з цієї ж серії.
Сюжет простий - діти індиго. Цебто, дітки з новими здібностями, якщо хтось раптом не в курсі. Й конфлікт простий - дітки ці здібності мають й використовують, а старше покоління казиться з цього приводу й використовує діток. Точніше, намагається… втім, далі краще все-таки прочитати.
Спосіб, як вже було сказано, значно важчий, натомість і переваги істотніші - така книжка не вилетить з пам'яті на другий день, а через деякий час її, може, ще й перечитати захочеться.
Тепер про погане. Не є секретом, що найбільшим попитом користуються тексти, у яких читач може легко ототожнити себе з головним героєм. Хоч з Робінзоном, хоч з Суперменом, а хоч з Анжелікою-Маркізою-Якїїтам. Так от, у даному тексті з цим не просто проблеми, а проблеми великі. І не тому, що головний герой - дівчина, все значно серйозніше.
Боюсь, що більшість читачів стане на бік сил, які протидіють занадто обдарованим діткам. Чому? Це тема довгої й нудної дискусії, а якщо коротко - то з міркувань виживання. Як не крути, а фіолетові діти - це вже практично інший біологічний вид. І що з того, що вони наші діти? Все одно вони інші. І якщо не ми їх, то вони нас, а воно нам треба?
Тепер про хороше. Як бачите, книжка захоплює настільки, що описана начебто фантастична проблема здається зовсім не фантастичною. Це майстерність. Не треба великого таланту, щоб написати "космічну оперу", де надсвітлові кораблі ганяються один за одним й розстрілюють торпедами з пістолетних дистанцій; а вот написати фантастику, яка коїться поруч з нами, у сусідньому місті, на сусідній вулиці, у сусідній школі… на сусідній парті, нарешті - це треба вміти.
Окремо слід згадати про мову. (Болюче питання, як на сьогоднішній день, чи не так?) Одразу кажу - не Карпа. Книжка написана якісною літературною українською мовою, а крихітна домішка суржику в мові одного з персонажів - це та сама перчинка, без якої й суп не суп. А кілька чудових мовних знахідок, якщо вже продовжувати кулінарну фантазію, роблять це варево ще смачнішим. Як вам, наприклад, "кілька кроків тому"? Досі запакувати до одного контейнера відстань та час вдалося лише Ейнштейнові. "Великі полохливі груди" - здавалося б, дрібничка… але чоловіки мене зрозуміють.
Досить цікава деталь - усі сумнівні місці, або навіть ті, які можуть викликати незгоду у читача, шановна авторка завбачливо вкладає у вуста персонажів. Мовляв, незгодні - сперечайтеся. Але з ним/нею, а не зі мною. А я свою позицію не скажу. Хитро! Бувають, однак, ситуації, коли позиція автора цікавить більше… не знаю, можливо це замануха? Можливо, завуальований натяк, мовляв: "читайте наступну книгу, там про це буде?"
Якщо так, то він зайвий - наступну книгу Малиної я й так постараюсь не пропустити.

ФІОЛЕТОВЕ МАЙБУТНЄ.