Поезія на дотик, на смак і на аромат.

21.11.2011

Що таке «РАН», пояснити мені Шувалова відмовилася: мовляв, кожен розуміє це по-своєму. Я чесно намагався, прочитавши збірку.

Збагнути, що «РАН» - дебютна книжка молодого поета, мені важко. Шувалову я знаю досить давно, але переважно - через Інтернет, завдяки періодиці чи «Літературним майстерням», хоча декілька її виступів на якихось літфестивалях я бачив і, що важливіше, чув. Було стійке враження присутності поета в літературному процесі. Принаймні у молодій поезії. Там тепер чимало яскравих, обдарованих і на диво вправних. Не бачити потужний літературний доріст, памолодь, що активно стверджується в сучасній українській літературі, може, як на мене, лише той, хто не хоче того бачити. Це ще не літературне покоління чи якась «ґенерація» (та й чи існують вони - літературні?), це радше нова хвиля, нова спроба молодих збагнути незбагненне, ствердити новішу поетичну стилістику, сучаснішу риторику й світоглядну концепцію нового часу. Власне, так завжди починають молоді, було би дивно, якби тепер їхнє пришестя відбувалося якось інакше.

Ірина Шувалова не губиться навіть в яскравому літературному оточенні: мені здається, що вирізняють її неймовірна щирість, гранична відвертість та неповторний тембр літературного голосу.
«РАН» складається з трьох розділів: «Тримайся за вітер», «Хлопчик зі змієм», «Аргонавти» та своєрідного авторського післяслова - «Ефеби».

Авторка вводить читача до збірки віршем, названим по-модному - «Intro»: «за гачок зачепившись німбом /ти співаєш маленьке тіло». Круто для початку, хіба ні?

Шувалова майже не ставить розділових знаків, і така манера утруднює прямолінійне сприйняття, породжуючи інші, вторинні змісти віршів, а. можливо, свідомо звертаючись до них: «... змалюй мене так сунично / щоб більше ніколи сумно...», від вірша до вірша вона стверджує психоемоційний ритм збірки, кожен рядок пульсує образами.

Поезія Шувалової відчувана на дотик, на смак, на аромат. І штука не в метафорах, алітераціях, паронімічних атракціях чи поетичних етимологіях - із цим у Ірини все в порядку, наявність у неї суто технічних вмінь та пристойної школи не викликає жодних сумнівів. У неї колодязі відверті, мов рани, мікрорайони підступні, як метастази. А голос коханого - повільно стікає поміж грудей. Про що це я? А про те, що Шувалова невиліковно приречена на поетичне світосприйняття, а це значно важливіше за будь-який вишкіл, бо цього - на жодному майстер-класі не навчитися.

Мистецтво рецензії вимагає аналізу книжки, що рецензується. Але я чомусь не маю жодного бажання препарувати «РАН». Занадто жива ця збірка, аби лізти до неї з аналітичним скальпелем, розбирати, розкладати по поличках її проблематику, її досягнення й прорахунки. Відстежувати впливи видатних ( а вони іноді помітні) на молоду авторку. Бо в цій збірці є головне - поезія.
Це, власне, і все, що я хотів сказати про першу збірку Ірини Шувалової. Решту вам скаже Шувалова, коли ви читатимете її вірші.