© Тетяна Дігай, 16-11-2011
Галина Вдовиченко. БОРА: Роман. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2011. – 240 с.

Останнім часом в українського читача, на мою думку, виробився певний стереотип розуміння того, чим є вартісний прозовий твір – моментально уявляється щось похмуре, безпросвітне, позбавлене будь-яких світлих тонів. Я не кажу, що це погано, бо воно зумовлене багатьма причинами, зокрема, історичними. Проте життя споконвіку ширше й багатозначніше за будь-який найвиразніший стереотип. Якось призабулося, що в кожної особистості на першому плані – родина, батьки й діти, від яких ти залежиш і не залежиш одночасно, подруги, котрі тебе розуміють і підтримують, колеґи, що тебе критикують, і з якими треба зберегти нормальні людські стосунки. Опріч того, корисно згадати, що в житті також присутні гумор, сміх, позитивні емоції..., зрештою, солодкі мрії й будь-яка надія на щастя близькі й зрозумілі кожній людині. Перейматися зневірою, удаватися в тугу – не завжди ознака духовності.
Саме ці постулати й виявилися важливими у романі «Бора» Галини Удовиченко, однієї з найталановитіших і найуспішніших, кількаразово «коронованих» (перша премія «Коронації слова – 2009, спеціальна відзнака «Гранд-Коронація слова – 2010) українських прозаїків. Я не переповідатиму події твору. Тільки підкреслю – гостра інтрига сюжету вибудована надзвичайно ефектно, на рівні найдосконаліших зразків пригодницького жанру ( Ґілберта Честертона, Едгара По, Чарлза Сноу). Письменниця вводить нас у ситуацію, де присутні всі найважливіші «інґредієнти» смачного чтива. У львівському старовинному будинкові, котрий успадкувала головна героїня Бора від невідомого благодійника, збирається випадкове товариство.
В ході розгортання сюжету читач дізнається про подробиці приватного життя кожного мешканця, в свою чергу, наповненого таємницями. Проте, письменниця аж ніяк не обмежується фіксацією цих хворобливих таїн. Через увесь роман проходить тема співчуття й поваги до особистості в її унікальній конкретності. У динамічному, складному, часом суперечливому світі героїв не тільки віддзеркалено страхітливі колізії сучасної доби. Письменниця сміливо спростовує звичну для людства філософему про неможливість особистого щастя окремо взятої людини і переконує читача, що мрії збуваються, коли конче цього прагнути. Гадаю, не буде наразі пафосним перебільшенням зазначити, що роман щедро забарвлений лірикою гуманістичного ґатунку.
Авторська мовна інтонація надала творові певного феміністичного забарвлення, де багато лірики, трохи незлобивої іронії, ніколи презирства й обурення. Характер наративу лаконічно-стислий, економний, без емоційного надміру, без різкого протиставлення добра і зла. Композиція впорядковано симетрична: зачин із обов’язковою тайною, розвиток дії, перипетії сюжету, ефектна кульмінація та happy ending – щасливе закінчення сюжетних ліній. Образи творяться переважно традиційними засобами мелодрами (згадаймо А. Чехова з його улюбленою темою ідилиї-драми подружнього життя), хоча заглиблено психологічними їх назвати важко. Головна героїня Бора та її найближча коліжанка Світлана самохарактеризуються, тобто розповідають про себе найпосутніші речі. Характери оточення зображені опосередковано: через їхнє ставлення до різних явищ, різних людей, різних подій, через індивідуалізацію мови, характеристичні слова. В романі своєрідним чином підпорядковані фантазія, уява й логіка факту. Саме завдяки ретельній деталізації авторка досягає ефекту достовірності вигадки. Безперечно, має ціну й досконале знання читацької психології – той гачок, на який ловиться золота рибка читацького кайфу!
Існує безліч визначень стимулів письменницької творчості, точніше, як і чому він (чи вона) беруться за перо. Це і подолання гіркоти, туги, суму, болю, і бажання розказати-приховати правду про себе, і зведення особистих рахунків, кара за прикрощі й образи, і щось таке, повязане зі статтю, прагнення подолати власні комплекси, викоренити чи хоча б ослабити трагізм існування. Нарешті, це – спосіб згаяти час, почесне й престижне хобі. Я не кажу вже про бажання популярності, слави... (кожен владен додати до цього переліку своє): визначень безліч і жодного переконливого, чи не так? Колись існувала ідеологічна кон’юктура, як система позатворчих обставин, котрі впливали на творчий процес. Сьогодні, на мою думку, запанувала ринкова кон’юктура. Чи вона є меншим злом, не знаю, можливо, позаяк хоча б іноді, талант і ринок збігаються, і цей феномен звично стали називати масовою літературою. Впевнена, що творчість Галини Вдовиченко – саме той щасливий випадок.
Я не знаю, чи в майбутньому мені захочеться перечитати «Бору». Можливо, ні, бо я свідома того, що гострота мого емоційного враження тісно пов’язана з винахідливою таїною, котра щасливо (за канонами жанру) роз’яснюється наприкінці роману. Та щиро визнаю: свою частку тепла і приємних емоцій, прочитавши книгу (в зручному фотелі, з муркаючою кицькою на колінах), я отримала. І вельми вдячна за це письменниці Галині Вдовиченко!

Я ЧЕКАЮ НА ТЕБЕ» – (ЕСЕМЕСКА).