Жанр: гостросюжетне ретро

Я з великою повагою ставлюся до незнайомого мені Григорія Шалвовича Чхартішвілі, більше відомого як Борис Акунін. Він є для мене одним із незаперечних авторитетів у всьому, що стосується технологій, стратегій розвитку і тенденцій масової культури (хіба що я не поділяю його раптової ненависті до екранізації власних творів - гроші ж за співпрацю заплачені справно). Саме з поваги до Акуніна категорично заявляю: книга нового тандему Івченко & Камаєв «Стовп самодержавства» до порівняння з творчістю пана Чхартішвілі зовсім не додається.

Знову ж таки, шаркаючи в бік одного зі своїх гуру, справедливості ради скажу: не Борис Акунін придумав жанр ретро-детективу. Так само, як не Леонід Парфьонов вигадав формат свого відомого проекту «Намедни» та всього, що від нього походить. Просто так уже склалося, що інформаційний простір, у якому крутяться ці та інші популярні прізвища, українцям дуже близький. Часом настільки, що окрема категорія громадян вважає його своїм (словосполучення «наше кіно», коли говорять про російські серіали, «наш бойовик» - про стрілялки російських авторів, «наша музика» - про Баскова з Кіркоровим, а ще я на власні вуха чув «наша Алсу»).

Через те будь-що, написане в легкій розважальній формі та з неодмінною детективною складовою про кінець ХІХ - початок ХХ століття, вже називається «привітом Акуніну». Хоча погоджуюсь: пан Чхартішвілі, поліглот із енциклопедичною освітою, створив спочатку бренд, а потім - тренд: писати в тій-таки Росії про те, яку імперію росіяни втратили, сьогодні модно, престижно, актуально, і робота така дуже добре оплачується. Власне, тому українські автори, котрі написали «Стовп самодержавства», - послідовники Акуніна лише для тих, хто купується на прості визначення: ось це український Акунін, ось це - український Ден Браун, ось це - українська Марініна, ну а це - взагалі українській Кінг або український Кафка. На власні вуха чув, як Оксану Забужко в Америці жінки з жіночої громади називали українською Скарлетт О`Гарою, але то так, до слова...

Отже, пригоди співробітника київської охранки, жандармського філера Івана Підіпригори, не мають нічого спільного з пригодами Ераста Фандоріна чи кого там ще вигадав Акунін, з кількох причин.

Перша - очевидно, що у російського та українських авторів різні погляди на російську імперію. Опускаючи купу аналітики, Фандорін - це той герой, якого російський читач давно чекав, натомість Підіпригора для нас - швидше антигерой. Ми не пишаємося своїм статусом підошви Російської імперії. Ми не любимо жандармерію, ГПУ, НКВД, КГБ, ФСБ, СБУ. Ми загалом негативно ставимося до працівників спецслужб. Таким чином, Камаєв із Івченком, крім того, що збиралися заявити про себе на конкурсі «Коронація слова» оригінальним розважальним твором та збагатити печальну в своїй порожнечі полицю сучасного українського якісного чтива, жодної іншої, зокрема - ідеологічної та політичної мети, не переслідували. Мені, принаймні, так здається і хочеться так думати.

Але саме звідси витікає другий пункт: раз так, тоді що ж за книга перед нами? Хто такий Підіпригора? Швейк, якого всі довкола вважають ідіотом, а насправді він виявляється єдиною притомною та цілісною людиною в імперії Австро-Угорській, на фоні якої яскраво видно абсурд не лише Першої світової, а взагалі - будь-якої війни? Іван Чонкін, наївний у своїй простоті та логічний в проявах народної мудрості й природних інстинктах, об чийого лоба ламається тупа машина НКВД та радянської армії, а заодно - й вермахту? Або нездалий комісар Жюв, котрий з роману в роман ловить Фантомаса, але постійно хапає облизня? Загалом, національну ідею якої країни виношує виходець із селян філер Підіпригора?

Згоден, перед нами - все ж таки не пригоди когось на кшталт українського Ната Пінкертона або українського сищика Івана Путіліна. А між іншим - даремно. Бо головна стратегічна помилка авторів: вибір місця служби свого героя. Зроби вони його простецьким сищиком київської кримінальної поліції - питання, кому і за що він служить, навіть не поставало б. А тут, навіть при наявності в оповіданнях значної долі іронії, так і не ясно, на кого ця іронія спрямована.

На російське самодержавство? Але філер Підопригора не бачить у своїй службі нічого абсурдного та не розчаровується в ній. Він просто з розділу до розділу допомагає своєму начальникові вибиратися з чергової халепи, загалом лишаючись задоволеним своєю службою. Тоді як у «Статському раднику» Акунін показує тихий бунт Фандоріна проти системи (що дуже не сподобалося Микиті Михалкову, і в екранізації роману фінал інакший - Ераст Петрович чомусь вирішує, що хоч і сволота всі кругом, але ж він Росії служить, а не різним підлим гадам). Єдине, що хоч якось може виправдати нашого Підіпригору - всякий раз охранка в його особі присікає діяльність різних довбодятлів. Проте ми ж із вами розуміємо: саме ці так звані «дурники» у 1917 році помножили на нуль світову історію...

Чи, може, це сатира на згаданих гротескних більшовиків та бандитів, яких герой вистежує і серед яких - Ленін, Крупська, Беня Крик, терорист Камо та повсталі матроси з «Потьомкіна»? Тоді виходить, що читач мусить бути на боці жандармів, бо Підіпригора завжди лишається переможцем, а заразом - і чужа та небезпечна для нас машина російського держаного імперського терору. Можливо, я дещо пересмикую карти і надто серйозно сприймаю декларативно розважальну книгу, проте герой навіть розважальної історії повинен визначитися, з ким він ідейно, світоглядно та ментально. А автори - розібратися, чи сподобається це нам.

Нарешті - останнє спостереження. Творячи та пропонуючи яскравий зразок масової літератури, Івченко та Камаєв наступають на ті самі граблі, що й більшість колег в Україні. А саме: технології створення масового тексту вони знають, але уявлення про масового читача в Україні для них очевидно обмежується постійними відвідувачами заходів у книгарні «Є», читачами «Українського тижня» та працівниками Інституту літератури. Я собі наївно уявляю, що аудиторія української популярної книги колись стане такою самою, як у аналогічної російської. Тобто, це будуть читати люди без вищої філологічної та журналістської освіти - просто грамотні міщани-книголюби. Це означає, що в тексті бажано не звертатися до посилань на персонажів, котрих вони не ідентифікують, не впізнають, а значить - посил не спрацює.

Я про песика Табачка, професора Бузинова-Семиноженка, діячів українського громадського руху, дуже схожих за манерою поведінки на активістів ВО «Свобода», клоуна Путю з дресированим ведмедем Дімкою, Юліану та її «Косу смерті», силача Віктор, який кричить «ПРУ-У-У» коням, факіра Симонелло із демонами минулого та скарби Полуботка. Чесне слово, така політична сатира вже не сприймається втаємниченими. А невтаємничені - той самий байдужий до політики масовий читач, ці сміливі пасажі, наповнені громадянським звучанням, пропустить, знизавши плечима.

Якщо ми приймаємо ці невеличкі зауваження, в цілому «Стовп самодержавства» - щедра інвестиція в розвиток саме якісно зробленої української белетристики. Та підтвердження того, що навіть у Російській імперії можна знайти питомо українське ретро.

Оцінка *****(-)

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:

* Жодної надії;

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;

**** Хочеться краще, але загалом поживно;

***** Так тримати!

Значок (+) біля оцінки - Автор може краще.

Значок (-) біля оцінки - Аби не гірше.

Корона української імперії.