Тему екстремального підліткового становлення Анатолій Дністровий “застовпив” два роки тому романом “Місто уповільненої дії”. Тоді критика насолоджувалася соковитим сленґом у мові персонажів (пацики, мантелепа) і розмірковувала про витоки “хронічного антифемінізму” автора. Тепер же маємо добру нагоду прочитати новий роман Дністрового на цю ж тему – “Пацики”. Його герої, цього разу тернопільські петеушники кінця 1980-х, не втратили здатності висловлюватися смачно й кучеряво (сам лише “піт на яйцях бабуїна” чого вартує), у стосунках із протилежною статтю так само не надто церемоняться, та й займаються тим самим, що й герої “Міста…” – як сказали б у міліцейському відділку, “неухильним зростанням рівня злочинності”. Очевидно, через це на презентації “Пациків” у Могилянці поет Тарас Федюк назвав їх із “Містом…” романами-близнюками і до певної міри мав рацію. Але тільки до певної міри: бо “Пацики” – текст більш “зрілий”, краще прописаний, відвертіший і динамічніший. Недарма його жанр визначено як “конкретний роман”: справа тут не стільки в “пацанячих понятіях” (що радше скидалося б на банальну рекламну фішку), як в адекватному відображенні конкретики житейських реалій.
У цьому сенсі Дністровий – “реаліст”; він наголошує, що його сюжети іноді дослівно списані з “життя”, причому навіть такі екстраваґантні, як “публічне покарання” Валєрія Лєонтьєва в одному з тернопільських ресторанів чи знаменита бійка двох районів міста “стінка на стінку”, для вгамування якої доводилося терміново звозити міліцейські підрозділи ледь не з усієї області. Цієї обставини вже було б достатньо для попсового напівбойовичка у стилі тупорилої “Бріґади”, так що який-небудь “тюха-цокотюха” тим і обмежився б, і текст можна було би спокійно видавати в черговій серії “біг пес через овес”, яких у нас останнім часом надто багато наплодилося, але від яких “нічого псові, нічого й вівсові”. Тим часом для Дністрового це все – не “комерційщина”, а таки життя; він пише не для того, щоб когось “розважити”, а обсервує реальність, намацуючи її оприявлені й утаємничені пружини. Він сприймає це все так, як воно є – серйозно, а відтак уся ця метушня для Дністрового – тло, на якому проявляються характери.
Власне кажучи, “Пацики” – роман про найпринциповішу для кожного підлітка річ – дружбу. Ключовий у цьому сенсі момент тексту такий: “Постійно армією ходити не будете, несподівано промовляє старший Машталір. Це у вас такий вік зараз дурний, когось відловити, руку зламати, забрати гроші, а насправді… насправді все буде не так. Саша, не грузи, говори ясніше, каже Риня: що “не так”? Я про те, що вас зараз дуже багато, і всі ви не знаєте, хто на що з вас здатний, він наближається через стіл до нас і головою киває в бік нашої компанії, ви подивіться на своїх кєнтів і про себе подумайте, наскільки добре знаєте кожного з них, наскільки можете кожному з них довіряти, ти всіх знаєш? за кожного даєш мазу?”
Як складалася доля присутніх при тій розмові пациків – це і є головним у тексті Дністрового. Звісно, не в сенсі того, що це важко було передбачити. Навпаки: такі речі й передбачати не треба, бо й так ясно, що когось убили, хтось ущент знаркоманився або спився, хтось виїхав на роботу за кордон, хтось просто одружився, а ще когось поглинула тюрма чи містечкова політика… Суть, зрештою, не в деталях, а в тому, що насправді кожен знайшов те, чого, за великим рахунком, на свою голову (чи який-небудь інший орган) шукав. Так буває завжди, але щоразу воно буває по-іншому – це і є той напозір нібито й банальний, але насправді ключовий момент, у “наново доведенні” якого Анатолій Дністровий виявився особливо переконливим.
Через це “Пацики” бачаться мені… педагогічним романом. Ясна річ, не в справедливо адекватному для нас усвідомленні педагогіки як занудного знущання, а в самій організації тексту. І тут напрочуд доречно порівняти “Пацики” з іншим голосним романом останнього часу, який нібито про ці самі підліткові гормонально-алкогольно-наркотичні ексцеси, і навіть із такою ж концентрацією ненормативної лексики на “квадратний сантиметр” тексту – “Депеш мод” Сергія Жадана. Річ у тім, що персонаж, від імені якого ведеться мова в Сергія, перебуває ніби всередині текстової дії – “тут і зараз”. Відтак, його підхмелено-прикумарене дійство завдяки блискучому стилю автора видається надзвичайно привабливим, воно притягує, захоплює, заполонює, ніби запрошує читача: роби так, як ми, і хай буде все пофіґ. Курни! Трахни! Вколися! Напийся! Зроби бомбу! І що з цього буде – те вже буде потім, а зараз – не думай! Герой Анатолія натомість оповідає вже з відстані часу, тому його текст жорстокіший, він ніби промовляє читачеві: пізнавай все, але знай міру, переступивши яку, перестаєш бути людиною. Себто: що з цього буде – думай зараз, доки ще можеш думати.
Ясна річ, і фахово, і в очах цільового читача Дністровий тут опиняється порівняно з Жаданом у нібито наперед програшній ситуації: його стилістичні можливості для самовираження за такого підходу виявляються значно меншими, а якби він мав спокусу скотитися до менторства, однозначно програв би. Але оскільки менторства, як і будь-якої іншої “дорослої штучності”, навіть близько не прочитується – виграє. Поступившись стилем, він бере глибиною і достовірністю.
Мало того: якби наше суспільство бодай трішечки дбало про себе, тоді книжка Жадана мусила б вийти з грифом “читати неповнолітнім заборонено”, тоді як книжку Дністрового, незважаючи на реально присутній на її обкладинці гриф “увага! ненормативна лексика!”, варто було б рекомендувати для читання насамперед неповнолітнім. Можете вважати мене снобом, але мораль – не така вже й безнадійна в нашому житті річ…
Іван Андрусяк

Педагогічний роман.