Приватна мозаїка Анатолія Дністрового.

20.02.2012

Широкому колу читачів Анатолій Дністровий відомий передовсім як автор гостросоціальних ретроспективних романів на кшталт „Пациків“ та „Міста уповільненої дії“. Прихильникам жанру нонфікшн вже припала до душі одназ останніх його книжок – „Автономія Орфея“. „Письмо з околиці“ – книга зовсім іншого штибу, аніж усі, досі видавані з маркуванням „Анатолій Дністровий“ на обкладинці: вона водночас є і всежанровою, і еклектичною, і гранично суб’єктивною – і напрочуд свіжою як для українського літературного процесу. Ідея, здавалося би, не нова – зібрати під однією обкладинкою розрізнений доробок автора за певний часовий відтинок (в цьому випадку – від 2000 до 2009 року), розфасувати за хронометражем, придумати ефектну назву, долучити до авторитетної серії… Проте якщо копнути глибше, побачимо, що бездумним компілюванням власних раритетів, що завалялися по шухлядах, старих номерах журналів і давніх закутках блогосфери Дністровий не займався. „Я давно мріяв про книгу, яка б не мала ,постановочного‘ початку й ,резолюційного‘ завершення, яка була б настільки ж обов’язковою, наскільки й принагідною, в якій би довільно зустрічалися та розходилися різні почуття, теми, ідеї“. Тобто якщо про глобальну концепцію тут і не йдеться, то її місце посідає спонтанність, свобода від законів жанру, такий собі авторський експеримент гри у приватну мозаїку із есеїв та мікроесеїв, статей, блогпостів, коротеньких нарисів та рецензій.

З усього цього масиву інформації перед нами постає герой – самоіронічний інтелектуал, який з ностальгією згадує юнацькі та студентські голодні роки, коли кохання, вино та література цілком заполоняли його увагу, а тепер мусить жити „дорослим життям“ („три останні роки – найганебніші, бо я працював коло політики, щодня труївся нею…“, – писав Дністровий у 2008-ому), щоб утримувати родину. Раз-по-раз у цьому сюжеті згадувань і вражень випливають наскрізні мотиви: ставлення до літератури („Із Дзвінкою Матіяш дуже багато говорили про відразу до літератури і водночас про неможливість жити свідомістю без неї“ (2004), „Багато думаю про свою нецікавість до літератури“ (2005)), особливості літературних поколінь 80-х (адвокатом якого виступав у розмовах із Дністровим В. Герасим’юк), 90-х та 2000-х, графоманія (про яку писав 2003-го та 2008-го), творчість улюблених і просто цікавих поетів, письменників, режисерів, філософів тощо.
У передмові Дністровий декларує ідею своєї книги як „неприховано суб’єктивної, необов’язкової, позбавленої установки на суспільний запит“. На рівні книги реалізувати її вдалося, суб’єктивізму тут вистачає, проте на рівні окремих епізодів – статей та есеїв – текст зацікавлює читача якраз власною доречністю та актуальністю. Так статті за 2009 рік – „Адреналінове море“, „Катакомби “тіньового” інтелекту“ та „Янголи й демони етнічності“ є просто-таки блискучими, як, власне, і чимало авторських знахідок та спостережень, розкиданих по усій книзі. А мікрорецензії на завжди актуальні кінофільми, романи, філософські твори або поетичні збірки роблять із „Письма з околиці“ не лише „авторську ретроспективу“, але і „читацьку перспективу“ – довірившись їм, можна відкрити для себе багато нового й цікавого у світі високої культури.