Гаська Шиян : Hunt, Doctor, Hunt! : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Ирина Захарчук (джерело: Комментарии)

О дебютном романе львовской блогерши, переводчицы, фотографа Гаськи Шиян Hunt, Doctor, Hunt можно сказать, что он родился из постов Facebook словно Афродита из морской пены. Что это тревелог, законспирированный под поток сознания; и хотя странствия героев измеряются десятками тысяч километров, речь идет скорее не о познании чужих культур, а о попытке продемонстрировать, как с изменением ракурса хорошо знакомые вещи лишаются своей обыкновенности. Что книга перенасыщена аллюзиями настоящего, однако без «ленты новостей», столь привычной для сложного 2014 года. Что дорожная разметка здешнего бессюжетного ... [ Показати всю рецензію ] пространства — метафоры и иронические диалоги. Что главный герой — бразильский студент-медик Спиридон, которого судьба забросила в Украину, — фигура столь же необязательная, как и те микроперсонажи, которые на мгновение всплывают из небытия, проговаривают свои реплики или удостоверяют определенные микрособытия и исчезают навеки. И все это будет правдой.

Как и то, что Hunt, Doctor, Hunt — персональная осциллограмма, назначение которой заключается в воспроизведении синусоиды эмоций автора. Пусть писательница маскируется под героя противоположного пола, национальности, расы, возраста, безнадежно субъективный (и именно этим интересный) текст выдает пароли и явки. Трещина на оконной раме, холод скальпеля, запах города — это и есть настоящая жизнь, сконструированная в романе, словно увиденная в сне. Только успевай расшифровывать.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталка Сняданко (джерело: ZAXID-NET)

Надзвичайний прозовий дебют. Давно не читала прози такого високого технічного рівня і водночас настільки емоційно проникливої. Гаська Шиян влучно і талановито вербалізує думки, почуття і сумніви, які торкаються пережитого українським суспільством за останній рік і які так важко піддаються вербалізації, яка не звучала б пафосно і банально. Саме за вміння аналітичного підходу до емоцій та емоційного до аналітики книга захоплює і викликає велику повагу, враховуючи, що писалась вона, імовірно, у дуже стислі терміни. Адже деякі події, описані в романі, відбулися за лічені тижні до дня виходу книги. ... [ Показати всю рецензію ] Таке поєднання оперативності, психологізму та стилістичної довершеності в літературі зустрічається украй рідко.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Катерина Холод (джерело: Друг Читача)

Як на мене, цей роман – спроба створити потік свідомості. У ролі джерела цього потоку письменницею обрано героя нашого часу, легковажного, але рефлексуючого мандрівника, але ще не космополіта. “І тільки він, Спиридон, чорний хлопець на тлі зеленої стіни…”, – урочисто виголошує Гаська Шиян. Для того, щоб підкреслити індивідуальність студента Спиридона авторці потрібна не тільки яскрава стіна, але й безліч інших декорацій. Тож увесь роман присвячений спробам запхнути головного героя у різні театрально-життєві лаштунки, насичені звуками, кольорами, злободенними бажаннями та екзистенційними розмовами.

... [ Показати всю рецензію ]

“Ненавиджу рахувати долари, вони так злипаються. Гривня значно приємніше лягає в долоню”, – зізнається один з персонажів “Hunt, Doctor, Hunt”. Ну то що ж, є якась приємна особливість і в гривні. Світ дійсно безнадійно матеріальний, принаймі для тих, хто має існувати у романній реальності Гаськи Шиян. Але сучасний український світ неможливо уявити без гострих політичних подій. Це кров і плоть сьогодення. Без війни, анексії, корупції, хвилювань і бентежень не обійтися вже багато місяців. Чи то фатум для українства, чи визначний момент, який дозволить нарешті позбавитися застарілої постколоніальної схеми. Авторка роману майже на все дивиться з іронією, навіть на щирий ентузіазм:

” – Мама просто хоче допомагати людям. Треба намагатися змінити світ на краще. Я от думала написати президенту Росії. Попросити, щоб він перестав вести недемократичну політику щодо свого народу, утискати свободу слова і звинувачувати в усьому американців.

– Ага, ти ще б Гітлеру написала на той світ. Теж мені Саманта Сміт”.



На листа Путіну у допитливого Спиридону не вистачило ані бажання, ані сил. Навіть заради пам’яті Саманти Сміт він не спромігся на таке. Очевидно, що Спиридон – спостерігач, а не діяч. Він пропускає крізь свою свідомість те ментальне сміття, яким людство захаращує ноосферу. Але й сам потроху смітить, як звичайна людина. Спиридон швидко призвичаюється до українських реалій, хоча спочатку зима його дивувала, він “не міг зрозуміти, як можна радіти порі року, яка є втіленням смерті та безнадії”.



Для непідготовленого читача Спиридон здається екзотичним персонажем, але насправді це не так. Він цілковито вписується в концепцію мозаїчного твору Гаськи Шиян. Такий роман – не цілісний моноліт, а фрагментарна гра без початку та кінця. Бо через багато років так званий “дух часу”, тобто 2014 року буде втрачено. Ця епоха залишиться у документах, споминах свідків, фільмах та книжках на кшталт роману “Hunt, Doctor, Hunt” з різнобарв’ям суспільного хаосу. Бо підсвідомість часом стає сильнішою за усілякі аргументи розуму. Вона виринає у кризові моменти і зайвий раз нагадує, що ми живемо у царині абсурду. Cаме в ній народжуються такі зворушливі прогнози щодо нового року, який прийде незабаром. “Фрустрація першого січня завжди накочується особливим триста шістдесят сьомим валом, гіршим у п’ятдесят два рази за всякий понеділок”. Як сказав хтось розумний: якщо вас не вилікують, то обов’язково продіагностують.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олена Касперович (джерело: Art Critic School)

Що робити, коли ви опинилися на 10 днів прикуті до лікарняного ліжка, ізольовані від зовнішнього світу? Полинути у внутрішній. Або (як відповіла на це авторка роману “Hunt, Doctor, hunt”): “...коли лежиш горизонтально 10 днів і з забороною читання, легко вирішити, що в такому випадку саме час взятися за писання.”

Саме таким чином і народився роман Гаськи Шиян “Hunt, Doctor, hunt”, який було представлено цієї осені на Форумі Видавців у Львові. Дія роману починається у львівській лікарні. Молодий лікар бразильського походження на ім'я Спиридон, закінчивши навчання у Тернополі, чекає на інтернатуру ... [ Показати всю рецензію ] у Львові. За 7 років, що він провів в Україні, в нього складається досить суперечливий образ соціальної справедливості, традицій і цінностей українців. Але спраглий до міркувань про соціальне, Спиридон продовжує свої “дослідження”, “бо таки проникся до цієї країни, яка мужньо витримала клітородектомію”. У відпустку перед інтернатурою герой вирушає до Бразилії і Амстердаму, де на нього чекають примари минулого, неординарні знайомства і унікальний досвід.

Публіка сприйняла роман досить суперечливо, та, тим не менше, ми готові назвати 7 причин прочитати його. Отже, по черзі:

1. Сама Гаська Шиян. Як на мене, особистість самої авторки вже є достатньою підставою звернути увагу на роман. Адже Галина — сучасна молода письменниця і мандрівниця з досить неординарним та іронічним поглядом на світ, людей навколо і, звичайно, на саму себе. Коли їй було 16, то вона мріяла жити сама на мансардному поверсі, а коло її знайомих мали б складати митці, поети і музиканти.

Сьогодні мисткині 34 роки, вона виховує доньку, а за плечима в неї успішний переклад книги “Світло згасло в країні див” ДіБіСі П'єра. Також вона є авторкою проекту “Декаданс Бере Своє”. “Hunt, Doctor, hunt” – дебютний роман Шиян.

2. Перетворити життєві труднощі на шлях до успіху. Коли письменниця потрапила у лікарню з синдромом Ханта і була обмежена в русі, їй заборонили навіть читати. Але такі раптові обмеження спонукали Гаську розпочати роман, написання якого вона планувала аж на 12 років пізніше! Перші 100 тисяч знаків були написані на телефоні, а завершений роман вже за межами лікарні.

Це відбивається і в характері тексту: складається враження, що збентежена свідомість авторки, будучи ізольованною від світу, ніби продовжує ще деякий час породжувати ідеї і міркування у вигляді емоційних і цинічних постів для фейсбуку, хоча у книзі вони і оформлені в діалоги лікаря і пацієнтів.

Динаміка роману постійно змінюється разом із погодою за вікном, географією руху головного героя і реальним рухом самої мисткині від лікарняного ліжка у “великий світ” — від нагромадження повторів, видінь, асоціацій закритої лікарні до реальності і простоти відкритого простору. Бурхлива умовно-перша частина роману, сповнена стьобу і гри попсовими образами невільно наштовхує на асоціацію історії fb-профайлу з історією хвороби в лікарняній картці.

Цей роман – чудовий приклад того, як стан хвороби перетворився у привід до творчості, самореалізації, та, врешті-решт, успіху. Лікарня як місце тимчасового перебування теж може бути місцем перетворень.



3. Дізнатися про насолоди Ріо, Амстердама і Львова. Герой роману відлітає з України в далеку подорож. Спиридон перш за все сповідує філософію гедонізму (як і авторка роману, між іншим). Наскільки різними можуть бути насолоди і як далеко він може зануритися, знають тільки хвилі океану, жінки, крила парапланів, амстердамський “дитячий садок” і “дабл-стронг” під двоспальною ковдрою. Насолода всюди і завжди — ось його девіз. Для задоволення немає державних кордонів, і часових обмежень: Спиридон знаходить красу і прояв справжніх почуттів і в дотику до вад шкіри та ознак старіння коханої людини.

4. Роман дихає сьогоденням. Про соціальність і злободенність тексту у весні-літі 2014 годі й говорити – неможливо написати книгу у вакуумі. Але, як на мене, актуальність роману виявляється навіть не в тому, що в ньому написане, а як це написане. Інформаційна війна, яка мала місце в світі, відбивається на специфіці: серед діалогів героїв лікарні важко знайти конфлікт ідеологій, характерів чи сперечання з приводу “вічних питань”, натомість — суцільний інформаційний шум. До речі, не менш відповідними до настроїв в країні і до тексту є ілюстрації, створені близькою подругою авторки Маріанною Винар.

5. Віднайти свою жіночність у образах героїнь роману разом із Гаською Шиян.
Обравши головним героєм чорношкірого бразильця Спиридона, авторці все ж таки не вдається уникнути автобіографічності у романі. За, здавалося б, рясними балачками, міркуваннями і коментуванням, нам складно осягнути постать героя як цілісну особистість зі своїми принципами і метою.

Натомість жінки, яких зустрічає Спиридон, достатньо чітко дзеркалять образ/образи самої Гаськи Шиян — молодої матері, подорожуючої письменниці, знову ж таки, гедоністки, і врешті-решт, дівчини з інфекційної палати, що хвора на синдром Ханта.
Не зважаючи на те, що головним героєм “Hunt, Doctor, hunt” є чоловік, цей роман про жінок: відвертих, молодих і немолодих, про красу, вік, незалежність і самотність.

З кожним наступним образом, авторка розкриває ще одну сторону своєї жіночності. Часом відкриті “обличчя” лякають нас, але зізнаючись собі відверто в їх присутності, позбавляєшся страху і робиш крок назустріч самосприйняттю.

6. Полюбити Львів. Галина Шиян — львів’янка. І очима Спиридона, і вустами випадкових перехожих, вона смакує і виписує вулиці і вулички, старі будівлі і той самий люд рідного міста. І сварить, і пестить одночасно як малу дитину. Поза гомоном генделиків, магазинів і ремонтів доріг, чуєш ніжність Гаськи до рідного Львова, і можна й самому закохатися у це місто.

7. Прийняти виклик від Гаськи Шиян і відправитися у подорож.
Отже, своїм “Hunt, Doctor, hunt” авторка закликає нас до полювання на країни, місця, часи, інших, і самого себе: пошуку жіночності/маскулінності у собі. Одним словом, до подорожей зовнішніх і внутрішніх. А останні, знаєте, під силу далеко не кожному.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Юля Заколябіна (джерело: Art Critic School)

Влучним описом для цього роману може стати цитата з нього ж: «Їхні спільні дні минали у медикаментозно-ліжковій нудьзі і породженому нею стьобі – щоб не здуріти». Спочатку продираєшся крізь довжелезні речення, сповнені несподіваних порівнянь та абсурдних розмов. «Медсестра, як факір, підпалила шийку бурштинової пляшечки, запахло сірниками, в жовту рідину вилилася червона кров і змішалася, як два сорти рідкого мила, долитого в дозатор недбалою прибиральницею платного туалету». Згодом, прочитавши кілька сторінок, закриваєш книгу. Намагаєшся відповісти самому собі на питання «і що це було?..». Не ... [ Показати всю рецензію ] знайшовши гідної відповіді, продовжуєш читати, поки тебе не затягує з руками і ногами у абсурдно-іронічний світ чорношкірого лікаря і його (не)випадкових зустрічних. Підчас читання вас буде супроводжувати парад дивакуватих особистостей та їх унікальних історій: англійська королева, Чуєш-о-Чуєш, Сімпсониха у піжамі із сніговиками, Кубрик, грузини, піратка Хюнегонда, бразильські сеньйори, 19-річна зірка телешоу Джованні, Граціелла із яблуками і, звісно ж, головний герой роману – чорношкірий студент львівського медінституту Спиридон.

Персонажі ведуть між собою зовсім нетривіальні розмови про коефіцієнт недоступної помідорки в супермаркеті, корисність та естетизм лузання сємок, про те, що кожен з нас має своє сендвічне право, і, врешті-решт, про вічні теми кохання та ненависті. Такі глибокі і не дуже роздуми подані авторкою у іронічному та подекуди саркастичному ключі. Бо якщо не сміятися, то дійсно можна збожеволіти.

Слідкуючи за переміщеннями лікаря, ми опиняємося то у лікарні, то у Бразилії, то в Амстердамі. Підчас таких телепортацій nolens volens виникає питання, яке звучить для мене лейтмотивом роману: «How ДІП it will go?». А простягаються такі подорожі аж до фантазії багатьох громадян України, де Ленін зникає, а Путін-таки помирає («Путін помер» звучить так само атеїстично, як колись «Бог помер» Ніцше). І схоже, що «механічний апельсин людської взаємоненависті» продовжує працювати у будь-якому куточку світу, хіба що в Бразилії при цьому їдять сорбет із ягід асаї, а в Амстердамі мілк-шейк з конопляними шишками. У результаті неймовірно точні розмірковування Спиридона про Україну не викликають подиву, а тільки підтверджують, що проблеми українських та бразильських «фавел» є гвинтиками одного механізму.


«Світ зчепився сам із собою в якомусь півнячому бою будівничого та руйнівного». Ми постійно будуємо, декларуємо, перетворюємо міста у «снобсько-богемні оази», вичитуємо склад на упаковці продуктів, заповнюємо повітряні кульки своєю порожнечею, але все ще невпевнені у потребі цієї схеми дій. А тому цей роман обов’язково потрібно прочитати, хоча б для того, щоб усвідомити всю абсурдну реальність нашого існування і спробувати знайти для себе відповідь на питання «How ДІП it will go?».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Юлія Козенко (джерело: ВВС Україна)

"Із тих, хто багато подорожує, пише кожен п’ятий, але ніколи не знаєш, де він – наступний Нобелівський лауреат і яку фразу заїздять на цитати…".

Цей меседж із тексту гедоністки Гаськи Шиян справив на мене враження лейтмотиву, зверненого до читачів – словоблудів-аматорів та маститих прозаїків.

Міжнародний аеропорт "Свідомість". Гамір, клунки. Неслухняні думки нипають між всім цим від терміналу до дьюті-фрі у спробі пізнання якоїсь моторошної задушевної таємниці. Мокасини, кросівки, балетки, кеди, шльопанці поверх шкарпеток і намозолюючі "шпильки" на босу ногу. Скиглення дітей, сварки з половинками, ... [ Показати всю рецензію ] телефонні розмови з батьками: "Мам, ну, купи!", "Ти шо, кончена?", "Та, взяли, взяли ми панадол".

Наш чорний доктор Спиридон виходить на старт полювання за власним "Я" в клуби сигаретного диму, в дурман синтетичних наркотиків, у глюкові сни після прийому настоянки глоду. Хюнегонда, Джованна, Граціела, Анемік – типажі, історії, мадмазелі із піратськими пов’язками та пошук себе у кожній із них.

Гра очей і слів – віковічна житейська драма чи марне вбивання часу? У будь-якому випадку, Гаськин роман "Hunt doctor, hunt" (який претендує, швидше, на середньокаліберну повість) – не найгірше з арсеналу сучасної літскарбнички.

Видавництво та ілюстратор твору попрацювали на славу: якісна палітурка, графіка, що дражниться з покупцем, мали би гарантувати книзі читацькі доторки і вдихи. Попри це, свій екземпляр я з труднощами віднайшла не на передових стендах книгарні, а десь у забутті припорошених полиць. Продавчиня довго вправлялася у вимові назви, бо місцями книга таки напружує зловживанням англіцизмами і не завжди влучними вкрапленнями обсценної лексики.

Не кожному читачу на тверезу голову просто вникнути у сенс "рехабу", "геттоїзації" та "грінго", тобто книга не розрахована на рядового представника робочої професії. Не спрямована вона і на затягнутого підстаркуватого академіста, як і на заванілену домогосподарку, що вчора закінчила правничо-гуманітарний коледж.

Скоріш за все, цільовий читач – це дещо симплізований клон головного героя. Для чого зайва скромність, це ж про нас з вами: молодих космополітів із відчуттям національної гідності, аналітиків, що "люблять подорожувати, курити, мріють падаючи зі скелі, зачепитись за дерево і покохати прекрасну жінку", як писав дядечко Бредбері.

І не обов’язково "в ногу" з головним героєм закидатися "колесами" у Амстердамі, чи робити кунілінгус сусідці по ілюмінатору. Можна ж просто гризти тістечко з гашишем у данській Крістіанії, чи зависнути на паромній дискотеці в якому-небудь євразійському мегаполісі, стискаючи правицею тюльпан із "Джеймсоном".

Мета одна: бажання руху, жага релаксивної комунікації, поки в тебе перед очима і вухами майорять кольори шкіри і відтінки мовних діалектів. Але тут є один каверзний нюанс: половина ерудитів-пустомель із описаної вище касти самі здатні продукувати не гірший інтелектуально-творчий продукт, покликаючись на досвід, здобутий у купейних та каютних кулуарах. Зрештою, позитив у тому, що авторка з цим погоджується – це демонструє хоча би наведена на початку цитата.

Щодо змісту, то, як на мене, місцями майорять відверті фейли. Навряд-чи балакуча креолка із Копакабани на рівні асистента кафедри соціології дискутуватиме із нашим бразильцем-інтерном про моветон багатіїв у посткомуністичних країнах. Не гарантія, що із десятирічною дівчинкою зав’яжеться розмова про утиски свободи слова.

Чомусь у мене інтелектуальною вершиною дискусій, спровокованих пляжними незнайомцями, були околичні замки і преферовані сорти вина. Племінниці ж середнього шкільного віку базікали про Джастіна Бібера. І не відчуй себе після такого дисонансу ніби в середовищі відсталих лузерів. Мабуть, мені з якогось дива відверто не щастило зі співрозмовниками.

Тепер – про позитивне. Можливо, завдяки класичній філологічній освіті, авторка демонструє власний упізнаваний стиль письма. І педантичний відвідувач галерей, і базікало-дописувач блогу зауважать гострі метафори, знахідки, гру контрастів двох перехідних суспільств: українського – поглинутого чорною працею та сірою рутиною і такого собі кашасо-пальмового – із зелено-жовтим оптимізмом та фіолетовою безтурботністю.

Схвальний посміх викликають згадки про кращі традиції багатьох "порядних"слов’янських жінок, "поціновувачок джазу, віскі і надувних дитячих майданчиків, що ще вчора … вбившись пивом просиналися у власній блювоті" та їхніх реалізованих чоловіків, "сивих дядьків, що попиваючи горілку з соком у невеличких закладах, наче у піонерському таборі, наглядають за молодими дівчатами".

Відповідь на їхні характеристики від доктора Спиридона та його позбавленої упереджень подруги лаконічна до геніальності: "… Якби усі любили запах сперми так, як оце ти, то у світі було б менше проблем і зла"; "Усім жінкам, прикутим до плит, я б наказала викреслити літеру "к" зі слова "кухні".

Окремою судиною у творі пульсує тема війни – всепоглинаючого спліну, в якому пропорційно до втрат зростає кількість безглуздих учинків. Не забула Шиян і про добровольців, окремі з яких намагались загубитися в загальній тривозі від особистих нерозв’язаних сканвордів і недорахованих судоку.

Назагал, мені імпонує авторчин спротив до маскування під добропорядність нерішучості хорошистів, закомлексованості старіючих хлоп’ят, упередженості дочок-одиначок та сірості працівників ЖКГ.

Не зовсім до вподоби творча манера, в якій це зроблено, але її дещо пригладжує загримований під злобу дня відбірний гумор. Критикувати такий продукт – справа захоплююча, та чи порадила б я його до читання своїм знайомим? Відповідь неоднозначна… Якщо так – то скоріш за все з егоїстичного пориву почути ще чиїсь враження.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Світлана Пиркало (джерело: ВВС Україна)

В дитинстві мене завжди сварили за те, що я читаю за їжею. І їжа, мовляв, погано засвоюється, і ще мільйон різних причин, чому цього не можна.

Я ніколи нікого не слухала і продовжувала в своє задоволення. Тому мої вихователі мусять подякувати Гасьці Шиян, бо тільки її нова книга мене відучила від цієї звички.

Почала я її читати за сніданком, але не змогла, бо там ішлося про хвороби і гній, секс між немитими людьми, а ще було багато сечі.

За обідом зі сторінок вигулькнула вульва, піхва і вагіна, інцести, і самогубство за допомогою туалетного паперу. Обід лишився недоїденим.

На вечерю ... [ Показати всю рецензію ] подавали аборти веретеном.

Усе це було рясно приправлено Путіним, піснею про лалала і розмовами про Україну, які точилися навіть у гущі Бразилії.

Гасьці Шиян дуже не пощастило, що саме мені випало писати рецензію на її книгу. В Україні є аудиторія, хоч і невелика, на таку літературу, але я до неї не належу.

Мене не гріють діалоги в різних кінцях світу про сперму, тріо Гітлер-Путін-Бандера та ювенальну юстицію. Мене не тішать теревені персонажів про збочення та немиті голови. Не подобається, коли тексти, написані кимось іншим, вставляються в книгу без посилання (шматок про лист принца Чарльза). І як лінгвіста мене дратує, коли в книзі написано, що слово космос – від слова "прикрашати", як і слово "косметика". Можливо, це був жарт, і автору просто не пощастило, що в мене немає почуття гумору.

Це тим більше несправедливо, що Гаська Шиян – класна дівчина, і з нею добре випити пива.

Тому на хвилинку уявімо собі, що я – це не я, а цільова аудиторія Гаськи Шиян.

Якби я була нею, мені подобалося б, що книга еклектична і сповнена модних слів, я би тягнулася від того, як сплітаються вербалізовані потоки свідомості незнайомих між собою героїв, які випадково опиняються в одному літаку чи ліжку, сміливість автора в описах сексу – гарного й поганого – з точки зору жінки, дівчини і навіть дівчинки, мене би перло від численних наїздів на ідеологічних супротивників, а особливо би мені хавалося те, що протагоністом книги є чорношкірий студент-медик із Бразилії, який живе і працює в Україні. Він здійснює подорож, в якій шукає як себе, так і вульву, піхву і вагіну, а також істину, з наркотиками і без, і робить це в дуже постмодерний спосіб.

Ті, хто любить усе тілесне і не любить Путіна, без сумніву знайдуть щось для себе у цій книзі.

А я ще маю подякувати авторці за те, що трохи схудла під час прочитання цієї книги.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Антон Санченко (джерело: Літакцент)

Я не знаю, як це сформулювати. Тобто мав би знати щось таке про «щільне письмо», надфразні єдності, тексти й інтертексти тощо, я ж був студентом. Мова має таку властивість як надлишкове кодування, здатність до відтворення смислу при втраті частини повідомлення. І таке інше. Тексти теж зазвичай надлишкові більшою чи меншою мірою.

Але є книжки, які можна без втрати смислу прочитати по діагоналі, схоплюючи перші фрази абзаців, таким рідким текстом автор доїться. А є текст, у якому ложка стоїть сторчма, як у сметані. Усю водичку з літер ретельно відтиснуто на сепараторі (це не політичний, а молочарський ... [ Показати всю рецензію ] термін у даному випадку). Усю надлишковість скорочено до останньої межі. Лапідарними називали авторів написів на надгробках. Anno – RIP. І лише одна фраза, що залишилася від людини. Деталі – в рисці між двома датами. А деталі і є життям.

Кажуть, що тексти 1 легко читаються. Без шкідливих наслідків. Тобто іноді взагалі без наслідків. Що читав, що радіо слухав. Бо думкам у них настільки просторо, що вони іноді лякаються власного відлуння. Так пишуть детективи зі словником у 500 зачовганих слів. Перечитувати такі книжки не те що не хочеться, а фізично неможливо, як тільки інтригу зруйновано розгадкою. Тому їх автори дуже ображаються на спойлери.

Тексти 2 йдуть важко, насуху. Треба іноді відсапатися й обдумати прочитане. Читав би твіттер Гемінгвея, багато би думав. І плакав над оповіданнями з шести слів. Але він писав так задовго до винайдення інтернету. Твіттер винайшли під його стиль, а не навпаки. Тому все норм. Звично доводиться відтворювати оте пропущене надлишкове кодування, як нетямухи нормани спочатку збиралися розбавляти перегнаний коньяк водою, щоб знову отримати з нього вино. Добре, що їм не вдалося. Такі тексти, як правило, включені в якесь ширше мереживо смислів, знайомих усім ситуацій, мандрівних сюжетів, класичних текстів від Гільгамеша до Патріка Модіано, спираються на них, взаємодіють із прочитаним людиною раніше, подають нам уже «спірітус віні», воно ж «аква віта».

Але є тексти, які безперспективно аналізувати в даній системі координат. Вони начебто не сухі, начебто багатослівні, начебто з надлишком абсолютно зайвої непосутньої інформації, але саме завдяки цьому в кожному їх реченні, в кожному абзаці несподівано вигулькує цілий світ. Це як пляшка шампанського, що вибухає в літаку на висоті 10 тисяч метрів. Так, я перечитую Гаську Шиян – Hunt, Doctor, hunt, уже щоб зрозуміти, як це зроблено.

Цю книжку можна навмання відкрити на будь-якій сторінці й знайти сюжет, вартий повноцінного оповідання, розказаний кимось із дійових осіб похапцем, лаконічно, з економією мовних зусиль, наче в авторки не безліміт, а якийсь дорогезний роумінг. Ну ось, наприклад:

Стор.67.
- І ще, візьми телефон регуліровщика Руслана з кордону. На всякий случай.

Брати-близнюки, один із яких називався Русланом, жили в селі Поповичі під кордоном і створювали ефект із байки про перегони зайця і черепахи, бо один мельдував вас на українському, а інший на польському боці. Вони налагодили перетягування через піший перехід контрабандних товарів. Місцеві мешканці, як мурахи, зносили на їхнє подвір’я цибулю, автомобільні шини, м’ясо, жіночі прокладки, чоловічі светри, а іноді цілі фури ВМХ велосипедів і скейтерських кросівок, які волокли на собі селянки в барвистих хустках Серед усього цього краму, розкладеного, як на східному базарі, просто посеред сільського багна походжали індики та Руслан із віялом дрібних, засмальцьованих купюр і ключами від «семьорки» в руці.

Між тим, герой просто летить у відпустку в Бразилію, бо «пора валить звідси», але не шукає легких шляхів: добирається до літовища пішки через Польський кордон. Все як у житті. Все як в українців. Жодних голлівудських штампів.

Стор.13
Спиридон співав госпел. Тобто співати він міг будь-що, але так вийшло, що його одногрупниця, студентка-медик, злигалася з ув’язненим тюрми „тридцятка” і вирішила з ним розписатися. Ув’язненим для побачень це необхідно. Для чого потрібні побачення з ув’язненими дівчині з заможної сім’ї, з квартирою і машиною – невідомо, але як виявилося, таких багато. Ну і, напевно, вона надивилася американських фільмів, тож думала, що негр на тлі зеленої олійної фарби виглядатиме фактурно.

Між тим, авторці потрібно було тільки сказати якось читачам, що головний герой негр і звідкіля він, такий «типовий» для Львова, взявся в її тексті. Втім, таємниця питомо «бразильського» імені Спиридон залишиться нерозкритою.
Цю захопливу гру з читанням навмання можна продовжувати. «З цього можна зробити не кілька оповідань», а кілька збірок оповідань – кількадесят або й кількасот новел. Це вам не байку про Язикату Хвеську до розмірів роману розтягувати чи три тлустих томи мучити Івана Карповича. Авторці кортить сказати все і зараз, і цьому є своя причина.

Оте начебто «надлишкове», начебто непосутнє, яке начебто не рухає сюжет, створює своєрідний ефект. Цей текст – як зріз якогось вселенського мурашника за склом, зі своїми мурашиними лабіринтами, комірками й мікроісторіями. І мураші продовжують жити та вовтузитися і після втручання експериментаторів. Текст кричуще сучасний, це відбулося з нами тільки вчора і ще, власне, триває, як ось промови Чуркіна в Радбезі ООН по телевізору. А щось авторка озвучує чи не вперше. Як ось страхи львівських наречених, що жениха призвуть на війну до вже призначеного весілля.

Hunt, Doctor, hunt – перша українська книжка, написана двома пальцями на мобільному телефоні. І лайки у фейсбуку ці фрагменти щедро зібрали ще до того, як Видавництво Старого Лева видрукувало їх книжкою на папері.

До цієї безумовно позитивної події призвела подія сумна: авторку поклали в лікарню і знерухомили на кілька тижнів. Книжку, власне, і названо за синдромом Ханта (пошкодження лицевого нерву), який їй діагностували, а різноманітні лікарняні історії сусідок по палаті дали поштовх сюжету. Вона дуже тілесна, але не в смислі сексуальності. В тіла, виявляється, є й інші функції. Життєдіяти. А історії сусідів по лікарні і зараз читаються не гірше за «Декамерон» Боккаччо, що виник за схожих обставин, але написаний ще пером, а не на смартфоні. Але це й пояснює, чим письменник відрізняється від нормальних людей: щоб перемогти недугу й спростувати невтішні прогнози лікарів, йому достатньо вигадати персонажа, «уявного друга», й довірити йому, а не собі, розбиратися у графіках чергування товщих та тонших сестричок та умовляннях прийняти крапельницю вередливих грузинів із сусідньої палати, які, до того ж, виявляються вірменами. А через деякий час авторці в цьому лікарняному світі стає тісно, і вона випускає свого нетипового героя на волю – у Львів, в Україну і далі скрізь, аж до Бразилії з Голландією.

Це, до речі, вже можна вважати спільною рисою молодої прози, що прийшла за двотисячниками. Їхні герої вже якісь дуже легкі на підйом глоубтроттери, що пересуваються світом легше, ніж я налаштовуюся на мандрівку з Академмістечка до Дарниці. Це вже не «Московіада», а якась «Глобаліада».

Гасю Шиян важко назвати дебютантом. Вона вже переклала книжку букерівського лауреата Ді.Бі.Сі. П’єра і весело провела перший на наших теренах краудфандінг задля її достойної промоції на Львівському форумі, вона – знаний фотограф, мандрівниця і тревелогер (о боже, як це сказати по-нашому?). Тобто авторка належить до «заблукалих двотисячників», яким саме бурхливе життя заважало знайти дорогу до видавництва. Аж тут лікарня. Найкраще місце для чорного гумору. Проте це чи не перший випадок, коли такий гумор демонструє не якийсь доктор Хаус, а його пацієнт.

Проза на мобільному телефоні пишеться дуже орнаментальна, мережана, з безліччю відволікань на оповідки сусідки-заробітчанки з Італії і на розгорнуті порівняння, варті окремих оповідань. На сайтах анекдотів свого часу для такого ввели окремий жанр «випадок із життя». Це вже більше за анекдот, але ще не тягне на оповідання. Думаю, цьому сприяли розміри екрану смартфона. Слідкувати ж за фабулою за такої манери письма буває доволі складно. Втім, життя не потребує фабули, лише цікавих подробиць між двома відомими наперед точками. Життя з цього тексту фонтанує. Підслухані діалоги, кумедні ситуації, випадки з життя інших героїв, пародії на тексти з жіночих журналів, що претендують на всезагальне знання про чоловіків та жінок. Важливі для руху сюжету подробиці губляться в цих орнаментальних розсипах значно краще, ніж у страдницьких українських детективах, і читач довго ламатиме голову, чи ці подробиці важливі, чи це просто необхідні атрибути сучукрліту. Бо який же сучукрліт без сексу в літаку з одноокою бородатою жінкою?

До речі, знову про «Московіаду». Для сучукрліту все починалося екзотичним (а спробуй ще знайди негритянку у 1980-ті, навіть у Москві) сексом із негритянкою в душовій гуртожитку літінституту ім. Горького, і певний час було «візитівкою» цієї молодої літератури. Саме це відрізняло її від спілчанських соцреалістів, у яких, як відомо, – «секса нєт». Але ж прийом приївся, бо автори перепробували вже, здається, скрізь, і все, і з усіма, й жодного епатажу вже не залишилося й дрібки. Вже не екзотика, але атрибут. Тому оцей потрійний гротеск від Гаськи Шиян, сподіваюся, мусить тему нарешті закрити, –
в літаку на Ріо-де-Жанейро,
на висоті 10 тисяч
в кабінці туалету,
з одноокою,
бородатою жінкою.

Хто може краще, нехай зробить краще. Ще й герой за двадцять років сам устиг стати негром.

З „Московіадою” текст єднає ще одне. Я вже колись писав про це. Сучукрліт десятиліттями ігнорував Москву. Його історії розгорталися будь-де, від Мексики до антарктичної станції „Академік Вернадський”, лише не в колишній імперській столиці, з якої тікає і Андруховичів поет. Біла нецікава пляма на мапі текстів. І ось виявилося, що в нас там залишилися недовершені справи. І навіть в тих же химерних підземеллях під Кремлем.

Спойлерити далі не варто, хоча переказувати цей текст те ж саме, що переспівувати Карузо. Деякі книжки можна прочитати тільки самому, і тільки в повному викладі, а не в конспекті.
Присутність фрагментів у фейсбуку, думаю, сприяла їхній появі вже виданою книжкою, бо їх лайкала і головна редакторка ВСЛ.

Розвіданий Гасею шлях до книжки, через фейсбук, останнім часом стає доволі модним маршрутом. Тут можна згадати й „Щоденник україножера” Івана Семесюка, й колективний „Літопис самовидців” про Майдан, і Бондареву добірку фейсбучних віршів й афоризмів „Пісні пісні”. Але питання цілісності книжки, яка постає суцільним текстом з розрізнених дописів різного часу, контексту й настрою дописувача досі не зняте. Висмикнуті зі звичного середовища, з правильного дозування, з контексту, активних посилань і часу на таймері, ФБ дописи якось блякнуть. Інтертекст, а з ним і шарм, зникає. Бо література теж в принципі про це ж, тільки цитують не блог Наєма, а поему Гомера. Там інтертекст інший, триваліший. Післясмак триває вже кілька тисячоліть.

Гася чи не перша спробувала оті фейсбучні „статуси”, які збирають так багато лайків, але безпорадні на папері, поєднати не стрічкою, а походеньками свого „уявного друга”, чим далі від перших сторінок, тим більш осмисленими, корисними для розвитку сюжету і нарешті з усвідомленням місії цього львівського чорношкірого медика-інтерна. Констатувати остаточну смерть совка.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Антон Санченко (джерело: Країна)

Це перша українська книжка, написана двома пальцями на мобільному телефоні. І лайки у Facebook вона щедро зібрала ще до того, як ”Видавництво Старого Лева” видрукувало її на папері. До цієї позитивної події призвела сумна: авторку поклали в лікарню і знерухомили на кілька тижнів. Книжку й названо за синдромом Ханта (пошкодження лицьового нерву. – ”Країна”), який їй діагностували, а різноманітні лікарняні історії сусідок по палаті лягли в основу сюжету. Але це і пояснює, чим письменник відрізняється від нормальних людей. Щоб перемогти недугу і спростувати невтішні прогнози лікарів, йому досить вигадати ... [ Показати всю рецензію ] персонажа і довірити розбиратися у хитросплетіннях долі сусідок по палаті, графіках чергування товщих і тонших сестричок та умовляннях вередливих грузинів із сусідньої палати, які до того ж виявляються вірменами.
Гасю Шиян взагалі-то важко назвати дебютантом. Вона вже переклала книжку букерівського лауреата і весело провела перший на наших теренах краудфандинг (збір коштів через масові пожертви. – ”Країна”) задля її достойної промоції на Львівському форумі. Тобто авторка належить
до ”заблукалих двотисячників”, яким щось заважало знайти дорогу до видавництва. Аж тут лікарня. Найкраще місце для чорного гумору. Але це чи не перший випадок, коли такий гумор демонструє не якийсь доктор Хаус, а його пацієнт. Що характерно, героя вона обрала теж у джойсівських традиціях. Це україномовний чорношкірий юнак із питомим негритянським ім’ям
Спиридон. Проза на мобільному телефоні пишеться дуже орнаментальна, мережана, з постійними відволіканнями на оповідки сусідки-заробітчанки з Італії й на розгорнуті порівняння, варті окремих оповідань. На сайтах анекдотів для такого ввели окремий жанр ”випадок із життя”. Слідкувати ж за фабулою за такої манери письма буває доволі важко. Втім, життя не потребує фабули, лише цікавих подробиць. А життя з тексту фонтанує. Вигаданий же герой-негр зручний ще тим, що його можна випустити з лікарні на волю й відправити в мандри світом хоч пішки через польський кордон, а хоч літаком до Ріо-де-Жанейро.Важливі для руху сюжету деталі губляться у цих орнаментальних розсипах. І читач довго ламатиме голову, чи ці подробиці важливі, чи це просто необхідні атрибути сучукрліту. Бо який же сучукрліт без сексу в літаку з одноокою бородатою жінкою? Розвіданий Гасею шлях до книжки, через Facebook, останнім часом стає доволі модним маршрутом. Тут можна згадати ”Щоденник україножера” Івана Семесюка й колективний ”Літопис самовидців” про Майдан. Але питання цілісності книжки, яка постає з розрізнених дописів різного
часу, контексту й настрою дописувача, досі не зняте. Все ж таки спочатку мали би бути часописи чи хоча б літературні сайти. Так, я ретроград.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Владислав Івченко (джерело: Літакцент)

Вже загальним місцем стало твердження, що українська література давно знаходиться у напруженому (і почасти марному) очікуванні на так званий Великий роман.

Менш помітним є факт так званої романної диктатури, яка царює в сучукрліті завдяки залізній позиції майже всіх видавництв: друкувати лише романи. Збірки оповідань не мають жодних шансів у конкуренції з романами і виходять у світ частіше, як виняток. Це ультимативна вимога романів і лише романів призводить до того, що автори змушені одягати в романні шати всі тексти, які хочуть оприлюднити. Як наслідок – хтось ліпить роман зі збірки оповідань, ... [ Показати всю рецензію ] а хтось – із власних подорожніх постів і рефлексій над стрічкою новин. Та не кожен матеріал можна увіпхати в романну форму без втрати якості.
Як на мене, цей постулат яскраво ілюструє книжка львів’янки Гаськи Шиян «Hunt, Doctor, Hunt» (Полюй, лікарю, полюй) – не дуже вдала спроба увіпхати у романні вбрання абсолютно нероманний матеріал.
Починається все важко: Львів, головний герой бразилець Спиридон, який навчається в Україні на лікаря і працює в лікарні. Що за Спиридон, що за лікарня, що за хворі, зрозуміти складно, бо розповідь намагається бути схожою на досить каламутний потік свідомості. Хотілося б сказати, що це такий текстовий джаз, постійна імпровізація, відштовхування від лінійного нарративу. Але доречнішою буде фраза про сумбур замість музики. Складається враження, що авторка чомусь прагне, щоб читачеві спочатку було незручно. Продертися через перші сто сторінок (сторінок менше, але дертися ними непросто), бо вони наче заповітам Умберто Еко вірні. Може, це так прийнято у Львові, щоб читачу було непереливки, бо як тільки Спиридон виїздить за межі галицької столиці, авторка забуває про те, що писати треба плутано, і починає писати смачно.
Спиридон багато говорить, і слухати/читати його цікаво. Соковита мова, точні спостереження, свіжі погляди на світові проблеми, останні новини з України (мабуть, через те, що книга писалася, що називається, з коліс – у тексті трапляється кілька хибодруків). Читач устигає зрадіти, що недарма витримав початок. Спиридон же продовжує монологізувати. Як азійський акин він говорить про все, що бачить. І поступово вся точність і соковитість його спостережень відступають на задній план перед фактом, що окрім балачок Спиридону геть нічого робити. Ну, тобто він якось пересувається в просторі, зустрічає якихось людей, їсть, п’є, кохається, але всі інші дії, окрім говоріння, виглядають вторинними й необов’язковими. Таке враження що авторка відбуває романну панщину, як-небудь намагається дотримуватися обраної форми, а інакше не переривала б монологи головного героя, якому підспівують герої другорядні, які, здається, з’являються в романі лише для того, щоб долучитися до безперервного фонтанування Спиридона, скласти йому пару у розмові, а потім назавжди зникнути.
Звісно, за волею авторки роман цілком може бути монологом, точніше монологічним діалогом, де Спиридон веде свою розмову, а інші йому вторять. Але починає викликати роздратування інтонація Спиридона. Така трохи заморена впевненість у тому, що він знає і розуміє, як по-справжньому влаштовано цей світ. Спиридон бачить наскрізь усіх людей навколо, до того ж, бачить зверхньо, як учений, що препарує жаб. Усі ці українці, бразильці, американці, голландці, всі вони лише піддослідні тваринки, яких ріжуть і просвічують гострі сентенції Спиридона. Бо він знає, як воно все насправді. Думаю, кожному в життя зустрічалися підтоптані чоловіки років п’ятдесяти, що в розмовах на будь-яку тему перебирають на себе ролю останньої інстанції й починають розповідати, як усі помиляються, адже насправді…
Навіть цю Спиридонову інтонацію можна було би стерпіти, адже у кожної людини є свої недоліки. Але річ у тім, що Спиридон зовсім не виглядає живою людиною, навіть персонажем. Він – чиста функція, лялька черевомовця, яка потрібна для єдиного – говорити, говорити й говорити (тут інколи хочеться вжити замість «говорити» відповідний ненормативний синонім, але утримаюся). Причому, авторці є що сказати, вона багато де бувала і багато бачила (хоча опис бразильських фавел виглядає куди більш поверхневим, туристичним, аніж українських райцентрів), багато помітила і сформулювала, а тепер хоче розповісти. І все було би добре, тільки незрозуміло, навіщо це все тулити в романну форму. Те, що чудово виглядало би як серія постів у фейсбуці (подекуди блискучих) чи есеїв, увігнане в романний формат, виглядає нудним і неїстівним. І коли на останній сторінці лікар нарешті замовкає, ти йому дуже вдячний. Авторка ж, сподіваюся, ще своє слово скаже. Говорити Гасьці є що, тепер би підібрати до змісту відповідну форму.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ганна Улюра (джерело: Збруч)

Пам’ятаєте про негрів з «Москва-Пєтушкі», які живуть у Сибіру, бо ніхто окрім них там жити не може, а раз на рік туди з Житомира привозять вишивані рушники, і негри на тих рушниках вішаються?.. Нині нас навчать, як повіситися на рулоні туалетного паперу; до цього і темношкірий хлопець додається – у романі Гаськи Шиян «Hunt, Doctor, Hunt». Згадка про Єрофеєва тут не випадкова – у його поемі стосунки героя з реальністю такі саме чудернацькі, як і у творі Шиян. Але він принагідно має чим виправдатися – алкогольним маренням, скажімо. Наші герої, які теж начебто проживають «спільні дні у медикаментозно-ліжковій ... [ Показати всю рецензію ] нудьзі» чи вештаються світовими наркопритонами, насправді у штучних стимуляторах потреби не мають: їхня викривлена реальність і без того збиває з ніг.
Є в авангардних творах – і «крайнє правих», і «крайнє лівих» – одна здебільшого непередбачувана річ: то детально накопичена і достеменно виписана реальність всіляких нових реалізмів перетвориться на сюр, то експресіоністичне спостереження за спостерігачем, схоплене у хвилину переживання, обернеться раптом чи не на фактограму. «Hunt, Doctor, Hunt» – здається, другий випадок. Принаймні, саме доведене-на-рівні-відчуттів претендує тут бути таким собі естетичним кодом. «Реальність зіткана з матеріальних проявів наших відчуттів», – сповіщає нам протагоніст роману. І ми для годиться уже готові йому повірити, аби-от у львівських лікарнях не гоїли наслідки від розриву шумових снарядів і артрит, набутий заробітчанами ув Італії, а темношкірий студент-медик зі Стрия не засвідчував би смерть Путіна. І що тут є реальним? А жаданим?
Спиридон-Мунір-Пабло-Августо Магалайс живе водночас і бурхливим божевільним, і повільним тривіальним життям. Народився десь у Бразилії, приїхав на навчання до медичного інституту у Тернопіль, прописався у Стрию, чекає на інтернатуру у котрійсь зі львівських лікарень. Перед тим, як взятися до роботи подорожує до Ріо (це його останні канікули, зрештою); зупиняючись на зворотному шляху у Голландії, повертається в Україну.
Чи то виробничий роман, чи то роуд-сторі. З однією надцінною вказівкою, яка не лише лагодить у цій оповіді «фільтри сприйняття», а власне є її історією – триває весна-літо 2014 року.
Всі дії і роздуми Спиридона є спробою нормалізувати відчуття людини, яка опинилася посеред війни. Його екзистенція – це не спостереження чужинця (яким він, попри колір шкіри і біографію, не є – адже, як справедливо зазначає кмітлива прикордонниця, «подивись, точно не москаль»), це переживання шокових ефектів від зміщення кордонів між «своїм» і «чужим».
Інше питання, що спроба ці кордони осягнути формує у романі Шиян такі собі ґратки, які скеровують шок від чужості того, що відбувається, у щільні моралістичні або ідеологічні заготовки. І тут у «Hunt, Doctor, Hunt» стається найцікавіше: його герої (яких, правду кажучи, між собою не розрізнити) щосили опираються готовим сценаріям, моралі – окрім іншого. Зрештою, «час від часу персональна Голгофа потрібна для серця».
Від початку ми маємо справу з патологією. Місця дії – показово екстремальні: інфекційне відділення лікарні, бразильські фавели, занедбанні голландські сквоти, зачинений туалет пасажирського літака, ятка у пішохідному переході. І навіть назва роману є найменуванням хвороби. Синдром Ханта – один з різновидів лишаю. І саме на нього хворіє дівчина Чуєш-о-Чуєш, ми кілька разів читаємо про її запалені опухлі вуха, яких торкається Спиридон – напрочуд еротично, відзначу; так, еротика і лишаї. Отже, присвоїти собі відхилення від норми – це перший спосіб пережити шок, що його пропонує «Hunt, Doctor, Hunt».
До другого рецепту нас скерує, перед усім, також назва. Окрім Синдрому Ханта у ній зашифрована ще й відома пісенька-лічилка «Run, Rabbit, Run» Фленегана й Аллена. Та кролик, який має врятуватися від мисливця, і сам натомість перетворився на мисливця. До речі, ця пісня була страшенно відома у часи Другої світової (є навіть версія «Біжи, Адольфе, біжи»), але належить вона у творі не «воєнному» контексту, а «популярному». Меми, попса, рекламні салогани створюють щедрий пласт роману. Вони є тут позірно ігровим елементом: процитуй рекламу, скеруй на популярний ролик з ютюбу, зацитуй френда з фейсбуку – і тим самим покажи, яку дурню собі думали модерністи, намагаючись зробити слово простором перетворення світу. Механічний повтор чужих слів, чужих дій, готових думок – от маємо і другий спосіб разом зі Спиридоном пережити і засвоїти шок.
І нарешті, близько сполучений із відтворенням «тексту культури», наступний спосіб – нудьга, що її спричиняє одноманітність повтору у безперервному пошуку «задовільної» реальності. Між цитатою і дією в романі є певна лакуна (назвемо її, мавпуючи високочолих розповідачів «Hunt, Doctor, Hunt», витисненням проміжних джерел). Її посідає стьоб. А стібатися доводиться, наголошує Спиридон, «щоб не здуріти».
Стьоб у романі Шиян є чимось на кшталт рольового вибачення (зазвичай у цій функції постає не стьоб, а іронія). Вибачення це стосується того факту, що оповідач бере на себе роль, яка викликає у нього відчай і відразу. А адресується воно далебі не тільки до себе подібних, а у першу чергу самому собі. Знуджене безкінечне говоріння є в романі способом зберегти себе і відтак джерелом провини (перед «своїм» читачем?). І навіть загін бойових хрущів, натренований винищувати колорадів (чий проект розробляють герої), від того не врятує.
Герої Шиян говорять, багато говорять, просто щоб говорити. Слухачі ані авторці, ані її персонажам не потрібні – слово тут не рецептивне, а перцептивне: воно переживається у вирі безпосередніх відчуттів. Воно наближене до фізичного болю, яким, – декларує Спиридон, – можливо відволіктись від болю душевного. Говоріння відбувається навколо нав’язливої ідеї. Якщо послідовно викоренити увагу до теперішнього, має зникнути і саме відчуття теперішнього, чи не так? Говорити без упину, говорити ні про що і без приводу, бо коли на мить зупинишся, доведеться визнати, про що сам ти мовчиш… ла-ла-ла-ла-ла-ла...
«Обличчя Путіна ввижається мені навіть в олії, розлитій на пательні. Вчора мама смажила котлети, а я дивлюся: реально його лисий череп там шкіриться. Гори в пеклі – думаю собі».
«І кожного року, напившись, думали випустити в озеро крокодила. Цьогоріч усі уявляли, як крокодил уже там, великий і голодний зжирає Путіна, який приїхав сюди з друзями відзначити офіційне оформлення стосунків з Кабаєвою».
«Ну смотрі: “Вишньова сова retweeted Путин мертв! Ленин исчез!”. – Как же жить то!? Лєніна нєту!».
«Hunt, Doctor, Hunt» – це дві історії. В одній дівчина потрапляє до лікарні, де знайомиться зі студентом-медиком; вони – самотні та зачинені у палатах – трохи закохуються один в одного. У другій молодий хлопець подорожує світом, зустрічаючи давніх коханок і нових друзів, потрапляючи в авантюрні пригоди і наркотичні тріпи. Одна історія про ізоляцію, яка має на меті запобігти розповсюдженню інфекції. Замкненість лікарняного простору тут корелює і з приватністю закоханості, і з політичною самотністю країни-у-біді. Друга історія – про взаємовпливи і зв’язки, про те, яким важливим є контакт між людьми і країнами, та, зрештою, про наслідки нашої залежності від інших. Там, де в першій частині є дотик до наболілого вуха, у другій – кунілінгус у громадській вбиральні. Наочне протиставлення, що й казати… Та зрештою, і Спиридону доведеться повернутися до інфекційної палати.
Кожна попередня спроба «ужитися» з шоковими ефектами викликає наступну а, разом з цим, розуміння того, що ці дії є ні правильними, ні хибними, вони просто спровоковані, дії у відповідь. Будь-який наш спосіб унормувати війну – запрограмований крок у стратегії противника… Натомість способи засвоїти шок чужості, аби бути дієвими, мають бути непередбачуваними. Такі-от як чорношкірий хлопець у інфекційній лікарні Львова, де навіть повіситися на туалетному папері не вдасться (а як хочеться!), бо «ще зовсім недавно тут засоби гігієни дарували на Миколая». А значить, «використовувати арсенал доступних засобів – наша основна стратегія».
Одна польська літературознавиця зауважила: з позиції читача все у творі є потенціальним. Дотепно. Щодо «Hunt, Doctor, Hunt» ще й справедливо. У книжці Шиян все – на рівні потенціалу. Її персонажі чудернацькі, граничні – темношкірий українець, бородата дівчина-терористка, 12-річна вагітна дружина наркодилера. За рахунок цього вони є майже алгебраїчними функціями: витримають безкінечний ряд підстановок, не міняючи своєї суті. Її локації – транзитні не-міста: літаки, аеропорти, лікарні, апофеоз яких – пішохідний перехід. Зрештою, вони є лише простором фантазму про сильну самотність і недостатню ізоляцію. Її історію важко почути через шарудіння безкінечних балачок. А говорить натомість одна і та сама людина, якій чогось закортіло ховатися за рисочками модельованих діалогів. Парадоксально: у цьому жмутку умовностей, які будь-якій книжці чести не зробили б, постає чітка, цілісна, майже модерністична реальність, «верифікована» тим моментом, коли переживається руйнація рубежів – нашими веселими часами.

[ Згорнути рецензію ]