Оксана Забужко, Терен Тетяна, Алексієвич Світлана : Літопис самовидців : Дев'ять місяців українського спротиву : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Марічка Вакуленко (джерело: Блогспот)

Хто б міг подумати, що у 21 столітті мільйони українців, як 900 років тому один із них – літописець, писатимуть вже сучасний Літопис – Літопис Самовидців. Самовидцем в Україні став кожен українець, росіянин чи просто громадянин нашої держави, який вийшов на Майдан сам, або ж підтримував його іншим чином – добрим словом, грошима, матеріально. Який вірив в Україну і хотів її змінити.
«Літопис самовидців. Дев’ять місяців українського спротиву» – книга-калейдоскоп, яка складається із сотні розрізнених фрагментів – свідчень очевидців та думок учасників революційних подій. Сотні постів – сотні ... [ Показати всю рецензію ] розрізнених пазлів, скласти докупи які може (та чи зможе?) лише сам читач. Складність завдання полягає у тому, що багатьох частин не вистачає. Книга не змогла вмістити всього того, що пережив кожен із нас минулої зими. І першого пазла, якого не вистачає – це вашого власного. Це відчуваєш, коли дочитуєш «Літопис… до кінця. Тому книга ні в якому разі не претендує на вичерпність.
Проте вона як ніщо інше дасть можливість знову пережити всі ті емоції радості, розчарувань, болю, ненависті, безпорадності, всеохопного щастя, братерства, взаємодопомоги і ще багато чого, які українці разом, як єдиний організм, переживали з листопада 2013 по липень 2014 років. Саме такий проміжок часу охоплює книга.
Як це не парадоксально, але як би ти не любив Україну, книга дасть відчуття, що є люди, які люблять її більше, і готові заради неї на більше. Тоді хочеться самому ставати кращим, бо ж такі герої – не на шпальтах газет чи в на екранах телевізорів, вони – по сонних домах, вкладаючи свою дитину спати, розказують про Майдан і співають з нею гімн. Вони пишуть зворушливі листи Миколаю і просять не крутих подарунків, а щоб припинилася литися кров. Вони самоорганізовуються і влаштовують локальні акції, про які говорить весь світ – коли 700 музикантів в аеропортах шести найбільших міст Укрїни виконали офіційний гімн Євросоюзу – «Оду до радості»; коли дівчата взяли люстерка і пішли з ними до «стіни» Беркуту – щоб ті подивилися на власне відображення і вжахнулися: «Невже це я?». Є вони навіть серед найбідніших, люмпенів, які не мають де жити і що їсти, але збирають гроші і купують «нашим хлопцям» бронежилети і каски.

Мова в книзі: упорядники проекту залишили орфографію та стиль усіх записів такими, якими їх написали самі автори, тому їхня мова жива та яскрава. Пости російською не перекладали на українську – книга вийшла білінгвістичною.

Цитати, що запам’яталися:
* Кольцо «девятки», сегодня [Донецьк]. Жду трамвая, слушаю оживленную дискуссию двух бабуль, каждой лет по 70 минимум. Тема сама собой разумеющаяся, Славянск. Даьше у каждой своя версия: «Слов’янськ здали, тепер там хунта, котра його розбомбила, місто продадуть американцям», и т. д. Другая бабка патріотка: «Да не сдали. а освободили от бандитов!!!». Прелесть в том, что патриотка говорит на русском,а «колорадка» - на украинском! Путин бы чокнулся (с) Darya Zorina.

* Сегодня ночью мой шестилетний сын дожидался меня с Майдана. Сонное чудо сразу затащило меня в постель и:
– Мамочка, как там НАШИ? Стоят?
– Стоят, сыночка, спи… давай сказку расскажу…
– Ты мне, мамочка, сказку не рассказывай, ты мне гимн тихонечко спой (с) Наталія Байкалова.

* Між іншим, у кого зірка в лобі, хто надто вживається в роль маленького наполеончика, не затримується на Майдані.
Взагалі на Майдані дуже популярне слово «ротація» (с) gloria_ma.

* Ця революція вже остаточно поділила людей не лише на своїх і чужих, прогресивних і відсталих, а що більш важливо – на тих, хто має серце, і тих, хто ніколи його не мав (с) Sashko Liutyi.

* Я русскоговорящий, одесский историк, написавший для российского ТВ сценарии «Истории Государства Российского», «Время Победы» и «Битвы за Москву», не могу уложить в свои мозги словосочетание «РОССИЙСКИЕ ОККУПАЦИОННЫЕ ВОЙСКА НА УКРАИНЕ»!!! НЕ МОГУУУУУ!!!!!»

* Мы откровенно презираем все империи, но безудержно любим все Республики (с) Ivan Khrapak.

* Мы универсальны, полилингвистичны, разобщены, разбросаны по свету, индивидуальны, мы каждый сам по себе уже боевой отряд – и в этом наша Сила. Только у нас могут бандеровцы охранять синагоги, евреи создавать сотни самообороны, русские быть украинскими националистами, а крымские татары скандировать «Крим – це Україна!» (с) Ivan Khrapak.

* Донбасс – странный край, населенный несчастными людьми, которые не умеют улыбаться. Людьми, которые не умеют работать, но умеют уставать. Не умеют зарабатывать, могут только выбивать и клянчить. Пассивно-агрессивная биомасса, которая колышется и пузырится в полудреме и видит сны о мифическом геройском прошлом [С. 203, Катерина Мола].

* Проблема в том, что избавиться от Донбасса никак нельзя, как бы далеко ты не уехал. Он оседает каменноугольной пылью на легких, это какая-то почти химическая зависимость, у которой есть такая странная побочка, как у любого расширителя сознания (с) Катерина Мола.

* Мне эта Украина, эта нищая, грязная, насквозь дырявая Украина, дала лечение, образование, возможность учиться зарубежом, дала работу, карьеру и зарплату. Провела канализацию в мою квартиру. Загранпаспорт мне вручила и поработала с другими странами так, чтобы они мне долгосрочные визы шлепали. Дала лаукосты и возможность видеть мир. Дала мирную жизнь и отсутствие страха на ночных улицах. Дала земляков, которые не называют людей хачами и чурками. Дала общество, которое меньше матерится и больше улыбается. Дала возможность самовыражения и волеизъявления. Дала свободу слова. Дала то неловкое чувство, когда эту свободу отбирают и за нее приходится бороться. Дала возможность бороться. И дала необходимость бороться. Даже желание вернуться из сытого ЕС в голодную нее. Значит, что-то все-таки в ней, кривой и хромой, есть (с) Aleksandra Kovaleva.

Вирок: Книга, яку не прочитаєш «залпом». Вона складається з безлічі моментів, які читач мусить пережити. Навіть дин короткий допис змушує відкласти «Літопис...» щонайменше на день і думати-думати-думати та справлятися із власними відчуттями.
А ще книга – вона наче брама, за якою – принципово нова Україна – незалежна, успішна, зі щасливими людьми, а поки – ти стоїш перед цими воротами, на яких наче стікерами наліплені усі ці фрагментарні спогади, дописи, уривки з пам’яті, і поки ти не перечитаєш і не переживеш (!) їх всі – зайти всередину тобі – зась. Бо там – вже перероджена нація. Переродитися треба і тобі.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Русінкевич (джерело: Вікна)

На ХХІ Форумі видавців у Львові Оксана Забужко представила проект "Літопис самовидців: дев’ять місяців українського спротиву". Музичну частину презентації продовжили Тельнюк: сестри, заспівавши кілька популярних пісень з описаних у книзі подій.

Ідея проекту належить Оксані Забужко. Як зізнається сама письменниця, її вона виношувала ще з Помаранчевої революції. Модератор зустрічі заодно й упорядник книги Тетяна Терен розповіла про особливості роботи над проектом: “Композиційно книга начебто проста. Вона складається з постів у Фейсбуці, Вконтакті, живому журналі, на блогах. Кілька вкраплень новин ... [ Показати всю рецензію ] з медій. Ніяких згадок про політиків. Літопис охоплює події від листопада 2013 року по серпень 2014. Насправді, прокручувати оту стрічку новин у Фейсбуці на рік назад дуже важко. До того ж, чимало текстів уже немає, сторінки тих користувачів блокують (особливо у живому журналі)”. У книзі вміщено близько двохсот текстів, їх створили 150 людей. Людей не завжди публічних, а й невідомих українців, які робили Майдан, які були очевидцями революційних подій у різних містах країни, які мають стосунок до воєнних дій тощо. Основним критерієм відбору постів є емоційність: це “тексти, від яких ви будете плакати”. Тетяна Терен розповіла, що й сама не могла працювати над проектом більше ніж 4 години на день. Потрібна була пауза, час виплакатися і заспокоїтися.

Свій виступ Оксана Забужко розпочала із зауваження: “У нас дуже тепла, просто таки спекотна атмосфера зустрічі”. Справді, людей багато, місця і кисню мало. Це при тім, що о 15 годині (а це початок презентації. — Авт.) до зали вже нікого не пропускали.

За словами Забужко, першою, хто відгукнувся на ідею цього проекту, була Світлана Алексієвич, відома білоруська письменниця. Вона є матріархом такого жанру (”Цинкові хлопчики”, “Чорнобильська молитва”). Вона також написала передмову до видання, зазначивши, що “ви розгорнете цю книгу і не зможете її закрити”. До слова, на Форумі “Літопис самовидців…” коштує 120 гривень.

Оксана Забужко наголосила і на ролі Інтернету в сучасних подіях. На її думку, саме Інтернет дав початок громадянській журналістиці, а інтернет-користувачі (тобто ті самовидці) — це вільні автори: прийшов, побачив, пережив, написав.

У проект увійшли популярні тексти, що мали сотні репостів: “Літопис самовидців…” — це “книга голосів” народу, жива плівка, яку ми лише змонтували”, — вважає письменниця. Вона також розповіла про Facebook-війну та загалом про інформаційну війну, масштаби якої ми ще не усвідомили. Оксана Забужко вважає, що “ФСБ працює з нашою пам’яттю”. Показово, що сторінки активних користувачів заморожують: “А пам’ятаєте? — А пам’ятаю! — А нема!”. Письменниця закликала всіх присутніх поширювати важливу інформацію, важливі історії, бо тільки так можна це зберегти. Пости авторів, що увійшли у проект, до речі, не відредаговані, там є і суржик, і російська, і нецензурна лексика. Але це, як вважає Забужко, справжні емоції, тому в книзі нема фальшу чи брехні.

“Ще з 2004-го року мене мордувала думка: “яким же чином література може відобразити масові процеси?”. У нинішній час я отримала відповідь: в добу Інтернету маса говорить своїми голосами. Приходить колективне прозріння, всіх і кожного зокрема проймає колективна емоція. Тоді масові події стають літературою, народною книгою пам’яті”, — пояснила письменниця. У відборі історій упорядників цікавила не хронологія подій, а хронологія переживань. На думку Забужко, саме зараз Україна вчиться говорити про себе не тим, що нам нам розказують про нас самих, а власними візіями. Знаково, що у книгу увійшли вірші, частина з яких стали народними: текст знають всі, а от автора не пам’ятають (до прикладу, поезія Ірини Цілик “Повертайся живим”).

У залі були також присутні кілька авторівкниги. Їм надали слово. Олеся Мамчич, розповівши свою історію про родину і Майдан, зачитала власний вірш. Любов Якимчук, жителька Первомайська, розказала про теперішню ситуацію на Сході, про своїх батьків, що й досі там. Накінець теж прочитала вірш. Впродовж цих виступів у залі було дуже тихо, подекуди чулися схлипування. Оксана Забужко теж не стримала сліз...

Опісля музичну частину перезентації продовжили ТЕЛЬНЮК: сестри. Вони співали “Повертайся живим”, уривок з поеми Шевченка “І мертвим, і живим, і ненарожденним…”, “Хлопчику, хлопчику”. Під час цих надзвичайних виступів зал співпереживав, плакав та аплодував стоячи. На цьому презентацію й завершили, бо, справді, нічого було додати. За автографами сестер Тельнюк та Оксани Забужко вишикувалася довга черга.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: редакція (джерело: Радіо Свобода)

Українська письменниця Оксана Забужко написала книжку про події в Україні з листопада 2013 до літа 2014 року – від Євромайдану до АТО.

«Скінчила працю над великим книжковим проектом, який забрав купу часу й сил, але був того вартий. Можна анонсувати: Літопис самовидців: дев’ять місяців українського спротиву. Автор проекту – Оксана Забужко. Упорядник – Тетяна Терен. Передмова – Світлана Алексієвич», – написала Забужко на своїй сторінці у Facebook.

За словами письменниці, ця книжка простежує, в хронологічній послідовності, зміну настроїв і глибинні психологічні трансформації в українському ... [ Показати всю рецензію ] суспільстві. «Колективний портрет «народження нації», що за дев’ять місяців пройшла шлях від мирного протесту до визвольної війни, складено з найпопулярніших за цей час дописів у соцмережах, інтернет-публікацій і фраґментів новинної стрічки», – написала вона.

Понад сотню авторів збірника, серед яких як відомі літератори, блогери, журналісти, так і анонімні мережеві «ніки», об’єднує одне: всі вони були свідками й учасниками найдраматичніших подій новітної української історії, і всі їхні думки й почуття, оцінки й пошуки смислів зафіксовано в режимі «включеного спостереження». Читач отримає можливість доторкнутися до живої історії в мить її творення, каже письменниця.

[ Згорнути рецензію ]