|
Весілля з Європою : Роман-придибашка
Антон Санченко
— Факт,
2008.
— 248 с.
— (Серія: Exceptis excipiendis).
— м.Київ. — Наклад 2000 шт.
Тверда обкладинка.
ISBN: 978-966-359-297-8
ББК: 84(4Укр)6-44
Жанр:
— Родинна сага
— Історичне
— Мелодрама
Анотація:
На перший погляд можна подумати, що ця книга про ностальгію за «тими» часами: старенькі київські трамвайчики «тягни-штовхай», вічні «автентичні» черги, в яких не стояли, а жили, вибрики планової економіки та — українсько-радянські та німецько-демократичні реалії та, як годиться, дружба народів укінці. А проте роман-придибашка Антона Санчен-ка насамперед про примирення себе з історією власної країни, що відбувається на тлі розростання генеалогічного дерева роду Чуприних. Від російсько-японської війни 1904 року через Першу, Другу, на щастя, не розпочату третю світові війни, Голодомор 1923 і 1933 років, та цілком мирні наші печалі й радості, які чомусь ніколи не потрапляють до підручників історії, але насправді визначають її хід. І все це з такою теплою і життєдайною іронією, яка приваблює вже від перших слів автора до своєї друкарської машинки «Гей, пішла!».
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Гей, пішла!
Починай, Еріко!
Моя добра стара друкарська машинко.
Люблю тебе, о бездоганний виробе німецько-демократичних майстрів.
Люблю за те, що ти не глючиш, не зависаєш і не пожираєш моїх безсмертних текстів, як корова січку, коли міністр з енергетики Юля Дарк (чи її вороги-послідовники) відключають світло “віялом”.
За те, що в тебе не горять вінчестери й не заводять ся в тобі чорнобильскі віруси.
Що не перепитуєш мене щоразу, чи впевнений я, що бажаю зберегти мої нетленні тексти для невдячних нащадків: так/ні.
Ти, о Еріко, – тріумф незалежності. Тобі досить, щоб було живлення ... [ Показати весь уривок ]
в мене. А мені досить пляшки кисляка та бублика на день, щоб безупину клацати по твоїх клавішах. Графомани-бо на більше не заробляють. Але більшого й не бажають.
Люблю ГДР (НДР) - твою зниклу, як Атлантида, батьківщину. Твої некирилізовані сестри захотіли були на свободу з нашого соціалістичного ранчо, і так брикалися, що на друзки-сувеніри рознесли берлінського паркана. Хто ж знав, що згинуть вони безславно під навалою полчищ комп’ютерів Ай-Бі-Ем Пі-Сі та Яблуко-Макінтош на беззахисну відтепер Східну Германію?
Ти теж колись була некирилізованою, моя норовиста Еріко. Бо дісталася мені в спадщину від аспіранта Дітера, що саме збирався стати моїм родичем.
Тебе перекували на кирилицю, і зняли з твоїх нових підков відбитки для мєнтів чи КДБ, хто там в нашому таборі був старшим по друкарських машинках? Цікаво, чи зберігаються ці твої відбитки ще й досі, в наш лазерно-прінтерний час? (Мабуть женераль Марчук вже перевіз ці архіви на дачу й ностальгічно перебирає їх перед сном. А оце була машинка Чорновола, в неї ось тут западало, на слові Гельсінкі! А оце – дантиста Хмари. А це відбитки Стуса й Марченка. Гарні часи були! А чи не запровадити мені реєстрацію інтернет-користувачів?)
Адже ти, Еріко, колись була зброєю інтелігенції, як каменюка колись була зброєю пролетаріату, а дуля в кишені зброєю селянина. На тобі передруковували першу посмертну книгу Висоцького, двох Стругацьких, якісь заборонені до виконання по радіо вірші Ліни Костенко, одну статтю Анатолія Марченка, яка пояснювала шкоду від русифікації українських міст, й три аполітичних кандидатських дисертації, які теж щось там пояснювали чи то з теорії термопружності, чи то з планової економіки. Вже нема ні плану, ні економіки, і навіть термопружність вже зовсім не така пружна як раніше, й подібні дисери читаються, мабуть, чи то як гуморески, чи то як шекспірівська трагедія.
А потім ти потрапила до моїх загребущих рук. І друкувала вже лише графоманські вправи. Чи не скаржилась ти на злу долю? Чи не заздриш ти машинкам Гутенберга та Віктора Терена?
“Хоч малий, а вже сміливець! Сам біжить у гай. Ти, мій друже, українець. Це запам’ятай!”
Може й ти б друкувала отаку нетленку для букварів та читанок, але втрапила до моїх графоманських-загребущих?
Але де б ти була тепер, люба? За всіх пристойних письменників друкують тепер комп’ютерні верстальниці на клавікордах - дівки з ногами від кутніх зубів і всотаною з молоком неграмотних матерів комп’ютерною грамотністю. А ти ще й досі стрекочеш потихеньку. Така вже наша доля, серце моє, приймемо ж її гідно.
То ж, гей-пішла! Цоб-цобе, цокотухо!
Твій дрібний цокіт кудись та вивезе, хоч і кульгаєш ти вже на літеру Я.
Закриваю очі й друкую навпомацки. Їдь-но, куди знаєш. А щоб не відчувалася ти скривдженою, почну свою оповідь саме з того часу, як ти прибилася до нашої родини.
Було це, здається, у сімдесят четвертому році минулого століття.
2. ЛІТО 1974 Р.Х. З’ЇЗД НА СУХАРЦІ.
В кого черговий “съест КПСС” сіські-масіські, а в моїй сім’ї саме дружба-фройшафт цього року намічалася.
Тіточці Тамарі заманулося вийти заміж за того німця Дітера. Вчився собі хлопець в київському універі, у вус не дув (бо голив вуса моднячим жілетом) грав у півзахисті на правому фланзі за факультетську команду з футболу, гриз граніт псевдонауки про штучний інтелект, яку саме тоді академік Глушков реабілітував від хрущівського волюнтаризму, листувався з якоюсь білявою своєю Гретхен – і ось тобі.
- Не хочу бути українкою соціалістичною, а хочу бути німкенею демократичною!
І пропав хлопець. Бо тіточка Тамара в мене була не тільки в біса гарна в свої двадцять з хвостичком, але й у біса наполеглива.
Грати в футбол вона не могла, тоді ще жіночий футбол не схвалювався нашим олімпійським комітетом, а деякі футбольні магнати ще були передовиками соціалістичного будівництва, але секцією гірського туризму та альпінізму в універі керував тоді інший її через дорогу та навприсядки родич, племінник мого батька – Сергій. Він саме відтарабанив два роки гауптвахти на Байконурі за академзаборгованість, відновився і включився в навчально-туристичний процес зі свіжими силами.
- Слухай, ти б оце німців з кібернетики до туризму залучив, чи що? А то вже чотири роки хлопці в країні, а нічого, крім стадіона “Динамо” не бачили.
- А як не це “там де треба” подивляться? – засумнівався Сергій, щойно підписавши контракт на десять років збереження таємниць Байконуру.
- Комсомол підтримає, - запевнила його тіточка Тамара таким впевненим голосом, що Сергій відразу зрозумів, що комсомол нікуди дінеться. Хіба хоче? Мусить!
- Ну то приводь, - розвів Сергій руками.
Ось так Дітерова доля була остаточно вирішена. Навіть якби шлях до заміжжя вимагав від цієї чорнобривої жительки таврійських степів провести батальон німців через Ельбрус, тіточка їх проконвоювала б в кращому вигляді. Ще й підстраховувала б свого білявого обранця власноруч. З цієї придибашки Дітер вийшов готовим кадром для гірської дивізії “Едельвейс”, а тіточка здобула-таки нарешті бажаний титул фрау. Але що з ним робити в Києві було незрозуміло навіть їй самій. Бо Дітер так полюбив Казбек та Домбай, що залишився вчитися в аспірантурі. Дивна річ, але своє п’ятдесятиліття він теж чомусь вирішив зустрічати в Києві. Бо й через двадцять сім років виявилося, що всі його справжні друзі мешкають чомусь тут, а не в Мюнхені. Але все то – потім, потім. Ще й весілля не відспівали, що ж це тебе так заносить, Еріко?
Закохати в себе довготелесого німчика з напівзахисту – то було лише півсправи. Бо в славному місті, місті Херсоні, де балкони на всіх домах, у будинку без балкону жив тіточкин батько, а мій дід - Сашко. Дід воював. Штурмував в лоба Перекоп у восьмому ешелоні, був поранений, а відтак нагороджений і нервовий. Вдачею ж часом нагадував Тараса Бульбу. Мої літні канікули завжди починалися з “поворатісь-ка внук екой ти смєшной” і стрижки під напів-бокс. Пощавай, бітломаніє, одним словом.
Півсправи було і в Дітера. Бо в стольному граді Берліні жив його батько, і дід тоді ще перспективних двоюрідних моїх братів, і теж ветеран війни, що чотири роки відбудовував розруху в радянському полоні - Руді Зайферт. На жаль без “фон”, але тут вже вередувати тіточці не годилося. Кохання – то велика сила і велика невибагливість.
Як вирішував свої проблеми Дітер, історії залишилося невідомим. В аналах зберігся лише тіточкин Томин підхід до замирення ворогуючих націй.
Перш за все, треба було якось познайомити батьків з обранцем. То не фунт ізюму - привести німця до рідної хати на Сухарному. Це могло відразу вилитися в міжнародний конфлікт Сухарки з Унтерденлінден. Якби до цього конфлікту, не приведи Господи, підключилася б бандитська Забалка, за Берлін було б страшно. Але тітонька в мене була не тільки в біса гарна і в біса наполеглива, але й неперевершено винахідлива й дипломатична.
Це поодинокого німця нечемно приводити до хати, а німця в комплекті інших туристів-однокурсників – дуже навіть чемно. Традиційна українська гостинність, те-се... Їм же тільки переночувати на шляху до наметового містечка на морі. Всього лише ніч.
Але й дід з бабою тітоньку мою не перший рік знали. Тому відразу по від’їзді цього циганського табору почали вираховувати: хто?
Дідові Сашку більше Михайло сподобався. Усі дуріли, як школярі, а Михайло сарай напросився ремонтувати.
Бабусі більше сподобався Василь. Бо чемний, і не забував страви нахвалювати. Але Василя забирали того літа до армії командувати радіолокаційною установкою десь в Молдавії.
Мені більше сподобався Сергій. По-перше, бо родич. По-друге, бо вистругав мені з дерева майже справжнього пістолета вальтер. Тільки що без пістонів. І дуже дотепно коментував чотирьох танкістів та собаку, називаючи поіменно й Янека, й Гусліка, кращого грузинського механіка-водія Григорія й Шарика. Одне знання цих кумирів тогочасної малечі не могло не викликати в тієї малечі (в мене) щирої симпатії.
Про Дітера ніхто з нас нічого поганого не подумав, але подумати, що весь цей циганський табір приїздив саме ради нього теж якось не здогадався. Німець як німець. Аби ж то він був поляк і звали б його Янек або Франтішек Пєчка, тоді – інша справа.
А потім тітонька просто приїхала до Херсону, вислухала “я тебе породив, я тебе і вб’ю”, погодилась з дідовими аргументами і почала плакати.
Вишні рве – плаче. Вареники їсть – плаче. Посуд миє – плаче.
- Знав би я оце, коли під Армянськом тиждень по коліно в воді в окопах сиділи, по саме не хочу занурився б. Може б відсохло, - продовжував свою лінію дід Сашко. Тіточка Тома була вже повоєнною дитиною.
Тіточка погоджувалась і плакала.
- Що там у вашому Києві, сама німчура залишилася? Та я може в батька його стріляв, а ти заміж за нього!
- Ну то не влучили ж, - заперечувала тіточка й продовжувала плакати..
3. ЛІТО 2002 Р.Х. ЗАТРИМКА ДІЇ (ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧЕ)
Отож, Еріко. Бачиш, як негарно лізти поперед автора в пекло? Усі уже й знають, що врешті решт дід не витримав цього дрібного дощику з тітчиних оченят, і стала вона фрау. Але ніхто й не здогадується, що проплакати таким чином їй довелося аж шість років чотири місяці й двадцять один день. Не тре, мабуть, давати тобі волі. Не брикайся, як та волоока корова Іо, на яку мстива й ревнива богиня Гера наслала Гедзя. А вам би сподобалося, коли б ваш шановний благовірний Зевс став вчащати до земної кралі Іо? Не И.О. кралі, а И.О. законної дружини. Чи не обзивали б ви цю несподівану виконуючу обов’язки коровою, або ще як? В богинь же є чудова можливість втілити ці обізванки в життя. Хто б з жіноцтва утримався? А греки врешті решт здобули привід зазіхати на Причорномор’я, бо скізь, де пробігла священна корова Іо була вже Греція, а Гедзь таки попоганяв її по всій Малій Азії та Таврії.
Та я не гедзь, а чесний погонич. Хай собі тіточка плаче, а дідові кури кудкудачуть. Я поки що розповім про те, як дід Сашко вперше ходив на фронт і що з того вийшло. В літературознавців це називається затримкою дії. (Коли літературознавці хочуть автора остаточно налякати, вони кажуть, що це “ретардація”).
4. ЛІТО 1941 Р.Х. ЛІНКОР “РАДЯНСЬКА УКРАЇНА”
Перший раз дід збирався на фронт в 41. Працював тоді клепальником в Миколаєві. Лінкора “Радянська Україна” клепав. Клепати лінкора – справа відповідальна й аби-кому її не доручають. В Миколаїв дід втік з села з відповідальної посади пожежника. Возив воду в діжці на волах. Вже як батько голову сільради благав, переведи ти хлопця з пожежників, молодий він ще для табору: поки ці воли дочвалають – три села згорять, а хлопця винним зроблять. Посадять же. Аж тут лінкора заклали, й потрібні були клепальники...
Досвід пожежника став в нагоді. Недобудованого лінкора спалили прямо на стапелі, коли німець вже під Миколаєвом був. Вірніше – сам стапель під ним спалили. Бачив в книжці фото цього бовдура. Навіть в недобудованому вигляді виглядав він ще величніше за недобудований авіаносець “Варяг”, якого в решті решт продали китайцям під казино.
Коли партія й уряд з найбездоганнішим другом фізкультурників на чолі в 38-му приймали програму будівництва флоту, вони чомусь забули про авіаносці, надавши перевагу цим броньованим бовдурам-лінкорам, що стріляють двічі за війну, можуть бути виведені з ладу однією бомбою, і взагалі занадто дорогі, щоб ними ще й воювати. Не сумуй, діду, як я не сумую за недобудованими авіаносцями. Усі сістер-шіпи цього бовдура так-таки й не добудували, навіть у тиловому Сєвєро-Двінську, і пішли вони після війни на голки прямо зі стапелів.
До того ж, усі лінкори на Чорному морі традиційно будували воювати бусурмана-турка в протоках Босфор та Дарданели, а воювати прийшлося з друзями - істинними арійцями. Бусурмани ж турки виходжували наших поранених на своїх чорноморських курортах, але про це якось згадувати донедавна було не прийнято, а тепер ще й згадувати нікому, крім нас з Ерікою, та старійшини синопських рибалок на ім’я Хабеш.
Коли дід з іще одним земляком-клепальником прийшов до військкомату, воєнком вже дав драла. Юрба недопризваних призовників у подвір’ї зібралася досить велика, але жодне клаповухе нєдоразумєніє не знало, що ж тепер робити. Один принагідний відступаючий лейтенант-артилерист зробив добре діло, розігнав усю цю публіку по домівках, коли вони усі як один стали проситися до його батареї. Мова лейтенанта була переповнена виразами, замість яких прийнято ставити крапки. Але крапки в нас теж западають, тож ставимо ми з Ерікою коми:
- Я з навченими від самого кордону,,,,,,,,,,,,,,,,,,драпаю! Мені ще вас на шию,,,,,,,,,,,,,,,,,,,повісити! Шагом марш по домівках до матерів під спідниці!
Господи, як я вдячний тому лейтенантові! Ріднесенький, якщо ти таки вижив у цьому драпі від кордонів на кінській тязі, якщо не склав голову в Севастополі на мисі Херсонес, де героїчне командування Приморської армії в повному складі втекло на підводному човні й покинуло напризволяще 100 тисяч війська, що ще билося, якщо не потонув в Керченській протоці з ласки комісара Мехліса, якщо ти вижив у Новоросійську чи ще деінде, якщо залишилися від тебе діти й онуки, хай щастить їм у цьому житті. Я їх вічний боржник. Я не можу віддячити їм належним чином, можу лише написати про тебе на сторінках цієї сімейної хроніки, зробивши членом нашої родини. Так не буває в житті. Але хіба можна було очікувати, щоб людина, що розпочала війну лейтенантом в Бессарабії в 41-му все ж закінчила її у Відні підполковником в 45-му? А ти таки закінчив. Може й даремно не одружився ти з тою австрійською герцогинею, що закохалася в тебе. Але то вже інша історія, це вже мою Еріку знов заносить.
Але виконати наказ бравого відступаючого лейтенанта дідові вдалося не відразу. Хлопці вони були метиковані, з дитбудинківським минулим, залізли до розбитого магазина за борошном, де вже німці їх і зцапали, обізвали мародерами, відвели до комендатури й посадили під варту на тому ж знайомому вже подвір’ї військкомату. Гестапо чомусь полюбляло займати під офіс саме апартаменти НКВД, а військові комендатури, - військових комісаріатів. Що то як не почуття найвищої довіри до колег й корпоративна солідарність?
Але варта була ще не жандармська, стояла лише біля воріт й пила реквізований в населення шнапс зі своїх німецьких фляг з ебонітовими пробками. До дідька неприємні хвилини дідові прийшлося пережити, коли німці за традицією стали сортувати полонених за національною ознакою. Діда вирішили помістити в загін до євреїв чи циган, бо був він чорнявий. Довго сперечалися, єврей він, чи циган і не могли дійти згоди. Лише приїзд перекладача з фолькс-дойчів на мотоциклетці, врятував діда від сумної єврейської долі. Дивно, виходить я й цьому п’яненькому перекладачеві, що зміряв діда оком, глянув на клепальницькі долоні, зазирнув до документів й буркнув “Украін”, навіть не вимагаючи спустити штанів, маю бути вдячним. Хай так. Дякую, пане. То вже й кращому другові паспортів встановленого зразку з графою національність можу подякувати за для годиться. Це було справді судьбоносне рішення партії. Принаймні щодо мене й моєї родини врешті решт. І ще - радію з того, що дід мій не був піаністом.
Першої ж ночі дід з земляком голіруч підкопали паркана й утекли до рідної Чупринівки, не забувши ще раз навідатися по борошно до того ж магазину.
Йшли собі полем-степом, степом-полем, нахваляли один одного за метикованість і раділи, що напече тепер мати вертутів. Мішок борошна – це було ціле багатство в передвоєнні часи.
Спаленого лінкора “Радянська Україна” дідові стало жаль лише в літньому віці. [ Згорнути уривок ]
|
