Антон Санченко : Весілля з Європою : Роман-придибашка : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Олександр Михед (джерело: Український журнал)

На початку минулого року трапився дебют, що виламувався зі звичного творчого кола – виникнення і зникнення нових літературних зірок. Вийшла друком збірка оповідань „Баркароли“ Антона Санченка, яка до того тривалий час мешкала у віртуальних тенетах Мережі. Його дебютна україномовна книга (перед тим була збірка оповідань„Вызывной канал“) викликала цілу хвилю позитивних рецензій у ЗМІ різного масштабу та формату. Погодьтесь, що в таких випадках не виникає нічого, окрім внутрішнього спротиву та підозрілості в черговому маркетинговому ході.

Дякувати видавцю та автору, друга книга, „Весілля з Європою“, ... [ Показати всю рецензію ] не змусила на себе довго чекати. І питання, чи то, мовляв, успіх першої книги не випадковість, вирішилось одразу.

„Весілля з Європою“ – феєрична генеалогія роду Чуприних на тлі української історії ХХ століття. „Роман-придибашка“, що починається з заклику до друкарської машинки „Гей, пішла!“ і заповідається як мелодраматична оповідь про поневіряння тіточки Тамари, якій „заманулося вийти заміж за того німця Дітера“, перетворюється на драматичний літопис української історії ХХ століття. Автор вільно поводиться з часовими рамцями, то розширюючи їх, то звужуючи, перестрибуючи з 2001-го в 1974-й, з 1914-го в 1904-й, перемикаючись з Московської олімпіади–80 на Голодомор–33. Для останнього він знаходить слова, які, попри свою простоту, важать, як на мене, набагато більше за весь сльозливий патріотичний пафос в оберемку з кон’юнктурним авангардом: „МИ ВСІМ ВИБАЧАЄМО. Проте, МИ НІКОЛИ ЦЬОГО НЕ ЗАБУДЕМО“.

Вільно й невимушено, зі своєю особливою іронічною (вже впізнаваною) інтонацією А.С., перемовляючись з друкарською машинкою „Еріка“ (вона фігурувала, до речі, і в дебютних „Баркаролах“), розповідає про сотні речей, які, здавалось би, мають хоч якесь дотичне відношення до роду Чуприних, а насправді для героя важить лише правда, можливо, комусь і неприємна, але правдива (перепрошую за тавтологію). Як ось, приміром, „Не було ніякого ,кільця фронтів‘, були поодинокі розрізнені заколоти на периферії. Не було битв, були сутички. Не було армій і дивізій – банди кондотьєрів з усіх сторін. Переможці заднім числом назвали себе регулярною армією і написали ,історію‘“. Може похапцем дати запотиличника й щиглика відомому політику, розповідаючи про П’єра Ферма (автора славетної „головоломної“ теорії), що „був він адвокатом. І то не таким, як Медведчук на процесі Василя Стуса. Він не вимагав звинувачувальних вироків своїм підзахисним“.

Часом дивуєшся, як вдається автору дистанціюватися від історії та сказати, „Що люди: баби ще народять“, а ще більше – його питомо українському баченню речей. Я не кажу про беззаперечність того, що „Тарковський, виявляється, є родичем Карпенка-Карого за материнською лінією“, чи Ф. Достоєвський – „славетний український письменник“, і не про відоме „де живуть українці – росте все“, або „Така вже Україна взагалі: раз приїхав – покохав на все життя“. Ні. Йдеться про тверезий погляд на реальний стан речей, подій, важливих для розвитку постімперської України, при цьому з розумінням амбівалентності історичних подій, бо німці, приміром, „ще й досі чомусь вважають Марінеско військовим злочинцем,що разом з екіпажами підводників потопив чимало цивільного населення, що евакуювалося з Прибалтики до Німеччини. Біс цих німців розбере, навіть на героїв наших зазіхають. Мабуть, усі славетні для когось герої для інших – лише військові злочинці“.

„Весілля“ – незвична книга ще й суто з формального боку. Основний текст роману складає 140 сторінок. Інша сотня (виключаючи „Хепі-енд“) – це „Генеалогія роду Чуприних“, „Розділи, що не увійшли до головної частини“ і „Книга скарг та пропозицій читачів“. У результаті такого, так би мовити, „експерименту“ складається певна думка під навалою вражень від своєрідної „фокус групи“, яка мала можливість ознайомитися з ранніми варіантами роману он-лайн. І читацька реакція заздалегідь спрогнозована. В кінці-то все одно чекає „Хепі-енд“.

Весільний почет весело прямує далі. Весільні генерали обіймаються з військовими та разом скочуються у піщані кар’єри, цигани й ведмеді підспівують і підтанцьовують авторові, який, ніби заприсягнувшись на Біблії чи хильнувши зайвого, говорить тільки правду і нічого, крім правди. І вимагає цього від інших.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Дігай (джерело: Сумно)

Антон Санченко – киянин, що народився в Херсоні. Автор збірок оповідань «Вызывной канал» (Київ, 2008) та «Баркароли» (Київ, «Факт», 2008).

У пекельному темпі бурхливих змін життєвих цінностей, культурних орієнтацій та переорієнтацій, ніде правди діти, тільки іронія залишається сталим елементом життя, що рятує людину від сказу. У цьому твердженні є певна доля софістики, але як афористично висловився хтось із класиків, сміх – справа серйозна.

Автор визначив жанр нового опусу, як роман-придибашка. Правда, що то за новотвір – придибашка, я не зовсім зрозуміла (можливо, від слова придибенція?), ... [ Показати всю рецензію ] але я зрозуміла головне – Антон Санченко написав дуже смішний твір. Це можна пояснити, зокрема, злободенністю тематики. Наприклад, автор досягає комічного ефекту, спостерігаючи недосконалість людської натури, глупоту, користолюбство, зажерливість, брехливість державних інституцій, суспільних стосунків. Він сміється над партіями, режимами, спостережливо анатомує психологію влади. Прозаїк малює силу силенну портретів: своїх предків, родичів. Дістали на горіхи відомі історичні постаті усіх часів і народів!

Основою сюжету є авторське бажання дослідити генеалогію своєї родини на фоні історичних подій рідної країни періоду від російсько-японської війни 1904 року через Першу, Другу світові війни, Голодомор 1923 і 1933 років. І тут треба віддати авторові належне – про це прозаїк розповідає правдиво і жорстоко. Війна, як він її змальовує, це, насамперед, бруд, голод, злидні, страждання мирних людей, але про це писати було не прийнято. Неможливо не помітити іронічного тону письменника стосовно фальшивого героїко-романтичного пафосу творів класиків українського соцреалізму: «Ми виховані на партійно-пригодницькій літературі, на мапах з молодою республікою робітників і дрібних аферистів, стиснутої кільцем ворожих фронтів… Більшість населення продовжувало жити звичайним життям, як не прикро письменникам та історикам партії. Саме останні винні в наших хибних уявленнях про громадянську війну. Усі Панчі, Бабелі й Вишневські, Фурманови й Довженки, що повигадували Чапаїв, Щорсів та Будьонних, відретушували їхні патрети й створили черговий міф».

Автор пише розкуто, безпосередньо і… лукаво! Гумористична вигадливість його пера воістину невичерпна. Усі типажі, що населяють роман, окреслені коротко й соковито. Проявляють вони себе стрімко, тому залишається багато місця для авторських вставок, які іноді приваблюють більше, ніж основна історія шлюбних стосунків тіточки-українки Тамари і німця-жениха-чоловіка Дітера. Наприклад, оця розкішна фраза із глави «Генеалогічний додаток»: «Гемінгвей Ернест. Колишній Хемінгуей… Валізу з його ранніми творами якісь злодюжки викрали на вокзалі десь в Европі (колишній Європі)». Або ця: «Ленін Володимир. Вождь російської революції, мешканець мавзолею». Як бачимо, теплий гумор змінює сатира, хоча, сатиричної гостроти в романі якнайменше, і це зрозуміло, бо автор сміється, але не знущається. І ця риса авторського пера теж надзвичайно приваблює.

На мій погляд, індивідуальний стиль прозаїка Антона Санченка майже вироблений. Книга, впевнена, буде мати заслужений успіх у читача. Але не можу не додати «ложечки дьогтю». У рецензії на збірку оповідань «Баркароли» я зауважила мовні огріхи, кальки з російської мови, лексичні та синтаксичні неточності. Ті самі проблеми є й у цьому романі. Можливо, мої зауваження більше стосуються редакторів, але тим не менше, ці помітні мовні вади вельми неприємні. А шкода!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Світлана САМОХІНА (джерело: Дзеркало тижня)

Є в музикантів такий термін — синдром другого альбому, коли друга музична збірка у житті творчого колективу значно слабша за першу. Саме на цьому етапі творчої кризи багато перспективних груп розпадається. Проводячи аналогію з романом «Весілля з Європою» Антона Санченка, слід наголосити на певному відхиленні від зазначеного правила: його нова книжка, яка має певні ознаки «другого альбому», є вже третьою після двох збірок морських оповідань.




Після того як автора у численних рецензіях на попередні твори привітали з успіхом та урочисто нарекли «першим українським літератором-мариністом», ... [ Показати всю рецензію ] Санченко взявся за зображення історії України через подання генеалогії власної родини. Тема сама по собі достойна пера, і попервах здавалося, що в автора вона виходить непогано. Російсько-японська війна, Перша та Друга світові війни, голодомори 20-х та 30-х років, радянські часи — всі ці історичні події, в яких беруть участь члени Санченкової родини, подані нібито через призму його сприйняття, просякнуті властивим авторові гумором, неймовірною іронією і навіть бешкетництвом.

На таку подачу тексту мимоволі купуєшся. Але! Текст твору розтягнуто, й інколи здається, що автор, захопившись оповідкою якогось свого діда чи прадіда, сам забуває про сюжет. А численні вибачен­ня на кшталт «ми з Ерікою даємо чесне слово не забувати про сюжет» або «ми з Ерікою таки дійсно маємо проблеми з сюжетною лінією» (Еріка — німецька друкарська машинка. — Ред.) видаються пікантним авторським прийомом лише на початку.

Не зовсім доречними здаються розділи «Генеалогічний додаток» та «Розділи, що не увійшли до головної частини». Поволі закрадається підозра, що автор украй потребував обсягу для свого роману. Інакше навіщо б він на п’ятдесяти двох (!) сторінках наводив опис видатних людей, від Адама та Амосова й до Миколи Яковченка та персонажів твору «Чотири танкісти й собака»? Коротенькі описи більше схожі на окрему гумореску для якоїсь сміхопанорами, ніж на логічний складник роману. Крім того, додано текст, який логічно не вписується в основний розділ. Або ж автор не мав часу чи снаги його туди «вписувати». Так чи інакше, «Розділи, що не увійшли до головної частини», додали романові ще більше кострубатості. І, можливо, аби все це якось пояснити, автор вводить до твору розділ «Книга скарг та пропозицій читачів», у якому наводить листи від людей, котрі мали змогу бачити текст роману в інтернеті до його друку. Типу, вибачайте, якщо щось не так, я не письменник — я моряк, а це — просто спроба пера... А тому й назва його — роман-придибашка...

Усе це прикро, тим більше що роман міг би стати достойним твором, — адже потенціалу авторові не позичати. Проте складається враження, що пан Антон нашвидкуруч попрацював над сирим текстом і відніс його у видавництво. Це припущення підтверджує той факт, що, як зазначено, роки написання роману — з 2001-го по 2008-й, а отже, за такий тривалий час текст міг досить-таки набриднути, аби його довести до пуття.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Юрий Володарский (джерело: журнал ШО)

«Гей, пішла! Починай, Еріко», — стартует Антон Санченко. И почему-то сразу становится понятно, что книга будет хорошая. Что диалог с любимой печатной машинкой на самом деле превратится в беседу с читателем—душевную, остроумную, содержательную. Безусловно, прием не нов, а что сейчас ново? Не обязательно придумывать новые штучки—гораздо важнее уметь пользоваться старыми.

Если, вручая мне свою предыдущую книжку «Баркароли», автор безапелляционно утверждал, что она хорошая (напомню — действительно хорошая), то по поводу «Весілля з Європою» у него такой уверенности не было. По его собственным словам, ... [ Показати всю рецензію ] книга, объем которой не слишком велик, писалась долго и тяжело, что нашло отра­жение в финальных титрах: 2001-2008. Однако результат вышел вполне достойным. Особенно на фоне остальных литературных событий года, пересчитать которые можно по пальцам одной, да и то практически беспалой руки.

Очень важно, что Санченко удалось соблюсти верные пропорции. Задушевность повествования не мозолит душу и не перерастает в панибратство. Постоянные обращения к любимой Эрике (напомню, это пишмашинка, а не девушка) выглядят вполне уместно. Лирические отступления не мешают развитию сюжета — во многом потому, что они здесь куда важнее, чем сам сюжет. Формально писатель рассказывает историю замужества своей замечательной, несколько мифологизированной тетушки, однако это лишь повод поговорить.

Разговоры, как известно, бывают разные. Дело в таланте собеседников, в широте их взглядов, в изобретательности речи, в способности удержать внимание аудитории. У Санченко все это получается. Возможно, помогает непременный атрибут беседы — писатель с удовольствием упоминает, что компанию им с Эрикой составляет то пивко, то кислячок, то портвяшок. Это по-нашему.

Еще один баланс, который удалось удержать Санченко, — равновесие между личным и общественным. Когда писатель рассказывает об истории своей семьи, из нее выпрастывается история всей страны. И наоборот, рассказы о судьбах родины у него всегда пропу­щены сквозь призму личного отношения. Это особенно важно, когда речь заходит о Голодоморе. Тема, навязшая в зубах благодаря неуемной деятель­ности нашего вечно скорбного гаранта, у Санченко звучит естественно, сдержанно и без диссонансов. Даже на воз­можные возражения у него припасена упреждающая оговорка. Не могу ска­зать, что она упреждает все что угодно, но такая позиция выглядит честной и не близорукой.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Мирослава Сапко (джерело: Друг читача)

Колись давно, коли дерева були великими, а з фонтану «Самсон», що на Контрактовій площі у Києві, ще бігла вода, випивши якої людина назавжди ставала справжнім киянином, тіточці Тамарі з роду Чуприних заманулось вийти заміж за німця Дітера. Багатообіцяючий початок роману – про кохання? про родину? про життя? Так, про все це разом, і ще про значно більше. Адже в тіточки Тамари є племінник, а в племінника є друкарська машинка “Еріка”, і разом вони – письменник Антон Санченко. А ще є така дивна річ, як людська пам’ять, здатна ретельно зберігати те, чого вже й на світі нема. Наприклад, монструозні обчислювальні ... [ Показати всю рецензію ] машини ЕОМ, які займали цілі поверхи радянських НДІ, старі київські трамваї, перші роздруківки романів братів Стругацьких. Приїзд Фрітьофа Нанесена в Україну 1923 року з метою порятунку її населення від голоду...

І якщо, до того ж, любити те, що пам’ятаєш, то роман про перспективи матримоніального союзу представників двох країн, яких вже нема на карті, – СРСР та ГДР – перетворюється на поліфонічний роман про життя, родину (і не одну), країну (і не одну).

«Весілля з Європою» – роман історичний, в якому крім ключових подій ХХ і ХІХ століть також оповідається низка історій, придибашок, фактів, моментів із життя. Чи знаєте ви, що Асканія ще й досі тримає першість серед усіх європейських населених пунктів щодо кількості людей з вищою освітою на одиницю населення; що українці перші навчились вирощувати гарні врожаї картоплі на півночі Росії, що перший комп’ютер було створено – ні, аж ніяк не в Києві, – у Феофанії. Хочете дізнатися більше – читайте роман! До того ж, автор не лише наводить численні цікавущі, але мало кому відомі факти, а й намагається розібратись у внутрішній логіці історичних процесів, зрозуміти тих, з ким живе поряд, і те, де живе. Що тут відбувалось, відбувається і навіщо все це. Висновки робляться різні – від відверто іронічних до цілком серйозних та виважених.

Також це роман авто- і просто біографічний. Тут і докладна історія власного роду, і відчутне авторське ставлення до предків, батьків, дітей, нащадків та самого себе. Сага про рід Чуприних. Із впорядкованим «Генеалогічним додатком», у якому – близка рідня: Адам, прадід Матвій, дід Сашко, баба Ніна, брат Борис… А також далека: Микола Амосов, Володимир Висоцький, Михайло Калашников. Така-от розлога генеалогія!

«Весілля з Європою» вийшло таким собі метатекстом, романом-рефлексією щодо самого процесу написання роману, з авторськими поясненнями та коментарями структури і форми. А також із «ретардаціями» (по-людськи – «затримками дії»), ретроспекціями та ліричними відступами; додатками та навіть «Книгою скарг і пропозицій». І завдяки цьому читати його – ще більш цікаво, адже форма подачі матеріалу вийшла напрочуд динамічна, поліфонічна та невимушена.

Потенційна аудиторія роману Антона Санченка «Весілля з Європою» охоплює відразу декілька поколінь: для одних він буде приводом для ностальгії, для інших – колекцією нарисів із найновішої історії. До того ж, напевне що вам уже цікаво дізнатись, чим закінчиться історія з одруженням тіточки Тамари! А ми не будемо завчасно розкривати карти…

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Роксана Харчук (джерело: Літакцент)

Нова книга Антона Санченка «Весілля з Європою» заявлена як історія народу, написана через історію родини. У світовій літературі вже існує чимало родинних історій – згадати хоча б «Сагу про Форсайтів» Дж. Ґолсуорсі, а з українських, звичайно, безсмертну «Кайдашеву сім’ю» І. Нечуя-Левицького чи новітню історію «НепрОстих» Т. Прохаcька або «Таємницю» Ю. Андруховича. Проте тільки С. Рушді у романі «Опівнічні діти» трактує історію як родинно або особистісно геноцидну. Антон Санченко своєю чергою з’ясовує: історія його роду є актом не меншої вселенської трагедії, аніж геноцид вірмен 1914 року, Варшавське ... [ Показати всю рецензію ] гетто чи Бабин Яр.

Композиція й жанр роману «Весілля з Європою» типово постмодерні. Погодьтеся,
складно претендувати на епічність, коли роман складається із окремих оповідань із розірваною хронологією і явними анахронізмами, в яких постійно зникає головна сюжетна лінія, яка повинна увінчатися щасливим заміжжям тітоньки автобіографічного оповідача із поетичним іменем Тамара (скорочений варіант Тома – навпаки – антипоетичний) з німцем із НДР Дітером наприкінці 70-их. Геппі-енд (хай у цьому місці Антон Санченко й скривиться, але я принципово не напишу «хеппі») у цьому романі подвійний, бо щасливе подружжя народжує у Києві сина, який не тільки примирює своїх дідів, запеклих ворогів часів Другої світової. Це чудесне дитя примирює із собою також Україну, бо на весіллі
присутня уся близька й далека рідня від Галичини й до Луганська і від українсько-білоруського пограниччя до Одеси. Це чудесне дитя також, як можна припустити, звістує щасливе європейське майбутнє нашій геополітично безталанній землі.

Роман-придибашка або роман-пригода обертається довкола родини Чуприн, які заснували у Херсонських степах і Чупринівку, і Стару Чупринівку і пра-Чупринівку. Генеалогія піонерів, як свідчить сам Антон Санченко, завжди сумнівна, після батька піонери мають за пращура відразу Адама. З цієї причини автор не заглиблюється у власну генеалогію. Навпаки, як свідчить генеалогічний додаток до роману, автор поширює її до тієї межі, коли в родинному колі опиняється вже не тільки апостол і місіонер Андрій Первозванний, що провістив Києву велику будучність, чи будитель нації і просто поет Шевченко, а й найбільші тирани ХХ століття — Гітлер і Джуґашвілі Йосип Віссаріонович. Пафос романіста, – за яким усі ми відповідальні за історію, тому причини усіх історичних поразок варто шукати передусім у собі, а не в найближчих сусідах, – безсумнівно, благородний. Не викликає спротиву й висновок прозаїка про типових українців: «Я заслуговую на свою долю, й на свою владу, й на свій бублик. Я нащадок тих, що вижили в голодомор». Створюючи метафоричний образ українця із дулею, яку той постійно крутив і продовжує крутити у кишені будь-якій, навіть рідній владі, романіст, на мою думку, влучає в десятку. Антон Санченко, хай і за біблійним зразком, але обмежується у своїй родинній історії лише ХХ століттям, показуючи, як усі війни, включно із російсько-японською, голодомори й різноманітні постанови і плани Комуністичної партії вкупі із науково-технічним прогресом впливали на родинну долю Чуприн.

Загалом, роман «Весілля з Європою» приносить не тільки задоволення й насолоду від читання. Цей роман приємно дивує. По-перше, вражає така ж летюча, як і летючий Голландець, іронія Антона Санченка, а також його якісний гумор, в якому майже сліду не лишилося від українського провінціалізму й хохляцької непритомності. Саме з цієї причини я не розумію, чому Антон Санченко наголошує свою спорідненість із Тарапунькою і Штепселем. Передбачаю, моя теза викличе заперечення, але я вважаю, що в українській літературі із гумором завжди було сутужно. Тепер, коли українські письменники свідомо запрограмували себе на сміх хай і крізь сльози (наприклад, В. Діброва, Б. Жолдак, Л. Подерв’янський, Ю. Андрухович, С. Жадан), ситуація із гумором дещо поліпшилася. Одначе генеалогія гумору й іронії Антона Санченка передбачає й інші імена: Сервантес, Микола Гоголь, спочатку Швейк, а вже потім Ярослав Гашек, Курт Воннегут, і, звичайно, Чехов хоча б тому, що він, як і наш автор, називався Антоном. Серед родичів автобіографічного оповідача натрапляємо також на перекладача Миколу Лукаша. Антон Санченко переказує реальну придибашку, яка трапилася із Лукашем і є показовою в питанні українізації. Згідно із версією автобіографічного оповідача, стоячи в одній із типових для щасливої совєтської дійсності черг, Микола Лукаш на прохання двох дамочок, що не розуміли української мови, адекватно переклав «на чєлавєчєський язик» фразу «Добродійки, куди ви так поспішаєте?» («Куда прьотєсь, бляді?»). Повертаючись до природи гумору Антона Санченка, зазначу лише, що часто ситуації в його книжці перетворюються на трагікомічні. Наприклад, цілком комічно звучить спостереження про те, що насправді автобіографічному оповідачеві довелося знати лише одну людину, яка дочитала «Улісса» Джойса до кінця. Цією людиною, за щасливим збігом обставин, був, зрозуміло, викладач зарубіжної літератури. Проте цілком трагічним є потрактування ним історії російського перекладу цього твору: кожен із п’яти перекладачів «Улісса» опинявся в ГУЛАГу, відтак цей твір Джойса перетворився на таку собі перепустку до сталінської в’язниці.

По-друге, у романі «Весілля з Європою» приємно дивує ерудиція автора, його широкі знання з історії, літератури, мовознавства і навіть математики, а також його спостережливість, яка у свою чергу свідчить про гострий розум. Я раділа, читаючи, як романіст порівнює українців із єгипетськими коптами та фелахами, коли він досліджує тюрські запозичення в українській мові чи висуває прецікаву теорію про типологічні збіги між другою частиною роману П. Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» із романом Маркеса «Сто років самотності». Я вже мовчу про опис героїчних спроб тітоньки Тамари обрахувати всі можливі n в теоремі Ферма за допомогою електронної обчислювальної машини, не поламавши при цьому жодного зуба й не втративши жодного ока, які їй, зрозуміло, були потрібні для майбутнього й так палко омріяного весільного фото.

Чи не найбільше оповідача хвилює правописна революція часів 90-их, коли замість «аеропорту» в українській мові почали вживати слово «летовище», замість «вертольотів» — «гелікоптери», а на місці Хемінгуея з’явився Гемінґвей. Досить часто у тексті згадується й вилучена у 30-ті роки «г із дашком». Із таким ходом думки важко погодитися хоча б із тієї причини, що самі росіяни, за якими й ми почали уживати «х» замість «г», не виробили точних принципів їх уживання. Наприклад, пишеться Гітлер, Гімлер, Геринг, а поряд чомусь Хоннекер і Хельсинки. Українська мова наслідує таке алогічне написання, ілюструючи цим українсько-російську примусову спорідненість. Іноді цей принцип перетворюється на звичайнісінький курйоз. Наприклад, Ганну Сухоцьку, колишню польську прем’єрку, українські ЗМІ охрестили якоюсь незрозумілою Ханною. Якщо вже ми так носимося зі своїм слов’янством, то Ханна тут явно ні до чого. Так само хорвати ніяк не могли впізнати свою футбольну команду «Гайдук» (Загреб), яку наші доблесні журналісти брутально обізвали «Хайдуком». Загалом, усі правописні питання, так мені здається, можна було б залагодити найпростішим способом, перейшовши на латинку. У комп’ютерні часи це дуже зручно й логічно, особливо якщо зважити на той факт, що українська мова чудово передається латинкою.

У кінці роману автор грайливо долучив до тексту «Книгу скарг і пропозицій читачів». Я натрапила в ній на деякі неточності: Пилип Орлик, скіжімо, не був останнім українським гетьманом. Останнім значиться Кирило Розумовський, за часів якого було на короткий час відновлено гетьманат. Мені імпонує, що Антон Санченко відмовився перекладати із лексикону новоязу слово «стройотряд», але чому в такому разі він переклав «заградотряд» як загін загородження? Щодо національної ідентичності декого з родичів автобіографічного оповідача, то я не впевнена, що Патони за походженням французи, – здається, вони німці. Тадей Рильський насправді був спольщеним українцем, який, як і митрополит Андрей Шептицький, повернувся до своєї національності. А Микола Амосов на схилку віку визнавав себе вепсом. Сподіваюся, мої пропозиції будуть враховані автором і його вірною подругою, друкарською машинкою Ерікою, якій у романі присвячені чи не найнатхненніші сторінки.

Прочитавши цю невелику книжечку, я згадала пророцтво В’ячеслава Медведя, який в одному з інтерв’ю стверджував, що майбутнє української літератури гряде з півдня. Той таємничий український південь так довго й затято мовчав, що появу Антона Санченка можна потрактувати і містично, і логічно. Не боюся повторитися: Антоне, пишіть іще, і пречистая, святая Муза не покине Вас.

[ Згорнути рецензію ]