Антон Санченко : Земля Георгія : повісті : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: test (джерело: test)

test

Автор рецензії: Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ (джерело: Урядовий кур'єр)

Важкий час — час можливостей

Пам’ятаєте, як у складні 1990-ті нас втішали надіями, що невдовзі все зміниться у кращий бік, бо ж усі успішні країни проходили період становлення? Варто лише зачекати якихось 5—6 років. Здавалося, що це надзвичайно тривалий період, але ж після 2000-го ми всі будемо успішними і заможними. Тоді неможливо було уявити, що і через два десятиліття віз старих нерозв’язаних проблем скрипітиме і далі.

Самі ж 1990-ті виявилися серйозною школою не тільки виживання, а й зростання для багатьох співвітчизників. Бо не всі у відчаї хапалися за спиртне і наркотики. Торік я писав ... [ Показати всю рецензію ] в «УК» про окремі заробітки, якими був змушений займатися у студентські роки. Але студентові все-таки простіше, він лише ступав на поріг самостійного життя, і досвід інколи екстремальних заробітків для нього не був зайвим.

Значно складніше переосмислювали новітні процеси і шукали себе в нових реаліях люди з усталеним соціальним статусом: учителі, лікарі, інженери, кандидати і доктори наук. Не кожен міг у 40—50-річному віці переступити через своє «я» й на ринку торгувати всіляким непотребом. Діставали невиплати зарплат, інфляція, рекет.

І ось останнім часом дедалі частіше натрапляю на позитивні відгуки щодо ролі 1990-х у нашому житті. Ідеться не те щоб про реабілітацію того періоду чи ностальгію за ним, а скоріше про час можливостей. Тоді справді з’являлися можливості. Просто не всі це розуміли. Майбутнє уявлялося туманним, і люди воліли одразу хапатися за нехитрі радощі життя. Але знаходилося й чимало неофітів, що поставали в нових іпостасях, вивищувалися серед інших.

Нині про 1990-ті можна прочитати у творах сучасних українських письменників. Зокрема в романі Павла Вольвача «Сни неофіта». У той неоднозначний час герой твору Павло торгував автозапчастинами в рідному Запоріжжі, стикався з місцевим криміналітетом, працював журналістом в обласній телекомпанії й займався, здавалося б, нікому не потрібною і безперспективною справою — писав вірші. І йдеться про людину не юнацького віку.

Автор зазначає: «Журналістської освіти в редакції, крім Ковалика, здається, немає ні в кого. У Павла взагалі нема диплома, але то окрема історія. Четвертий рік він навчається журналістики заочно, повторюючи університетські шляхи молодшого років на п’ять Москаля й решти, ще молодших».

Спочатку Павло шукав заступництва серед місцевих літературних авторитетів, проте невдовзі зрозумів, що переріс майстрів пера рідного краю. Його шлях лежав на Київ, бо ж тільки там міг реалізувати себе. Вибір був непростий: у столиці поета ніхто не чекав, гостро поставали питання роботи і житла. Утім, людина проривалася, не нарікаючи на труднощі, оточення, важкий час. На київській презентації роману автор не заперечував, що в особі головного героя використав і автобіографічні елементи. Сам Павло Вольвач у 1990-х знаходить чимало позитиву.

1990-ті є і в книжці «Земля Георгія» Антона Санченка. Її герой — досвідчений мореплавець, радист, що стикався з труднощами заробітку напередодні розпаду СРСР і в перші роки незалежності. Знову ж таки, автобіографічна основа, розповідь без нарікань, переважно з гумором: «Я дивуюся, як до середини дев’яностих ми не розтягли Херсон повністю, по болту заводу Петровського, поки верхи із залученням бандюків чубилися один з одним, кому ж мають належати ці заводи, газети й пароплави. Мабуть, болтів Петровського за радянські часи встигли виточити досить багато, якщо ціле покоління нетверезих роботяг вижило за їхній рахунок».

Навіть в очевидно негативному — дерибані Чорноморського морського пароплавства — був позитив: «Більшість тих арештованих суден ЧМП, як виявилося, переходило від судноплавства зовсім не до злих греків та італійців, які були тільки підставними особами, а до своїх же ділків. Найбільш сентиментальні з них навіть вносили в заповіт умову брати на роботу лише українські екіпажі, хай навіть самі вже переселилися до Монако.

Прості моряки від того тільки виграли. Бо завжди можна покинути того судновласника, що платить мало, й піти до того, що платить більше, зокрема іноземця. І через якихось п’ять років плавсклад уже отримував цілком пристойні європейські зарплати, хай менші за грецькі, але більші за турецькі й болгарські. Це не була безвихідь часів СРСР, коли шлях нагору був одним-єдиним і всі штовхалися на ньому ліктями, бо судноплавна компанія була одна».

У романі згадано стихійні біржі в Україні, куди звозили вироблену продукцію для реалізації перекупникам, зокрема й гуртом за кордон. Кавунова біржа під Херсоном, шоколадна — в Ялті, рибна — у Керчі, а на трасі під Білою Церквою продавали автомобільні шини. Автор закликає: «Панове письменники, негайно припиніть лаяти отих ницих торгівців, які за три-чотири роки зробили те, чого від радянської влади ви не дочекалися за 70: одягнули й нагодували свою країну».

Риси 1990-х простежуються і в наш непростий час. Добре, якби позитиви тих років — уміння вижити, підприємливість, мобільність в освоєнні нових справ — переважили негативні тенденції, коли зарплати не встигають за стрімким зростанням цін, піднімає голову криміналітет, а тисячі зубожілих людей впадають у відчай.

Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ольга Максимчук (джерело: Український журнал)

Санченко Антон. Земля
Георгія [Текст]: повісті / Антон
Санченко, Львів, Видавництво
Старого Лева, 2016, 420 с.
Мариністика – вигідний хід в укра-
їнському літературному процесі,
адже не кожному під силу зі знанням
справи описати морські пригоди
своїх персонажів, тому текстів на від-
повідну тематику в нас наразі не так
уже й густо. Моряк і філолог Антон
Санченко вирішив підняти цю багату
на нові можливості цілину, тож цьо-
горіч у „Видавництві Старого Лева“
з’явилася його чергова книжка,
„Земля Георгія“, автобіографічне ... [ Показати всю рецензію ] під-
ґрунтя якої засвідчує, що й у наш час
життя на палубі лишається яскравим
і вартим того, щоб про нього дізна-
лися українські читачі.
Збірка містить шість відносно не-
великих за обсягом текстів, деякі
з них уже виходили друком раніше.
Їхній жанр визначено як повість,
що досить нетипово для сучасної
української літератури. Створені
в різні роки, вони розміщені не за
датою написання, а в довільно-
му порядку, логіка якого не зовсім
зрозуміла. Через таку хронологічну
неузгодженість ті, хто гортатимуть
книжку з першої до останньої сто-
рінки, можуть відчути щось, схоже
на дежавю: автор, забувши, що він
уже раніше звертався до цього епі-
зоду, знову переказує трагікомічну
історію про грузинського хлопчика,
який прийшов з’ясовувати стосунки
з учителем, прихопивши батькового
„калаша“.
Сюжетна лінія текстів розвиваєть-
ся переважно довкола однієї події,
наприклад, подорожі оповідача до
Грузії по мандарини, його конфлікту
зі старим, ще радянського гарту, ка-
пітаном, клопотів із контрабандною
рибою. Проза Санченка часто напо-
внена деталями, позиченими зі зло-
боденної сучасності, які, зважаючи
на описуваний час, можна вважати
анахронізмами. У цьому заразом
проявляється і сильна, і слабка сто-
рони його творчості: сильна – бо
робить її актуальною та іронічною,
читачі з радістю впізнають знайомі їм
реалії, на які натякає автор (згадка
про Липецьку фабрику Порошенка,
вигуки „зрада!“, що, мабуть, повинні
нагадувати про критиків нинішньої
української влади); слабка – бо за
кільканадцять років нове видання
треба буде оснащувати додаткови-
ми примітками, оскільки мало хто
пам’ятатиме, що таке той Липецьк
і де він стоїть.
Критики вже зауважували – хто
докірливо, хто доброзичливо, – що
Антон Санченко не належить до при-
хильників мовного пуризму, недарма
ж видавці зазначили на звороті
книжки: „У тексті дотримано лексич-
них уподобань автора“. Разом із тим,
його мова, навіть попри русизми,
видається цілком природною, надто
якщо зважити на недостатнє розро-
блення морської теми в українській
літературі останніх років. Відчуття
міри в доборі запозичень робить
Санченкові повісті водночас питомо
українськими та наближеними до
зображуваної дійсності – зокрема
російськомовного оточення головних
персонажів. Ту ж функцію виконують
і жаргонізми, що створюють ілюзію
живого спілкування автора з чита-
чами. Очевидно, з цією ж метою
його оповідь перемішана солоними
моряцькими жартами та різноманіт-
ними евфемізмами, що мають засту-
пати ще хльосткіші вислови (адже, як
зізнається одного разу автор, він дав
собі слово не порушувати в красно-
му письменстві мовних табу).
Закономірно, що в книзі можна
знайти також специфічну термі-
нологію, яку використовують на
флоті: від назв видів торгових суден
до рибальського спорядження чи
деталей навігаційної техніки. Однак
у цьому виданні такі слова переваж-
но малозрозумілі широкому загалу,
лишаються непоясненими й викону-
ють роль своєрідних екзотизмів, що
надають художній мариністиці осо-
бливого колориту.
Попри те, що Антон Санченко
створює пригодницьку літературу,
його творчість позначена численни-
ми інтертекстуальними відсилками,
які вважають ознакою радше інте-
лектуальної прози. Однак жартів-
ливий тон Санченкового письма,
звернення не лише до високої,
а й масової культури (наприклад,
популярних телепередач і пісень)
запроваджують такі правила вза-
ємодії з текстом, коли читачі самі
вирішують, чи схоплювати на ходу
всі авторські алюзії, чи з необтяже-
ним сумлінням пропустити їх повз
увагу. Сам письменник „родом“
із Радянського Союзу та хвацьких
дев’яностих, однак анітрохи через
це не комплексує, тож спокійнісінько
наповнює оповідь спогадами про
часи свого бравого юнацтва, натя-
ками на улюблені радянські фільми
та жартома нарікає: сучасній молоді
доводиться окремо пояснювати те,
що для людей його покоління є за-
гальновідомими „мемами“. Проте,
здається, саме на такий молодняк
він і орієнтується в текстах найпер-
ше. „Я досі на боці молодості, хай
вже і не своєї“, – запевняє своїх не-
видимих співрозмовників бувалий
у бувальцях оповідач.
І те, що цей винахідливий і напо-
легливий, спостережливий і чуйний
вічний юнак у тільняшці увійшов до
пантеону українських літературних
персонажів – беззаперечна заслу-
га Антона Санченка, унікального
в сучасному вітчизняному письмен-
стві своєю залюбленістю в тему моря
й морських пригод.
Ольга Максимчук, Київ

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Волинська обласна бібліотека для юнацтва (джерело: Волинська обласна бібліотека для юнацтва)

Антон Санченко написав книгу «Земля Георгія», засновану на досвіді бувалого мореплавця, якому доводиться зазнати випробувань серед хвиль і на суші. Автор оповідає про кумедні й драматичні пригоди, які трапилися на далеких берегах чи неподалік українських портових міст, додаючи дрібки (а, буває, й пригорщі!) моряцького гумору, кепкує й співчуває, глузує, не ображаючи почуттів, сіє смуток, відразу ж розважає приємнощами. І читач переконається, що Україна таки була морською державою, що українці славні своєю моряцькою потугою, що цим просоленим душам треба дати волю, яка напне вітрила їхнього успіху. ... [ Показати всю рецензію ] Герої Санченкових шістьох повістей у своїй переважній більшості люди суворі, витривалі, не без кебети в голові, відчайдушні, дотепні й підприємливі. Хоча й серед них трапляється щось таке чужорідне, загрозливе своєю підступністю й лицемірством, як, зрештою, в будь-якому гурті, проте це «щось» каталізує вроджені властивості українського характеру, який перемагає силою справедливості.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Микола Петращук (джерело: Читай.ua)

Антон Санченко. Земля Георгія. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2016. – 420 с.

фото: visti.ks.ua

Здається, художня література в жанрі мариністики завжди мала попит у читача, особливо якщо його буденність далека від морських пригод. Про це добре знає колишній моряк, а сьогодні відомий український письменник та перекладач Антон Санченко збірку якого нещодавно було опубліковано «Видавництвом Старого Лева».

Під обкладинкою видання, що має загальну назву «Земля Георгія», помістилося шість написаних в різний час повістей (обсяг деяких у два, або й більше рази, перевищує розміри багатьох сучасних ... [ Показати всю рецензію ] романів) – «Біла кішка. Чорний кіт» (2006), «Земля Георгія» (2015), «День медика» (2015), «Херсон – Батумі, або Помполітська недуга» (1993-2015), «Взірцевий український діловар або діалоги про бізнес» (2015), «Мандариновий шлях» (2006).

Головні, та не дуже, герої текстів Санченка постають перед читачем звичайними людьми, яким долею випало працювати в морі, або мати до нього якесь відношення. Їх, як і переважну більшість звичайних людей, важко (чи й не можливо) чітко поділити на позитивних та негативних персонажів. Вони, життєвими обставинами загнані в певні рамки, змушені працювати, часом в небезпечних умовах, заробляти гроші, мати розвинуту бізнесову жилку, відрізнятися міцними нервами, врівноваженістю та кмітливістю. І, звичайно, без гумору їм теж не обійтися.

В повістях Санченка відсутня чітка сюжетна лінія, а тексти насичені морською термінологією. Відповідно, читачеві далекому від мореплавства, ці оповідання, на перший погляд, можуть видатися важкими для сприйняття. Але поступово глибше занурюючись у труднощі та радощі звичайних моряцьких буднів він, безперечно, зацікавлений не тільки текстами, але й іронічною манерою оповіді автора, знайде власний ритм читання і вже не зможе відірватися. Мандрівки Чорним морем до Грузії та не тільки можливо допоможуть читачеві не тільки розширити власну географію, але й зрозуміти яким було українське мореплавство кінця ХХ ст. та які труднощі чигали на звичайних моряків. Прикметною рисою збірки є те, що повісті чудово гармоніюють та доповнюють одна одну.

Відразу відчутно, що автор чудово знається на тому про що пише. Події та люди описані Санченком бачаться надзвичайно реалістичними, відповідно подекуди складається враження, що читаєш літературу в жанрі художньої репортажистики.

Можливо комусь із читачів, зважаючи на те, що текст щедро насичений морською термінологією, хотілося б бачити внизу сторінок виноски з поясненнями, або короткий термінологічний словничок наприкінці книжки. Та з іншого боку, він повинен усвідомлювати, що збірка не є довідником, а пояснення термінів можна знайти в словниках самостійно.

Загалом, збірка «Земля Георгія» повна текстів в такому рідкісному для української літературі жанрі, як мариністика, розрахована на читача, який любить пригодницькі тексти, море, кораблі та цінує звичайну дружбу.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Марія Мороз (джерело: Херсонсьткі вісті)

История, благодаря которой, я решила написать этот текст, началась совсем не в Херсоне и даже не в Херсонской области. Зашла я как-то в книжный магазин совсем в другом городе и начала со вкусом изучать то, что предоставили моему выбору книготорговцы.

Скажу, что выбор не такой уж и скромный – удовольствия предвиделось на полчаса как минимум. И вот на глаза мне попалась книга с красно-синими морскими рисунками на обложке. Будучи уроженкой города, где есть речной и морской порты не могла пропустить такой красоты. Беру в руки, начинаю листать и на первой же из открытых страниц вижу: «Потяг на Херсон ... [ Показати всю рецензію ] відходив опівночі» (смотрите страницу тринадцатую).

Ой, думаю, прямо предсказания какие-то посыпались, кто же это пишет про Херсон? Но тут зазвонил телефон, меня куда-то срочно позвали, в общем жизнь не дала мне основательно задуматься. Так что, прихватив чудно красивую книгу с собой, я побежала куда-то в реальную жизнь, от реальности книжной.

Уже в поезде, в том самом, которой отходил в полночь, я начала изучать, что же за книга такая, в которой поезда ездят в мой родной город и оказалось…

Оказалась, это книга Антона Санченко «Земля Георгия». Как услужливо подсказала мне тогда Википедия, Антон Санченко – украинский писатель, родившийся в Херсоне в 1966 году. Он закончил Херсонское мореходное училище (да, да, нашу «мореходку») и работал начальником радиостанции в Керчи, Херсоне, Одессе и Стамбуле. А потом …перестал быть моряком, закончил филологический факультет и переехал жить в Киев.

«Хм…интересно», – отметил мой внутренний критик прежде, чем я начала чтение. Это было его единственное замечание, потому что потом я уже никак не могла оторваться от книги. «Земля Георгия» это сборник из шести повестей о моряках. О приключениях и невзгодах, о испытаниях и забавных случаях, о деньгах и их отсутствии, о взятках и дипломах, о штормах и отсутствии топлива. И еще о многом и многом, что приключается с людьми, кажущейся нам романтической профессии, которых мы все вроде бы знаем.

Вот все же херсонцы точно знают, что у нас в городе много моряков. Мы с вами часто видим их в городе в красивой форме, у каждого из нас есть друзья или друзья друзей, которые регулярно ходят в рейсы. У многих из нас среди знакомых или близких есть жена моряка, которая преданно ждет своего мужчину тут на берегу. Но совсем не многие знают о том, что происходит в морях, пока все мы тут на берегу прохлаждаемся. Все, что мы точно знаем (давайте не лукавить) - моряки хорошо зарабатывают и многим их судьба кажется невероятно завидной.

Так вот вся соль книги Антона Санченко в том, что это не какие-то моряки-герои в далеких краях. А самые родные, наши южные херсонские. У меня прямо голова кругом шла, когда герои там в книге проходили через лиман, мимо Кинбурнской косы, через Тендровский маяк и куда-то туда в заоблачную даль. Когда корабли чинили не где-нибудь в загадочных портах, где ходит Жанетта и поправляет такелаж, а у нас на Кошевой. И пили там совсем не ром, а обычное херсонское пиво (которое при таких обстоятельствах кажется не таким уж и обычным). И на кораблях у них значилось: порт приписки – Херсон. Ну удивительно же!

Мне кажется, что если собирается компания из нескольких бывалых моряков, где-нибудь в херсонском баре за кружкой пива, то их истории будут очень похожи на те истории, которые рассказал в своей книге Антон Санченко (не обессудьте, это лишь мое предположение).

Но сдается мне, что книги о нашем городе более колоритной, нужно поискать. В общем всем херсонцам рекомендовано к прочтению, а чтоб уж совсем интересно стало, то вот вам отрывок, про то, как на рейс в Грузию искали капитана. (примечание: желательно читать вслух и в лицах).

P/S: думаю, что мы таки зазовем Антона Санченко к нам с презентацией книги и еще поговорим с ним про морские приключения, рассветы и закаты, ветер в парусах, капитанский мостик и другие удивительные вещи, которые вызывают трепет в сердцах молодежи и снисходительную улыбку у бывалых моряков.

Координатор Центра туризма и приключений ХерсON Мария Мороз

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Володимир Чернишенко (джерело: Буквоїд)

Сам термін «клаптиковий роман» вигадав метр української прози Валерій Шевчук на позначення своєї найновішої трилогії «Фрагменти із сувою мойр», де « самостійні частини об’єднані спільною ниткою життя ». Особливості складових назагал розділених складових цього роману – це і спільні реалії, і переплутані долі героїв – головних і другорядних, і тональність оповіді чи особа наратора, і ще багато-багато чого.

Ось тому й сталося, що знаний насамперед завдяки блискучим оповіданням, замальовкам та влучним статусам у Фейсбуку, письменни-мариніст Антон Санченко презентував цього року товстий роман. І ... [ Показати всю рецензію ] назвав він його – «Земля Георгія».

І хоча це таки збірка короткої прози – «Мандариновий шлях», «Помполітська хвороба», «Біла кішка, чорний кіт» та інші повістини формують цілісність майже не пов’язану сюжетно, але поєднану законами «клаптикового» роману.

Читачі книжки мають нагоду вкотре переконатися у невичерпності Чорного Моря, точніше – пригод і фольклору українських моряків казкового світу торгівельного та «тюльчиного» флотів легендарних портових міст Феодосії, Поті, Батумі, Ялти, Одеси, Керчі, а головне – Херсона.

Херсон у цій книжці, як і в інших книжках Антона Санченка, на видноті. Саме в цьому місті навчалися герої оповідань «Нариси бурси» про життя Херсонської «мореходки», які тепер самі працюють на суднах, а то й керують ними. Саме це місто стало знаковим для героїв повісті «Левантійські канікули» - воно знаменувало вихід із Дніпрових вод у води морські. І не даремно киянин-оповідач у «Мандариновому шляху» намагається «закосити» під херсонця, хоча хто його розбере – херсонець він чи киянин?

Автора «Землі Георгія» помітно неозброєним оком. Він не лише є безпосереднім учасником подій, але й досвідчених оповідачем, який пояснить і підкаже, присмачить історію моряцькими анекдотами та байками, а то й «підколе» читача. Автор – це добрий приятель, якого слухаєш, роззявивши рота, допізна засиджуючись із ним за кавою, де він, просякнутий морським бризом, з обвітреним лицем та моряцькою бородою, тлумачить тобі – сухопутному «салазі» – «що почім».

І дізнатися від такого оповідача можна не тільки про моряцькі премудрощі та облаштування радіорубки промислового човна, а і ще багато чого несподівано важливого і актуального. Початок дев’яностих – пора міжчасся на пострадянському просторі – це історичне тло книжки. І коли автор описує війну в Грузії, єдиним незаблокованим торговим шляхом для якої був морський, де ночами спалахували замість берегових маяків вогники «градів», а темні судна «сахалися одне одного» поночі, бо не вмикали вогнів, аби не стати мішенню для чергового обстрілу… Коли врешті він прямим текстом пише «ми свою війну відклали, доручивши своїм дітям», то стає якось тривожно, у голові клацає уявний тумблер. Спогади моряка із рейсу Херсон-Батумі несподівано набувають актуальності й зовсім несподіваного сенсу.

Звісно, на тлі майже всіх повістин цього «клаптикового роману» маячить війна. Але все ж головне у ньому – море. Головний український мариніст описує море – щоразу різне, як на картинах Айвазовського – і людей моря з любов’ю та знанням справи. Навіть «бандюки», митники і нечисті на руку капітани тут якісь симпатичні. І не просто описує, а й «підтягує» до сьогодення великий масив української та світової мариністики, чи то цитуючи Трублаїні, чи вводячи в сюжет невдатного студента-кухарчука, який невідь-звідки з’являється на судні вже під час рейсу, як достопам’ятний Жак Паганель…

Читаючи «Землю Георгія» розумієш, що Україна – таки морська держава, а народ її робучий і винахідливий – такий не пропаде. Минають війни, відходять уряди, а старенький Херсонський «Вадічка» знову й знову виходить у рейс, щоб наміняти на борошно грузинських мандаринів, бо його праця вічна, як саме море.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олена Шарговська (джерело: Літакцент)

У книзі Антона Санченка «Земля Георгія» основна мелодія — море. Вирує за бортом або ось-ось б’ється в берег. Це зовсім не є несподіванкою, радше загальним місцем: Санченко надійно зарекомендував себе як мариніст, до того ж – із попереднім багаторічним досвідом моряка. Ця збірка найбільше нагадує його «Баркароли» і «Вызывной канал». Навіть деякі твори увійшли ті самі, в новій редакції. Але тут три головні ноти: Грузія, війна, контрабанда. А книжка справді, як пише анотація, про людей. Море проявляє їх, як анахронічну вже фотоплівку. І хоча ходять ці моряки недалеко – Одеса-Херсон-Крим- Грузія, ... [ Показати всю рецензію ] але повсякчас занурені у сферу дії морських законів, усіх їх стихія визначає, і одразу видно: хто метикуватий, хто лінивий, хто брехун, а хто завжди по-людськи підставить товаришу плече.

Чому Грузія — зрозуміло, під цим приводом оповідки й підібрані у збірку. Війна — бо в 90-х, час дії повістей, там була найсправжнісінька війна, якої ми уникли, «залишили своїм дітям і онукам», як каже Санченко. Завдяки цій воєнній ноті книга набуває гострої актуальності. Жадібно порівнюєш: а як у них, а як у нас. Своя ж бо війна видається величезною палаючою раною, на яку прямо дивитися лячно. А тут бачиш: ов, люди це пережили, це можливо перейти. Страшно, боляче, але ще не кінець світу. Санченко з побратимами ще 25 років тому розумів, що коли «не гримить і не палахкотить на горизонті, ні гради, ні шилки не стріляють, з гелікоптерів дуже хитрим, що під берегом хотіли проскочити, гостинців не роздають. Люди ситі, веселі й вгодовані» – то це «красота», і це треба цінувати.

Багато в цих повістях про бізнес 90-х. В умовах морських перевезень він цілком вкладається в романтично-кримінальне визначення «контрабанда». Адже жодних зборів за товар ці перевізники не платили, та й вимагати їх було нікому: Радянський Союз розпався, нові держави ще на ноги не стали й порядків у своїх морських володіннях не навели. Після радянських років нежиттєспроможного планового господарства бізнес виникав наче вперше, для перевезень найкраще підходив договір «Публічних перевезень» із середини ХІХ століття. Але виріс потроху, на отаких бізнесменах, не бандитах — за Санченком. Тут немає перестрілок — окрім воєнного відлуння, ніхто ні за ким не бігає, праскою не катує. Людські домовленості, характери, «кидалово» й хитрощі. А також багато роботи.

У Санченка радянська дійсність не оспівується й не демонізується. Було собі, ось такий період виникнення тих людей, що є зараз, ми перейшли, отак це перейшли грузини — спокійно, без істерики розповідає він.

А як же морська романтика? Нема її тут. Тільки чітке розуміння, що на морі ти сам на сам зі своїми партнерами і їхніми характерами. Одна з найдраматичніших історій розгортається, коли людина видає себе не за того, ким є насправді. Всього лише: не вміє керувати судном, а взялася і запудрює екіпажу мізки. Ні пістолетів, приставлених до скроні, ні затиснутих у лещатах пальців.

Герої Санченка аж ніяк не є лицарями без страху і докору. «Очко не гумове» – раз по раз повторюють, коли опиняються у прострілюваних районах і намагаються їх пошвидше залишити. Така людська природа, такі люди: грузини, що змушені за дорого возити продукти морем у голодну воюючу батьківщину, і українці, які під страхом потрапити під обстріл ті продукти згодні доправляти.

Вистачає і морських байок, приправлених бізнесовою складовою і морською напругою: доставляється товар крізь шторми, часом він може зіпсуватися дорогою, як от одна із основ тодішнього бізнесу — мандарини. Але не завжди наші герої перемагають, і ми знаємо: все у цих оповідках правдиво — це такий собі не соціалістичний реалізм. Бо ідеологія цих творів одна: шана до людей, які вміють вижити, не шкодячи іншим. Отак трохи кручено доводиться замінити слово «чесних». Бо ви ж пам’ятаєте, одна з тонік цих оповідей стосується не зовсім чесної, за суворим законодавством, торгівлі. Ви навіть знайдете в книзі опис браконьєрської схеми, яка працює, доки є «чесною» стосовно всіх зацікавлених сторін.

Для мене ця книжка цінна саме оцим настроєм хитруватої життєвої мудрості. Коли на повагу заслуговують і бабуся, що розвішала пачки з-під цигарок на дереві біля дому задля реклами і влаштувала торгівлю в себе в дворі, і грузини, які везуть цукор для свого гірського села, і численні боцмани, кухарі й матроси, що виконують свою моряцьку справу. Не скажу «нехитру», бо Санченко стверджує – таки хитромудрою справою є ходіння морем, бо – стихія, без дурнів. І ще стверджує, що справа та є чоловічою, а жіночою – чекати на березі. І це не «патріархат головного мозку», а сувора дійсність: фізично чоловіки сильніші, і нема на то ради, в морі потрібна груба м’язова сила, це все-таки цілком окремий світ зі своїми законами.

Джерело: <a href="http://litakcent.com/2016/09/08/pro-chesnyh-kontrabandystiv-u-chasy-vijny-zamovte-slivce/">ЛітАкцент</a>

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Катерина ЛУК'ЯШКО (джерело: Газета по-українськи)

— Чоловік щодня виходив у море, ловив чотири ящики риби й на цьому вивчив двох синів в університетах, — розповідає письменник-мариніст Антон Санченко, 49 років, про свого турецького знайомого. — Я йому пропонував загнати туди траулер. Він би за два тижні всю рибу загріб. "А що я буду робити далі?" — сказав знайомий. У турків залишилося дбайливе ставлення до природи і своїх ресурсів.

Кажуть, що капіталізм — хижацтво. Ні, справжнє хижацтво — це соціалізм. У своїй книжці згадую радянських колгоспних рибалок. У них була мета — виконати план. Потім — перевиконати його й отримати гроші. Що далі буде ... [ Показати всю рецензію ] з цією рибою — нікого не хвилювало. Нею годували корів у Грузії.

У новій книжці "Земля Георгія" Антона Санченка є шість повістей. Події відбуваються із середини 1980-х років до кінця 1990‑х. У кожному творі герої намагаються потрапити до Грузії.

— Спеціально чекав 20 років, щоб опублікувати ці історії. Треба було вийти з-під юрисдикції законів про браконьєрство і контрабанду. Зізнаюся в цих правопорушеннях, — продовжує письменник.

— Був дивний період. За валютні операції ще саджали в тюрму, а вся країна торгувала за долари. За законом, будь-кого з ранніх 1990-х можна було закрити за володіння іноземними грошима. За кордон дозволяли вивезти тільки 200 доларів. А ця сума, за масштабами тих "човників", була мізером. Менше тисячі в оборот не брали. 800 вони мали провозити контрабандою. Митниця з часом розумнішала і вже нікого за це не затримувала. Одержувала свої відкупні, і система функціонувала. Те, що українські закони називали браконьєрством, для мене — звичайне рибальство. В Україні ти поставив сітку — значить браконьєр. У Туреччині в тебе є човник, сітка і родинне місце, де твої предки 300 років рибалили, і ніхто в тебе це не забере. У нас те ж саме люди роблять у Генічеську й Бердянську. Подружжя живуть розлучені, бо за браконьєрство передбачена конфіскація майна.

Найулюбленіший персонаж Антона Санченка у власній книжці — боцман Олег.

— Він узяв шлюб за паспортом моряка, де немає графи про сімейний стан. Законодавці попіклувалися, щоб моряки не робили дурниць, і прибрали для них таку сторінку. Але Олега це не спинило. Його розписали не в Херсоні, а в Чорнобаївці. Там просто не знали, що цього не можна робити. Мав штамп про одруження в паспорті моряка. В Олега четверо синів. Усі — від різних жінок, у різних портах. Але він усім платив аліменти, із нього вираховували половину зарплати. Олег від того тішився. Казав, що це на ньому матеріально не позначиться, бо більше вирахувати не можна. В нього завжди були якісь пригоди. Тільки випустили на берег — готуйся, що прийдеться або з міліції викупати, або прийдуть вас бити якісь десантники.

Книжка "Земля Георгія" Антона Санченка вийшла у львівському "Видавництві Старого Лева". У книгарнях коштує 125 грн.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталія Богренцова (джерело: сторінка "Земля Георгія")

По-перше – це енциклопедія чорноморського (і трохи азовського) мореплавства, не на великих білих пароплавах, що вражають уяву хлопчиків в Одеському морпорту, а невеликих суднах, що без пафосу і зайвого шуму роблять свою роботу, іноді не за призначенням, але важливу, ту,що за них ніхто не зробить. Україна - морська держава. А це звучить гордо? Здається, не дуже…і це прикро. А чи багато країн в омріяній українцями Європі можуть похвалитися наявністю двох морів? Насправді є такі, але ж вони свої морські можливості використовують по повній, здається. Я мало що про це знаю, але загальновідомо, що греки ... [ Показати всю рецензію ] всюдисущі, де є море-океан. А ми якось недбало ставимось до свого морського призначення. І що ми взагалі знаємо про море, крім рипучих башмаків Кості-морячка та скадовського пляжу? Читайте Санченка, і ви дізнаєтесь, яке воно насправді Чорне море, і що воно значить для людей, які цим морем живуть. Світогляд пересічного українця розшириться до розмірів фарватеру, де проходе атлантичний лайнер.

По-друге, «Земля Георгія» - це енциклопедія життя та вільного, від законів та правил, підприємництва постсовєтських часів, коли все одночасно ламалося і будувалося – і геополітичні зв’язки, і соціальні взаємовідносини, і бізнес, і людські стосунки. Книжка насичена різноманітними деталями, що стосуються не лише морської справи, а й простих життєвих дрібниць, які забуваються, а насправді з них складається жива картина епохи. Антон вдається до безлічі тонких алюзій до популярних тоді книжок, фільмів, пісень, анекдотів – це все додає оповіді достовірності, органічно прив’язуючи події до того часу, про який йдеться. Якщо ви хочете знати, як жилося українцям (і не тільки) наприкінці минулого століття і на початку нинішнього – читайте Санченка.

Третє, «Земля Георгія» - це енциклопедія психології людських стосунків у маленькому замкненому чоловічому колективі. Книжка автобіографічна - все, про що пише Антон було з ним, або він чув від того, кому довіряє. Оповідь правдива, чесна, і попри те, що викладена вона з гумором та іронією (і самоіронією!), відчувається, як це не просто – знаходитись у невеликому замкненому просторі кільком чоловікам, різним за характерами, віком, досвідом, і головне – моральними якостями. Екстремальні погодні умови, що на Чорному морі не рідкість, гроші, які є головним мірилом честі і моралі, дозволяють виявити, хто є хто, виховують уміння за себе постояти, знайти вихід із незручної ситуації. Читайте Санченка і зможете засвоїти уроки виживання в екстремальних умовах у замкненому приміщенні в компанії з дюжиною стомлених, голодних чоловіків, які попри все йдуть уперто до своєї мети.
І останнє, четверте, «Земля Георгія» це - мова, жива, яскрава українська мова. Книжка написана в формі морської оповідки, іноді виглядає, як побрехенька бувалого моряка, який зійшов на берег і ніби з вже боку поглядає на свої минулі морські пригоди, переказує життєві бувальщини якомусь салазі. Тут і морська термінологія, і професіональний сленг, що, як виявляється, суттєво різниться на різних морях – на Чорному свої професіональні слівця, а на Азовському – інші. Дуже дотепно Антон пояснює деякі специфічні речі, що невідомі жителям суходолу, говорячи, як воно буде «по - вашому». Особливістю, і мені здається в цьому була певна складність, є те, що, коли відбувались події описані в повістях, всі персонажі, і автор в тому числі, розмовляли російською. Перед Антоном стояла задача передати розмовну мову, російську, з морськими термінами, сленгом, говірками, кавказькими акцентами - українською. Це вдалося! Воно звучить природно, відповідно до контексту тодішнього життя, при цьому жваво, дотепно. Читайте Санченка, і ваш словниковий запас збагатиться так, що вам заздритиме будь-який морський вовк з херсонського портофлоту .

І ще одне. Моє велике переконання (!!!), що з шести повістей, вміщених у книжці, має вийти шикарний сценарій для міні-серіалу десь серій на 10-12 (матеріалу вистачить і на більше – але, навряд чи, гроші знайдуться). І тут теж є чотири причини: по-перше, у Санченка такі екшени описані, що вони просто просяться на плівку, піпл буде у захваті, якщо гарно зняти. По-друге, у нас бракує нових тем для фільмів, про все вже зняли, а про наше мореплавство – ні. Антон пише, що наразі у нас в Україні залишилося лише 73 пароплави – це ж просто жах і сльози…може розкручування цієї теми широко – в книжках, кіно, в медіа, якось підштовхне до відродження морської справи? По-третє, серіал такою яскравою українською мовою сприяв би збагаченню мовної палітри, дав би поштовх для розвитку української морської професійної та розмовної мови. І четверте, грузини у нас в Україні зараз в тренді, а в «Землі Георгія» суцільні грузини

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Марія Удуд (джерело: ВСЛ)

ХТО -

Український письменник, перекладач, видавець, розробник інформаційно-пошукових і аналітичних систем, уродженець міста Херсон Антон Санченко. Закінчивши Херсонське морехідне училище, працював начальником радіостанції в Керчі, Херсоні, Одесі, Стамбулі та Піреї. У 2005 році Антон Санченко закінчив філологічний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Усе це - цілком про головного героя книжки «Земля Георгія».

Автор збірки під назвою «Вызывной канал» (2003 рік), збірки оповідань «Баркароли» та роману-придибашки «Весілля з Європою», однієї з перших в українській ... [ Показати всю рецензію ] літературі електронної збірки оповідань «Нариси бурси». 2011 року книжка «Нариси бурси» увійшла до п'ятірки фіналістів конкурсу «Книга року BBC - 2011».


ПРО ЩО –

Висновок, який можна зробити з останнього есея збірки - «Земля Георгія» таки про передноворічні мандарини, що доставляють напряму з грузинських дворів.

«Земля Георгія» - це шість есеїв Антона Санченка про моряцькі походи до Грузії. Написані у різні роки та під однією настроєвою ниткою, вони оповідують про відсталість чи/та технологічний прорив обох країн, про тодішню війну у Грузії та дешевше контрабандне пальне від українських моряків.

Мариністика є головною темою книжки. Невідоме мені раніше справжнє життя забобонних моряків, їхнє «сподіваємося бути» замість будемо, жінок, залишених на суходолі, емоційне вигорання, прасування штанів під матрацом койки, місце грошей у системі цінностей моряка... Рутина на кораблі та буденність у морі. «Море саме з’ясує, хто його вартий». Деталі у книжці сприймаються краще, ніж уся картина загалом.

Прослідковується також настрій моряків 90-х років та початку ХХІ століття. Радянська Україна межує з авторським використанням англіцизмів, до прикладу «коворкінг». Якщо перший есей ще з тих юнацьких післяуніверситетських років за структурою вирізняється прискіпливістю та гарячковістю, то останні твори світяться людською мудрістю та виваженістю.

Цінним висновком для мене стало переосмислення сили духу моряків, та й нас - сухопутних людей. «Зроби це, або помри». Життя, як корабель, несе нас, а ми шукаємо остійливості (балансу – ред.) в ньому.
Останній есей додає більшої прозорості книжці та розуміння, за яких причин вона була написана. Якщо ви розпочнете читати твір не дізнавшись нічого про автора (як зробила це я), 41 сторінка збірки поглибить ваші знання про Антона Санченка, про його філологічну освіту та ІТ-працевлаштування після судноплавства.

Здивувало, що в творі згадується тільки зимова сезонність. Попри таку літню тему моря та мандрів, автор кількаразово згадує зиму, а ж ніяк не літо.

ЯК –

Весело та живо. На початку мені іноді хотілося більше заглибитися у текст та розуміти сленг героїв, всадовити біля себе автора чи бувалого тлумача для пояснення сенсу кількох фраз. Іноді важко було втримати сюжетну лінію – то вона відходила у бік спогадів про домівку, то цілком губилася думка.

Щоб знайти хоча б частинку цілісного розуміння тексту, варто таки дочитати до кінця. Завершуючи читання, я вже підібрала слова для заохочення майбутніх читачів. Ось вони: це один з перших та самобутніх творів українського автора про професійне життя українських (!) моряків, рішучість та безапеляційність головного героя як рушія нового.


Важливо загадати про сленг та «смачні» слова. Тузик/тазик/човник – що зайве?

Єдине, чого я не побачила у тексті, - це структурованості. Наче про все згадується, є з чого витягти цитати, але чогось академічно книжкового мені не вистачило.

КОМУ –

Вперше тримала в руках таке чтиво, тому про жодні очікування тут не йдеться. Я далека до теми моря, зважаючи на моє сільське дитинство. Книжка досить зріла - тут і про зґвалтування дружини та помсту, і недобірна лексика. Але ті, хто в темі, хто так чи інакше виходив у море, – будуть захоплені сюжетом книжки.

ЦИТАТИ –

Капітан далекого плавання Жаров уже, мабуть, прямував до нових портів, нових пароплавів і нових ошуканих судновласників, матросів та самотніх жінок. (ст.188)

Але ніхто й не переймався - це головне для психічного здоров’я нації. (ст. 193)

АНОНС –

Тема моря, літа та пригод була пізнавальною як для дорослих, так і для малят. Ще й книжкові новинки ми взяли до уваги. Поспіли поглинути тематичні книжки до сезону.

Гаразд, рухаємося далі. Оголошуємо відкритим новий тематичний місяць – дитячі бестселери. До п’ятого тематичного тижня ми знову запросили гостю – Наталію Ясіновську. А до наступної середи очікуйте відгук Христини Содомори на книжку Стівена Гокінга «Джордж і таємний ключ до Всесвіту» від «Видавництва Старого Лева».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: редакція (джерело: WoMo)

Летом книг о море много не бывает. Сам Антон Санченко учился в мореходном училище и не по наслышке знает о море и о характере мореплавателей. Книга «Земля Георгія» основана на опыте бывалого морехода, которого испытания подстерегают и на воде, и на суше. Шесть повестей о людях с истинно украинским характером: решительным, предприимчивым, выносливым и ироничным. А когда эти люди влюбляются… Для них нет преград.

Автор рецензії: Алексей Никитин (джерело: in Kyiv)

Отправляясь в плаванье, мы забираем с собой сушу. Вернее, она не отпускает нас. Так же и рассказы о море – это всегда еще и разговор о сухопутной жизни. Море лишь обстоятельство места, которое должно послушно отвечать на вопросы «где?» и «куда?», но вместо этого задает свои вопросы.


Старпому Борщевскому (Белая кошка, Черный кот), переведенному в матросы, проще вернуть диплом и спасти дрейфующий в шторм рыболовецкий траулер, чем талантливому предпринимателю Егору Городецкому (Взірцевий український діловар, або діалоги про бізнес) отстоять и сохранить в Украине развивающийся бизнес.

Санченко ... [ Показати всю рецензію ] стоит особняком в украинской литературе. Немногочисленные критики привычно кивают на жанр: наш единственный писатель-маринист. И ставят точку. В самом деле, из современных наших авторов Санченко не с кем соотнести. Трублаини – совсем другое время и другая литература, и Тендюк уже тоже. Но суть в том, что эта проза – честная, глубокая и тонкая, она выходит за рамки жанра.

Все то так, але ж я був киянин. Що мені до тої фрази? Але мені неабияк поталанило: в графі «місце народження» в паспорті я мав Херсон, а не Київ. Це вирішувало безліч проблем, бо відтак я мав повне право рекомендуватися херсонцем, а не пояснювати довго кожному цабе, яким це вітром занесло мене з Печерська на моря. А це неабищо.

Херсонський моряк – це в міру питущий, в міру жадібний, в міру роботящий, в міру сімейний, ще й при цьому – чудовий спец. Я це не для хвастощів кажу, я ж киянин.

Але коли херсонці йдуть до портового ресторанчика пити пиво, вони дійсно п’ють пиво, а не йорж з горілкою, як ростовчани.

А.Санченко «Земля Георгія». Видавництво Старого Лева. 2016.
Текст: Алексей Никитин

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Сергій Синюк (джерело: МОЯ КНИГА)

Дума про дев'яності,
або актуальні уроки "Землі Георгія".
(Антон Санченко. Земля Георгія. - Львів: ВСЛ, 2016. - 416 с.)
Дев'яності роки дев'яносто відсотків наших краян згадують як депресивно-кризову пору з галопом інфляції, зарплатою горілкою й трусами, пенсією макаронами й чайними сервізами обласних фаянсових фабрик. Суцільні безнадія та безкультур'я, злегка розбавлене "Гарячим компотом" з радіоприймача, "Територією А" і "Хіт-ріком" з телевізора та двома-трьома шедеврами сучукрліту, виданими коштом діаспорних меценатів чи європейських ґрантодавців.
Проте нині, коли потихеньку минає гіпноз ... [ Показати всю рецензію ] "Мєнтів" і "Сватів" з нашого-ненашого телевізора і відкочується каламутна хвиля "бєшених дєвствєнніц" (спеціальна подяка за узагальнююче означення Оксані Стефанівні Забужко) московського розливу з книгарень та бібліотек, читаюча публіка із радісним здивуванням відкриває для себе доти невідомий їй пласт якісної прози, написаний у дев'яності-двотисячні і якраз про оті суто наші дев'яності. Як і те, що, були тоді люди, які не тягнули у скупку брухту всього, що погано лежало, не стигли в заціпенілому анабіозі поки закінчиться кризова прірва, не чекали від Верховної Ради і районної державної адміністрації, що "вони за нас подумають і таки дадуть людям роботи й зарплати".
Тисячі людей в ту пору не чекали того, що мав дати хтось, а брали те, що мали і робили те, що могли. Створювали таким чином економічний та культурний мінімум не тільки для себе і своїх, але й для ближніх.
Частина отих творів про дев'яності тоді ж таки була опублікована у тодішніх друкарнях на тодішньому ламкому жовтому папері тодішніми накладами у двісті-триста примірників і нині стала раритетом. Частина стала широко відомою у вузьких колах читачів тогочасної літературної періодики і тепер виявляється раритетом ще більшим, бо ж бібліотечні журнали йшли на списання через три роки, а хатні на розпал і обгортки - майже одразу після прочитання. Частина текстів дочекалася свого часу в шухлядах. А ще частина вихлюпнулась на папір уже нині. Але всі вони - золотий пласт як для нашого читача, котрий нарешті приглядається до себе у дзеркало рідної літератури, намагаючись зрозуміти "що ж ми за народ такий", так і для жителів ближчого і дальшого закордоння, які нині з'ясовують звідки взялася на пострадянському просторі нація, здатна на неможливі речі. Тому дуже хороше й правильно, що ряд наших видавництв таки узявся за розробку цього золотого пласта. І цілком закономірно й заслужено одним з перших продуктів такої розробки став том морських повістей Антона Санченка "Земля Георгія", видрукуваний сьогоріч "Видавництвом Старого Лева". Особисто для мене тексти А.Санченка стали одним із взірців справжньої чоловічої прози, для якої треба не так багато: цікавий життєвий досвід і здатність цікаво оповісти про нього читачеві. Обох перелічених інгредієнтів з достатком є в кожній із шести повістей
Чотиристашістнадцятисторінковий том виглядає солідно й ошатно в добротній шаровій твердій палітурці. "Шаровий" - це не те, що подумали більшість з тих, хто читає ці рядки. Це шляхетний, типово флотський відтінок сірого кольору. Книга гарно виглядатиме у найбільш вишуканій шафі, але створена вона не для меблів, а таки для читання.
Давні наші предки сказали про одну із сучасних їм книг "Скарбниця речей потрібних і пожиточних". Те саме я готовий нині повторити про "Землю Георгія". Уміє Санченко, оповідаючи про досвід суто власний, підсумувати його узагальненням, яке так і проситься в робочий блокнот підприємця й журналіста, управлінця й фермера, педагога й політика. Мабуть через те при читанні раз по раз згадуєш не Мелвілла з Конецьким чи Купера з Конрадом. Хоча елегантний, сповнений шанобливої гідності, реверанс у бік Конрада з його девізом "Зроби, або помри" у книзі є - це перша повість "Біла кішка, чорний кіт". Але далі на думку частіше спадають мариніст-економіст Деніел Дефо і пілот-філософ Антуан Марі Роже де Сент-Екзюпері з його схильністю до афористичних формулювань. Пам'ятаєте? "Ми відповідаємо за тих, кого приручили". От і "Землю Георгія" перші читачі уже розтягують на цитати по нетрях соціальних мереж. Найпопулярніша: "… війна не скасовує комерції, лише підвищує ставки". Слідом за нею йдуть "Справжня мафія може не чекати до ночі"…
Маю і я з десяток улюблених фраз із цієї книги. Проте не хочу позбавляти шановних чительників насолоди відкрити їх для себе самотужки. Звертаю увагу тільки на одну, яка звучить уже не афоризмом, а до болю актуальним застереженням:
"Суспільства, де кожен жде від іншого лише кидка й намахалова, приречені на вимирання".
Ох, варто вибити на деяких наших установах ці золоті слова.
Золотими літерами.
А доходить такого висновку головний герой повісті, що дала назву усій книзі, спостерігаючи за конвульсіями СРСР і реаліями Грузинської республіки, яка попри офіційну назву і сім десятиліть совдепівської окупації так і не стала до кінця ні радянською, ані соціалістичною. Грузини, за визначенням Санченка в ту пору "взагалі мали в носі усі закони, якщо вони розходилися зі здоровим глуздом". Мабуть тому ще в андроповсько-горбачовський період вони перехворіли на корупцію того рівня: "… відсоток з тіньового прибутку сплачують рибінспекції не тільки летючі заготівельники на "Казанках" та "Кримах", але й та торговка на базарі, яка патрає рибу та коптить з неї балик", яка захльостнула Україну допіру тепер, витримали кількарічну війну із замаскованих під сепаратистських ополченців "іхтамнєтами" і кількатижневе відверте російське вторгнення з ударами штурмової авіації та ракетними обстрілами житлових кварталів. І не раз довели, що вільні люди можуть зробити те, що радянське населення вважає неможливим.
Утім, справді неможливі речі роблять у творі Санченка передусім українські моряки. Насамперед - херсонські. За визначенням оповідача "Херсонський моряк - це в міру питущий, у міру жадібний, у міру роботящий, у міру сімейний, ще й при цьому - чудовий спец…" Розкриваючи свої кращі риси, херсонські моряки прориваються крізь створи та шлюзи, рукави та обмілини Дніпра; хитросплетіння розкиданих по селах, несхожих на українські грузинських сіл, блокпости та митні переходи - через увесь "справжній грузинський гаплик", який таки суттєво відрізнявся від того, що вважали гапликом наші домогосподарки та недозрілі класики української радянської літератури; через субтропічні шторми та тутейший мороз, який мало не виявися фатальним для судна та екіпажу.
Вони ж таки на невеликому сейнері тримають до приходу підмоги носом проти штормової хвилі безнадійно заглухлий морозильний траулер .
Вони ж виводять на чисту воду махрового афериста, який майстерно прикидається капітаном далекого плавання… Нині він мабуть перекваліфікувався і прикидається професором та доктором наук, експертом з історії чи військової справи. Прибутковіше, і шансів у писок отримати - набагато менше.
І вони ж завозять в розпал війни до Батумі цукор і солярку, а то й дитячі подарунки на новий рік. Без волонтерства, за гроші. Але з цілком реальним ризиком для життя. І маючи змогу займатися безпечнішою в не менш прибутковою роботою.
А дехто з них "має дар перетворювати на самодостатні бізнеси все, до чого доторкнеться". Щоправда таких українська влада "епохи першого покращення" (1999-2004) видавлювала нещадно і далеко. Приміром, в Аргентину. Через півтора десятка літ потреба в таких людях не зменшилась. Але й ставлення до них не вельми змінилося.
Тим, зрештою і цінна книга "Земля Георгія", що від кожної оповіді про "там і тоді" перекидається надійний місточок до "тут і тепер". Тому й варто поставити її в кожну пристойну книжкову шафу.

[ Згорнути рецензію ]