Владислав Івченко : Третій фронт : роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Костянтин Родик (джерело: Україна молода)

Хоча в українській скарбничці й зберігається безсмертна «Енеїда» Котляревського, алегорій у нашій літературі (майже) немає. У новітньому письменстві пригадуються одиниці: «Мальва Ланда» Юрія Винничука (2000), «Людинець пана Бога» Василя Кожелянка (2001), «Хліб із хрящами» Михайла Бриниха (2012). Торік додалося дві прикметні книжки: «Чигиринський сотник» Леоніда Кононовича та «Третій фронт» Владислава Івченка.
Алегорії зазвичай вживають у вигляді коктейлів; діючу речовину розчиняють у якомусь екстрактивному жанрі: у травелозі («Енеїда», «Мандри Гуллівера»), у лицарському екшені (Кононович), в анекдоті ... [ Показати всю рецензію ] (Кожелянко), у галюциногенному сні (Винничук) ба навіть у треші (Бриних). Через цей камуфляж алегоричні твори тяжко надаються до препарації, й рецензенти здебільшого німіють. Навіть коли маємо до діла з алегорією в чистому вигляді, як-от «Третій фронт» (К.: Темпора), де автор «матеріалізує» війну символів. І від цієї прозорості, хоч як дивно, ще складніше осягнути терапевтичний ефект книжки. А він — простіший простого; це проносний засіб. «Коли болить живіт — треба до туалету. Без введення їжі ми можемо жити місяць. Без виведення — не протягнемо й тижня. Коли болить душа, треба йти до сповіді. Ми накопичуємо всередині безліч огидного», — ніби спеціально під цей випадок завважує знавець соціосанітарних процедур Дмитро Корчинський (Сяючий шлях. — К.: Самміт-Книга, 2016). Відтак і рецензійні реакції на «Третій фронт» відповідні: «Не те щоб сподобалось, але сильно накрило» (Нове Чтиво, 24.10.2016).
Отже, експозиція відкритого уроку семіотики від Владислава Івченка така: через хронічне отруєння української масової свідомості чужорідними образами утворився символічний закреп. І висновок: якщо не попуститися — воювати не зможеш. Тож негайно потрібен «третій фронт, фронт захисту душі країни».
Дійові особи Івченкової історії — чудовиська — еґреґори колективної пам’яті. Цілком слушно вважаючи, що вони «як радіація, непомітно вбивають тебе», автор вдається до унаочнення смертоносної дії цих ідейно-енергетичних згустків — переносить із тонкого світу у реально-тривимірний пострадянські ідеологеми. І всі ті «гастелло», «матросови», «валякотік» iз «павлікморозовим», «штірліц» і «жуков», «стаханов», «пєльмєшкі» і «водочка» — аж до «беркутні» — чинять так, як завжди поводилися в Україні натхненні ними євразійські зайди — красногвардійці та різні інші лєнінци-путінци.
В суті справи «Третій фронт» — це іконографічна традиція, ілюстрація до апокаліпсису, намагання уявити злі абстракції. Словом, втілений кошмар. А на те у польської знавиці алегорійних механізмів Ольги Токарчук є свій рецепт: «Давній спосіб проти сонних кошмарів такий: треба вголос переповісти сон над відкритим унітазом, а тоді спустити воду» (Веди свій плуг понад кістками мертвих. — Л.: Урбіно, 2011). Нехай і так, але поставмося до цього серйозно. Написане Івченком — не вимисел, а чистісінька правда. Як не були вимислом химери Босха — а лишень візуалізованими уявленнями масової свідомості.
Алегорійна поверхня блискуча, засліплює. Ось і прониклива назагал рецензентка Тетяна Трофименко попалася: «Із відтворенням життєвої правди, що йому так добре вдалося в романі «2014», письменник, здається, зав’язав, повернувшись до старої доброї практики: стьоб і вигадка» (Новинарня, 17.10.2016). Стьоб виникає зі спостереження за життєвою правдою, а вигадка взагалі неможлива без реальних «будматеріалів» (навіть у Босха). Літературознавець Павло Михед значить: «Твір І.Котляревського, і світ, що постав з його сторінок, був найбільш адекватним реальному не в сенсі його об’єктивного відтворення, а в сенсі вираження ставлення до нього, яке виявилося близьким і упізнаваним» (Гоголь & Ґоґоль. — К.: Хроніка 2000, 2009). Так само і «Третій фронт» — це не розгуляна фантазія і навіть не фентезі, як пише Г.Улюра в «ЛітАкценті» (Івченків твір взагалі-то є антиготикою, тобто запереченням фентезі). «Третій фронт» — то є справжнісінький магічний реалізм, якщо взорувати на замітку нинішнього французького філософа П’єра Бурдьє: «Коли замислитися, то здатність за допомогою слів змусити речі траплятися, влада слів приписувати і впорядковувати — абсолютно магічна... Символічна влада, влада створювати дане, формулюючи його, влада діяти на світ, діючи на ре­презентацію світу» (Рефлексивна соціологія. — К.: Медуза, 2015).
Бурдьє пише про «символічне насильство» та його «соціальні наслідки». Й Івченко — про те ж. Але хто читає філософів? Розумні літерати ніколи не цуралися ролі популяризаторів високого знання. Дехто навіть зажив на цьому світової слави, як-от Пауло Коєльйо чи Ден Браун. Не кажу вже про цілий спецназ відомих письменників-фантастів, завдяки яким філософські абстракції адаптовано для масового споживання. Владислав Івченко вчинив саме за рецептом НФ — розчинив неймовірне у побутових деталях. Його добра журналістська пам’ять виплела із безлічі не пов’язаних між собою спогадів химерний — і переконливий — узор.
Більше за те: всі його «вигадки», коли їх по­шкрябяти ерудицією, виявляються бувальщинами. От, приміром, викликання позитивного чудовиська для боротьби зі зловорожим — Людини борщу: масове готування-частування цією сакральною стравою. Аж ось у книжці Мішеля Терещенка надибуємо спогад із 1906 року про те, як після пожежі на одному з підприємств «для піднесення громадянського духу я навіть наказав приготувати гігантську каструлю борщу, щоб нагодувати ним усіх, хто забажає. Цей борщ згадуватимуть і сто років потому» (Перший олігарх: Михайло Іванович Терещенко. — К.: Ніка-Центр, 2013).
Зрештою, чи аж так багато «вигадки» в Івченковому твердженні, що «значну частину єпископів московської церкви замінили на біороботів, щоб краще виконували накази з Москви»? І вже геть нічого неймовірного немає у відтворенні суті російської внутрішньої політики: «Часто людей арештовували лише за купівлю продуктів, які могли бути використані для приготування борщу».
«Символічним насиллям можна досягти того ж, що і поліцейським насиллям, але ефективніше», — пише П.Бурдьє і показує, як накинуті образи накладаються одне на одне, маскують одне одного, цементуються і стають «тим більш нездоланними, чим більш неявними вони є... З усіх форм «прихованого переконування» найбільш невблаганною є та, що здійснюється всього-на-всього порядком речей». А порядок встановлює мова, — і далі по колу: «Лінґвістичний ринок є системою відносин символічного примусу».
Розірвати мовно-образний ланцюг треба за будь-яку ціну, заради виживання. У «Третьому фронті» бачимо двох чудовиськ, згадування яких може здійняти височезну хвилю поміж освічених російськомовних громадян України (якби вони, звісно, читали українську літературу): «бродський» і «булгаков». Не думаю, що В.Івченко вважає прототипів нікчемними; радше, навпаки — талановито-впливовими. Але що перетворює їх на «чудовиськ»? Відповідь має Р.Бурдьє: «Я критикую не культуру, а соціальні використання культури як капіталу й інструменту символічного домінування».
Високий ступінь залежності українців від російської культури — річ відома. Проте вона різна: є справді висока, світового мірила; є майстерно-низько-інстинктна, що чудово надається на зваблення пересічного «совка». А є майже геніальна, та скроєна за лекалами «русского міра»: «видатним взірцем пропаґандистської літератури» називає Оксана Забужко Булгаковські «Дні Турбіних» (І знов я влізаю в танк... — К.: Комора, 2016). «Ловушка здесь в том, — пояснює американська дослідниця міфологічної психології Клариса Пінкола Естес, — что вы стараетесь цепляться за хорошее и не замечать плохого. Ошибка. Из этого никогда ничего не выходит... Угодить под власть комплекса — все равно, что оказаться в темном ящике... Зависимость — это обезумевшая Баба-Яга, которая ест заблудившихся детей или оставляет их у двери палача» (Бегущая с волками. — К.: Софія, 2002).
За нинішніх українських реалій ідолопоклонство перед сусідньою культурою вже не так помилка, як самогубство. Д.Корчинський пише про небезпеку російського тезаурусу: «Коли ми навіть лише вживаємо термінологію, яка тут усталилася, ми прирікаємо себе бути внизу». А погляд знизу завжди згубний, як про те каже нобеліант Орхан Памук: «А может, катастрофа — это видеть превосходство других и стараться быть на них похожими?» (Белая крепость // Иностранная литература. 2004, №3).
Аби нейтралізувати «психологічну інфляцію» (К.П.Естес) під час війни, у «Третьому фронті» запропоновано інтернувати усю російську культуру, насамперед кіно — «заборонити показ, заблокувати можливості перегляду онлайн. Україна не мусить підгодовувати вороже чудовисько». З точки зору політичної реальності — це, звичайно, утопія; публіцистична гіпербола. А от що не викликає сумнівів, так це прогностика кремлівських дій: «Хочуть запровадити кримінальну відповідальність за паплюження пам’яті не тільки історичних осіб, а й літературних та кінематографічних персонажів».
Зрештою, згадаймо ще раз справді велику людину Терещенка, який до «вєлікой октябрьской» зробив чимало і для російської, і для української культури. Коли 1921 року стало ясно, що більшовики таки перемогли — бо зробили ставку на найтемніші ментальні первні московитів, — він повністю припинив розмовляти російською навіть з дітьми і ніколи не згадував про своє минуле: їх він убезпечував від зарази, а із себе вичавлював «русскій мір».
Попри декорації російсько-української війни «Тре­тій фронт» не так навіть антикремлівський, як антибанківський твір: «Я був готовий до проблем із боку чудовиськ, але якось забув, що одне з найбільших чудовиськ — наш державний апарат». Монстрам московської пропаганди дають відсіч не лише українські химери напівфольклорного походження, а й новітні мутанти, як-от ця парочка, народжена незалежністю: «Мертвосуд хоч вислуховує, а потім виносить вирок, і може помилувати. А Ментожер лише вбиває. Тільки бачить, одразу вбиває... Сама поява Ментожера викликана гнівом і ненавистю, які відчувають українські громадяни до міліцейського міністерства та його продажних чиновників». Ну здолали вони москалів, і що далі? Диктатура українського Лінча? І хто в тому винний, коли двадцять п’ять років поспіль на Банковій розколупували скриньку Пандорри?
І весь цей час на печерських пагорбах нічого не робили, аби продукувати вітчизняних еґреґорів масової свідомості — не виконували першу заповідь будь-якої серйозної державності. «Що ми знаємо бодай про Другу світову віну в контексті власної історії? Заледве чотири імені? Бандера, Шухевич, Теліга, Ольжич? А з чужої? Від «маршала побєди Жукова» до Гастелло, Зої Космодем’янської і Олександра Матросова — сотні, тисячі імен! Ми і тепер чуємо і знаємо про якого-небудь Гіркіна більше, аніж про наших героїв», — це вже не Владислав Івченко, а Борис Гуменюк. Його «Блокпост» (К.: Академія, 2016) — цілком реалістичний, натуралістичний навіть напівщоденник. Але й тут бачимо постійні виходи на позиції «третього фронту»: «Давид» мужньо став на битву з кацапським голіафом. А коли наприкінці листопада після пострілу з САУ його не стало, то лише для того, щоб він на небі продовжував свою справу — побиття кацапів».
Симптоматичний збіг, свідчення актуального перегріву. Здавалося б, важко не побачити-відчути. Та алегорія справді сліпить, навіть критиків, як-от Ганну Улюру, що дійшла подиву гідних висновків від «Третього фронту»: «Книжка вражаюче несвоєчасна... Сміючись, попрощатися зі своїм минулим — не така вже погана ідея. Сміючись, прощатись із чужим теперішнім... ну, не знаю» (Літ­Акцент, 10.01.2017).
Часу «не знати» немає. Якщо, звичайно, не збираєшся і далі жити у злагоді з «русскім міром».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ганна Улюра (джерело: Літакцент)

2015 рік. Триває війна на Сході. Ми програємо, бо держава неправильно визначила головного ворога. Перемогти треба не росіян і Хуйла, а кацапів і Кремлядь. Росіян більше не існує: останні з них покинули Росію у 1920-х. А ті, хто залишилися звуться кацапами: керована маса з міцною радянською прошивкою. Хуйло – маріонетковий персонаж, бо справжня сила за ним – міфічна істота Кремлядь: потужна мережа впливу, на службі у котрої і люди, й інформація, і потойбічні чудовиська. Уже тривають два фронти – реальний та інформаційний. Аж от-от має відкритися третій: у бій ідуть одні чудовиська. Ними з українського ... [ Показати всю рецензію ] боку керуватиме наш головний фахівець із монстрів – Владюша Бар-Кончалаба, автор посібника «Сто чудовиськ України».

Владюша «бігає» від призову, адже надто цінний для країни як параантрополог. Але повістка знаходить і його. Побувати на передовій, однак, не вдалося: його вербує Кривавий Пастор (саме так). Військо з чудовиськ допомагають зібрати бійці Мовчун і Бухгалтер та Біла Вбивця (це жіночка, в неї Владюша закоханий). Стається кілька локальних сутичок. Проти зомбі-нквд’истів виступлять жертви Голодомору («голодоморна січ»). Проти навали письменників-українофобів – Розстріляне Відродження («вогняні письменники»). На перехват «чапаю» вийде спішно ексгумований полковник Болбочан. Проти російського шансону і попси – Хамерман знищує віруси. Проти їхнього «олександра матросова» діятиме герой уже нашої війни, демобілізований через втрату кінцівки атошник Бухгалтер (який у своїй квартирі на Печерську про всяк випадок зберігає гранатомет).

Паралельно відбувається пошук Українського Героя, котрий має на озброєнні магічні Хрест і Шаблю, і з появою котрого війна просто закінчиться. Все стримить до Останньої Битви, в якій «наші» дивом (буквально) перемагають. Війна ж триває. У фіналі Владюша принесе себе в жертву, і своєю смертю відверне увагу від приходу Українського Героя.

Це настільки очевидний для епічного фентезі сюжет, що про його неоригінальність і говорити незручно. Щодо міфів, які раптом втілюються в повсякденності, то і цей прийом мотивований специфічною умовністю фентезі («Американські боги» Ніла Ґеймана то там, то тут вітаються з «Третім фронтом»). Але в підході Івченка до жанрових формул є один (насправді один-однісінький) оригінальний ракурс.

Владюша питає у Пастора, чому той не звернеться по допомогу до «наших західних союзників», адже Америка знається на супергероях. Але річ у тім, що Суперегерой за визначенням обмежений Законом. Його сили перестають діяти там, де починаються нормативи людського співіснування. Над «нашими» потворами наразі закону немає. Владюша агресивно критикує політику держави, він радикально розмежує «державу» і «країну», корумпованість влади на всіх рівнях викликає його агресивне праведне роздратування. В Україні Івченка продажними зрадниками є всі: від секретаря провінційного військкомату до президента (так, він теж є серед героїв «Третього фронту»). «Державний механізм в Україні досяг такого ступеня деградації, що…» – це початок більшості численних промов Владюши. Живильним середовищем для Супергероїв є демократія, а в світі Івченка панує анархія. (Махновцями команду Владюши в книжці назвуть не раз – з іронію і без, з осудом і без). Тож обійдеться циганське весілля без марципанів: відновлювати справедливість в Україні доведеться не героям, а чудовиськам.

Писати роман про війну за стандартами фентезі – продуктивний хід і тому не новий (сам Івченко вже це робив, наприклад, у «2014», щоправда не в таких масштабах). Фантастичне в такому творі не «відміняє» реального, а доповнює його. Та й психологічно ця акція достовірна: війна як граничний стан людського досвіду робить цей досвід і ненормальним, і нереалістичним. Абсурдна гротескна деформована реальність – неабиякий простір для фантазій і художніх умовностей. Ось тільки результат цієї акції двозначний, і теж психологічно насамперед.

Дія роману, повторю, відбувається 2015-го. Країною бігають фантастичні потвори, відкриваються портали в паралельні виміри, на часі – остання битва добра зі злом. І тут же виникає похапцем згадка – чоловік однієї з дієвих осіб загинув під Іловайськом. І тут же поспішлива інформація – один із героїв тоді ж сильно пораненим вийшов із оточення і потрапив до сепарського полону. І тут же – хлопці з передової, які забулися на свої імена і реагують тільки на позивні. І тут же стрімкий телетайп – сьогодні маємо стільки-то «трьохсотих»… Нагадаю відому максиму: справжня трагедія – та, де гине не герой, а хор. Чому за масовку Івченкової битви монстрів правлять жертви реальних боїв? – Запишемо цей сюжетний хід за розрядом «сарказм».

Стьоби і карнавали «Третього фронту» виправдані одним зі структурних елементів світу, який Івченко творить (фентезі все таки). Річ у тім, що зустріч із чудовиськами викликає в людини напад лютого жаху – страху за межею терпіння. Страх людину і виказує: чудовиська його чують. Але цей самий страх дає досліднику змогу вчасно істоту запеленгувати. Опанувати жах можна тільки через сміх: «Не рухатися й не боятися. Як би не було страшно – не боятися. Думай про щось смішне. Якийсь випадок із життя, коли ти реготав як божевільний. (…) Згадай щось смішне. Страх не любить сміху. Коли мені було пекельно страшно, я реготав, щоб урятуватися. Смішні історії, анекдоти, жарти. Спокійно!». Отже, послання таке: регочемо нашим жахам просто в обличчя – і так виживаємо. Пишемо про війну на Сході байки за участі упирського ФК «Партизан» – і сміхом долаємо жах. Щось штибу ритуального сміху і ритуальні забавок на похороні – регіт в ім’я життя. (Я вас переконала? – Бо сама в адекватності такому підходу щодо прози про війну я таки не переконана. Зарано, як на мене, настала у нас «весна для Гітлера»).

Втім, є в «Третьому фронті» й інший спосіб боротися зі страхом: знепритомніти. Тоді не буде, щоправда, смішно, але не буде і страшно. Владюша в романі втрачає свідомість більше як півтора десятка разів. Ще Владюша спить, плаче, погрожує і банячить. Реєстр його дій і станів обмежений.

Ці курйозні знепритомніння бачу як таку собі унаочнену недосконалість культурної пам’яті. Змісти «Третього фронту» реально зводяться до однієї думки: зберегти щось у пам’яті і невиправно не пошкодити це щось – неможливо. Отже, Владюша на мить втрачає свідомість і обнуляє свої табула раси, які тепер годяться для записування нових спогадів. Бо робота в нього така – пам’ятати те, що інші забули. Або не на мить, а на години. І це уже не зомління, а п’яний сон – другий улюблений стан Владюші.

Ні, я таки припускаю, що герою Івченка може просто подобатися спати і пиячити, а нервова система в нього така розхитана, що кільканадцять разів на день його нагло «вирубає». Але де факто ми маємо Героя, який проспав Останню Битву. До речі, Герой – це такі «людина вчинку», сон і втрата свідомості – це щось вчинку протилежне.

Але ось вона, Остання Битва за Івченком. Поки «наші» і «ненаші» потвори кубляться, Владюша і його побратим Бухгалтер (виснажені й поранені) відсипаються: «Я попив. Потім він пригостив мене сухим пайком, який узяв ще з гвинтокрила. Поїли й заснули. Я прокинувся першим, бо боліли нога і бік». Ви теж згадали той мем із чарівної казки, коли оживляють померлого головного героя – королевича там, царевича чи якогось ще телесика: «Як же довго я спав!»?

А я згадала ще й ремарку одного з героїв «Бойні номер п’ять»: перше, що втрачаєш під час війни, – зачарування героїзмом і героїкою. Горопашний Владюша – не герой, то ясно, він – погано прихована пародія на героя. Його робота в романі – показати нам способи, у які можна стрімко позбавитися індивідуальної пам’яті (набухатися і вирубитися, так). А нагадаю між тим, Владюша – спец із пам’яті колективної. Отже, пам’ятати гуртом значно легше, коли кожний окремий у натовпі непритомний… Здається, тут «Третій фронт» стає по правді смішним. І той істеричний регіт – це «негативний» зміст сміху.

Щодо сміху, є в ньому одна страшно складна в етичному плані річ. Але чому я говорю тільки про етику? Ця ж властивість сміху робить його й естетично складним явищем. Сміх суперечить причині, яка його провокує.

Всі герої «Третього фронту» уже зустрічалися в інших книжках Івченка. Автор чесно робить виноску після кожної частини – де і в якому романі/повісті можна почитати більше, скажімо, про Андрюху, Дику Ганну, Білу Вбивцю, Велику Маму та ін. Повноцінним героєм «Третього фронту» стає і найуспішніший герой Івченка – Іван Карпович… Існує така практика в серіалах (припадає десь на 5-6 сезон), яку звуть фанатська серія. В такому епізоді з’явиться не тільки герой, а й актор, який його зображає; часто – режисер власною персоною, покажуть зйомочний майданчик, часто – озвучуються якісь внутрішні «клубні» жарти. Починати дивитися серіал саме з цього епізоду, ясно, не варто. Так ось, «Третій фронт» – фанатська серія серіалу «Владислав Івченко». В цьому ракурсі книжка кумедна і навіть наївно-мила.

Перекажу тільки один момент. Проти «штірліця» треба виставити харизматичного сищика, створеного через серію детективних історії. Вибір Владюши випадає на Івана Карповича. Для цього він переконує уряд впровадити масове читання романів Івченка. Щодня вручаються грошові премії заповзятим читцям, все нові тиражі книжок розлітаються із книгарень, все нові переможці серед новоспечених аматорів Івана Карповича отримують гроші за свою прихильність. Так, в самоіронії автору не відмовиш. Призначити свого героя на роль культурного міфу, але погодитися смиренно з тим, що читати історії про нього можна тільки за гроші. Цей сюжет із Іваном Карповичем підсилює ще один персонаж. Письменник-міфотворець. Він наділений силами оживляти все, про що пише. Писати, правда, давно покинув, бо рідкісний графоман із хворобливо багатою уявою. Саме він за вимогою Владюши прикличе у «Третій фронт» Андрюху, Сірка і Дику Ганну, котрі допоможуть головним героям покарати нечистоплотних державних мужів.

По правді, це і є те єдине, що варте в книжці уваги. Момент суто сатиричний. Те, у який спосіб і хто саме з пожильців наших колективних спогадів претендує бути героєм. Як зробити з культурного міфу зброю? Точніше щодо «Третього фронту», чим озброюватися за відсутності культурних міфів?

Чудовиська Івченка – всі: ідеологічно «наші» і «ненаші» – є образами, наділені впливом. Вони не так агенти уяви, як агенти колективної пам’яті (хоч би що то воно було). Інколи – буквально агенти, як-от «штірліц». Це те, що природу чудовиськ визначає, окрім жаху, який вони провокують: їх пам’ятають, їх постійно відтворюють. Коли якогось персонажа постійно згадують тисячі людей, він втілюється на чудовисько. Бо спотворень при роботі пам’яті не уникнути.

Ось «їхні» чапай, гагарін, космодемьянська і деньперемоги, наприклад. Чапай – кіборг-кентавр, який боїться води. Космодемьянська – молода жінка зі слідами зашморгу, яка плюється вогнем. Гагарін – таке собі UFO зі соплами замість ніг і посмішкою людожера, потужний авіа-винищувач. Деньперемоги – гігантський старий, обвішаний із ніг до голови медалями; в чому саме його сила, не ясно, але він – один із найпотужніших в армії Кремляді.

А ось «наші»: Мертвосуд, Ментожер, Салогуб, Шпиль. Мертвосуд був продажним суддею-наркоманом, а після смерті совість прокинулася, і він почав відкушувати голови всім, кого визнає винними (тобто взагалі всім). Людина Борщу літає і відбивається свинячою кісткою, його живить насолода їдців борщу. Жахливий кітч – типу «масштабного вселюдного» національного фестивалю борщу – виявляється, має прагматичний зміст: треба прикликати на допомогу чудовисько. Відкривається такий собі сакральний зміст поганого смаку. Ментожер був закатованим міліціянтами дрібним бізнесменом, а після смерті перетворився на істоту, яка харчується ментами – особливо у грудні, на їхнє професійне свято. Його може активувати просто присутність міліціонера поруч, бо безвинних ментів не бува. В цьому сюжеті випливе згадка про Врадіївку, природно. А боротися він буде з «беркутнею». Саме Майдан і Врадієвка «творять» тут Ментожера, і то переконливо. Салогуб – наче все і так ясно. Їмо сало – оживлюємо потвору, яка їсть тих, хто харчується скоромним у пост. З Шпилем ще простіше – це Голем (чому зненацька Голем стає «питомим» українським міфом, не питайте; головне, щоб не радянське).

Незабутні образи незабутні через свою екстраординарність або через системне нагадування. Поруч із ними треба шукати невиразних понять – бо власне змісти культурних міфів творять саме ці невиразні поняття. Ностальгія, скажімо, яка працює на Кремлядь. Її модель-взірець – військовий парад. Нагадаю, що «деньперемоги» – один із «їхніх» головних монстрів. Наш же головний, Людина Борщу, теж з’являється через протокол і певний набір колективних дій – але це уже не парад, а карнавал. Масоване урочисте надмірне споживання їжі. Достатньо для національної ідеї? Чому ж ні; під час карнавалу, зрештою, можна все. Там, де неможливо реконструювати традицію, обов’язково постає фантазування.

«Третій фронт» фантазійно осмислює події, які переживає тут же, в реальному часі. І при цьому книжка вражаюче несвоєчасна. Івченко населяє своїми потворами не «свою», а «нашу» реальність. Реакція на цю акцію буде природно різнитися – від «сміху» до «плачу»; але вона приречена бути риторичною, якщо не ритуальною. «Третій фронт» – не мрія про Героя, якою щосили прагне постати. Це туга за міфом, за буквальною розповіддю про Героя. Так, наче все уже відбулося, і нам залишилося тільки про це розказати. У той час, коли подія все ще триває. Сміючись, попрощатися зі своїм минулим – не така вже погана ідея. Сміючись, прощатись із чужим теперішнім… ну, не знаю.

Джерело: <a href="http://litakcent.com/2017/01/10/parad-monstriv/">ЛітАкцент</a>

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Остап Українець (джерело: Нове Чтиво)

Учора надвечір я сів читати “Третій фронт” Владислава Івченка. Сьогодні о дванадцятій закінчив, сумарно витративши на читання п’ять годин і встановивши особистий рекорд швидкості читання художньої прози. Уже це може дати уявлення про те, які враження залишив після себе цей роман. Але починати слід із іншого.

Творчість Івченка мені порівняно маловідома, бо досі я прочитав, фактично, аж одну книжку про пригоди Івана Карповича. Та і “Третій Фронт” підкупив мене головно опублікованими до виходу книжки ілюстраціями Андрія Єрмоленка. Що й казати, мені стало банально цікаво, яка невідома наркоманія ... [ Показати всю рецензію ] може відбуватися в романі, де серед дійових осіб значаться Людина Борщу та Хамерман Знищує Віруси.

Перша ж спроба познайомитися з текстом не минула безслідно – виявилося, що для того, аби адекватно сприйняти все написане, потрібно спершу прочитати решту Івченка, який не вигадав усіх цих ваших Ментожерів на рівному місці, а вже писав про них раніше. Або тільки каже що писав, вводячи в оману молодих і зелених читачів, як оце я. Втім, ще з пригод Івана Карповича пам’ятались іншопланетяни та загублені ґотські поселення у дніпровських плавнях, тож чекати можна було буквально всього. І я поринув у сюжет.

Виринув. Десь приблизно сторінок за п’ятдесят невтомного і рафінованого трешу я почав підозрювати щось неладне. Сюжет книжки начебто й розгортається, оповідаючи про боротьбу бобра з козлом і теоретизуючи на тему духовних цінностей, які ми можемо протиставити совковій ідеології, а в той же час виникає враження, що за окремими епізодами насправді не стоїть жодна суцільна лінія. Бестіарій, звісно, вийшов на славу, до нього ввійшли всі мислимі совкові ідеологеми, які на сторінках роману розростаються до форматів повноцінних чудовиськ, які нищать Україну вже фізично, а не ідеологічно чи “духовно”.

Весь цей православно-радянський звіринець пересічному читачеві настільки знайомий, що мимоволі стає соромно, коли вперше зустрічаєшся зі, скажімо, тією ж Людиною Борщу або ФК “Партизан”. Тоді згадуєш, що воно все ж вигадані персонажі, а тоді знову згадуєш, що не такі вже й вигадані – принаймні, частина їх. Проте всі ці персонажі існують на рівні антиподів “наш-їхній”, попервах скидаючись на звичайне вставлення ідеологем у відповідь. Так, не обходиться без іронії, місцями навіть чудової, проте відчуття недомовленості нікуди не дівається.

Знаєте, оце коли дивитися серіал, у якому в кожному епізоді розгортається своя маленька історія, а ширше тло проявляється по крихті, щоб тільки в останньому епізоді дати затравку для наступного сезону? Ось тут те само відчуття, коли кожна битва окремо вельми і вельми видовищна (ну, якщо у вас усе нормально з уявою), але загальний сюжет береться вислизати, ще тільки з’явившись. І аж коли закінчується бестіарій, тобто у останніх трьох розділах, крихти сюжетної лінії збираються воєдино, щоби буквально на кількох десятках сторінок… не дати відповіді практично на жодне із поставлених запитань. Що це за корпорація така? Це дійсно натяк на групу “Приват”, чи то в мене особисті проблеми? Райгород у тексті – це метафора чи локус? Чи мав усе-таки рацію (обережно, спойлер) Ролан Барт? Можливо, я б усе зрозумів, почни я з інших книжок Івченка. Але я не почав.

Попри відсутність попередньої підготовки, мені, загалом, ні на що нарікати. Коли на Запорізькій Толоці пан Владистав підписував для мене цю книжку, то написав – “буде весело”. І, поклавши руку на серце, можу сказати – було весело. Навіть окремі лакуни у моїй ерудиції стосовно чудовиськ не змогли мені завадити вже після прочитання таки спробувати сісти і серйозно осмислити прочитане. І знову посушити зуби над Людиною Борщу, бо це, їй-богу, межує з геніальністю.

Можливо, свою лепту до вражень від прочитаного внесло ще й те, що мені просто подобається авторський стиль, мені він заходить дуже легко, тому-то “Третій фронт” ковтнувся без жодних проблем. Хоча, якщо чесно, я взагалі не уявляю, в кого можуть виникнути проблеми із цим текстом. З-під пера Владислава Івченка книжка вийшла приємною і легкочитабельною, а завдяки якісній редактурі на перший, другий і третій погляд ще й без помилок. Якщо присікуватися, то у ній є два мимодруки, але ви їх усе одно не помітите. Єдине, що мене трохи здивувало, то це вибірковість у ставленні до лайки, якої тут, з одного боку, не цураються, а з іншого – іноді цураються. І я все не міг збагнути таку вибірковість.

Тобто текст, як і все у цьому світі, не бездоганний. Після нього залишаються запитання, як могли б і не залишатися, а мотивація автора іноді притлумлює внутрішню мотивацію тексту, і так маловідомі герої на кшталт Шпиля чи Івана Карповича отримують перевагу над Хмельницьким чи Холодноярськими повстанцями. Ну і, звісно, у сцені, де вогнище з “Кобзарів” викликає письменників, Семенка не вистачає просто як повітря. Проте на тлі загального чарівного неадеквату помітити подібні нестикування нелегко. І фактичні недоліки, які ще й майже не впливають на задоволення від читання, можна полічити на пальцях однієї руки. І тут-таки окрема подяка за те, що в українській літературі нарешті побільшало книжок, які, звертаючись до теми Голодомору, замість експлуатувати травму, осмислюють її. Тепер їх дві. Можливо, це і не найочевидніший висновок, який можна зробити із “Третього фронту”, але його чимала заслуга вже в тому, що він безпосередньо стосується теми, яка у національній пам’яті давно стала “святою коровою” – таким чином оживляючи її для читача, і суттєво зближуючи з дійсністю. Навіть якщо автор і не планував робити щось подібне.

Як можна було зрозуміти з попереднього опусу – мені сподобалось. Ну тобто не те щоб сподобалось, але сильно накрило. Я не знаю, чи може сподобатись ситуація, у якій тебе на очах у цілої країни нагороджують коробкою шоколаду, а тоді кілька разів б’ють живим лящем по пиці. Наче нічого поганого не трапилось, і загалом тобі має бути приємно, але думка “що це був за нафіг” все одно нікуди не дівається. Так і “Третій фронт”. Він, безперечно, легко сподобається сучасному читачеві, залишивши того безпорадно хапати ротом повітря, наче рибу, викинуту з потоку звичної літератури.

Читабельність – 9/10

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тетяна Трофименко (джерело: Новинарня)

Не має натомість локальних обмежень гумор нової книжки Владислава Івченка «Третій фронт». Щоправда, не на користь реалізму: із відтворенням життєвої правди, що йому так добре вдалося в романі «2014», письменник, здається, зав’язав, повернувшись до старої доброї практики: стьоб і вигадка.

Отож, реалії військового протистояння з Росією набувають у романі гротескових до гомеричності рис. Третій (метафізичний) фронт боротьби очолює один із «фірмових» персонажів Івченка – його тезка Владюша з красивим прізвищем Бар-Кончалаба, найкращий у країні фахівець із чудовиськ.

Чудовиська в книжці поділяються ... [ Показати всю рецензію ] на два види: ті, що атакують нашу землю за наказом кремляді (могутньої сили, яка керує всіма очільниками та народом Росії), і ті, що виступають на боці України.

Перші мають до болю знайомі кожній радянській людині імена, наприклад, гагарін («він махав руками і з пальців його летіли цілі ґрона ракет, що вибухали на землі»), зоякосмодем’янська чи валякотік («шапка-вушанка, перев’язана червоною смужкою, піонерська краватка на шиї, руки стискали гранати»), другі – традиційно українські, наприклад, Людина Борщу («у червоних шароварах, з намистом часника, кісткою в одній руці і скибкою хліба в другій, з чавунком на голові»), Салогуб чи Велика Мама.

На малюнках Андрія Єрмоленка, якими проілюстровано книжку, вони виглядають дуже колоритно.

Івченко нестримний у своїй фантазії і багато пасажів роману мимоволі викликають риторичний вигук «ну ти прогнав!».

Скажімо, описи чудовиська Ментожера, який їсть працівників правоохоронних органів. Або сцени епічної баталії в Києво-Печерській лаврі, коли з чудовиськами-содомітами борються Православний десантник та покійний митрополит Василь Липківський, а Владюша читає вголос «Катехизис» Стефана Зизанія…

Разом із тим, дається взнаки характерна риса івченківського письма – занадто багато букв. Із «Третього фронту» міг би справді вийти чудовий комікс, тоді як у своєму «повноформатному» вигляді текст часом пробуксовує на сюжетних поворотах. Утім, письменник Владюша великих текстів не боїться, майже так само, як не боїться кремляді Владюша-науковець, адже, як кажуть у народі, «чудовиськ боятися – Україну не врятувати»!

Читати неодмінно родичам, сусідам по під’їзду й просто пасажирам тролейбуса, аби вони остаточно переконалися, що валякотік – це погано; тим, кого не бісить думка, ніби Україна може бути врятована за допомогою Фестивалю борщу; хто хоче дізнатися, скільки прокурорів потрібно Ментожерові, аби наїстися.

[ Згорнути рецензію ]