|
Дитина-валіза
Джаклін Вілсон
— Навчальна книга - Богдан,
2010.
— 152 с.
— (Серія: Дівчатка Джаклін).
— м.Тернопіль. — Наклад 2000 шт.
ISBN: 978-966-10-1049-8
Жанр:
— Сучасні переклади
— Дитячі повісті
— Сентиментальне
Анотація:
„Дитина-Валіза” (The Suitcase Kid), надзвичайно зворушлива історія, розказана від імені маленької дівчинки Андреа. Її батьки розлучилися, живуть на різних кінцях Лондона і мають нові родини. „То де житиме наша маленька?” – запитує дівчинку соціальна працівниця. Але Андреа не хоче розлучатися ні з мамою, ні з татом, тож їй доводиться жити по тижню то в одному, то в іншому будинку. Вона страждає, зриває злість на інших, замикається в собі. Але минає час і вона знаходить вихід, вона вчиться жити по-новому і це їй вдається. Така вона, сила дитинства!
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Коли мої батьки розійшлися, то ніяк не могли придумати, що ж робити зі мною. Мама хотіла забрати мене жити до себе, а татко - до себе. Я ж не хотіла жити ані в маминому, ані в татковому новому домі. Я прагнула залишитися у нашому старому домі, у Шовковичному Котеджі, і щоб ми жили там утрьох. Навіть учотирьох, враховуючи мою улюблену іграшку з Сильванійської родини – плямисту крільчиху Редьку.
Вони все це обговорювали, коли вирішували питання про моє опікунство. Спочатку я думала - вони вважають, що я можу опектися. А я не люблю опікатися – надто, коли зопалу ковтаю якусь гарячу страву. Бе!
Отож, ... [ Показати весь уривок ]
тато скаженів, мама скаженіла, і я скаженіла також. Мені здавалося, що це я сама розійшлася, по шву! Половина мене хотіла зостатися з мамусею. Інша половина – з татком. А ось у Редьки таких проблем не було – вона зоставалася зі мною. Вона живе у моїй кишеньці, тому ніхто б не зміг її опекти.
Нам довелося йти до сімейної консультантки. Така дурня, адже татко з мамусею не хотіли вже більше бути сім'єю. Та тітонька балакала більше зі мною. Вона щосили намагалася говорити невимушено, але я ж бачила – вона просто хотіла усе у мене вивідати. У неї в кабінеті було повно ляльок, лялько-мама і лялька-тато, а ще різноманітні ляльки-дітлахи. Вона хотіла, щоб я з ними гралась. Я відштовхнула ляльку-тата і ляльку-маму і сказала, що не збираюся гратися з дурними ляльками.
Тоді та тітонька побачила, що я порпаюся в кишеньці, й помітила Редьку. Я завжди намагаюсь триматися за Редьку, коли мені незручно.
– Ой, яка мила маленька лялечка. Можна, я гляну? – запитала тітонька отим дурнуватим голосом, яким дорослі зазвичай говорять, коли хочуть піддобритися.
– Вона не лялечка, вона талісман, – сказала я.
Мені взагалі не хотілося показувати їй Редьку. Вона моя, і це особисте. Але я мусила дозволити тій тітоньці ухопити Редьку, і перевернути її догори дригом, дуже брутально – аж Редьчине плаття задерлося.
– А як цього кролика звуть? – запитала вона.
Так, ніби мені два рочки, а не десять! Я лише форкнула і заметляла головою.
– Це Редька, – сказала за мене мама, – вона у Андреа вже багато років. Це важливий член нашої родини.
– Власне, це я купив її для Андреа. Просто як подарунок від зайчика. Я завжди намагаюсь робити дочці маленькі приємності.
– То не ти купив Редьку! Я її купила на Різдво, щоб покласти у доччину панчоху! – втрутилася мама.
– Слухай, та я ж ясно пам'ятаю, як купував кроля у крамничці за рогом...
– У крамничці за рогом таких навіть не продають! Я купила її у іграшковому магазині в місті...
Я забрала Редьку зі столу і лагідно затулила їй вушка – вона ненавиділа чути, як батьки сваряться.
– Це не має значення, – сказала тітонька, намагаючись втихомирити батьків. Вона й далі посміхалась, дивлячись на Редьку.
– Привіт, Редько! – вона нахилилася просто до маленького Редьчиного личка.
Я сердито зиркнула на неї. ОК, для мене Редька справжня, це так, але я терпіти не можу, коли дорослі вдають, ніби це так і для них!
– Здається, тебе трохи непокоїть, де ж ти житимеш, маленька Редько, – продовжувала вона.
Редька не відповіла ані слова.
– Думаю, вона трохи соромиться, – не вгавала тітонька, – мабуть, їй важко про це говорити при мамі з татом.
Тоді вона попросила тата з мамою вийти з кімнати на кілька хвилин. Їм цього страшенно не хотілося. Обидвоє дивилися на мене. Знаєте, як буває у школі, коли ти капітан команди і всі хочуть, щоб обрали і взяли до гри саме їх. Вибери мене, казала мама. Вибери мене, казав тато. Я очей не зводила з Редьки, доки вони не повиходили.
– Сердешна Редька! Це заскладно для неї, правда? – озвалася тітонька.
Ми з Редькою мовчали. Тітонька теж трохи помовчала. Мама з татом стояли за дверима і мені було цікаво, чи вони підслуховують. Але, мабуть, таки ні, бо скоро вони почали щось шепотіти одне одному, а потім сваритися і кричати.
– Ой, це ж треба, – засмутилася тітонька. – Гаразд, Редько. Оце мама, оце тато...
Вона розсадила ті жахливі ляльки по різним кінцям столу. Тоді дістала кубики і збудувала маленький будиночок для ляльки-мами і ляльки-тата, а потім посадовила Редьку посеред столу і глянула на мене.
– Де хоче жити Редька, Андреа? Може, в будиночку А? – вона вказала на будинок ляльки-мами. – Чи вона хоче жити у будинку Б? – будинок ляльки-тата.
– Вона хоче жити у будинку В. Це Шовковичний Котедж, де ми завжди жили. З мамою, татом і зі мною, – сказала я.
– Знаю, що хоче. Але не можна. Більше не можна. Це не працює. Ти ж послухай маму з татом! – додала вона, бо батьки знову розкричалися. – Вони не можуть бути щасливими удвох, ти ж сама бачиш, Андреа. Але вони однаково дуже люблять тебе і хочуть, щоби ти була щаслива. То у якому будинку ви з Редькою будете щасливіші? В будиночку А? – вона тицьнула пальцем у будинок ляльки-мами. – Чи в будинку Б? – будинок ляльки-тата.
Я поглянула на будинок А, тоді на будинок Б. Зиркнула на Редьку. Тоді вдала, ніби вона йде в одному напрямку, потім в іншому. А ще потім Редька забігала по столу туди й сюди.
– Вона все ще хоче жити в будинку В. Але якщо вже не може, а я думаю, що може, то хоче жити і в будинку А і в будинку Б.
– Ага, – зраділа тітонька, – ти маєш на увазі, що хочеш жити один тиждень у будинку А, а другий – в будинку Б?
Отак воно і вирішилось. Редька жила у моїй кишеньці, як завжди. Їй пощастило найбільше. Я ж мусила жити один тиждень у мамусиному будинку, один тиждень в татковому. Все просто, по черзі, як за абеткою – А, Б, В? Я так не думаю. [ Згорнути уривок ]
|
