|
АЗ, два, три... дванадцять - лист у пляшці : Антологія Авторського Зарубіжжя
Дана Рудик, Марія Шунь, Василь Ґабор, Василь Махно, Тарас Девдюк, Тетяна Мельник, Оксана Луцишина, Володимир Олейко, Оксана Максимчук, Юрій Садловський, Оксана Лущевська, Вікторія Їхова, Анна Хромова
— Піраміда,
2010.
— 312 с.
— (Серія: Приватна Колекція).
— м.Львів. — Наклад 1000 шт.
Тверда обкладинка.
ISBN: 978-966-441-183-4
ББК: 84.4
Жанр:
— Поетичні антології
Анотація:
У львівському видавництві «Піраміда» вийшла Антологія Авторського Зарубіжжя "АЗ, два, три... дванадцять - лист у пляшці". Співукладачами й співнатхненниками цього незвичного проекту стали Василь Ґабор та Марія Шунь.
До антології увійшли написані за кордоном твори дванадцяти самобутніх українських поетів, серед яких Василь Махно, Марія Шунь, Володимир Олейко, Оксана Луцишина, Тарас Девдюк, Оксана Лущевська, Тетяна Мельник, Дана Рудик, Юрій Садловський, Анна Хромова, Оксана Максимчук та Вікторія Їхова. Читачі знайдуть в антології, окрім поезій, есеї про актуальні місця перебування їх авторів.
Усіх поціновувачів поетичного слова сердечно запрошуємо до ознайомлення з цим незвичним виданням.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Корок до пляшки, або Розважання з певного приводу
(вступ до Антології Авторського Зарубіжжя)
Якось я запитала поета Лєшека Шаруґу про те, що він думає про польську еміґрантську літературу, чим вельми його здивувала. Він відповів, що у Польщі немає такого поняття, як еміґрантська література. Натомість є польська література, написана за кордоном. Як на мене, це являється виразом думки тієї більшости поляків, що не відмежовується від своїх співгромадян лише із-за їхнього виїзду з країни. Це також дає привід задуматись над станом подібних речей в Україні.
Сьогодні в Україні – з відомих причин ... [ Показати весь уривок ]
– неслушно прийнявся стереотип еміґранта яко виключно заробітчанина, що рушає у дальні світи за куснем хліба. Саме значення слова еміґрант набуло майже негативного відтінку. Це виникає, здебільшого, з байдужости системи офіційних органів до отих кількох – хто ж тепер насправді знає скількох – мільйонів людей, що самотужки шукають виходу з економічного колапсу у державі. Така ж байдужість простежується у відношенні до тих, хто виїхав з інших причин, ніж економічні. Так, наче та людина, що перетинає кордон, раптом втрачає свою тожсамість. Думаю, що це також відлуння радянської доби, коли кожного, хто еміґрував з «великого и нерушимого», неминуче чекало щось на зразок громадянської смерти, бо він автоматично ставав зрадником батьківщини. Чому ж сьогодні більшість людей продовжує мислити подібними категоріями?
Якщо розглядати з позиції часу поняття самої еміґрації, то воно з’явилось відносно давно – разом із появою державного апарату. До того людина просто подорожувала, або ж, як тепер кажуть, міґрувала. Причини еміґрації були і є найрізноманітнішими. Політичні, економічні, релігійні чи матримоніальні... Також існує ще репатріація, коли в гру входить ius sanguinis – засада крови... У 1049 році київська княжна Анна Ярославна виїхала до Франції, щоб стати дружиною Генріха І, легендарною королевою Франції. Як на мене, це також була еміґрація – вимушена, а чи добровільна. Хтозна... Еміґрантом був гетьман Пилип Орлик, автор першої української, тзв. бендерської конституції, син чеського шляхтича, який до кінця своїх днів палко вірив ув українську державність. А який статус мав Шевченко, коли жив поза межами України? Подібних прикладів – безліч…
За отих чи інших обставин людина перетинає кордон, властиво, навіть декілька. Передовсім – державний, але разом з тим ментальний, культурний, мовний etc. Це «стрибок у глибоку воду», себто величезний стрес, справжні виміри якого важко оцінити однозначно. Часто треба мати неабияку відвагу, щоб почати своє життя віднова, з чистої картки. Якщо ви хочете, щоб з вами рахувались у тій країні, куди ви виїхали, то, передовсім, повинні довести свою вартість яко фахівця, працівника, людини, громадянина... Там ніхто не зустріне вас з букетом та відкритими обіймами. Хіба що любляча тітка – за тієї умови, що у вас вона є. Якщо ж у вас тітки немає, тоді вам залишаються чиновники з їхньою байдужою ввічливістю, або ж діячі місцевої діаспори (не всюди така існує). Смажених перепілок, що начебто самі падають з неба, сподіватись не варто. Перед вами – тест на саме життя. Тільки за нових обставин. Людвіґ Вітґенштайн якось написав: «Кордони моєї мови означають кордони мого світу». Часто-густо ви поринаєте з головою у незнане вам вербальне середовище. І тоді ваші дотихчасові знання раптом виявляються мізерними, малопридатними, штивними... Тоді, передовсім, виникає потреба мозольної праці над мовою. І тут уже все залежить лише від вас – або пан, або пропав. Відомо ж бо, що «спочатку було Слово...» Поступово долаючи мовний кордон, ви віддаляєте від себе примару фрустрації, що чатує у новій країні чи не на кожного прибульця. Збагачуючи мову, ви тим самим розриваєте кільце власної самотности. Зростають ваші шанси на спілкування, роботу, знайомства...
Думаю, що еміґрація дала нам, авторам цієї антології, розуміння того, чим є інша культура та ментальність. Ми стали у цьому сенсі багатшими, ніж, скажімо, були в доеміґраційний період. Звісно, що ми відчуваємо певну алієнацію, відчуженість від фатерлянду. Та до цього, насамперед, спричинилося відношення чиновників на всіх щаблях офіціозу й діловарів від мистецтва різного калібру. У країнах, зорієнтованих на вартості західної демократії, немає поділу на «своїх» і «тих, що виїхали». Кожен має можливість бути почутим, побачити свої твори, що вийшли друком – за тієї умови, що вони, звісна річ, цього вартують. Неодноразово доводиться чути нарікання про відсутність нових імен серед літераторів, про марґінальність української літератури, зокрема поезії, що у деяких випадках не може вийти поза рамки «калини-малини-біленької-хатки-й-на-задку-латки» – письма, запрограмованого ще зашкарублими канонами пролетарського пієтизму (пригадаймо, як еміґрант Євген Маланюк боровся з тзв. «хуторянством»). Видавці – це, взагалі, окрема справа. Сьогодні вони, у своїй переважній більшости, нарікають на кризу (цілком слушно), вказують на слабкий попит на поезію серед покупців (і тут знову ж таки мають рацію) та називають авторам із-за кордону чи не подвійну ціну, якщо останні мають бажання видати щось власним коштом (із-за почуття патріотизму й чистого сентименту до закордонних братів-сестер).
Однак для нас подібна відчуженість є також свого роду благом, каталізатором подальшої активности, підґрунтям усвідомлення власної свободи. І це – один з витоків нашої творчости. Зрештою, можна бути духовним еміґрантом у власній батьківщині. Можна й навпаки. Нас не можна порівнювати, скажімо, з «білою» еміґрацією, що після революції мусила назавжди залишити свою вітчизну. Адже ми знову й знову повертаємось в Україну, плекаємо свої контакти з родичами, знайомими та друзями. Також ми репрезентуємо Україну, є, у певному сенсі, її амбасадорами у тих країнах, де живемо. І, повірте на слово, далеко не найгіршими. Тут варто сказати також про те, що ідея цієї антології, як і задум першої частини її назви, отієї математичної, належить поетесі Марії Шунь. Другу частину назви, описову, докинула я. Марія знайшла мене випадково, прочитавши кілька моїх віршів на якомусь з інтернет-ресурсів. Оскільки я є однією з трьох співзасновниць мистецько-літературного порталу «Захід - Схід» (разом з Тетяною Мельник з Німеччини та Оксаною Лущевською з Америки), то ще кілька наших авторів потрапило до антології. Що ж до нашого порталу, то він став отим проектом, який об’єднує людей з різних куточків не тільки України, але й світу. У минулому році до грона наших співредакторів долучилась ще Аня Хромова з Ізраїлю. Адже для того, аби щось робити для України необов’язково проживати на її теренах. Підтвердженням того є також черговий літературний проект Марії, що вже вкотре гуртує довкола себе українських поетів.«Родзинкою» антології стали міні-есеї та замальовки авторів, у яких вони розповідають про місця їхнього проживання, тобто діляться з читачем своїм дотихчасовим інтеркультурним досвідом (оригінальна ідея упорядника книги, письменника й літературознавця Василя Ґабора).
Повернусь ще раз до назви. В епоху каравел, фрегатів та ґаліонів потерпілі від катастроф моряки, рибалки й флібуст’єри, яких хвилі викидали на береги безлюдних островів, писали листи з описом того, що і де їх спіткало та воланням про поміч. Потім вкладали ці листи у міцно закупорені пляшки й закидали у море – у досить таки примарній надії, що вони допливуть до рідних берегів і принесуть благословенне спасіння... Ця книга – це також своєрідний лист у пляшці. Щоправда, у цім листі зовсім немає нарікань чи благань про допомогу. Це послання зовсім іншого штибу. Це, швидше за все, просто епістола – від нас усіх разом узятих і кожного зокрема. Мовляв, у нас все гаразд, ми вижили-прижились-пустили коріння. Ми назагал не змінились. Лише до наших знань-досвіду-світогляду додались нові риси-грані-категорії-інтерференції... Наше майбутнє виростає не лише з нашого минулого, але й з нашого сьогодення. Ми – самодостатні, ми нічого у нікого не просимо. Ця антологія – це наше послання. Послання лише до тих адресатів, кому ми насправді цікаві та небайдужі. Ми – це аз, два, три, чотири... Дванадцять.
Дана Рудик,
Варшава [ Згорнути уривок ]
|
