Дана Рудик, Марія Шунь, Василь Ґабор, Василь Махно, Тарас Девдюк, Тетяна Мельник, Оксана Луцишина, Володимир Олейко, Оксана Максимчук, Юрій Садловський, Оксана Лущевська, Вікторія Їхова, Анна Хромова : АЗ, два, три... дванадцять - лист у пляшці : Антологія Авторського Зарубіжжя : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Роксоляна Свято (джерело: Літакцент)

Неважко помітити, що жанр антології за останні роки здобув у нас справжню популярність. Десятки видань охоплюють усе ширший діапазон – від невичерпної колекції «готичних» і «кав’ярняних» легенд і новел Юрія Винничука до «приватних» антологій Василя Ґабора; від традиційних (напів)наукових видань, пов’язаних із певним періодом чи явищем (Розстріляне Відродження, Празька і Нью-йоркська школи тощо), – до щорічних збірників літературних конкурсів і фестивалів. Часом трапляються й екзотичніші літературні зібрання – як-от минулорічна в’язанка письменницьких снів «Сновиди» від Тараса Малковича. Не кажу ... [ Показати всю рецензію ] вже про численні приклади поетичного чи прозового «вибраного» з одного або кількох століть, своєрідним піком чого стала майже непідйомна антологія української малої прози ХХ століття, впорядкована минулоріч Вірою Агеєвою.

Іншими словами, можемо говорити про справжній ренесанс квітникарства в українській літературі (адже грецьке «άνθο-λογία» первісно мало саме таке значення – «квітник»).

Вочевидь, не всі літературні квітники плекані однаково добре, а під однією палітуркою інколи трапляються і мало сумісні імена й тексти. Та, мабуть, у цьому й полягає одне з призначень такого жанру (особливо, коли йдеться про поточний літературний процес) – дати читачеві змогу виокремити на загальному тлі щось найцікавіше, знайти серед десятків імен одне (а як пощастить, то й декілька), до яких згодом захочеш повернутися вже в іншому форматі.

Водночас антологія – це не лише сума текстів, а й окремий книжковий жанр, який, принаймні в ідеалі, мав би бути цікавим сам по собі – через принцип добору авторів, якусь оригінальну ідею чи просто добрий літературний смак упорядника (хоч останнє, як відомо, – річ суб’єктивна).

У цій же статті йтиметься про найпомітніші за останні кілька років антології сучасної української поезії. При цьому, до уваги братиму саме авторські проекти, а не, скажімо, фестивальні чи конкурсні збірники, що виконують радше архівну функцію й зазвичай уміщують чи не все подане переможцями або учасниками.

Авторська ж антологія – це завжди щось більше. Наскільки ж більше – залежить від самого упорядника й міри його любові до авторів і до свого проекту.

Та про це – далі.

ЛітПошта. — Київ: Видавництво Жупанського, 2009

ЛітПошта. — Київ: Видавництво Жупанського, 2009

Поетичний «молодняк»
Так сталося, що три з п’яти видань, про які йтиметься в цій статті, впорядкувала одна особа – Марія Шунь, поетка родом зі Львівщини, яка з середини 1990-х проживає в Сполучених Штатах, але при цьому активно долучається до тутешнього літературного процесу. І, судячи хоча б із кількості впорядкованих нею антологій, стала таким собі добрим ангелом сучасної української поезії.

Найперший із її антологійних проектів, здійснений спільно з Ігорем Павлюком, – це «ЛітПошта» (К.: Видавництво Жупанського, 2009), «збірка молодої поезії, і не тільки», як сказано в передмові. І це «не тільки», як дізнаємося, поширюється не лише на інші художні жанри (поезія в прозі Богдана-Олега Горобчука, а також прозові уривки Олени та Артема Захарченків), а й – зовсім несподівано – на жанри літературно-критичні (власне, мова про три рецензії Юлії Стахівської на книжки Тараса Антиповича, Остапа Сливинського та Іри Цілик).

Загалом, основу «ЛітПошти» (а до антології увійшли тексти аж тридцяти чотирьох авторів) становлять ті, кого нині називають «двотисячниками» – літератори, яким випало дебютувати в минулому десятилітті, а народжені переважно у 1980-ті. Втім, трапляються тут і старші Олег Короташ (1976 р.н.), Дмитро Лазуткін (1978 р.н.), — вони починали трохи раніше, але й досі в читацькій рецепції не вийшли з категорії «молодих поетів»; і значно молодші Марія Марченкова (1992 р.н.) чи Роман Романюк (1989 р.н.), яких, разом із кількома іншими, «анонсують» наприкінці збірника як потенційну надію наступного поетичного десятиліття.

З огляду на велику кількість авторів, «ЛітПошта», здається, і не може претендувати на жодну іншу роль, аніж лише ознайомчу. Невеликі добірки віршів змінюють одна одну, аби в якийсь момент викликати стійке відчуття déjà vu: так, попри стильове і тематичне розмаїття, починає здаватися, що, за певними винятками, всі поети між собою невловимо подібні, і цих подібностей між ними – значно більше, ніж відмінностей. Хоча, мабуть, така «оптична» омана – вада чи не всіх великих антологій, зорієнтованих передусім на «ширину» (зібрання якомога більшої кількості імен).

Водночас упорядниця ще на початку зізнається, що охоплений нею «літпоштівський поетичний діапазон» – «без настройки». І з цим означенням, мабуть, не в усьому компліментарним, — таки неважко погодитися. Якщо ж із добором поетичних текстів справа більш-менш зрозуміла (зрештою, це завжди питання смаку автора чи упорядника), то оказіональна поява текстів інших жанрів видається не зовсім виправданою і викликає легке здивування.

Скажімо, для чого давати в поетичну антологію книжкові рецензії, тим паче, коли в авторки є, крім того, ще багато доброї поезії? А якщо вже давати, то чому тільки одного автора (бо ж є тут й інші поети, які також пишуть літературно-критичні статті)? Зрештою, те саме стосується і прози, яку в збірник включено, так би мовити, не на загальних засадах, а здається, досить випадково (може, з побажання окремих авторів або ж із якихось інших, не відомих читачеві, причин).

Та, попри це незрозуміле дивацтво, «ЛітПошті» та її упорядникам треба віддати й належне. Власне, очевидною є настанова антології на якнайповніший зріз молодої української поезії.

З одного боку, є тут із добрий десяток імен, які більшою або меншою мірою встигли прозвучати в українській літературі, а дехто з авторів має вже одну або й кілька власних поетичних збірок. Олег Коцарев, Олесь Корж, Ірина Шувалова, Дмитро Лазуткін, Юлія Стахівська, Світлана Богдан, Макс Лижов, Альбіна Позднякова, Богдан-Олег Горобчук: виокремлювати когось – справа завжди невдячна, та наводити повний перелік у цій ситуації, мабуть, іще недоречніше, – ліпше вже самому переглянути книжку.
Дві тонни. — Київ: Маузер, 2007

Дві тонни. — Київ: Маузер, 2007

З іншого ж боку, «ЛітПошту» можна сприймати і як своєрідну альтернативу або ж доповнення до дещо давнішого антологійного проекту Олега Романенка та Богдана-Олега Горобчука «Дві тонни» (К.: Маузер, 2007), колись анонсованого упорядниками як антологія «найкращої молодої поезії» «двотисячників».

І цей поетичний збірник, продовживши традицію поділу вітчизняного літературного процесу на десятиліття (прототипом «Двох тонн», скоріше за все, був «дев’ятдесятницький» «Іменник»), понад два роки справді був найповнішим зібранням текстів нової хвилі української поезії.

Доволі стильний на вигляд, із дотепною концепцією (числову «магію» тут дотримано в усьому – і в підрахунку загальної маси учасників, і у відповідності ваги й літочислення, і навіть у накладі), він здається репрезентативним і з огляду на авторське наповнення: тридцять два літератори, родом із другої половини 1970-х – 1980-х, які вже також мають більш або менш упізнавані імена й чиї літературні початки пов’язані саме з 2000-ми. Ось деякі з тих, про кого ще тут не згадувала: Катерина Бабкіна, Ярослав Гадзінський, Катерина Калитко, Павло Коробчук, Олеся Мамчич, Богдана Матіяш, Олег Романенко, Олена Степаненко, стронґовський, Галина Ткачук, Сашко Ушкалов, Катерина Хаддад та ін.

До речі, аналогія з «Іменником» (К.: Смолоскип, 1997) виправдана ще в одному аспекті: чимало авторів «Двох тонн» так чи так дотичні до «смолоскипівського» літературного середовища й зокрема – до щорічного ірпінського семінару творчої молоді, звідки «починалося» чимало літераторів уже щонайменше двох поколінь.

Тож у якомусь сенсі «Дві тонни» є антологією поетів-приятелів або принаймні поетів-знайомих. Що, поза сумнівом, треба лише вітати, не забуваючи при цьому, що йдеться таки не про всю сучасну українську поезію, а лише про її певну – хай навіть і доволі яскраву й численну – частину.

Відтак зрозумілішими стають і амбіції упорядників «ЛітПошти» – доповнити цей уже майже канонічний перелік «двотисячників» альтернативними іменами (а в її антології – понад двадцять поетів, які не фігурують у «Двох тоннах»).

Читач цілком логічно може схопитися за голову: понад тридцять поетів (у тому-таки «Іменнику» фігурувало втричі менше!), але й це ще не всі. Бо ж і до них існує альтернатива, до того ж, така численна.

Та чи справді вся ця поезія така талановита й цікава, щоб витрачати на неї свої час і зусилля?

І тут можу висловити тільки свою суб’єктивну думку: і так, і ні. Звичайно ж, не все з надрукованого в «ЛітПошті» (як і, зрештою, в «Двох тоннах») видається однаково вартісним. Часом дратує і засилля «верлібрів» (пишу в лапках, бо, як багатьом уже відомо, частина авторів має дуже умовне уявлення про цей жанр), і не завжди вдалі спроби епатувати читача (погодьтеся, до цього також треба мати талант), і, зрештою, брак в окремих випадках банального читацького досвіду (тут відразу спадає на думку бородатий анекдот про «чукчу-писателя»).

Та все ж саме такий «масовий» підхід виглядає дуже симптоматичним і водночас виправданим: він якраз і відображає ту ситуацію поетичного «буму» двотисячних, коли й поезії, і поетів раптом стало справді багато. Й не випадково саме в це десятиліття молоді українські автори почали шукати й інші форми комунікації з читачем – через слеми, читання на літературних фестивалях, експериментальні проекти з відеопоезією тощо. А всі ці речі, як на мене, стали можливими саме тому, що сучасна поезія, в найрозмаїтіших її формах і виявах, стала справою і зацікавленням багатьох.
ЛяЛяК. — Львів: Піраміда, 2010

ЛяЛяК. — Львів: Піраміда, 2010

Третя ж антологія, анонсована як «двотисячницька», – це «ЛяЛяК», або «Львівська літературна криївка» (Львів: Піраміда, 2010), впорядкована, знову ж, Марією Шунь.

«Поезію Львова та приЛьвова 2000-х» представлено сімнадцятьма авторами, та при цьому, жоден із них не фігурував у вже згадуваних загальноукраїнських поетичних (!) збірниках. Інакше кажучи, укладачка знову вибрала далеко не найлегший шлях – відкривати нові імена й, по суті, власноруч створювати для поодиноких авторів, не належних до якогось одного угрупування чи навіть спільної літературної тусівки, загальний контекст.

Вибір регіону в цьому випадку зрозумілий: як колишня львів’янка, упорядниця, напевне, має свій приватний сентимент до цих територій. До того ж, Львів завжди мав особливий, порівняно з рештою України, культурний статус і відповідні претензії (кажу в доброму значенні цього слова).

Хоча якраз у «регіональному» плані «ЛяЛяК» не є піонером. Маю на увазі хоча б дещо ранішу за часом антологію одинадцяти поеток дев’яностих «Ми і вона» (Львів: ЛА «Піраміда», 2005), де, за винятком Олени Гусейнової (та-таки «вона»), решта були саме львів’янками.

Якщо ж казати про ґендерний баланс «ЛяЛяКа», то його не до кінця, але в першому наближенні, витримано: сім поетів і десять поеток. Водночас частина авторів є львів’янами не за походженням, а тільки за теперішнім місцем проживання. Скажімо, Володимир Вакуленко-К. – родом зі Слобожанщини; чи не найвідоміший з антології автор Григорій Семенчук походить із Хмельницька; а двомовний поет Владислав Шубєнков (хоча в антології включено лише його україномовні тексти) народжений у Шепетівці.

Та цікаво, що тут це вже не має особливого значення. Хоча б тому, що поезію решти авторів дуже важко назвати «більш львівською». За винятком хіба що трохи «куртуазного» Василя Мицька (1978 р.н.), якого, за слушним зауваженням Марії Шунь, можна було б сприйняти за одного з ґаборівської «дванадцятки» (представника львівської літературної богеми 1930-х).

Мова ж решти поетів є такою ж, умовно кажучи, літературною (в одних випадках) або такою ж розмовно-сленґовою (в інших), як і загалом у сучасній українській поезії. Так само, як і реалії – або дуже особистісні, або типові й упізнавані для мешканця будь-якого регіону нашої країни.

Кажу це до того, що «ЛяЛяК» частково зруйнував і один із моїх горизонтів сподівань: беручись за цю антологію, я, чесно кажучи, думала побачити в ній більше самого Львова. Не обов’язково того міфологізованого, по який приїздять туристи або який ностальгійно плекає частина старшої генерації, але все-таки унікального – якого не знайдеш ані в Парижі чи Відні, ані в жодному з українських міст.

У поезії трохи старших Мар’яни Савки чи, скажімо, Остапа Сливинського (не кажучи вже про багатьох поетів попередніх поколінь) цей приватний Львів, як мені здається, ще можна знайти. Натомість поезія молодших видається якоюсь більш універсальною чи то радше глобалізованою (важко підібрати адекватне слово).

Та це – аж ніяк не вияв мого смутку. Зрештою, і тут були автори, які викликали особисто мій читацький інтерес: Галина Гевків, Наталя Дьомова, Юлія Ванда-Мусаковська, Григорій Семенчук та деякі інші. Це радше – звичайна констатація факту. Який, у свою чергу, може віддзеркалювати й загальнішу (не тільки мистецьку) ситуацію. Бо ж між сучасним Львовом і, скажімо, Дніпропетровськом, Києвом, Харковом або якимись іншими містами може виявитися значно більше спільного, ніж нам могло колись здаватися.

Метаморфози. — Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2011

Метаморфози. — Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2011

Best of the Best (?)
Поетична антологія «Метаморфози» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2011) – найновіша за часом появи і водночас найбільш розрекламована: промоційні тури проходили в кількох найбільших українських містах, а саме видання має доволі великий, як на наші реалії, наклад, – вісім тисяч.

І справа тут не лише в популярності «десяти поетів останніх десяти років», що туди потрапили, а й не в останню чергу в зірковому статусі самого укладача – Сергія Жадана (певно, на нього видавці й робили головну ставку).

Майже в усьому дзеркальне щодо минулорічного прозового «Декамерона», видання має і максимально просту симетричну структуру: п’ять поетів (Андрій Бондар, Сергій Жадан, Олег Коцарев, Дмитро Лазуткін, Остап Сливинський) і стільки ж поеток (Маріанна Кіяновська, Галина Крук, Богдана Матіяш, Світлана Поваляєва, Мар’яна Савка).

170 віршів антології, як дізнаємося з короткого анонсу на останній сторінці палітурки, «відбивають» «10 років поетичних метаморфоз» (от, здавалося б, і просте пояснення назви). Та цікаво: про які саме метаморфози йдеться? Мабуть, усе-таки не індивідуальні (у поетиці кожного окремо взятого автора), а більш загальні – в українському поетичному процесі як такому. І, напевно, саме для цього в антології витримано баланс і між «трохи молодшими» й «трохи старшими» – вже належними до різних літературних декад, але ще не безнадійно далекими одне від одного.

Також і «молодші» поети тут – не наймолодші, а вже доволі відомі. Й це також закономірно. Адже, хоч тут ніде й не вживають епітет «найкращі», імпліцитно, як і в «Декамероні», мають на увазі саме їх – тих десятьох, кого Сергій Жадан (безумовно, авторитетний для багатьох) вважає найцікавішими і найвідомішими поетами «останніх десяти років».

І сперечатися з його вибором ніби й не виникає бажання. Трохи несподіваним у цьому переліку здається хіба що ім’я Світлани Поваляєвої, яка, хоч і справді не перший рік пише вірші, свої літературні амбіції, як здавалося, пов’язує з прозовими жанрами. Принаймні, віднести її до першої поетичної десятки, думаю, мало кому би спало на думку. Та, як пише в післямові Віктор Неборак, ніхто не заважає упорядникам інших видань втілювати власні пропозиції.

До всього ж іншого, здавалося, не може бути жодних запитань. Поети, яким уже не треба доводити, що вони вміють добре писати, подають свої нові або й просто раніше не друковані тексти. Й у цьому відношенні антологія виконує свою функцію: її з цікавістю прочитуєш від першого до останнього рядка, ні в кому не розчаровуючись, але й надто не змінюючи попередніх уявлень про авторів.

Та все ж чогось «Метаморфозам» відчутно бракує. Особливо, якщо читаєш їх уже після «молодняківських» збірників – ніби й дуже нерівних за якістю, але водночас якихось страшенно живих. І якраз у такому порівнянні починаєш розуміти, що не вистачає тут упорядницького драйву – тієї-таки любові укладача до своєї роботи, про яку я писала на початку. Важко позбутися відчуття, що для самого Сергія Жадана – то був тільки один із багатьох поточних проектів, який він виконав хоч і професійно, але майже механічно.

Якщо проводити аналогії, то, мабуть, десь такою є різниця між двома картинами доброго художника – свідомо створеною на замовлення і написаною без зовнішніх спонук. Ніби й авторський стиль не змінився, і якість ніде не підкачала, та, як писав Вітольд Ґомбрович, – nie zachwyca. І нема на то ради.

Аз, два три… дванадцять – лист у пляшці. — Львів: Піраміда, 2010

Аз, два три… дванадцять – лист у пляшці. — Львів: Піраміда, 2010

(Не)еміґраційна поезія
Антологія «Аз, два три… дванадцять – лист у пляшці» (Львів: ЛА «Піраміда», 2010) займає осібне місце в цьому огляді, та й серед поетичних антологій загалом. Уже хоча б із тієї причини, що охоплює вона особливий, після феномену Нью-Йоркської школи мало артикульований, сегмент сучасної української літератури – «авторське зарубіжжя».

Мова, як уже неважко здогадатися, про українських авторів, які проживають за кордоном (хто – десятиліттями, а хто – лише декілька останніх років), інтеґровані в тамтешнє життя (більшість із них успішно реалізують і власні професійні амбіції), а свій зв’язок із рідною культурою підтримують через літературу – пишучи українською.

Розкидані світом – від Америки та Ізраїлю до ближніх Польщі, Чехії, Латвії і трохи дальшої Німеччини та Великої Британії, – ці дванадцять літераторів існують у зовсім різних середовищах, по-різному, зрештою, пов’язані з українською мовою і самою Україною. Хтось приїздить сюди доволі часто, влаштовує літературні зустрічі й / або видає книжки (відомі ширшому загалові Василь Махно, Оксана Луцишина, Ольга Максимчук); для інших же писання – мало не єдина форма існування в рідній мові.

І в цьому сенсі метафора «листа в пляшці» є дуже влучною: це тексти, адресовані невідомому читачеві, віддаленому не лише в просторі, а й у часі (бо ж мова, як і люди, неуникно змінюється; сам же автор, відокремлений від цих процесів, розвивається в якомусь особливому, майже індивідуальному, напрямі).

Співупорядником Марії Шунь у «АЗі» став іще один незмінний шанувальник антологійного формату – автор «Приватної колекції» Василь Ґабор. І чи-то через його участь, чи-то через особливий інтерес до цього явища самої Марії Шунь (яка, до речі, є однією з авторок антології), видання і справді вийшло якимось дуже приватним і, мабуть, тому таким цікавим.

Власне, укладачі не лише зібрали тексти зовсім різних авторів кількох поколінь під однією палітуркою (у цьому випадку назву всіх: Тарас Девдюк, Вікторія Їхова, Оксана Луцишина, Оксана Лущевська, Оксана Максимчук, Василь Махно, Тетяна Мельник, Володимир Олейко, Дана Рудик, Юрій Садловський, Анна Хромова, Марія Шунь), а й зробили спробу показати, з чого виникає ця література й чим вона є для кожного з названих літераторів.

Свої віршовані добірки автори доповнюють короткими прозово-есеїстичними текстами про місце свого актуального проживання, написаними спеціально для антології (за винятком есею Василя Махна «Поет у Нью-Йорку», надрукованому ще 2002 року в газеті «Література плюс»). І результати виявилися, як на мене, доволі несподіваними. Бо ж відмінними, як з’ясувалося, є не лише географічні, побутові й усілякі інші реалії, а й форма оповіді авторів про своє теперішнє життя, а відтак і спосіб його осмислення.

Хтось докладно описав улюблені місця, розповів про найчастіші маршрути й місцеві цікавинки; хтось, натомість, почав переповідати історію і міфологію країни, в якій опинився; дехто просто ділився фактами зі свого життя; багато хто намагався пояснити, що саме любить у своєму нинішньому існуванні й чому вибрав цю, а не іншу, країну; а ще більшість авторів писали про те, як розуміють свій зв’язок із Україною і чим для них є їхня література і писання рідною мовою.

Та цікаво, що ностальгійні інтонації, хоч інколи й траплялися (і радше в окремих віршах, аніж есеях), аж ніяк не переважали. І, маю припущення, що саме в цьому й полягає відмінність між давнішою діаспорною літературою, писаною людьми, вимушено відлученими від рідної землі, й літературою нинішніх «зарубіжних українців», які, живучи в глобалізованому й уже давно не моноетнічному світі, не відчувають неподоланної прірви між собою і місцем свого походження. Радше навпаки, – вони, як пише в передмові Марія Шунь, вважають себе «багатшими», бо ж отримали «змогу розуміти, чим є інша культура та ментальність», але при цьому не втратили своїх коренів.

Вочевидь, дванадцять – далеко не вичерпний каталог українських літераторів за кордоном (упорядники й самі це розуміють). Та все ж антологія важлива хоча б тим, що дала перший поштовх до осмислення цього явища в його сучасному вигляді й, зрештою, спробувала започаткувати дискусію про межі й потенції української літератури в нинішньому – або й завтрашньому – світі. Світі, де, якщо вірити Томасові Венцлові, років за сто–двісті національні культури збережуться лише в діаспорних осередках.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ірина Новіцька (джерело: Буквоїд)

Українська спільнота в давні часи розквіту державницької ідеї була одним цілісним материком, пам´ять про який збереглася у літописах. Тоді, за біблійним висловом, «усі були одно». Потім під дією відцентрових сил – міжусобиць, завоювань сусідніх держав – нація почала дробитися, на ній показалися тріщини й розломи, а від межі ХІХ-ХХ століть вона – достоту як той давній материк – усе інтенсивніше роз’їжджалася, утворюючи острівці й цілі архіпелаги, малі й великі, на всій земній кулі: у США, Канаді, Бразилії, країнах Європи й Азії… Грецьким словом цей феномен позадомашнього вкорінення називається діаспора, ... [ Показати всю рецензію ] «розсіювання» - як із велетенського дикорослого огірка, насіння порснуло на тисячокілометрову відстань. Тим, хто опинився віддалік од материнського кореня, доводилося, різною мірою і з різним успіхом долаючи опір чужого середовища, розбудовувати нове життя, покладаючись головно на матеріальні й духовні ресурси власного «я» (церковнослов’янською мовою – «аз»), намагаючись не загубитися в океані чужих ідентичностей.

Тому назва-абревіатура антології авторського закордоння («Аз, два, три… дванадцять – лист у пляшці») прозоро передає головну ідею цієї книжки. В антології представлено твори українських авторів із різних частин світу. Звичайно, книжка, складена з таких різних і віддалених одне від одного «аз», мусить характеризуватися певною мозаїчністю. Але це водночас і спроба «з’їхати» докупи, консолідувати різні зразки емігрантського досвіду, стимулювати його взаємообмін. Я пригадую подібну російськомовну книжку («На едином языке», видану в Харкові десь п’ятьма роками раніше), але українська антологія концептуально стоїть набагато вище. По-перше, охоплено ширший географічний простір і зібрано більше авторів. По-друге, крім коротких біографій поетів та добірок їхніх віршів, в «АЗі» є есеї про місцини, де мешкає кожен з них, - само собою, ними ж і написані. Автори розповідають про обставини свого виїзду за кордон і особливості свого побуту там, порівнюють давніше життя в Україні з теперішнім моментом, діляться цікавинками з інших національних культур, демонструють своє їх бачення і простежують власні шляхи пошуку рівноваги між самототожністю й тим зовсім іншим, дивним і новим світом, який у певному розумінні став для них другим домом.

Дана Рудик, авторка однієї з передмов (другу написав куратор проекту «Приватна колекція» Василь Габор), зазначає, що у сусідів-поляків (та й не тільки у них) немає терміну «емігрантська література» - цей термін є несправедливим. Польська література попросту ділиться на ту, що написана в самій Польщі, й написану за кордоном. Тобто місце написання твору в жодному разі не асоціюється з його літературними якостями. Це тільки вказівка на країну чи населений пункт, де автор мав нагоду чи необхідність працювати. Вирішальний чинник належності автора до національної літератури виражений у мові (хоча й у ній – не завжди), ментальності, позиції самого автора стосовно рідної країни. Таким, очевидно, й має бути здоровий підхід до величезного пласту творів, написаних поза межами батьківщини – але з її непозбутньою культурною присутністю в душі самого творця.

У нашому глобалізованому світі питання походження вже не стоїть так гостро, як у минулі епохи – навіть як сто років тому, коли діяли набагато жорсткіші правила стосовно емігрантів. Зате у нашому глобалізованому світі питання збереження національної ідентичності стоїть гостро як ніколи, бо саме безперервний і мало контрольований процес дифузії націй породжує світоглядну «всеїдність» індивіда, так би мовити, зниження порогу культурної чутливості. Залізну завісу Союзу давно роздерто. Доступ до його святая святих отримали представники різних націй, які уявляються нам куди реалістичніше й прозаїчніше, ніж у часи комунізму, й відвідини світових політичних лідерів не викликають ні великого фурору, ні тим більше паніки. Іноземці в Україні стали звичним явищем. З іншого боку, й українці для закордону давно вже не екзоти. І ось саме тому одним з головних виразників духу нації стає – на противагу політиці, економіці, міжнародним зв’язкам чи розривам – яскраве національне мистецтво, зокрема література. Саме тому, здавалося б, непоказні в сенсі політичного впливу держави так акцентують на своєму національно-культурному спадку, так чіпляються за нього. І кожна визначна творча особистість, яка заявляє про себе як про представника такої культури, стає цінністю національного масштабу. Активізуються ніби притягальні, доцентрові сили між нею та її рідною країною, хоч де б перебувала і творила ця людина. Хотілося б сказати: так і з нами. Хотілося б.

Сила, яка спонукала творців антології «АЗ» до об’єднання – бодай під однією обкладинкою, як не під одним культурним «дахом», - і відтак до їх прилучення до українського поетичного простору через контакт із «материковим» читачем – це швидше рух проти течії. Далася взнаки й та кимсь досі не забута великій батьківщині відцентрова сила, яка звіяла їх у далекі далі, й та магія задзеркалля, яка притягла їх до теперішнього місця пробування – у кожного та магія своя, але жодного вона вже так просто не відпустить назад. Віднайтися в вариві всесвітнього казана, в нуртах криз і змінній температурі кордонів – непроста штука. Шукалися через літературні сайти, соціальні мережі, перетиналися в мандрівках світом. На це пішло кілька років. І в цьому щораз тіснішому спілкуванні стиралися межі не тільки між Європою, Америкою й Азією, а й регіональні межі, диктовані походженням. Географія цієї книжки не тільки трансатлантична (як зазначає та ж таки Дана Рудик), вона охоплює принаймні половину України за критерієм «уродженості». Львівщина, Київ, Черкащина, Івано-Франківщина… Це ніби помножує ефект «вітражності», коли окремі скельця різних кольорів і фактури по-різному заломлюють промені того самого сонця – і все ж таки творять собою єдину картину зі своїм неповторним сюжетом.

Вдумливому читачеві антології відкривається інше уявлення про найновішу хвилю української еміграції. Через складні національні умови, здебільшого побутово-економічні (і через породжену ними озлобленість) ми звикли сприймати тих, хто виїхав недавно, переважно, як доробкевичів, чи – ще гірше – грантоїдів. Проте біографії, а ще більшою мірою есеї «азівців» розповідають про інше. Це професіонали різних галузей (утім, як виявилось, переважно гуманітарних, хоча є й дуже несподівані – одну з авторок я про себе напівжартома, а взагалі цілком виправдано називаю «поетом широкого профілю»), які прагнуть і досягають високого рівня і при тому мають немеркантильні інтереси. Не тому, що можуть собі це дозволити (а що, зрештою, заважає нашим посадовцям культурної сфери – тим, кого затримують у міжнародних аеропортах?), а тому, що цінують власну людську гідність. Вчитель гімназії, перукар, працівник госпіталю для тварин – ці професії ні у нас, ні у «них» не асоціюються зі значним достатком. За кордон не слід їхати в пошуках легкого хліба. Радше навпаки: бути готовим до життєвих випробувань, підчас набагато важчих, ніж на батьківщині. Бо американські та інші мрії дуже часто розбиваються об стіну відчуження – починаючи від банального мовного бар’єру і через складнощі трудових відносин та кваліфікаційних нюансів аж до тотального себевідчуття Робінзоном на безлюдному острові, зданим тільки на самого себе й на божу волю. (Відтак екзистенціалізм для багатьох авторів-емігрантів – не творчий метод, а модус вівенді.) Навчені долати різні перешкоди в самореалізації, українські письменники закордону й у літературі не шукають легких шляхів. Вони пишуть без орієнтації на модний стиль, жанр і манеру вислову, для них не цілком прозорі, а то відверто неприйнятні умови української книжкової кон’юнктури, вони позбавлені потреби рахуватися з психологією тусовки (гаразд, «літературної школи»). Отже, маємо перед собою незаангажовану літературу, для якої ключовий критерій – індивідуальне самовираження й об’єктивна мистецька цінність. Зізнаймося, за такою літературою ми вже скучили. Наскільки можна судити з погляду критики, кожен з авторів антології пропонує не «ази», а цілком сформовану в мистецькому плані творчість. Це якісна література, яка виросла з пелюшок провінціалізму й відкинула комплекс меншовартості. Якісь твори й автори з книжки мені подобаються більше, якісь менше, але я здаю собі справу, що це пояснюється моїм суб’єктивним сприйняттям. Тому, м’яко кажучи, дуже кумедним мені видався погляд ІБТ (на сайті «Буквоїд»), який прорецензував «АЗ» у стилі, до якого підходить слово закордонного походження – «розправа». Пояснити його випади я не можу нічим, окрім симптомів загострення нашої рідненької хвороби з розряду земноводних. Зрештою, авторка ідеї антології Марія Шунь докладно пояснила у своїй відповіді, хто є хто серед «азівців» і хто по що вирушав за кордон, хоча, як на мене, надто багато честі було в подробицях звітувати на таку «фахову» статтю. Повторюся, місце перебування поетів, як і причина їх перебування там, і належність до спільноукраїнського культурно-семантичного поля (вже не кажучи про літературну вартість творів) – різні речі.

Ми, кажучи юридично, досі даємо собі злочинне право відчужувати власне інтелектуальне майно. І то йдеться вже не про Гоголя чи «буржуазно-націоналістичних ренегатів» Європи й Америки. Тим, давно чи недавно померлим, уже байдуже до нашої думки. А представники новітніх хвиль еміграції, прагнучи влитися в національне літературне русло, не будуть і не мають підстави відчувати якісь комплекси з приводу власної буцімто «нетутешності». Наша література на ненашій землі хоче бути і є українською літературою в повному розумінні цього слова. Написаний українською літературною мовою і виданий українцями в Україні «АЗ» - яскравий маніфест доцентрового руху наших культурних сил.

А кожну з тих сил ви по-своєму виміряєте в самій книжці.

Приємного читання!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Марія Шунь (джерело: Буквоїд)

Упорядник антології «Аз, два, три...дванадцять – лист у пляшці», (в-во Піраміда, 2010 р.) Марія Шунь відповідає на рецензію Ігора Бондара-Терещенка «Дві антології Василя Ґабора».

У літературі, так само як і в житті, є золоте писане і неписане правило – не знаєш броду, не лізь у воду...В першу чергу, це стосується критиків-рецензентів, особливо “культових” критиків, як нещодавно у пресі було названо Ігора Бондара-Терещенка.

Ніколи не друкуй неперевірених фактів.

Про них і піде мова у даній статті. А ще про певні етично-моральні, ґендерні та вікові засади, - все одним гамузом (!) цей культовий ... [ Показати всю рецензію ] мачо не побоявся зачепити, навіть не стільки зачепити, як виставити на сміх у своїй рецензії на АЗ... А де ж, властиво, літературно-художня критика, задля чого рецензії пишуться?

Вся літкритика п. Терещенка у його статті звелася до одного речення: “Про художні особливості творів тут говорити якось не випадає, бо вірші в АЗ мало чим різняться від того краму, яким заповнені антології материкової поезії. Здебільшого це верлібри, зазвичай присутні твори з екзотичною тематикою”, і тут віддамо йому належне, не полінувався дати для прикладу по одній зарубіжній назві із творів кожного із 12 авторів АЗУ. Оце і вся його рецензія.

Зате скільки непідробної і нічим не виправданої ґендерної злості вилито на бідних студенток-літераторок, шлюбно-стурбованих на противагу серйознішим і старшим братам-поетам тощо.

Він по-козацькому відводить душу яко справжній ґуру-іщенко: “Як потрапляють наші Поети за кордон?” Ось тут і тирчать вуха отого всюдивлазливого нишпірства – головне ж, по-старинці, звинувати, поставити шельмо на лоб... Вдумайтесь тільки, і це вже у 21-му столітті, і це Європа! – “Скажімо, з поетками, обережно названими в антології поетесами, більш-менш зрозуміло: виїхали з України учасницями програми міжкультурного обміну або в аспірантуру-навчання завдяки всюдисущому Мефістофелю нашого часму славісту-спокуснику Джорджу Грабовичу – де й зустріли свого принца з аборигенів, швиденько вискочивши заміж. Через це не дивно, що старшого віку авторок в АЗ не значиться (ну спасибі,

братчику, обкомпліментив декого з нас...).

Таким чином, причина виїзду на Захід у наських поеток зрозуміла: власне за цим і їхали вони з України. Але поети? ( чуєте, яка зразу вищість!) як їх заносить у синю далечінь зарубіжжя? Можливо, дехто з них – на відміну від шлюбно-стурбованих поеток – втікають з України якраз від жінок... Тому з чоловіками наразі інакше, і не дивно, що їх в антології всього четверо, –

i всі вони виїхали на Захід у пошуках кращої долі, а не з міркувань шлюбу, який здебільшого лишився вдома”.

І мушу далі продовжити “культове” цитування: “Хай там як, але саме з уваги на побутово-вікову(!) ґрадацію антології АЗ лише щодо чоловіків можна з певністю сказати, чим вони займаються в еміґрації насправді, а не у своїх віршах. Бо, скажімо, більшість юних учасниць АЗ сьогодні продовжують навчання-стажування, у них змінюються уподобання, марки пива і цигарок, а Україна залишається десь далеко, виринаючи хіба що в контрастних віршах.

Натомість чоловіки (!), навіть віршуючи про нове життя-буття, насправді користають зі свого старого українського досвіду, чи то викладаючи у своєму закордонні мову як В.Олейко і

Юрій Садловський. А чи працюючи в Просвіті як Василь Махно. А якби до антології АЗ

потрапив поет Семен Либонь з гурту Пропала грамота 1980-х рр., який мешкає в Англії, то ми б дізналися ще й про чоловічу роботу в укр. еміґрантській пресі.”

Ну спасибі, прочитавши це все , мені якось стало незручно – ми вже там були...Колись всі, одним скопом... “Не пущать”, яка стидоба – неньку покинули!

Чоловіки виїхали, виявляється, для кращого життя, поетки ж виключно для заміжжя з аборигенами, змінюючи бренди цигарок та пива етсетера...

Фактажною ж сміховою родзинкою щодо матримоніальних закидів буде те, що єдиний Юрко Садловський (далеко не жінка шлюбно-стурбована) із цілої нашої АЗівської пляшкової бригади одружився в Латвії з так зв.аборигенкою Оленою, правда, зробив це начебто з кохання... Господи, якби він знав тоді, який страшний проступок він зробив! Та бідний Юрко вже встиг і розкохатися, і розлучитися, і втекти від отієї латвійки, що допомагала йому в українсько-латвійських перекладах та різних програмах-комісіях! Бо, зрештою, кому яке діло до його інтиму – вільного мистця та викладача! А він хлопець далеко не худонький – як його розізлостити настирливими менторствами щодо приватного життя, то він забуде і про нордичну латиську стриманість, згадає, що стопроцентний галичанин – і по писку замастить! Молодець, Юця! Матиме повну літературну рацію.

Я сконтактувалася i-мейлами майже з усіма нашими авторами АЗУ – і ось вам картина дня – всі до одного сказали “фе” культовій рецензії. За відверту неперевірену брехню. Дезу.

Більшість із учасників АЗУ особисто знаю, і, відверто кажучи, між мною та Володимиром Олейком (Англія), Василем Махном (Нью-Йорк), Тарасом Девдюком (Чикаґо), Даною Рудик (Польща) не така вже й велика вікова різниця – 3-4-5 років. Тобто, всі ми поза 40.

Так, маємо декількох молодших колег по перу – але хіба це аж так важливо для літератури?

Їй аби талант був.

Суть у тому, що буквально ніхто із нас( всіх запитувала поіменно, заради принципу) не виїхав за кордон заради здобуття статусу через укладення шлюбу із аборигенами, - із пісні слова не викинеш...

Я особисто виїхала у США, отримавши лотерейну ґрін-карту, будучи вже 11 років заміжньою ще у Львові. Так само Дана Рудик із Польщі, виїхала, будучи давно заміжньою, із дорослим сином, через репатріацію, будучи полькою по материнській лінії, але свідомо вибравши для себе українську мову як головну для писання творів, за що їй честь і хвала! Тарас Девдюк (США) виїхав разом зі своєю львівською дружиною, так само Василь Махно зі своєю дружиною та донькою, вигравши, як і я ґрін-карту, у лотерею, п’ять років опісля мене. Аня Хромова разом зі своїм київським чоловіком Флейтманом виїхала, як і Рудик, яко репатріантка в Ізраїль, теж залишивши зі собою українську мову як головну для своєї поезії, хоча через кон’юнктурні міркування могла би зробити по-іншому; ні, не шукала собі легших шляхів... “Чолом” чи “шолом-шалом” їй за це!

Хто ще? Таня Мельник, по чоловіку Добрушина, теж виїхала, будучи вже років із 10 заміжньою,

виїхала із Києва до Німеччини, по прізвищу її можете пересвідчитися – не німецько-чоловіче.

Олейко й досі неодружений, виїхав, не розраховуючи на матримоніальний аборигенно-англійський статус, і дав собі раду якось. Віка Їхова вийшла заміж за свого чеха, будучи ще в Україні, (тобто, чех в Україні знайшов собі аборигенку) деякий час проживала зі своїм чоловіком в Австралії, а тоді переїхала у Прагу, де самотужки ( без програм-стипендій) здобула собі освіту

у Празькому університеті – кафедра славістики. То вона що, теж – шлюбно-стурбована?

Подібно до Їхової, іще один іноземець професор-викладач Даніель Бєлград знайшов собі у Києві аборигенку Оксану Луцишину і з нею одружився – ну з ким не буває?- молодість, київська весна у ґенах... Але ж є суттєва різниця, Оксана не прибула у США за допомогою Ґрабовицьких стипендій собі шукати чоловіка... І Оксана, котра perfect в англійській мові, як і у французькій,

мабуть, як ніхто у світі, знає, що таке страшна кропітка праця над собою – будучи і студенткою на кафедрі компаративістики Джорджійського університету і на пів-ноги водночасно викладачкою в цьому ж самому університеті! Та почитайте, зрештою, її біографію в АЗІ, там все сказано. (Але ж в тому то і проблема, що культові критики не читають ні самих есеїв, де багато біографічного, ні навіть скупих біографічних даних!) Зате потім, який престиж!- Луцишина професоруватиме у найкращих університетах Америки чи Європи,

а всі довкола повторятимуть – “вона із Ужгорода, з України”.Може, п.Терещенко навіть про неї дисертацію напише – в примарній надії на майбутню (з матримоніальним підтекстом) зустріч...

Є іще одна Оксана, теж зараз в Америці, Лущевська – поетка і чудова українська дитяча письменниця, час від часу подибуємо її огляди американської літератури для дітей на Літакценті чи в Захід-Нет. Теж цьогоріч стала(з чим і вітаємо!) професоркою американського університету, викладаючи українську мову та літературу у Пенн-Стейті, правда, бідна, недооцінила себе, дається взнаки слов’янська ментальність –5 років тому вийшла заміж за такого ж, як і сама студента, білоруса. Їм обидвом документи ролі не грали. Захотілося чогось ближчого і ріднішого... Ну як Терещенко це переживе? А ж красуня на вигляд!- мабуть, не один абориген американський плакався у жилетку, втративши таку бейбі...

Щодо третьої Оксани, із Чикаґо, Максимчук – то достатньо прочитати її есей, де вона детально пише, що знайшла любов свого життя у Криму, де відпочивала від Львова та об’їжджених світів.

І вона ж його, свого судженого, вивезла разом зі собою в Америку – аби не бути шлюбно-стурбованою через американських ковбойчиків... Бо молодість, вона така, небезпечна трохи...

Ну ось і все, начебто нікого не проминула із нашої пляшкової команди...Вивели на чисту воду всі звинувачення-шпильки щодо юних учасниць АЗУ.

Ну і де ж вони, оті вампи, що випасають нові бренди сигарет, пива і майбутніх імовірних чоловіків?

Може, п.Терещенко у пубертатному періоді якусь кривду пережив через жінок? - завіщо він їх так презирає, не знаю...

Але як у порядних товариствах завжди реагували на голослівну брехню? Хто підкаже?

Ще одна дезактивація “культової” рецензіїї – щодо помочі у виїзді за кордон фонду Джорджа Грабовича. Та ніхто із АЗУ не виїхав згідно цієї версії. Навіть Василь Махно, із котрим в Грабовича стара “чемойданно-тягальна дружба”, починаючи із Тернополя, РАЗОМ ІЗ СІМ’ЄЮ САМ ВИЇХАВ У Нью-Йорк, отримавши лотерейну ґрін-карту. І працює не в Просвіті, а НТШ.

Жаль, звичайно, що ми не змогли розшукати в Англії Семена Либоня із Пропалої грамоти, сам він недостатньо активний у публічному житті, мої друзі в Лондоні не дали мені його координат. Я гадаю, він не ображатиметься за це...Ми ж його не відкидали за статевою ознакою... Та й сам Ґабор у вступному “Слові до читача” зауважує, що по світах проживає значно більше українських авторів, аніж дана антологія вміщає.

Ну добре, вистарчить про матримонію і побутово-вікову градацію( зберігаю стиль самого автора)У ГЕНДЕРНИХ СТОСУНКАХ. Повернемося “до наших баранів” – верлібрів та рим...

Іще раз до цитати Терещенка про те, що подібним “крамом”, як наш, укомплектовані всі материкові антології. В якійсь мірі згідна. А чому, властиво, наші твори повинні кричуще

різнитися від фатерлянду? Чи, може, природа та людські емоції в Америці так сильно відмінні, аніж в Європі чи деінде? Географічні назви у творах, справді, інші, а все решта – ті ж самі

птахи та дерева(в Азії цілі товстезні томиська антологій – від найдавнішого часу до модерного -видані про все тих же птахів, дерева та молодий місяць), твори про сенс життя, про любов-ненависть.. І так зі століття в століття, “Крам” від поета до поета, на одній якійсь літературній групі світ не завершується, прийдуть інші, голодніші, і напишуть своє. А в історії літератури залишаться і одні, і другі, і треті.

А коли якісь над-літератори намагаються освіжити друкований крам, вивівши його з усталених консервативних норм, подаючи на молодіжних фестивалях свої опуси про зоофілію –ну що іще засвітити нудистськими геніталіями до сонця? – бо такого іще не було сказано!-ТО МИМОВОЛІ СТАЄ НЕВЕСЕЛО...Та ні, радше волію втішатися звичним естетським крамом – з антології в антологію. Ще свіжою є у пам’яті згадка про цьогорічний молодіжний літвечір в рамках Республіки Поезії, а саме, коли якийсь крутий Генічев чи Ганічев пафосно зоофільствував на сцені, а після нього молода , вродлива ще й суперталановита поетка Олена Пашук із Луцька, Волині не хотіла виходити на сцену, хоча заради свого виступу чекала всі дні Книжкового Форуму у Львові та ще й добиралася до Львова пів дня. Вона різко кинула у відповідь, що після цього Генічева місце треба зачищати шаманами з бубнами... Я мовчки її обняла в знак солідарності.

Ми все таки старі добрі літгурмани від бабці Європи...

У заувагах щодо іншої антології Василя Габора “Від Джойса да Чубая” критик Терещенко вже, правда, не мав такого широкого поприща для звинувачень ґендерно-вікового характеру, обійшовся тільки кількома шпильками на кшталт (про Габора) : “чи пак своєрідна інсталяція

автора себе самого у львівський дискурс сучасної літератури...”

Далі мені було нецікаво читати. Після сильних “шлюбно-стурбованих моментів”, після “краму”

аж таке приземлення! Габор, напевно, сам не очікував, що замість літературно-критичних заміток щодо своїх есеїв він отримає таке біографічне досьє-попурі: коли, де і що для кого він друкував у своїй серії “Приватна колекція” і ще раніше у Просвіті. Я гадаю, він навіть полещений, маючи свого приватного та ще й не платного біографа для Приватної колекції – другого Андре Моруа.

Воно би все було дотепним і не без уроку, якби не певна загроза тенденції.

Не встигла книжка обсохнути від друку, зразу ж її обсміяти! – а так формуються в читача певні стереотипи про авторів, а особливо авторок – з подачі “культових” критиків.

Та я нічого ніколи особисто проти літкритика Бондара-Терещенка не мала, деякі його коментарі, наприклад, щодо російського Володимира Сорокіна –“Голубе сало”, “Цукровий Кремль” мені навіть під чарковий настрій добре читалися... Тож хай і сидить він собі на цьому своєму ближчому для його душі матеріалі, він краще розуміє наш український Близький Схід, аніж Західний зарубіжний світ чи навіть Галичину. Бо, чесне слово, прикличу Садловського Юрка, колишнього латвійця, і він не по-нордичному захистить приватну територію своїх “чоловічих незалежних штанів” від усіляких критиків із їхніми матримоніальними дезами.

А, може, краще шамана запросити із Далекого Сходу, і він своїм бубном зачистить шпальта українських літературних сайтів?..

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ігор Бондар-Терещенко (джерело: Буквоїд)

У серії проекту «Приватна колекція» – чергове поповнення. Цього разу невтомний укладач літератури в лоно авторських антологій Василь Ґабор упорядкував одразу дві збірки.



Назва першої з них складнопідрядна, як і в решти проектів цієї серії. «АЗ, два, три… дванадцять. Лист у пляшці» значиться на титулі цієї антології українського зарубіжжя, яку надалі означуватимемо «АЗ». «Від Джойса до Чубая» називається друга, і тут уже автор зекономив у назві на самому собі, оскільки складається ця ну дуже «приватна» антологія з власних текстів Ґабора.

АЗ, два, три… дванадцять – лист у пляшці: Антологія ... [ Показати всю рецензію ] Авторського Зарубіжжя. – Л.: Піраміда, 2010. – 312 с.

Ідея зібрати під однією обкладинкою українську творчу еміграцію останніх років цікава як статистичною складовою проекту, так і етнокультурним ракурсом оповіді про «наших за кордоном». Про художні особливості творів говорити якось не випадає, бо вірші в «АЗ» мало чим різняться від того краму, яким заповнені антології «материкової» поезії. Здебільшого це верлібри, зазвичай присутні твори з екзотичною тематикою – «У рожевих садах Вашінгтону» (Тарас Девдюк), «Я поспішаю крізь сіднейський China Town» (Вікторія Їхова), «Я – афінянка» (Оксана Луцишина), «На березі озера Мічіган» (Оксана Лущевська), «Леді Чикаго» (Оксана Максимчук), «Прощання з Брукліном» (Василь Махно), «Kreuzberg» (Тетяна Мельник), «У Лондоні холодної пори…» (Володимир Олейко), «Краків» (Дана Рудик), «Дорога на Саласпілс» (Юрій Садловський), «Кубинська пісня № 1» (Анна Хромова), «Львів – Нью-Йорк із апендиксом» (Марія Шунь).

Як потрапляють наші поети за кордон? Скажімо, з поетками, обережно названими в антології «поетесами», більш-менш зрозуміло: виїхали з України учасницями програми міжкультурного обміну, або в аспірантуру-навчання завдяки всюдисущому Мефістофелю нашого часу – славісту-спокуснику Джорджу Грабовичу – де й зустріли свого принца з аборигенів, швиденько вискочивши заміж. Через це не дивно, що старшого віку авторок в «АЗ» не значиться, так само, до речі, як вихідців з центральних регіонів України – за історичною звичкою і тавтологічним абсурдом емігрують на Захід мешканці, як правило, західноукраїнських локусів української культури, себто зі Львова-Тернополя-Ужгорода. І лише трійко дівчаток вилетіли з лона східноукраїнської поетики еміграційного жанру, а саме – Оксана Лущевська з Черкащини, Тетяна Мельник і Анна Хромова з Києва.

Таким чином, причина виїзду на Захід у наських поеток зрозуміла: власне, за цим і їхали вони з України. Але поети – як їх заносить у синю далечінь зарубіжжя? Можливо, дехто з них – на відміну від шлюбно-стурбованих поеток – втікають з України якраз від жінок? Утім, навряд, адже Василь Махно, переїхавши з Тернополя до Нью-Йорка навіть родину за собою перетяг. Тому з чоловіками наразі інакше, і не дивно, що їх в антології «АЗ» усього четверо – Тарас Девдюк, Василь Махно, Володимир Олейко, Юрій Садловський – і всі вони старшого віку, оскільки виїхали на Захід у пошуках кращої долі, а не з міркувань шлюбу, який здебільшого лишався вдома.

Хай там як, але саме з уваги на побутово-вікову градацію антології «АЗ» лише щодо чоловіків можна з певністю сказати, чим вони займаються в еміграції насправді, а не у своїх віршах. Бо, скажімо, більшість юних учасниць «АЗ» сьогодні продовжують навчання-стажування, у них змінюються уподобання, марки пива і цигарок, а Україна залишається десь далеко, виринаючи хіба що в «контрастних» віршах. Натомість чоловіки, навіть віршуючи про нове життя-буття, насправді користають зі свого старого, «українського» досвіду, чи то викладаючи у своєму закордонні мову, як Володимир Олейко і Юрій Садловський, а чи працюючи в «Просвіті», як Василь Махно. А якби до антології «АЗ» потрапив поет Семен Либонь (Олекса Семенченко) з гурту «Пропала грамота» 1980-х рр., який мешкає в Англії, то ми б дізналися ще й про «чоловічу» роботу в українській емігрантській пресі.

Василь Ґабор. Від Джойса до Чубая. Есеї, літературознавчі розвідки та інтерв’ю. – Л.: Піраміда, 2010. – 168 с.

Друга антологія назвою «Від Джойса до Чубая» – це збірка текстів самого Василя Ґабора, який уклав вищезгадану «АЗ». Чи пак, своєрідна інсталяція автора себе самого у львівський дискурс сучасної літератури. Адже Львівська національна наукова бібліотека України імені Василя Стефаника, в якій працює Ґабор – це окрема лакуна в контексті тамтешніх культурно-історичних артефактів, серед яких і львівська Політехніка, і Високий Замок, і мистецький центр «Дзиґа». І тому слово автора-книжника і безперечного бібліофіла, який на початку 1990-х років наважився запровадити «приватний» формат розмови про літературу, поза всяким сумнівом, важливе. Згадаймо, як багато років поспіль Василь Ґабор сумлінно відбирав, компонував і пропонував нашій увазі твори сучасних авторів з власними передмовами – спочатку на шпальтах львівської газети «Просвіта», а потім на сторінках криворізького журналу «Кур’єр Кривбасу». У такий самий, «приватний» спосіб від того часу Ґабором було видано з півсотні книжок сучасних українських авторів елітарного кшталту, а вже зараз так само «авторитарно» сформована і нинішня збірка «Від Джойса до Чубая», до якої входить три розділи. У «Прозі нової генерації і моєму Львові, літературному і мистецькому» автор розглядає здобутки нової хвилі нашого письменства останнього десятиліття і пропонує ескізи до літературних портретів Ніни Бічуї, Андрія Содомори і Василя Левицького, а також художників Василя Семенюка і Михайла Барабаша. Літературознавчій тематиці, яка буде цікава історику культури, присвячений розділ «Літературні розвідки: від української Джойсіани до «Скрині», в якому поетична ретроспектива 1920-30-х років сусідує з літературно-мистецьким самвидавом 1970-х. Нарешті, до витоків культуртрегерської діяльності автора збірки читачеві запропоновано звернутися у третьому розділі назвою «Приватна колекція» і літературна творчість», який складається з інтерв’ю Василя Ґабора численним виданням. Адже «живе» життя будь-якої приватної особи завжди цікавіше за результати її праці, будучи зібране, крім того, у «колекційному» форматі авторської антології.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Марія Левінська (джерело: Інша література)

Мені до рук потрапила синя книжка з цікавою назвою «аз, два, три… дванадцять - лист у пляшці» (Хм,для мене? Рідко отримую листи, та ще й в пляшці.) Дванадцять людей повитягували із своїх столів, комп’ютерів, раніше надрукованих книг власні вірші, склали їх докупи та видали; не оминути б згадкою авторів ідеї: Марію Шунь та Василя Ґабора. Здавалося б, файно, добре, ok, гаразд, у світ вийшла нова українська книжка, так, автори її живуть за кордоном, то й що, вона українська, про Україну, навіть про Америку та все ж українську: «Українське село в Чикаґо – це просто частина міста… де є свої церкви і ... [ Показати всю рецензію ] свої крамниці, свої мости і свої калини, своя українська мова», - писав Тарас Девдюк. Поезія – то справді неповторність. Вона цариця літератури і, мабуть, не потребує анатомічного розкладання на частини та скурпульозного оголення нервів. Тут важливо відчути сам ореол, внутрішній вакуум, натхненний шепіт поетової музи. Кожна талановита поезія – це своєрідна метафізика, адже поет ніколи не задумується заздалегідь, які слова ляжуть на папір. Це магнетичне поле, до якого підсвідомо притягуються різні брязкальця – слова, несучи закодовану інформацію.

Детальніше хотіла б зупинитися на віршах Тараса Девдюка. Чому? Мабуть, магія чисел: перший в антології, перший про кого пишу. В поезії вчувається внутрішнє багатство людини, яка любить:

«Ми такі біло-білі. Біблійні: І ти є, і я є.

Нам би Бог для обох, нам би тільки забули про нас.»

Кохає її, «дратівливу бо трохи вагітну жінку», «яка в кишені має хлопа.»

Привертає увагу відсутність розділових знаків та майстерна гра слів, як наприклад: «власне – впасти»; «півлітра – півлітера». Автор звертається до Бога, до коханої, до себе. Це спосіб самопізнання і самовдосконалення. Щоправда, у його добірці проглядається якесь екзистенційне відсторонення…

«Боже чому так легко сад переплутати з лісом». В поезії Т. Девдюка вчувається і проблема вигнанця, яка постає в образі чи то внутрішньої ностальгії, яка спустошує, чи то усвідомлення трагедії свого народу.

Творчість поета великою мірою екзистенційна. Автор замислюється, «чому так щільно одне до одного знаходяться два колючі чагарники, а два птахи в небі – порізно».

Ф. Моріак писав, що люди – це дерева. Вони випадково виростають одне біля одного і сплітаються гіллям лише тому, що розрослися.

Цікаві метафори Девдюка є поєднанням архетипних вузлів різних культур, і на цьому ґрунті автор вибудовує свій поетичний храм, наповнюючи його власним простором, із грою слів, алітераціями, поліфонією.

Це поезія риторичних запитань і невиразних відповідей. Інтертекстуально поза грою слів вчувається якась внутрішня розчарованість. Але ще не розпач людини, яка є фігуркою на шаховій дошці життя, а радше намагання бути екзистинційним диригентом, навіть на значній відстані від свого оркестру…

[ Згорнути рецензію ]