|
Ворошиловград : роман
Сергій Жадан
— Фоліо,
2010.
— 442 с.
— м.Харків. — Наклад 5000 шт.
Тверда обкладинка.
ISBN: 978-966-03-5101-1, 978-966-03-5245-2
Жанр:
— Містичне
— Мандрівне
— Кримінальне
Анотація:
Одного разу ти дізнаєшся, що твій брат зник у невідомому напрямку, приятелі займаються фінансовими аферами, а бізнес намагаються перекупити представники незрозумілих структур. Реальність виявляється хисткою та зникомою, життя робить крок убік, і ти несподівано опиняєшся поміж своїм минулим, де на тебе чекають друзі, й майбутнім, де на тебе чекають вороги.
«Ворошиловград» - роман жорсткий, меланхолійний та реалістичний. Наскільки взагалі реалістичним може бути соцреалізм.
Вони приходять і забирають у тебе все, що тобі належить. Вони позбавляють тебе твоєї свободи й твоєї території. Вони забирають у тебе твоє минуле і твою пам ’ ять. І все, що ти можеш їм протиставити – це свою любов і свою ненависть. Ну, і свої кримінальні навички.
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Розвиток джазу в Донецькому басейні традиційно супроводжувався голосними подіями та скандальними подробицями. Очевидно, саме скандальність та нарочита алогічність більшості з них пояснюють майже цілковиту відсутність більш-менш серйозних досліджень, що стосувалися б становлення джазу в промислових регіонах Півдня тодішньої Російської імперії. Історія, що тут наводиться, є особливо дивною та не до кінця вивченою. Стосується вона малодосліджених до сьогодні гастролей квартету сестер Абрамс навесні та влітку 1914-го року. Але розповідь слід, вочевидь, почати не з самих гастролей, а з подій, що їм ... [ Показати весь уривок ]
передували. Стались вони в громадах методистської церкви Чикаго. При одній із чиказьких церков функціонувала їдальня для безпритульних, із якою напряму був пов’язаний місцевий осередок Анархістського Чорного Хреста – благодійної організації, створеної для підтримки ув’язнених анархістів, передусім у царській Росії. АЧХ займався збором фінансової допомоги для каторжан, наймав адвокатів для захисту членів анархістських гуртків, передавав до Європи пропагандистську літературу. Саме в цій їдальні, взимку 1913-го року, і сталась зустріч активістів АЧХ батька й сина Шапіро з чорношкірими сестрами Абрамз – Глорією та Сарою, котрі на той час тісно співпрацювали з методистською церквою, співаючи в церковному хорі.
Глорія та Сара Абрамз увійшли до історії північно-американського джазу як одні з найбільш відомих та оригінальних виконавиць спірічуелз. Великою мірою саме завдяки їм спірічуелзи з суто конфесійного церковного вжитку потрапили на велику сцену. Родина Шапіро відразу ж зацікавилась можливістю тісної співпраці з сестрами, маючи на меті використати популярність співачок у партійних інтересах. Після довгих умовлянь, погроз та підкупів, старшому із родини, Леву Шапіро вдалось схилити сестер до співпраці. План був простий: організувати гастролі хору сестер Абрамз на Півдні Російської імперії, в промисловому районі Донбасу, з метою розповсюдження серед робітників анархістської літератури та передачі місцевим анархістським осередкам великої грошової суми, призначеної на розвиток революційної діяльності. Спочатку сестри рішуче відкинули саму можливість співпраці з емігрантськими анархістськими колами. Проте Леву Шапіро вдалось спокусити молодшу із сестер, Сару, і, опинившись під загрозою церковного відлучення, Глорія та Сара погодились на участь у цій сумнівній операції та зобов’язались узгодити всі конфесійні нюанси з керівництвом церкви.
Церковна адміністрація чикагських методистів радо сприйняла ініціативу сестер щодо розповсюдження методистських ідей серед промислового пролетаріату Донбасу та німецьких колоністів півдня Росії. Тож заручившись необхідною їм підтримкою, сестри почали збиратись.
В березні 1914-го, пароплавом Російсько-Малоазійського пароплавного товариства «Месопотамія», сестри вирушили з Північно-Американських сполучених штатів. Компанію сестрам у їхній духовній місії склали їхня давня подружка, ірландка за походженням Варвара Керрол, та мексиканська співачка, активістка методистської церкви Марія де лос Мерседес, котра зголосилась плисти з сестрами, тікаючи від переслідувань церковної адміністрації, що звинувачувала Марію в привласненні коштів, переданих на церкву парафіянами. Пароплав, на якому квартет рушив через океан, використовувався фірмою переважно для перевезення через Атлантику російських емігрантів, котрі місяцями жили в портах Криму та Приазов’я в очікуванні свого рейсу. Назад, до Євразії, пароплави товариства повертались напівпорожні, що спричиняло зростання недекларованих перевезень та тісний зв’язок команд більшості суден із криміналом. «Месопотамію», команду якої складали переважно греки та цигани, ще в Нью-Йорку частково навантажили м’ясними консервами, мануфактурою та мішками з письмовою кореспонденцією. Окремим вантажем провозили партію фонографів, що користувались на той час у Східній Європі неабияким попитом.
Сам пароплав давно потребував капітального ремонту й належав до найбільш старих суден товариства. Розрахований він був на перевезення ста пасажирів першого класу та близько півтисячі емігрантів. Сестри поселились у порожніх від товару трюмах, рідко підіймаючись нагору і майже не контактуючи з командою. Слід сказати, що матроси, котрі отримали за перевезення жінок доволі серйозну суму, все-одно ставились до своїх пасажирок насторожено, коли б не сказати вороже.
За словами молодшої з сестер Абрамз, Сари, подорож видалась складною та безкінечною. Пароплав важко перекочувався через зелену березневу Атлантику, глухо видзвонюючи напівпорожньою утробою. Від самого Нью-Йорка за ними летіли чайки, ніби відчуваючи легку здобич. Греки відстрілювали птахів із револьверів, і вони падали в холодну воду, тонучи в хвилях, мов білі троянди. Сестри перестрашено зачинялись у великих, як спортивні зали, трюмах, слухаючи постріли й пошепки виспівуючи свої спірічуелзи.
Першу зупинку пароплав зробив коло берегів Ньюфаундленда. Острів традиційно був схований туманами, і щойно опинившись посеред цього свіжого густого молока, команда зупинилась, не наважуючись рушити уперед, в збовтану туманну вологу, наповнену китами й крижаними горами. На ранок сестри вийшли на палубу і, побачивши льодяні брили, що обступали їх звідусюди, почали співати псалми. Матроси, котрі спершу розгубились, не знаючи як реагувати на їхній спів, зрештою пристали до хору, стишено підспівуючи за жінками. Незабаром туман відтягло на Захід, і «Месопотамія» благополучно пристала до берега.
За кілька днів пароплав рушив далі. Час для жінок спливав у постійних співах та розмовах. Сестри майже не мали з собою речей, окрім змінного одягу, збірників із нотами та літературою й двох брезентових торб із американськими доларами. Молодші Варвара та Марія розпитували Глорію про ті місця, куди їм випало мандрувати. Глорія відповідала, що сама знає не так багато, але чула, що життя в містах, куди вони прямують, сильно різниться від життя в Північно-Американських штатах. Місцеві жінки за її словами винятково добре співають, маючи при цьому абсолютний слух, а чоловіки зазвичай володіють музичними інструментами, і лише надмірна соціальна диференціація та жорстоке експлуатування більшості населення капіталістичним істеблішментом не дозволяють цим чоловікам та жінкам удосконалювати своє уміння задля примноження слави господньої. Варвара і Марія тішились, очікуючи на прибуття та виступи в далеких країнах, натомість молодша з сетер Абрамз, Сара, погано переносила умови корабельного побуту, страждаючи від морської хвороби та цілковитого виснажливого безсоння.
Поночі вона блукала трюмами, заходячи до кімнат, про існування яких уже не пам’ятала й команда, потайки пробиралась чорними залізними коридорами, прочиняла таємні двері, за якими ховався настояний корабельний морок. Знайшовши вантаж із фонографами, вона діставала ці дивні складні апарати, розставляла їх довкола себе й умикала всі відразу, ловлячи поміж нагромадження звуків та співів невловимий, мов протяг, ритм, який заколисував її на самому споді плавучого металевого серця. Вона діставала нові голки для фонографів, гострі й блискучі, проколювала ними шкіру на долонях, і малинова кров темно спалахувала в сяйві лампи, скрапуючи на долівку й притягуючи до себе беззахисних корабельних щурів. Одної ночі, ходячи коридорами й засинаючи від цілодобового безсоння, Сара натрапила на ще один трюм, якого раніше не бачила. За дверима чутно було чийсь шепіт і стогін, котрі її спочатку налякали. Проте вона зібрала всю свою хоробрість і прочинила двері. Кімната, обшита чорним залізом, заповнена була вівцями – змученими й наляканими. Вони тиснулися одна до одної, не зрушуючи з місця, й протяжно голосили в чорну пітьму. Світло лампи ковзнуло по них, западаючи іскрами в глибоких овечих очах, і враз Сара побачила, що стоять вони по коліна в крові. Кров заливала підлогу, повільно, проте незворотньо прибуваючи, вівці приречено дивились на жінку, навіть не намагаючись вирватись крізь прочинені двері. Вражена Сара опустилась поміж овець, обіймаючи їх і співаючи їм спірічуелзи. Там, поміж овець, її й знайшла Глорія, котра зранку виявила відсутність сестри, й рушила на її пошуки. Сара ледь чутно виспівувала, і сльози щедро скочувались її обличчям. Накинувши сестрі на плечі теплий шотландський плед, Глорія відвела її назад і вклала в ліжко. Сара відразу ж заснула, і спала, спокійно та безтурботно, аж до самого Ліверпуля.
В Ліверпулі пароплав було арештовано й відтранспортовано в карантин. Капітан, старий бессарабський циган, наказав підійняти жовто-чорний карантинний прапор. Портові лікарі виявили в багатьох членів команди сифіліс, внаслідок чого матросам не рекомендувалось залишати борт «Месопотамії». Команда опинилась у пастці. Вечорами жінки збирались на палубі й співали роздратованим матросам тихі тужливі спірічуелзи, від чого матроські серця спалахували та обривались, падаючи в шлунки, наче золоті зорі в смарагдовий Атлантичний океан. Матроси лаштували стіл і пригощали жінок контрабандним ромом та ядучим турецьким тютюном, оповідаючи їм про свої пригоди в борделях Одеси та про жовте бессарабське сонце, яке випалювало до білого яблуневі сади, мов дитяче волосся. По тижневі стояння команда «Месопотамії» зважилась на втечу. Уночі матроси підняли якір і, покинувши негостинний ліверпульський порт, рушили далі, згідно маршруту. Наступну зупинку пароплав зробив уже в Марселі.
Тут сталася наступна несподіванка: зійшовши на берег задля поповнення продовольчих запасів, матроси «Месопотамії» спробували збути на місцевих ринках партію консервованої буйволятини, котру тягали в трюмах вже не перший місяць. Митники, яким до рук випадково потрапила перевезена з пароплава контрабанда, затримали порушників. Проте греки, швидко зорієнтувавшись, влаштували бійку й прорвались назад на корабель, несучи на руках поранених друзів. «Месопотамія» змушена була терміново залишити Марсель. Втім, подорож так чи інакше добігала кінця, і жінки вечорами насторожено вдивлялись у далеч, що наповнювалась африканським теплом, бентежачи й непокоячи.
Незабаром пароплав увійшов у Чорне море, минув золоті від сонця кримські береги й опинився посеред розбовтаних та гірких азовських вод. На початку квітня «Месопотамія» прибула до Маріуполя.
Маріупольський порт, як завжди о цій порі заповнений турецькими та марокканськими суднами, справив на сестер приємне враження святковим багатоголоссям. Вуличні базари та тісні крамнички повнились якісним дешевим товаром із Малої Азії та Західної Європи, портові будівлі ховали в собі скарби, звезені сюди з усього світу. Тут-таки, в приміщенні вокзального ресторану, сестри Абрамз підписали угоду на проведення концертів духовної музики для робітників металургійних заводів Новоросійської компанії та на шахтах Франко-Російського товариства. Поселились місіонерки в скромному, проте затишному готелі «Цар Давид». За спогадами Сари Абрамз, місцеві промоутери, які загалом чи не вперше мали справу з північноамериканськими неграми, доклали всіх зусиль, аби побут жінок було забезпечено всім необхідним. Сестри відразу ж виявили працьовитість та загальну доброзичливість по відношенню до нової публіки. Вже перші виступи, що відбулись у робітничих клубах при металургійних підприємствах, мали неабиякий успіх та забезпечили сестрам любов і повагу робітників. Місцеві мешканці охоче відвідували концерти хору, сприймаючи заокеанські спірічуелзи з відвертим зацікавленням та ентузіазмом. Самі сестри з подивуванням вивчали тутешні звичаї та церковні практики, що суміщали в собі складові як ортодоксальних християнських течій, так і неканонічних релігій. Химерне поєднання вір та писемних культур, що виникло тут унаслідок щасливого збігу обставин та вдалого розміщення морських торгових портів, стало для сестер Абрамз щедрим джерелом натхнення та музичних імпровізацій. За короткий час Глорія Абрамз створює кілька творів, що ввійшли згодом до золотої скарбниці спірічуелз.
Наприкінці травня сестри переїжджають із Маріуполя до Юзівки. Сара Абрамз пише про це так: «Місто, забудоване одно- та двоповерховими будівлями, вигідно вирізнялось шикарними магазинами, рестораціями, конторами та банками. Першокласні готелі «Велика Британія» та «Гранд-Готель» приваблювали натовпи комерсантів, що прибували сюди переважно з Бельгії та Британії з метою швидкого збагачення. Це був справжній Клондайк для позбавлених перспектив у себе на батьківщині західних комерсантів. Нас поселили в одному з котеджів Новоросійського товариства, в яких жили майстри, інженери та британські спеціалісти компанії. Кінематографи «Колізей» та «Сатурн» вечорами наповнювались яскравою галасливою публікою, що демонструвала нові наряди, привезені сюди з портів Америки та Японії. Робітники, натомість, віддавали перевагу чайним, публічним бібліотеках, баням, а в вихідні – церквам та численним молитовним будинкам. Наші концерти сприймали дружньо, висловлюючи через нас солідарність із робітничим класом Північно-Американських сполучених штатів».
Можна лише припускати, що саме приваблювало східноєвропейських робітників у незвичних негритянських ритмах. Можливо те, що в своїх спірічуелзах, сестри Абрамз теж говорили про життя пролетарських кварталів Америки, про людину праці з її щоденними проблемами та переживаннями. Емоції, про які співали північноамериканські джаз-виконавиці були зрозумілі й близькі для широкої робітничої аудиторії. Популярність сестер зростала, вони стали бажаними гостями профспілкових клубів та недільних богослужінь. Сама методистська церква в їхніх особах виявила неабияких популяризаторів конфесійних ідей, а джаз отримав ще одну переконливу перемогу, цього разу – серед цілком нової та непідготовленої публіки.
Але вже влітку почались проблеми. По-перше, російські анархісти, вичекавши паузу й вийшовши на сестер, виявили бажання отримати передані їм грошові суми. Сестри несподівано відмовились передати революціонерам належні їм кошти. Особливо рішуче виступала проти передачі грошей Марія де лос Мерседес. Саме вона переконала Глорію переховати мішки з американськими доларами на квартирі в одного з хористів місцевої лютеранської церкви. Саме її й вирішили ліквідувати ображені анархісти задля залякування сестер. Тіло Марії було знайдене в складських приміщеннях Новоросійського товариства. Глорія розуміла, що на цьому революціонери не зупиняться. Крім того, про свою вагітність заявила Сара Абрамз, котра вже певний час знаходилась у близьких стосунках із директором місцевих бань. Попри всі рекомендації сестри та церковної адміністрації позбутись небажаної дитини, Сара відмовляється зробити це, і пароплавом того ж таки Російсько-Малоазійського пароплавного товариства повертається до Америки. Четверта з хору, Варвара Керрол, повертається разом із Сарою.
Лишившись сама в чужій країні, Глорія Абрамз оголошує набір нових хористів із місцевих парафіян. Тоді ж вона погоджується передати всі отримані нею в Америці суми представникам анархістських організацій. У визначений час Глорія бере квиток до Ростова, де й мала відбутись передача грошей, в супроводі місцевих підпільників сідає до потяга і відбуває в східному напрямку. Проте до Ростова вона не доїжджає. У вагоні її немає, всі спроби посередників, котрі її зустрічали, дізнатись, куди ж поділась співачка, виявились марними – ні провідник, ні сусіди по вагону жодних пояснень дати не змогли. І надалі всі намагання бойових груп віднайти слід Глорії Абрамз, чи бодай дізнатись щось про долю грошей, які вона мала при собі, успіху не мали – жінка безслідно зникла в чорній дірі Донецької залізниці, разом із доларами та рукописами власних музичних творів. Втім, частина рукописного архіву все ж уціліла, передусім завдяки Сарі Абрамз, котра зберегла для історії джазу музичну спадщину сестри.
Пропонований вашій увазі спірічуел – один із останніх творів, написаних Глорією Абрамз. Створений безпосередньо перед зникненням співачки, він справедливо вважається одним із найбільш ліричних та соціально-суголосних зразків джазового хорового співу, а мелодія, покладена в його основу, неодноразово виконувалась всесвітньовідомими джазменами, такими як Чесні Генрі Бейкер або Чарльз «Бьорд» Паркер.
* * *
Хто стоїть на причалах і рейдах, проводжаючи сонце?
Це ми, Господи, рибалки і робітники, після виснажливої роботи,
виходимо зі старих корабелень,
зупиняємось на узбережжях і співаємо вслід річковій воді,
що назавжди від нас відпливає.
Про що можуть співати чоловіки такими тихими вечорами?
Ми згадуємо, Господи, наші міста, й плачемо за ними.
Ми вішаємо на деревах наші гітари й труби, і заходимо в ріку.
Стоячи в теплих хвилях, ми співаємо вслід зеленій воді, що протікає повз нас.
Стоячи серед теплих хвиль, ми співаємо вслід життю,
що витікає крізь пальці.
І коли перехожі попросять вас заспівати для них, що ви відкажете?
Ми відкажемо: голоси наші гіркі, як арештанський чай.
Джаз вичавлює наші серця, мов марокканські апельсини.
Весь наш спів – лише згадка про ті
гарячі квартали, які ми залишили, лише плач за водою, що витікає.
І якби ми забули свої будинки – чи мали б про що співати.
Ми говоримо пам`яті - лишайся з нами, не залишай нас самих.
Всі наші співи про банки й магазини,зруйновані часом,
про крамниці й склади, повні мануфактури.
Про наших жінок, заради яких ми ладні були померти,
і дітей, які прийдуть колись у наші цехи і стануть замість нас до роботи.
Ми всі пов’язані цими ріками, що протекли крізь наше минуле.
І наші жінки стоять із нами на цих берегах.
Пророк Захарія виходить в обідню перерву з цеху,
витирає робочий піт, дзвенить цвяхами
й ножицями в кишенях свого комбінезону,
змиває з чорних долонь мастило та вугільний пил.
Доки немає роботи і можна дивитись у небеса,
доки можна перепочити від важкої, потрібної всім праці.
Лишися в нашій пам’яті, місто, з якого нас вивезли старими вагонами.
Всі, хто забуває тебе, навіки втрачає спокій:
кожен із них зникає зі своїм розкраяним серцем.
Нам так легко ділитись минулим.
Життя – це машина, яку зробили для нас,
і ми знаємо, що не варто боятись цієї машини.
Золоті цехи відкривають для нас свої брами.
Високе небо пливе над нашими школами та крамницями.
І все, що на нас чекає – пустка і забуття,
все що на нас чекає – любов і спасіння. [ Згорнути уривок ]
|
