Сергій Жадан : Ворошиловград : роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Ефим Шуман (джерело: DW)

Роман Сергея Жадана "Ворошиловград", вышедший сейчас в немецком переводе, вызвал множество откликов в Германии. Какой увидели Украину Жадана немецкие критики?

Вполне естественно, что немецкие переводы современной русской или, скажем, как в случае с Сергеем Жаданом, украинской литературы выходят позже оригинальных изданий. Порой это случается слишком поздно. Так, прекрасная повесть Андрея Геласимова "Жажда" о молодых парнях, прошедших чеченскую войну, запоздала в Германии на целых девять лет. Немецкий читатель, из сознания которого и Чечня, и последствия войны почти выветрились, довольно равнодушно ... [ Показати всю рецензію ] принял эту книгу. А жаль. Но, как правило, немецкие издатели и переводчики работают быстро и понимают, когда и что переводить и публиковать.

Два года спустя

Роман "Ворошиловград", который в немецком варианте называется "Открытие джаза в Донбассе", вышел в Германии через два года после его написания. Срок для такой книги небольшой. Еще свежи в памяти восторженные отклики российских критиков (переводы на русский вышли в 2011-12 годах). "Это лучшая на сегодняшний день вещь талантливейшего украинского писателя", - примерно таким был лейтмотив. Немецкие критики выражаются не столь пафосно, и дело тут не только в общепринятом стиле написания газетных и журнальных рецензий в Германии.

Обложка немецкого издания Обложка немецкого издания

Томас Шмидт (ThomasSchmidt) в своей подробной статье в крупнейшем интеллектуальном еженедельнике Германии Die Zeit, который отвел рецензии на книгу Жадана половину крупноформатного газетного листа, много рассказывает об Украине, Донецком бассейне и авторе "Ворошиловграда". В произведениях Сергея Жадана, по словам критика, "Украина предстает страной, искривленной постсоциалистической трансформацией, с обществом, возвращающимся к своего рода первобытным отношениям, но без вспышек открытого насилия. Это страна, которая никак не может сделать выбор между Европой и Азией и топчется на месте".

К счастью, подобная суконно-чеканная публицистика занимает в статье Томаса Шмидта не слишком много места. Видно, что и он очарован "повествовательной орнаменталистикой" Жадана, что ему доставляет наслаждение выписывать и, наверное, произносить экзотические для немецкого читателя имена и прозвища героев: Саша Питон с одним глазом, Андрюха Майкл Джексон с синими церковными куполами на груди, Семен Черный Х… с откушенным ухом и пришитыми пальцами на правой руке, Димыч Кондуктор, братья Балалаешниковы, Коля Полторы Ноги, Карп С Болгаркой, Гоги Православный... Кстати говоря, Жадан нигде не расшифровывает эти прозвища, но, согласитесь, они и так воспринимаются как характеристики всех этих ребят из эпохи сурового футбола и крепкой дружбы.

Зыбкий новый мир

Гимном мужской дружбе видится роман рецензенту Die Zeit, гимном взаимопомощи в бездомном и зыбком новом мире, где развалилось все: и футбол, и авиация, и сельское хозяйство, где царил бы беспредел, если бы не эти крепкие парни, глушащие водку и "рвущие" футбольных соперников на ночном поле, освещаемом фарами грузовиков. По словам критика, "образ дружбы", нарисованный в романе Жаданом, это – идиллический образ, но, как замечает рецензент, "хотелось бы верить Жадану, что эта идиллия действительно существует".

Контекст
Сергей Жадан - фаворит немецких критиков

Книга молодого прозаика Сергея Жадана "Гимн демократической молодежи" заняла в январе первое место в списке бестселлеров, который составляется на основе рекомендаций ведущих немецких литературных критиков.
"Водка для вратаря": хорошая книга о нехорошем футболе
Украинский писатель Сергей Жадан: Не будите драконов сепаратизма

"Ворошиловград", как и все книги Сергея Жадана, - это великое множество сюжетов, порой рассказанных бегло, вскользь, не пробормоченных, но уложенных в один-два абзаца, которые у другого, более скупого или более бедного фантазией автора могли бы превратиться в целый рассказ, повесть, роман.

"Может быть, в современных немецких романах слишком мало пьют? – шутливо начинает свою рецензию критик журнала Spiegel Марко Липус (Marko Lipus). – Иначе чем объяснить, что немецкие романы редко бывают такими живыми, сумасшедшими и поэтичными, как романы восточноевропейских авторов и особенно – книги Сергея Жадана?" Рецензент называет "Ворошиловград" "виртуозным вестерном", в котором гротескный юмор соседствует с жестким криминальным сюжетом и мягкой лирикой.

Дорожное кино

Герман, упрямо защищающий в "украинских прериях" автозаправку от всесильного захватчика-олигарха, - носитель некоей "высшей идеи" и для Яна Бёттхера (Jan Böttcher) из газеты Welt. Это идея личной свободы, независимости, неподчинения во что бы то ни стало, вопреки даже логике самосохранения. Критик Welt уделяет особое внимание и художественным качествам романа: абсурдным сюжетным построениям, лаконичным диалогам и – что самое, пожалуй, интересное – меняющемуся темпу повествования.

По мнению Бёттхера, "Ворошиловград" – это не вестерн, а роуд-муви, фильм-путешествие. В зависимости от того, едет ли герой на автобусе или поезде, идет пешком по степи или бежит с мячом по футбольному полю, меняется темп рассказа, даже предложения становятся длиннее или короче. А когда герой спит, не происходит ничего: следующая главка начинается со следующего утра.

Криминальный роман о рейдерстве, вестерн или роуд-муви, но для тех немецких читателей, который предпочитают "глубокую" философию и психологический анализ даже там, где рассказывается анекдот, "Ворошиловград" оказался слишком тяжел. Одна из рецензенток с простодушным откровением признается, что может прочитать "зараз" не более 50 страниц Жадана: для нее "слишком много атмосферы и настроений". Трудно понять, что в этом плохого.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Валентин Бушанський (джерело: Українська правда. Життя)

Сергій Жадан написав книгу, жанр якої визначити неможливо. Та й узагалі, казати про неї щось однозначне - годі й братися. Текст пересипаний жартами, іронією, матюками, пронизаний ностальгією та рефлексією, є трохи моралі й трохи аморальності. Є все, аби хотілося дочитати до кінця.

Навіть більше, вдруге читати цікавіше. Бо книга є спробою звести несумісні речі. І те, що ці речі не зводяться, кола не замикаються, крапки не розставляються - спершу спантеличує. Коли ж розгортаєш книгу вдруге, то вже не відволікаєшся на сюжет, а втішаєшся жартам, іронії, матюкам і рефлексіям.

"Ворошиловград" депресивний, ... [ Показати всю рецензію ] як і його назва, та водночас і цілком оптимістичний. Анотація обіцяє жорсткість, меланхолію та реалізм. Однак немає у "Ворошиловграді", ані Ворошиловграду, ані жорсткості, ані реалізму. Твір справді меланхолійний. (Але хіба може мистецтво бути не меланхолійним?) Та найголовніше: по суті - немає в романі й роману. Бо видана Жаданом книжка - це не роман. Це - радше, поема. Ні, достеменна поема.

Без перебільшень: Жадан - перший поет в Україні. Наша критика скупа на дифірамби. Напевно тому, що в кожному критикові схований засохлий трупик нереалізованого поета. І критик носить цей зачерствілий зародок, наче жінка, яка переживала симптоми вагітності, а потім симптоми, як і здатність вагітніти, минули. І тепер вона почуває лише дискомфорт у животі й ненависть до пузатих шльондр, що виношують байстрюків.

Але в моєму животі немає нічого, окрім голодних кишок і похнюпленого апендиксу, тож я можу щиро сказати: Жадан - найкращий. Комусь подобаються його тексти, комусь - ні. Та це справа навіть не смаку, а винятково вподобання. І цінність нового тексту Жадана - саме в його поетичності, яка розлого, щедро, як овочева осінь, котру так полюбляє автор, духмяніє мало не на кожній сторінці.

Про поетику

Чіпляючись за щаблі образів і метафор, я й добрався до останньої сторінки. Мов лінивого сома, гачками точних попадань у настроєність й інтонаційністю intermezzo, автор витягує читача з каламутного сюжету. Ця поетичність і вирізняє новий текст Жадана від його попереднього роману "Депеш Мод", який я, відверто зізнаюсь, так і не дочитав (ну, не цікава мені оповідь про алкоголізм у ранньому юнацькому віці, настирні пошуки бухла та канабісу). "Ворошиловград" - інша справа. Зіставлення та спостереження дивують і збивають подих.

Жадан спресовує речі й емоції. Звернімо увагу вже на перше речення: "Телефони існують, аби передавати ними різні неприємності" (с. 3). І головний персонаж неприязно ставиться до телефонів: торохтливих апаратів радянського зразку з ревматично покрученими дротами, як пальці ще живих, але вже невблаганно літніх майстрів, котрі їх складали; не довіряє і писклявим мобілкам - барвистим і ненадійним, як їхні співвітчизники, сінгапурські повії-трансвестити (про що міг би розповісти "коротун Ніколоаіч" (с. 404), але для цього знадобилися б тортури). Поетика тяжіє до візуальної ясності: "У місті було тихо і порожньо, місячне світло вихоплювало з темряви важкі гілки фруктових дерев і холодні від роси металеві дорожні знаки" (с. 435).

ЧИТАЙ ТАКОЖ
Книгою року Бі-Бі-Сі став "Ворошиловград" Сергія Жадана

* Сергій Жадан: У "східняків" і "западенців" спільні проблеми
* Сергій Жадан. "Ворошиловград"
* Сергій Жадан: Мені цікаво дивитися вітчизняну порнуху
* Сергій Жадан: Я й сьогодні ходжу і розклеюю афіші

Автору не бракує й терпіння, щоб стежити за дрібницями, я навіть сказав би, приємними дрібницями: "Ольга брала шматки апельсина, сік стікав її пальцями. А оскільки пальці в неї були довгі, то стікав він безкінечно довго" (с. 367).

У романі Жадан використовує свій фірмовий прийом. Я навіть не знаю, як його назвати, хіба що - зміщенням площин. Розгорнімо закінчення частини першої: "Небо в ночі схоже на чорні поля. Повітря, ніби чорноземи, наповнене рухом і насінням. (...) В небі заховані зірки і сузір'я, у землі - каміння і корені. В небі лежать планети, у землі - покійники" (с. 234).

Жадан оповідає про те, що не до снаги побачити іншим: "Я бачив, як залягає глибоко в тілі долини чорне серце кам'яного вугілля, як воно б'ється, даючи життя всьому довкола, і як свіже молоко природного газу згортається в гніздах та підземних річищах" (с. 360).

Зараз я навмання гортаю книжку й виписую речення, які криво підкреслював у хиткому вагоні Святошинської лінії, або позначав на полях знаком оклику, маючи в куртці ручку й олівець. Іноді я вбирав пальто, до кишень якого намагаюсь не пхати навіть тролейбусні талони, аби не затирати сукно.

Тож цікаві абзаци виділяв нігтем ("здесь прошелся загадки таинственный ноготь", як писав Борис Пастернак). Але "таинственный ноготь" вгризався в декілька сторінок і тепер тонкий папір вкритий борознами та чорнильними штрихами, наче тіла Жаданових персонажів - шрамами й татуюваннями.

Про кохання

Та попри ліризм, "Ворошиловград" - справжній чоловічий роман. Чоловіки грають у футбол (і класно грають), б'ють один одному морди (до крові), носять засмальцьовані лахи, роблять бізнес і між ділом помірно випивають. І за це їх кохають жінки.

Найбільше в цій справі таланить головному герою - Герману. І все це в нього виходить так легко й невимушено, що мимоволі дивуєшся. А ще закрадається думка, що це не він їх використовує, а вони його.

У романі є вісім істот жіночої статі. Тінейжерка Катя, котра, не зважаючи на несерйозну звичку показувати з вікна цицьки, годна писати серйозні листи, можливо, тому, що обдарована чуттєвістю; дві чи то грузинки, чи то циганки - Таміла і Тамара (не знати, котра з них хто) - вони Гєру оминути не змогли; дві бухгалтерки: "попеляста", "важка", "лінива", "запекла", "замучена" Анжела Петровна та "кольору промислової міді" Брунгильда Петровна (Герману поталанило, що він їм не сподобався); цілком придатна Кароліна, однак на лихо - лесбійка; покійна мама Таміли-Тамари (не дочекалася вона свого щастя - зустрічі з Германом); стара, глуха, сліпа, повішена на дроті Пахмутова, та ще й до того ж - собака; і звісно - Ольга.

Ах, Ольго, Ольго... Знала б ти, що Сергій Жадан присвятить тобі найкращі рядки у своєму романі, то не поводилася б із Германом так брутально.

Послухайте ці рядки: "Я торкався її волосся, мокрого на дотик, ніби занурював пальці у річкову поверхню, і поверхня ця була тихою й густою... Я намагався дістатися дна і виловлював мушлі, боячись натрапити пальцями на чужі рибальські гачки, залишені кимось раніше. Очі її були заплющені, і повіки були прозорі, наче крига, під якою можна було побачити похмурі тіні потопельників і темно-зелені повільні водорості" (с. 185). Але судячи з фіналу в Германа й Ольги все має скластися найкращим чином.

А тепер поговорімо за речі, яким так багато уваги приділяють критики: про драматургію, а також про те, навіщо та для кого написаний роман.

Про драматургію

Задзвонив телефон. Герман необачно підняв слухавку й почув неприємну новину. "Так усе й почалось" (с. 4).

Герман вирушає в дорогу. Покидає середмістя Харкова і рухається туди, на південний-схід, звідки сунуть вагони з вугіллям і фури з тугими овочами. Люди, зазвичай, не схильні подорожувати, бо це - дискомфорт і передчуття капостей. Але, влігшись на канапі, не відмовляють собі в задоволенні почитати про лиха подорожніх.

Дорога - це так потрібний для роману драйв. Герман увесь час тягається шляхами. Він ніколи не сидить на місці. То йому на весілля, то йому на похорон. То він утікає від міліції, то від контрабандистів. Але з драйвом чомусь не складається. Бо мандри його відбуваються за волею автора.

Жадан завше мусить штовхати, вигадувати зустрічі, ситуації, дрібні катавасії. Сюжет не живе сам по собі. Тому що й сюжету як такого - немає. Про що роман? - отак спитати. Лише вчора дочитавши книжку, я можу пригадати, про що й на якій сторінці йдеться. А мине кілька тижнів і я не згадаю. Бо подія не чіпляється за подію, не виростає з неї, як зумовлені особистістю героя вчинки.

Роману катастрофічно бракує конфлікту. Формально він є. Герман мусить захистити свій бізнес, який спершу йому задарма не потрібен. Дрібний власник іржавої бензозаправки (конкретна, жива людина) стикається з химерною та незрозумілою (як ім'я головного боса - Владлен Марленович) сваволею великого капіталу, котра завиграшки давить усе конкретне й живе.

Але конфлікт не вибухає. Братки вішають шолудиву Пахмутову і Герман кохається з її хазяйкою - Катею. Й усі отримують од цього процесу задоволення: і Герман, і Катя, і Жадан, смакуючи дівочі рухи, і я - мимовільний свідок. Усі, крім Ольги, яка ревнує, та Пахмутової, на якій висихає кров і болото.


Коротун Ніколаіч здуру вбиває Германового друга не прізвисько Травмований. І Герман запитує: "Невже він помер? Невже він справді помер?" (с. 413). Звісно, помер, Германе, трясця твоїй матері! Але далі йдуть дві чудові сторінки про те, як друг дитинства Гія назавжди пірнув у жовту воду під мостом і тіло його зависло у воді й коливалося разом із водоростями.

Щоразу, коли Герман мав би злетіти з котушок, він просто відключається від реальності. І якщо Каті немає під рукою, виручають спогади. Скидається на те, що сам Жадан боїться підірватися на вибухівці, яку сам таки й закладає. Герой патологічно цурається крові, вибитих щелеп, виламаних пальців. Якесь мудило, що подорожує з охороною приватним потягом, пристрілює вівцю й подає Герману пістолет: а тепер "контрольний", слабо? І Герману слабо. І його не кладуть поряд із вівцею, а просто висаджують із потягу.

Братки підривають бензовоз, Герман скаженіє і - забуває. Друзі Льолік і Болік кидають на бабло і Герман - пробачає. Двоє "молодих юристів" (доволі мутні типи) пропонують наказати Льоліка та Боліка, але Герман - не здає друзів. Що не заважає йому, одначе, кохатися з Тамілою-Тамараю - дружиною друга Кочі (котра з них його дружина, Коча й сам не знав). Та й самі "молоді юристи", поява яких у тексті створює відчуття небезпеки, в підсумку виявляються жалюгідними "дрочилами".

Одне слово, з таким темпераментом важко буде Герману втримати бізнес. Та й чи втримає - невідомо. Бо головна інтрига, протистояння живого Германа й абстрактного Владлена Марленовича, - залишається без розв'язки. Загалом, панове, паршиві наші справи.

Бо поміркуймо: в Харкові Герман у ролі "незалежного експерта" "невідомо від кого захищав демократичні цінності" й відмивав дрібні гранти. Зрештою, плюнув на цінності й заходився захищати цілком реальний бізнес. Але й бізнес він захистити не годен. Бо коли вбивають собаку твоєї дівчини, поряд із собачою могилою повинна з'явитися ще одна, але більша. Коли вбивають твого друга, в морзі він не повинен почуватися самотньо. Оце називається - захищати бізнес, а отже й демократичні цінності.

Один із найкращих провалів у ностальгію, в якому підлітки, причаївшись за огорожею аеродрому, дивляться на літаки, закінчується такими рядками: "Ми поверталися додому вже поночі, брели крізь цупку гарячу пшеницю, думаючи про авіацію. Всі ми хотіли стати пілотами. Більшість із нас стали лузерами" (с. 29). У романі по суті є лише два по-справжньому жорстких епізоди: вбивство старої Пахмутової й ці слова про мрійників, котрі стали лузерами.

Про що роман? Роман про повернення до реального життя. Про кризу соціалізації 33-річного Германа. Про рух від абстракцій до конкретики із запахом бензину. Від невідомих супротивників демократії до справжніх ворогів. Від повій, яких видзвонював Болік, до нормального почуття.

Герман мав повернутися до рідного містечка й стати героєм. І він таки повернувся, але залишився лузером. Героїзм і трагедія - завше поряд. Однак "Ворошиловград" трагічний без просвітлення, без катарсису. Бо персонаж так і не став героєм. А конфлікт не переріс у трагедію, в якій був би бодай найменший сенс.

Роман депресивний. Проте депресивний приховано, з натяками на хеппі-енд. Чому Жадан не розвиває таку очевидну трагічно-героїчну лінію? Бачить її безперспективність? Гаразд, припустімо. То чому ж не згущує пітьму людської нікчемності, котра не може протистояти свавіллю?

Звернімо увагу, Травмований гине, захищаючи навіть не бензозаправку, а занедбаний аеродром! Захищаючи старі порожні ангари, тріщини на асфальті, власну ностальгію. Від кого захищає? Від Владлена Марленовича (чи то - Марлена Владленовича), котрому заманулося збудувати на місці непотрібного аеродрому цементний завод. (Як на мій погляд, то хай би будував.)

Як і личить герою, Герман виголошує патетичну промову: "От ти кажеш, - звертається він до священика, - слабкі й беззахисні. (...) І чому ти вважаєш їх беззахисними? Вони всі тут народились і тут живуть. Але поводять себе, мов на вокзалі.., наче потяг уже подали і вони тут з усіма прощаються. (...) Уся ця банківська наволоч, мінти, бізнесмени, молоді адвокати, перспективні політики, аналітики, власники, блядь, капіталісти - що вони поводять себе так, ніби їх сюди прислали на канікули? Ніби їм завтра звідси їхати? Вони ж насправді нікуди не поїдуть" (с. 430-431).

Священик погоджується й киває. "І що з цим робити?" - допитується Гєра. "Роби, що робив", - радить святий отець. Що тут скажеш? Гарна порада. Однак до кінця роману залишається рівно десять сторінок. А що можна зробити на десяти сторінках? Хіба що те саме, що й на попередніх - ще разок трахнути потаскану Тамілу-Тамару. Однак Гєрі й це вже не в кайф.

Роман, який, згідно із зачином, мав бути пригодницьким, виявився романом-рефлексією. Але, оскільки рефлексія живиться зрадами, обрáзами та розчаруваннями (а ці неприємності, загалом, оминають Германа), то й порухи його свідомості мляві й непристрасні, есеїстичні по суті.

Про екзотику

Жадан, здається, задовго жив у Берліні, чи ще десь, там, на Заході, куди емігрують сонце, китайці та корупційні гроші. Таємниця полягає у тім, що "Ворошиловград" написаний саме для західних крес.

"Ворошиловград" - це Україна на експорт. Німецький бюргер, перетравлюючи сардельки, читатиме книжку й офігіватиме. Жадан розкидав зачіпки саме для німецької аудиторії. "Незалежні експерти" їздять битим Volkswagen-ом, незалежні цигани - битим Mercedes-ом.

Побутову техніку фірми "Bоsch" кладуть до могили старої циганки, дарують молодятам на весілля, контрабандою переправляють на Кавказ. І похмурий німецький дух поблажливо усміхатиметься від таких згадок.

Є й епізоди, що навіватимуть ностальгію. Ольга, приміром, згадує, як піонеркою слала листівки однолітку в Дрезден. Боже мій, скільки таких листівок надійшло до Демократичної Німеччини! Та їх слала кожна відмінниця, охайно виписуючи довжелезні слова, які самі німці називають "словами-покручами".

А чого вартий лише образ лузера на прізвисько Ернст Тельман? Той розшукує в соснових лісах забуті німецькі окопи, дбайливо пересіює пісок, визбируючи гільзи, осколки та мідні ґудзики. Та найзаповітніша його мрія - відкопати німецький танк. (До чорта ж їх було в Україні. Бодай один, та має залишитися.)

Танк - річ цінна. І заважить чимало грошества. Ернст переправив би його на Захід, а на виручені кошти відродив би авіацію. Що не кажіть, а шляхетна мрія.

Але чого найбільше прагне західний читач, вихований колоніальною літературою, то це - екзотики. О, ця дивна, химерна, страшна Україна! Незбагненний край, діра на мапі, де мають водитися дракони. І Жадан пам'ятає про ці очікування. Він вводить тему прикордоння і транзиту. Ефір сповнюють радіохвилі, що несуть слова невідомих мов і повідомляють про погоду в невідомих далеких містах. Степові ночі тривожать постріли та фари вантажівок, що, жахаючи лисиць і гадюк, зухвало долають державні межі.

Звідси й циганські мотиви - золоті фікси, релігійний штундизм (чи ще якась маячня), й етична максима: тримайся за своїх. Коли читаєш про такі речі, мимоволі хочеться ввімкнути Горана Бреговіча або Еміра Кустуріцу. І доповнити слова роману переливчастим завиванням балканських труб й астматичним сопінням кларнетів, що перебиватимуться бадьорими вигуками - "бубамара!" та "сіндерела!".

Однак апофеоз екзотики - це не циганщина, а - монгольський табір у степах України! Так-так, саме монгольський (із домішками інших неарійських елементів). Я й сам своїм очам не повірив, коли прочитав про це. Й уся ця строката наволоч "с раскосыми и жадными очами" простує на Захід. Аби там, у дрезденських парках чи на берегах Рейну розкинути свої кочові намети.

Після цього апофеозу німецький бюргер, який, за звичкою, перетравлюючи сардельки, перехиляє кухоль баварського пивця, питиме валер'янку. Одне його втішатиме, орду веде не Атіла, а - Сивіла: вольова і мудра лесбіянка, яка (невідомо від кого) народжує маленьку дівчинку.

І немовляті підносять дари, зокрема й заговорений від снайперської кулі жетон. Жетон, то це зрозуміло - письменник розважається. Утім, хотілося б запитати про інше: якщо ім'я повелительки - Сивіла, то де ж віщування, де бісові пророчі книги!? А хто зна, чужакам про таке не розповідають. Може, і є десь важкі сувої верблюжих шкур із написаними на них кров'ю цнотливих дівчат важкими словами про загибель Європи.

"І мертвим, і живим"

В автобусі зібралися всі свої: Герман, Травмований, Карпо З-Болгаркою, Саша Пітон, брати Балалаєшнікови, Сірьожа Насильник, Коля Півтора-Ноги, Вася Отріцало, Жора Лошара, Гогі Православний та інші колоритні персонажі, прізвиська яких не піддаються цитуванню. Вони їдуть грати у футбол. І виграють.

Щасливий Герман розповідає за гру, а на нього дивляться ошалілими очима: так брати ж Балалаєшнікови померли. Тю, думає Герман, що значить померли? А потім бреде цвинтарем і крізь парості дощу бачить могили братів Балалаєшнікових, Сірьожі Насильника, Карпа З-Болгаркою й інших друзів-футболістів. Немає лише могили Травмованого, але вона невдовзі з'явиться.

Жадан пише про мертве місто. У нім, що ти живий, що мертвий - однаково. Ти можеш безліч разів грати у футбол і вигравати, але ти все одно - мертвий. Гєра Бензовоз (як його неодмінно мали б прозвати друзі) мусить оживити місто - сплести розірвані ниті. Зіткати в єдине тло спогади про давні футбольні перемоги, нездійснені мрії про авіацію, листівки з краєвидами Ворошиловграда, бите скло на узбіччях, важкі фури, що тамують спрагу соляркою, могилу Пахмутової, пузате тіло Травмованого з червоною плямою на білій сорочці. Бо це і є справжнє і єдине життя.

У вишині, як бите скло на узбіччі, зблискують одні й ті самі сузір'я, а в сухому ґрунті лежать раз і на завжди закопані покійники - наші покійники й, можливо, наші сузір'я. І є між ними місто. Наше місто. І жити в нім треба. Бо - більше ніде.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Віктор Грушецький (джерело: Буквоїд)

Як би це сумно не звучало, але Жадан подорослішав (це щоб не сказати, постарів), а заодно з тілом, цьому фізичному процесові підкорилася і така абстрактна субстанція, як літературний герой.

Це другі думки, які виникли під час читання найновішого на сьогодні його роману «Ворошиловград». Перші думки були про незнищенність матерії і вічно молодого та вічно нетверезого митця, який не кине бухати принципово, щоб просто не дожити до старості для підтвердження крилатого вислову.

Перших сторінок тридцять ковтнулися, як перших три стопарики під час зустрічі з давнім приятелем через багато років. Але ... [ Показати всю рецензію ] відтак розмова переходить у інші площини і уповільнюється, як у втомлених рівнинних річках, де вода тече лиш тому, аби її не назвали ставком (совком). І коли спочатку тобі не вірилось, що персонажам, як і авторові далеко за тридцять, то до сторінки вісімдесятої розумієш увесь флегматизм такого безрадісного і рутинного життя, що оточує персонажів роману Сергія Жадана. Однак Жадан, хоч і постаршав, але не постарівся і не зійшов на мемуари, яко свого часу утнув Андрухович у «Таємниці». Правда, Жаданові ще не п’ятдесят. Хоча Андруховичу у 2007-му теж п’ятдесяти не було…

А ще сама назва роману «Ворошиловград» наводить на думку про ностальгію за совком і за колишньою назвою Луганська, що наштовхує на паралелі з творчістю того-таки Андруховича, який настирливо культивує попередню назву рідного міста, не зрідка наголошуючи, що живе у Івано-Франківську, а народився у Станіславі.

Роман нагадує халявний квиток до Ворошиловграду, з яким можна не те що доїхати до уже-таки неіснуючого міста (те що на його території зараз розташований обласний центр, ще не значить, що він є тим самим містом), а навіть не захотіти повертатись, бо настільки щемко описане тамтешнє життя, що можна полюбити свою країну навіть без кокаїну і навіть якщо основна дія відбувається таки не у Ворошиловграді, а у провінційному містечку і на в’їзді до нього, правда у тих-таки східноукраїнських широтах.

Такий собі добрий пригодницький роман з нестерпною легкістю читання, коли ковтаєш, ковток за ковтком, як халявне палене мартіні, адже воно таке солодке, нехай і палене. Та, здається, не на сюжет автор робив ставку, бо, попри певну динамічність і колоритність сцен, головна лінія не така вже й вибаглива. Найточніше її ілюструє та ж таки анотація (здається, перша адекватна анотація до Жаданових книг): «Одного разу ти дізнаєшся, що твій брат зник у невідомому напрямку, приятелі займаються фінансовими аферами, а бізнес намагаються перекупити представники незрозумілих структур. Реальність виявляється хисткою та зникомою, життя робить крок убік, і ти несподівано опиняєшся поміж своїм минулим, де на тебе чекають друзі, й майбутнім, де на тебе чекають вороги».

До Германа Корольова (помічника чиновника середньої ланки) о п’ятій ранку телефонує такий собі Коча, а, власне, працівник заправки, якою володіє його брат, і каже, що цей самий брат поїхав чи то в Берлін, чи то в Амстердам, а він самостійно справитись ніяк не годен. Відповідно Герман рулить на заправку, щоб за день-два розрулити справи і швиденько повернутись на роботу, але не все склалося, як гадалося. Герман зависає на довше, а власне, назавжди, всіляко борючись з перешкодами, які стають на його шляху, і майже завжди виходячи сухим з води, хоча в річці він таки змок, так само, як під дощем, але цим особливо не переймався, бо, скажімо, на річці його більше хвилювала братова бухгалтерка Ольга у мокрому одязі, що прилип до шкіри і увиразнив контури тіла. Ще кілька майже романтичних сцен кохання з сестрами Тамарою і Тамілою у ванній після похорону матері котроїсь із них, незважаючи на те, що котрась з них є дружиною його на той час уже товариша Кочі; ще один епізод з шістнадцятирічною сусідкою зі станції Катею, яка, шукаючи відради, після того, як бандюки, котрі хотіли викупити Германову заправку, повісили Катину вівчарку Пахмутову на тій таки заправці, потрапляє у Германові обійми; плюс любовна сцена двох лесбійок, у якій Герман не те що не брав участі, а навіть відвернувся до стіни. На цьому і вичерпується все кохання, натомість маємо багато любові. Передовсім до життя.

Позаяк від трійці нікуди не дітися, то виділяємо три сегменти: це оповідь від оповідача (першої особи, якою в романі виступає Герман), діалоги між персонажами і ліричні відступи оповідача, де важко розмежувати розмисли-рефлексії Германа і взірці поетичної творчості автора, які ми мали змогу спостерігати в його збірках лірики.

Ще у рецензії на перший роман Сергія Жадана «Депеш Мод», Богдана Матіяш зауважувала, що не годна говорити про Жадана, як про прозаїка, бо його проза всуціль поетична, хоча в тому тексті, порівняно з нинішнім «Ворошиловградом» було доволі багато прози в хорошому сенсі. А тут маємо такі ліричні відступи, що з них сміливо можна робити верлібри і видавати окремою книжкою. Перше ж речення: «Телефони існують, аби передавати ними різні неприємності». «Зелені пагорби тяглись по обидва боки траси, травень був теплий і вітряний, птахи перелітали з одного поля на інше, пірнаючи галасливими зграями в повітряні потоки. Попереду, на обрії, сяяли білі багатоповерхівки, над якими палало червоне сонце, схоже на гарячий баскетбольний м’яч,» – читаємо на 17 сторінці. «Дорога перетікала зеленими пагорбами й залитими сонцем, ніби гіпсом долинами,» – це вже 164-та, або ж на 244-й: «Пісок в одязі й на зубах, тиша, котра зупиняла кров і згущувала сни, так що вони перетікали з одного в інший…»

Така в нас поезія. А найцікавішими, як на мене, є діалоги, тому цитувати їх не буду (самі почитаєте), хіба зауваження щодо лексики – справа в тому, що всі вони з країни Жаданія і розмовляють лише рідною мовою, що не завше виглядає природно.

Щодо оповіді від першої особи, то вочевидь автор подумав, що позаяк він постаршав, то можна й моралізаторством зайнятися. Звісно, воно помірне, але, здається, це перший твір такого штибу в сучасній українській літературі. Правда, не знаю, як цей жест розцінювати: як подвиг (нарешті хтось зважився!), чи як «чувак, шо ти гониш?» (типу трава дається взнаки, себто «трава проростає»). Візьмімо шматок із розмови з пресвітером, коли останній мовить: «Я хочу сказати, що є речі, важливіші за віру. Це вдячність і відповідальність. Я до церкви, насправді, випадково потрапив. Просто мені взагалі не було куди йти.

<…>

Я навіть не знав, що відповісти.

– Ти зараз куди? – запитав він.

– Потрібно закінчити деякі справи, – відповів я. – Дуже важливі.

– Давай, – підтримав він мене. – В разі чого телефон мій знаєш.

– Значить, говориш, вдячність і відповідальність? – перепитав я його.

– Так, – ствердно кивнув він у відповідь. – Вдячність. І відповідальність.»

Вочевидь Жадан подумав, що оскільки він вже майже зрілого віку, то можна повимахуватись, що він, власне і зробив у новому романі. Хоча, попри можливі недоліки, роман класний і добре «похавається» старим шанувальникам творчості Сергія Вікторовича. А якщо додасть нових шанувальників, зокрема всяких сектантів і бандюків, то «вошше» буде круто.

Ця рецензія надійшла на конкурс літературних критиків, який книжковий портал «Буквоїд» проводить спільно із видавничим домом «Most Publishing» , видавництвом «Грані-Т», магазином «Читайка», літературним конкурсом "Коронація слова" та Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Альбіна Позднякова (джерело: Українська Літературна Газета)

Коли говорити про новий роман Жадана у ґендерному аспекті, то можна визнати, що це цілком чоловічий текст. Тут йдеться про бізнес і про футбол, про пиятики і бійки, про випадкові статеві стосунки і захист власної території. Ну майже тобі первіснообщинний лад! Хто сильніший – той і має право на землю, гроші, жінку.

Але герой цього роману зовсім не схожий на традиційного маскулінного «героя». Гєра, випускник історичного факультету, який відмиває гроші на політичних тренінгах, не виглядає дорослим у свої по-християнськи містичні 33, почувається закинутим у майже безвихідну ситуацію та безпорадним. ... [ Показати всю рецензію ] Він уникає прийняття рішень, чекає, що на розв’язання проблем вкажуть самі обставини.

У цьому романі описана зміна в свідомості головного героя: від цілковитої байдужості до братового бізнесу та власної землі до прагнення взяти справу у свої руки і небажання від’їжджати. Бо спершу Гєра не розумів свого брата, казав, що той «залишився, вкопався в пагорби і відстрілювався навсібіч, не бажаючи поступатись своєю територією», не знав, навіщо йому «чіплятись за порожню землю», але через певний час ця земля перестає бути для нього порожньою.

Виявляється, саме на цій землі Гєра провів своє дитинство, втратив невинність зі старшою жінкою, яка перебирала у шафі просякнутий часом одяг. Виявляється, тут у нього є друзі, тут живуть не кожен одинцем: тут прийнято триматися разом; один за всіх і всі за одного; як вчить пресвітер: спільна вдячність і спільна відповідальність. І підтримує насправді не впевненість у майбутньому, а радше минуле, спогади, пов’язані із цією землею і цими людьми. Тому і бізнес тут ірраціональний, не підпорядкований жодним законам, опирається лишень на міцну чоловічу дружбу. Береш арматуру, взуваєш берці, коли покличуть – ідеш допомагати. Почуваєшся гвинтиком у системі, яка завдяки тримається купи, і в цьому, здається, ховається уся лівизна «Ворошиловграду».

В анотації до роману написано про соцреалізм. За визначенням Великої радянської енциклопедії це термін, що закріпився у радянському мистецтвознавстві на окреслення художнього методу літератури і мистецтва, що представляє собою естетичне вираження концепції, обумовленої епохою боротьби за встановлення й творення соціалістичного суспільства. Але дошукатися в Жадановому тексті правдивого соцреалізму буде складно. По-перше, епоха уже давно не та. По-друге, роман не такий уже й реалістичний. Періодично робляться такі собі неочікувані кроки вбік від реалістиного стрижня сюжету: то виявляється, що гравці футбольної команди, які щойно виграли матч, поховані на міському цвинтарі; то починаємо розуміти, що чоловік, який був одружений із Тамілою, жив насправді з її сестрою Тамарою. Взагалі в цього роману занадто гострий сюжет: зовсім нереальними виглядають описи табору монгольських біженців та приватного потягу, який їздить по тупиковій ділянці залізниці; дивно стає від опису гастролей американських виконавиць спірічуелсів у Донецькому басейні, організовані начебто осередком Анархістського Чорного Хреста. І вже зовсім вар’ятсько виглядає цигарнський похорон, на якому виспівують:

«Слався, наш небесний Єрусалиме,

Дружби народів надійний оплот!»

Назва «Ворошиловград» також тільки вводить читача в оману. Роман названий так, тому що оповідачева футбольна команда колись перемогла команду Ворошиловграду. Себто цю назву причеплено на обкладинку як примарний трофей. Міста з такою назвою більше нема, герой навіть ніколи був у ньому, лише описував колись листівки із ворошиловоградськими пам’ятниками на уроках німецької мови.

Мова роману насичена русизмами («поясниця», «пар» (в значенні «пара»), «металолом», «ботинок», «противно» (у значенні «гидко»), «Юрович» замість «Юрієвич») та брутальною лайкою, яка у Жадана приймається за норму і вживається не лише у прямій мові. Як і можна було очікувати, цьому роману притаманна урбаністична жорстка естетика: «небо стає схожим на томатну пасту», «темний, наче нафта, чай», «дні короткі, як кар’єра футболіста». Текст простий і приземлений, через те, мабуть, доступний, бо більшість людей в Україні направду так думають і говорять.

Радянська символіка у романі смішна і декоративна, переплетена з різними релігіями та анархізмом, натомість «соціалізм», бажання жити в комуні, подається як щось таке, що у нас у крові. Маємо ліві правила у цій хлоп’ячий грі, яка вміщає у собі бізнес і політику. Кожен сам по собі – ніщо, потрібна команда, як у футболі. І оця несамостійність, лівизна, оця надія на те, що тебе кожної миті підтримають кум, сват чи брат, вона справді в нас є, як і ненормативна лексика в нашій повсякденній мові. На жаль.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Дмитро ДЕСЯТЕРИК (джерело: День)

Сьогодні мова не про місто, а про книжку.

Міста з назвою Ворошиловград давно немає; однак є Ворошиловград як символ, міф, причому не обов’язково політичний; Ворошиловград як певна історія життя чи, скоріше, контекст такої історії. Історія, розказана Сергієм Жаданом у новому романі «Ворошиловград», відзначеному премією ВВС, рівним чином соціальна і метафізична, лірична і жорстка. Ця історія може трапитися будь з ким — і водночас вона небанальна настільки, наскільки є небанальним життя у небезпечній близькості до кохання і до смерті.

Про книжку як простір і простір як оповідь ми розмовляємо ... [ Показати всю рецензію ] сьогодні з автором «Ворошиловграда».

— Що за місцина описана у «Ворошиловграді»?

— Це Старобільськ, моя «мала батьківщина». Хоча в романі цієї назви ніде немає, але хто бував на Старобільщині — відразу ж упізнає цю долину щастя, з крейдяними берегами та кукурудзяними видноколами. Я дуже люблю це містечко, хоча насправді жив там не так довго. Це місто має надзвичайно цікавий «бекграунд» — історичний та культурний. Можливо, я колись напишу про нього історичний роман. Скажімо, про перебування там Нестора Івановича Махна восени 1920 року.

— Чому ти вирішив писати саме про неї?

— По-перше, мені завжди не вистачало присутності цієї території в українській літературі. Та й не лише в українській. Не вистачало включеності цієї топоніміки в літературну традицію. Хоча, знаєш, за часів мого дитинства в Старобільську «жили й творили» троє справжніх поетів, члени спілки — двоє україномовних і одна авторка, яка писала російською. Вони регулярно писали поезії, присвячені природі рідного краю, його трударям, його виробничим звитягам. Все це друкувалося в місцевій районній газеті й виходило окремими збірочками. Мене це завжди страшенно зворушувало — існування такої «локальної літератури», поезії місцевого вжитку, яка не завжди потрапляла навіть на книжкові прилавки обласного Ворошиловграда. По-друге, мені здається, що цей ландшафт, фактично степовий і малонаселений, добре надається до опису, до відтворення і вміщення в нього персонажів. Тому що в більш урбаністичних умовах чи в якихось лісових та прибережних декораціях вони (персонажі), поза сумнівом, мали б діяти цілком інакше.

— Який стосунок ці місця мають до реального Луганська?

— Ну, Луганська-Ворошиловграда в романі насправді немає, це такий оптичний обман — назва не зовсім відповідає змісту книжки. Ворошиловград тут присутній як певне-місце-поза-текстом, власне, як контекст, котрий є важливим для розуміння природи вчинків персонажів. Це такі поштові листівки з минулого, з адресами, на які вже не можна відписати, оскільки таких адрес давно не існує. Така собі метафора минулого, що поєднує й пов’язує всіх спільністю вчинків та відповідальності. Ясна річ, до реального радянського обласного центру це все не має стосунку.

— Наскільки сильно ця місцина піддалася художньому переосмисленню?

— Мені хотілося, щоб вона лишилася пізнаваною. Навіть для тих, хто її ніколи не бачив. Хотілося зберегти певну пейзажну автентику, доповнивши її універсальними метафорами.

— Якщо повернутися від універсального до особистого — це, вочевидь, твій віковий краєвид.

— Так, це мої дитинство та юність. Якщо припустити, що ландшафти впливають на наш світогляд, на наш, скажімо, темперамент та окомір, то ландшафтна безкінечність та часові заглибини, звісно, великою мірою відповідають моєму розумінню світу. Ну, й постійна присутність десь поруч транзитних зон, безперечно.

— Які емоції пов’язують тебе з тими місцями тепер, коли ти доросла людина з певним досвідом, коли ти маєш стосовно них дистанцію?

— Дистанція, поза сумнівом, присутня — все-таки я там давно не живу, хоча й регулярно там буваю. Очевидно, ця відстороненість, дистанційованість дозволяють говорити про ці місця з ніжністю, не впадаючи в пафос, і з жорсткістю, не впадаючи в обвинувачення. Мені цікаво слідкувати за тими трансформаціями, котрі там відбуваються; цікаво спостерігати, як місцевий темпоритм співвідноситься з темпоритмом решти країни; наскільки час в цій частині нашої країни загусає й сповільнюється; наскільки він прискорюється в певні моменти; як це впливає на жителів цих містечок тощо.

— Чи має оте конкретне містечко бодай якусь власну літературну міфологію?

— Безперечно. Скажімо, в Старобільську стоїть пам’ятник Остапові Бендеру, оскільки нібито саме це місто описане в «12 стільцях» як Старгород. Крім того, тут певний час жив Гаршин. Тут народився Іван Світличний, десь зовсім поряд воював у гайдамацьких загонах молодий Сосюра, про що йдеться в його спогадах. Але якимось дивним чином ця територія й надалі лишається, за великим рахунком, не вписаною в загальний текст. Мені видається, що подібна вписаність є необхідною і самій літературі, й цій території зокрема. Інакше лишаються пустоти, які позбавляють цю країну об’ємності та ваги. Ми існуємо ніби в певному вакуумі, в просторі, позбавленому фіксованості, фактично не ідентифікованому просторі.

— А там більше натхнення для поета чи для прозаїка?

— Скоріше для історика. Мені здається, це справді надзвичайно цікава територія, котру не варто ігнорувати.

— Пропоную поговорити про той «Ворошиловград», що описаний у тебе, що дав назву книжці. Чи можна вважати це місто так само письменницьким витвором, як, наприклад, Ялівець у Прохаська?

— Ну, все-таки не Ворошиловград, я вже про це сказав. Порівнювати це з письменницькими витворами, мабуть, не варто — я ж описав реальне місто, яке можна при бажанні пізнати, можна проїхатись маршрутом героя, можна віднайти описані будівлі в реальному житті. Хоча, звісно, в книжці багато речей, будинків, вулиць, пейзажів та панорам мають дещо видозмінену перспективу, їхнє бачення є доволі авторським й може на перший погляд видатись просто вигаданим. Частково так воно і є, хоча, знову ж таки, я не так вигадував, як пригадував. Пам’ять не обов’язково має бути точною. Головне — щоб вона була щедрою.


ФОТО З САЙТА NEWZZ.IN.UA




СТАРОБІЛЬСЬК — НЕ КНИЖНИЙ, А ЦІЛКОМ РЕАЛЬНИЙ



ФОТО З САЙТА 1001DOROGA.RU




У СТАРОБІЛЬСЬКІ МАЛОНАСЕЛЕНІ ПЕЙЗАЖІ ГАРНО ВПИСУЮТЬСЯ ЛІТЕРАТУРНІ ПЕРСОНАЖІ


— Чи можна вважати описаний тобою простір — простором фронтіру, тобто такого міфологічного кордону між містом і прерією, між територією бодай мінімального порядку й диким степом?

— Безперечно, прикордонність цієї території є важливою її характеристикою. Хоча я б не говорив, що мова йде про межування з диким степом. Скоріше мені хотілося відтворити за допомогою слів такий транзитний протяг між різними частинами реального. Фактично територія, котра починається за кордоном, у цьому випадку виступає певним потойбіччям, такою собі територією мертвих, з якими в місцевого населення налагоджені добрі стосунки й тривалі фінансові зв’язки. Ясна річ, тут не йдеться про реальну геополітику, скоріше — про геопоетику, про яку так любить говорити мій приятель Ігор Сід. Мені здається, це один із ключових образів книжки: кордон як межа між країнами, як межа між живими й мертвими. Як межа між теперішнім та минулим. Відповідно, перевізники в цьому випадку виступають не просто контрабандистами з певною, яскраво вираженою соціальною функцію, а скоріше сталкерами, вісниками смерті, медіаторами, котрі спілкуються з мертвими, забезпечуючи безперервність їхнього контакту з живими.

— Інколи по цій місцині проходять дивні кочові процесії: невідомо з яких країв, невідомо куди. Хто вони, звідкіля приходять і чому саме там?

— Там різні процесії проходять. Скажімо, на початку книжки герою раптом трапляється побачити дивну ходу незрозумілих персонажів, котрі насправді визначають подальші події й подальшу появу героїв — і живих, і мертвих, і ненароджених. Це такий перший привіт головному герою, перша звістка про те, що він потрапив у потрібне місце і в потрібний час і що йому вже відкрилися шлюзи минулого, з яких можуть будь-якої миті вийти всі, кого він пам’ятає і кого він уже встиг забути. А, скажімо, поява в другій частині монгольського кочового табору озвучує метафору постійного руху, невкоріненості, проминущості одних і прив’язаності до цієї території інших. Це знову ж таки протяг, за яким герой відчуває дихання часу. Таке повторення великого переселення народів, котре ніби ілюструє ось цей поділ героїв на тих, хто лишився, і тих, хто пішов.

— Ти створив цілу галерею характерів. Що це за люди, на твою думку, що їх об’єднує? Що таке отой дикий або, інакше кажучи, непокірний «ворошиловградець»?

— Дмитре, там дуже різні герої. Мені хотілося спроектувати таке собі старозаповітне суспільство, котре би трималося певних родових звичаїв та ритуалів і саме ними керувалося б у повсякденному житті. Тому кожна соціальна група, кожне територіальне чи професійне коло живе за своїми особливими правилами, правила ці доволі патріархальні, хоча сама ця патріархальність трактується доволі іронічно. У будь-якому разі всі позитивні герої цієї книжки, вони не дикі, вони скоріше осілі, й саме цією осілістю визначається їхня солідарність та взаємопов’язаність.

— З іншого боку, оті характери, що описані у тебе, — чи багато їх у реальності, там?

— Насправді я не думаю, що реальність там якось сильно різниться від будь-якої іншої реальності. У нас у всіх багато спільного, просто ми звикли звертати увагу на відмінне. Можливо, я в деяких випадках ідеалізую своїх героїв, але так чи інакше — я писав про живих людей, людей, яких знав і любив.

— Чи можна сказати, що книжка «Ворошиловград» — не про те, як людина змінює простір, а про те, як простір змінює людину?

— Або про те, як людина співіснує з простором, змінюючись разом із ним і змінюючи його разом із собою.

— Тож у чому краса цього простору?

— Я би говорив не про красу, а про інтригу. Мені здається, інтрига цієї території полягає в її певному затемненні, недоговореності, в її постійному випаданні з контексту. Мало хто знає, що там насправді відбувається, тим більше — мало хто розуміє, що там відбувається. Я, звісно ж, теж мало що знаю і мало що розумію. Але не втрачаю інтересу.

— Ти практично не згадуєш імені міста, хоча не раз описуєш його. Чому?

— Мені не хотілося писати туристичний путівник. Ця книжка дещо про інше, тому назва міста насправді не є аж такою важливою.

— І все ж таки, єдиний раз, коли виникає назва, — це рядок про небесний Ворошиловград. Чому саме така метафора?

— Знову ж таки — мова про географію, яка зникає, вислизає тобі з рук, розчиняється в пам’яті, займаючи своє місце поміж певних потойбічних небесних фантомів. Це якісь такі речі, про які варто пам’ятати, проте зовсім не обов’язково їх документально відтворювати.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Марія Сухіна, Євген Шинкаренко (джерело: Харківські новини)

Жорстка, реалістична і водночас меланхолічна. Так характерізує своє нове творіння сам автор.
Приміщення книгарні, в якій відбулась презентація нової книги Сергія Жадана ледве вмістило всіх прихильників. Творчістю письменника нашого земляка, зацікавлені не лише молоді люди, а й читачі з досвідом. Людей старшого віку не відлякує мова сучасних літераторів.

Юрій Головін, актор Харківського драматичного театру ім. Т.Г.Шевченко:
«У них це виходить природньо. Це не надумано вони так розмовляють. От послухайте, як на вулиці розмовляють. Але вони не перебирають це. Все в міру і це нормально.»

Щоб ... [ Показати всю рецензію ] не робити помилок в майбутньому - треба озирнутись на вже зроблені хибні кроки - вважає письменник Сергій Жадан. За основу своєї нової книги він взяв історію рейдерства в Україні. Автор зізнається - твір не схожий на його попередні роботи.

Сергій Жадан, письменник:
«Про необхідність створення опору оцій системі, яка намагається витіснити тебе з твого приватного простору, з твоєї території, позбавити тебе твого минулого, позбавити тебе твоїх принципів, твоїх поглядів, твоїх друзів, твоїх близьких.»

На вірші Сергія Жадана студентка Олена випадково натрапила в Інтернеті. З того й почалось її знайомство із творчістю письменника. Відвертість автора - це перше, що "чіпляє" читача - вважає дівчина. Та сподівається, що ця риса збережеться й в новій книзі Сергія Жадана. А от тому, що творіння відрізнятиметься від попередніх за стилем навіть радіє.

Олена, студентка:
«Безумовно людина росте. Вона росте у поетичному, у літературному плані. Вона весь час щось пише і її світогляд постійно змінюється і змінюються ті речі, які автор хоче донести до свого читача. І досить суттєво має змінитися з віком, і з досвідом, який людина здобуває саме стиль написання, якісь думки, які людина здобуває.»

В рамках презентації автор зачитав уривки зі своєї нової книги та охоче відповів на питання своїх прихильників.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: редакція (джерело: Гречка)

22 вересня в рамках всеукраїнського туру Сергій Жадан презентував в Кіровограді роман „Ворошиловград”.

Зустріч відбулась в Обласній науковій бібліотеці імені Д.Чижевського.

Ще до пресконференції сталася просто історична зустріч: в фойє бібліотеки зустрілися та познайомилися Сергій Жадан i наш земляк, письменник Олександр Жовна.

На прес-конференції Сергій перш за все відповів на запитання, яке цікавить зазвичай і пересічного читача і літературознавця – про що книга?
„Як мені здається, книга справді відрізняється від моєї попередньої прози: роман вийшов більш меланхолійний, більш ліричний, ... [ Показати всю рецензію ] більш наповнений усілякими соціальними реаліями, у ній доволі суттєвий соціальний контекст. Розповідати, про що книга — справа невдячна.Цероман із купою персонажів, з купою усіляких подій-перипетій... Скажімо так: він про невеличке містечко на сході України, про українсько-російський кордон і про людей, котрі на цьому помежів'ї намагаються якось облаштуватися, дати раду собі, своєму минулому й своєму майбутньому. Головного героя звати Герман Корольов, це людина, якій за тридцять, яка вже фактично сформувалася, яка має своє громадське, політичне, соціальне й особисте життя, у якої ніби все гаразд у житті, але на яку раптом звалюється купа проблем. І він намагається ці проблеми вирішити, а для цього йому потрібно повернутися в те маленьке містечко де він народився і виріс — фактично, це таке собі повернення в минуле, повернення в порожнечу, потрапляння в часову діру, звідки він намагатиметься вибратися. Фактично, це роман про пам'ять, про важливість пам'яті, про безперервність пам'яті, про те, що потрібно пам'ятати все, що з тобою було, і це тобі дозволяє якось формувати своє майбутнє. Роман про те, що потрібно захищати себе, своїх близьких, свої принципи, свою територію, своє минуле, своє майбутнє. Це роман про опір, роман про протистояння, про захист своїх принципів від зовнішнього тиску.”

Автор застеріг: "Мені здається, що "Ворошиловград” не припаде до душі тим, хто уподобав "Депеш мод”. Є категорія читачів, які читають ”Депеш мод” і більш нічого не читають. Як правило, це люди, які реагують на гумористичні ситуації в літературі, на кількість ненормативної лексики... Звичайно, було спокуса після "Депеш мод” продовжувати писати в такому ж фарватері, але мені здається, що це шлях найменшого опору, мені це нецікаво. Себто я розумію, що відсікаю частину читачів, не йдучи назустріч їхнім смакам, але принаймні мені так цікавіше. Я спостерігаю, що зараз на презентації приходить частина публіки, якій цікаво почути якісь гумористичні, веселі ситуації, а тут нічого смішного немає. І вони такі розчаровані йдуть, говорять, що було нецікаво. Цей роман — він не гумористичний, він більше меланхолійний, більш ліричний, тому я думаю, шанувальникам "Депеш мод” він, можливо, не сподобається. Але нічого не поробиш! Принаймні з мого боку це чесно.”

Хоча для старшого покоління ненормативної лексики і в новому романі було цілком достатньо. Вічливо і тактовно бібліотекарі пропонували Сергію замінити матюки і сленг, на щось мелодійніше. А дехто з присутнiх взагалі звинуватив автора в „поганому впливові на молодь”.

„Не я вчу молодь матюкатися. Я швидше відображаю певні прошарки суспільства, з вуст яких мова Олеся Гончара звучала б нереалістично”- пояснив Жадан.

На зустрічі автор зачитав кілька сторінок з нового роману і власні вірші, відповів на всі питання, на скільки це дозволяв час.
А бібліотека, що офіційно закривається о 19.00 залишалась відкритою аж до 20.00

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олександр Костомаров (джерело: Остров)

У луганській книгарні «Буклет», щоб купити новий роман Сергія Жадана «Ворошиловград» (Харків: Фоліо, 2010. – 442 с.), треба заздалегідь зробити замовлення. Адміністратор магазину Інна Озерова говорить, що вони отримують недостатню кількість примірників і тому не можуть задовольнити всіх охочих купити цей твір. Київська газета «День» віднесла його до «важливих книг 2010 року, які читають». Одночасно з цим вона повідомила, що Бі-Бі-Сі визнала цей роман книгою року (День. – 30 – 31 грудня 2010 р.).

«Книга-2010»

Я купив цю книжку випадково. Про Сергія Жадана я знав вже декілька років як про молодого ... [ Показати всю рецензію ] письменника (народився в Старобільську Луганська обл. в 1974 р.).

Навіть його бачив і чув, коли він приїздив до Луганська разом з Юрієм Андруховичем і Любком Дерешем.

Тоді в обласному українському драмтеатрі він читав свої вірші. Запам’яталися «Гриби Донбасу». Запам’яталися, але й сформували до самого поета стійку відразу. Під час поїздки Донецькою областю йому сказали, що в якійсь закритій шахті вирощують гриби. І він нафантазував на наркотичні теми. Мені завжди неприємно, коли Донбас змальовують краєм збоченців, грубо підігруючи очікуванням певної частини української публіки. Від Жадана цього не очікував, адже він сам, здається, не такий вже й далекий фактом народження від Донбасу. І я вирішив, що цього «дрібного капосника» читати не буду. Але, побачивши його новий роман, не стримався : стало цікаво, як же він сприймає свою малу батькивщину. (Десь в глибині душі сподівався, що в романі буде якесь свіже бачення). Адже, Донбас вже перезрів у семіотичному сенсі, а адекватного культурного усвідомлення так і не набув.

Початок роману давався важко. Тривалі міркування на тему, для чого створені телефони, які можуть нас розбудити о п’ятій ранку, були банальними і позбавленими смаку. Десь на двадцятій сторінці я кинув книжку і не згадував про неї декілька днів. Потім гору взяла відповідальність. Змушував себе читати по двадцять сторінок, але згодом відчув, що мені вже цікаво і не хочеться відриватися, поки не дочитаю. Це щось схоже на вживання сільського самогону, або молдавського коньяку «Білий лелека». П’єш першу чарку і здається, що помреш від відрази. Але вже після третьої напій подобається все більше і більше. Закрив книжку я з почуттям жалю, що вона закінчилась, і бажанням написати Псалом Небесному Ворошиловграду.

Ностальгування по Ворошиловграду, якого вже немає ?

Спочатку про саму фабулу твору. Вона полягає в тому, що головний герой Герман Корольов (прізвище у нього з’являється лише на 99 сторінці), якого знайомі часто промовисто називають Гєричем, отримує звістку про зникнення свого брата, який мав бензоколонку і автомайстерню. Все це господарство було записане не на брата, а на самого Германа.

Головний герой працює в Харкові. Себе характеризує так: «Мені 33 роки, я давно і щасливо жив сам, з батьками бачився рідко, з братом підтримував нормальні стосунки. Мав нікому непотрібну освіту. Працював незрозуміло ким. Грошей мені вистачало саме на те, до чого я звик. Новим звичкам з’являтися було пізно. Мене все влаштовувало. Тим, що мене не влаштовувало, я не користувався. Тиждень тому зник мій брат. Зник і не попередив. По-моєму, життя вдалося».

Насправді Герман працює в молодіжній організації однієї з політичних партій «незалежним експертом»: «Робота в нас була дивна і непередбачувана. Ми редагували чиїсь промови, вели семінари для молодих лідерів, проводили тренінги для спостерігачів на виборах, складали політичні програми для нових партій, рубали дрова на дачі Болікового тата, ходили на телевізійні ток-шоу захищати демократичний вибір і відмивали, відмивали, відмивали бабло, котре проходило через наші рахунки».

Отримавши звістку про свого брата, який начебто виїхав до Амстердама, а насправді просто зник, головний герой вирішує їхати і розібратися зі всіма проблемами на місці. Далі йдуть зайві подробиці про аварію на трасі, про потрапляння в автобус якихось комерсантів. «Були це комерсанти з Донбасу, цілі родини дрібних комерсантів. Два дні тому вони завантажилися у Харкові товаром – спортивними костюмами, китайськими кросівками та іншим г… Були тут жінки в бюстгальтерах та спортивних штанях, з яскравим макіяжем і довгими накладними нігтями, були чоловіки з барсетками та наколками, теж у спортивних штанях і китайських кросівках, були діти в бейсболах та спортивних костюмах, з битами та кастетами в руках».

Так вперше в романі з’являється Донбас. Він увесь час буде залишатися десь на південь від місцезнаходження Гєрича. Десь там буде відчуватися і Ворошиловград, місто, якого вже немає. Головний герой туди не їде. Він там навіть ніколи не був і в цьому романі до нього не потрапить.

Але Ворошиловград є точкою, яка притягує його душу. «І десь на півдні, за рожевими хмарами світанку, по той бік ранкової порожнечі, чітко проступали в повітрі легкі й оманливі брами небесного Ворошиловграду». Ворошиловград і Донбас загалом – це одна з частин його свідомості, яка не завжди узгоджується з іншими її сторонами. Донбас проблематизує простір буття героя, проблематизує його душевний світ. Роман власне про цю саме душу, про її пошуки сенсу життя. Донбас же – це свій внутрішній виклик. Тому він його і сприймає амбівалентно. З одного боку, діти з кастетами (в автобусі?), з іншого ж боку, небесний Ворошиловград з легкими оманливими брамами.

Куди їхав і куди приїхав врешті-решт герой роману важко сказати. Ті реалії, які він описує, нагадують Старобільськ, але таким, яким він був років 15 тому. Втім в романі у рідного міста Германа назви немає. Скоріше за все автор його образ зліпив з своїх вражень від різних поселень. «…В теплій долині лежало містечко, через яке, власне, траса й проходила. На південь від останніх міських кварталів, за територією заводів, починались поля, обриваючись по той бік долини, а з півночі місто охоплювала ріка, протікаючи з російської території в бік Донбасу».

У цьому досить умовному просторі й розгортається дія роману. Відчуття простору в романі заслуговує на особливу увагу. Воно викликає алюзії з «Чевенгуром» Андрія Платонова: «…Ми ніби рухались територією, позбавленою перспективи, вона просто тривала, не маючи жодних координат, лише трава і кукурудза, пил і газ, той газ, за яким так уперто полювали наші сьогоднішні супротивники».

Власне умовний Старобільськ Сергія Жадана схожий на Чевенгур, в якому відбувся переворот і владу захопили буржуї. Там би мовити, Чевенгур – 92 роки по тому.

Правда, не все так просто. Простір роману – велика порожнеча, в якій губляться ідеї й суспільні рухи. Один з героїв з прізвиськом Ернст Тельман намагається реконструювати відчуття німців: «Ти навіть безпроблемно перетнув Дніпро. І тут починається найгірше – несподівано ти потрапляєш у таку місцевість, де зникає все – і міста, і населення, й інфраструктура. І навіть вороги кудись зникають, і чим далі на Схід ти рухаєшся, тим тривожніше тобі стає. А коли ти врешті потрапляєш сюди, – Ернст широко обвів руками повітря навколо себе, – тобі взагалі стає моторошно, тому що тут, за останніми парканами, варто від’їхати триста метрів від залізничного насипу, закінчуються всі твої уявлення про війну, і про Європу, і про ландшафт як такий, тому що далі починається безкрая порожнеча, в якій навіть зачепитися немає за що».

Це вже зовсім не платонівський мотив. Мотив це наркоманний. Доктор А. Г. Данилін пише: «В оточуючому наркомана реальному світі втрачаються точки опори – людина почувається в просторі невпевнено¸ її не залишає відчуття більшої або меншої ілюзорності звичних орієнтирів». І далі: «Відбувається саме «запустіння» звичного простору, причому треба врахувати, що відбувається це при збереженні загальної тенденції до зменшення, замикання обсягу реальності, що сприймається»(http://www.serebniti.ru/stati/lekcya-2-vremya-i-prostranstvo-opyaneniya/ ). Я далекий від того, щоб звинувачувати в чомусь письменника. Справа, мабуть, в реальності, яку він конструює. Це – не соціологія і навіть не фізіологія повсякденного життя. Це – його психопатологія. В цій реальності кожний побачить, що йому відкриється. «Головне, - сказав Травмований, - не бери всього, що тут побачиш, близько до серця. Бо хто його знає, що ти тут побачиш».

Що ж побачив в рідному місці серед безконечної порожнечі Герман Корольов?

По-перше, співробітників свого брата і своїх друзів дитинства – Кочу і Травмованого. Їх «пресують» якісь зли сили капіталістичного світу, яких автор називає «кукурузниками». Справа в тому, що у них в цій місцевості неозорі поля кукурудзи. Але вони поклали око на все, що ще їм не належить в містечку, в тому числі й на автозаправку на околиці міста, яка номінально, а тепер і реально, належить Гєричу. Ось він розпитує бухгалтера Ольгу про рейдерів: «- Хто? – Да є тут одна команда. – І хто це? – Пастушок, Марлен Владленович. Він кукурудзою займається. – А, мабуть, я знаю, про кого ти. – А ще він депутат від компартії. – Комуніст? – Точно. У нього мережа заправок на Донбасі. Ось тепер тут усе скуповує. Де він живе, я навіть не знаю». Знову Донбас, але як загроза. Перевертень з Компартії. Але його місцезнаходження невідоме. Він належить до тих «Вони», як називають представників правлячого класу пересічні громадяни, постійно очікуючи з їхнього боку злої підступності. Вони – множина невизначена і підозріла. Сама ж форма мислення, де головними стають подібні категорії, – атавістична, що тягнеться з первісного суспільства.

Час роману більш визначений – дії розгортаються з червня до середини жовтня. Він заповнений взаємодією головного героя з рейдерами, яких він водить за ніс і перемагає, з друзями, живими і померлими, з жінками, з тваринами, реальними і міфічними. Подій тут небагато і всі вони локальні, значимі лише для тих, кого безпосередньо стосуються. Їх і подіями робить саме те, що вони змінюють простір душі головного героя. Але напруження тексту, його поетичний ритм створює відчуття зіткнення зі світовим злом.

Саме зло перебуває у невизначеному десь. Герой зустрічається з його дрібними представниками і платними виконавцями його волі. Перша зустріч трапилася на майданчику заправки. Група рейдерів гамселить Кочу. Підходить головний герой: «- Що за х…я? – сказав я, уважно підбираючи слова. – А ти хто такий? – бикувато запитав той, що трусив Кочу. – А ти? – запитав я його. – Ей, доходяго, – чувак буцнув ногою Кочу, що сидів коло нього на асфальті й розтирав шию. – Хто це? – Це Герман, – сказав йому Коча, – Юріка брат. Власник». Потім з’являється Ніколаіч, який виконує волю свого шефа і намагається домовитися з Германом про те, щоб викупити його бізнес. Ніколаіч їздить з шофером в джипі, зупиняється, де заманеться, навіть на залізничному переїзді. Нахаба і нікчема, який вважає, що все у світі можна купити, головне вгадати ціну. Персонаж по суті карикатурний: «Як він не намагався бути своїм, як не підлаштовувався, як не хотів улитися в трудовий колектив – його вперто не приймали, закидали йому, Ніколас, б…, Ноколаічу, надмірне жлобство і відсутність почуття ліктя. І він навіть не міг нічого заперечити, тому що справді не було в нього жодного почуття ліктя, не було й не могло бути. І вся родина у нього була така сама – жлобська і без почуття ліктя, і мама без почуття ліктя, і тато». Спочатку Герман вагається, чи не продати й справді бізнес брата. Але потім у нього з’являється відчуття відповідальності перед друзями і здоровий азарт. Він водить за ніс рейдерів. Сміливості йому додає те, що у нього все більше з’являється друзів. Рейдери спалили його бензовоз, а потім помстилися, повісивши на заправці вівчарку з кличкою Пахмутова, яка належала його знайомій Каті.

Після цього зло відступило від головного героя і нависло над його другом Ернстом, який залишився єдиним наглядачем за місцевим аеропортом. Цей об’єкт стоїть вже десятиріччя розбитим і розграбованим. Залишилися придатними тільки злітні смуги. Але і їх збираються відібрати «кукурудзяники». Ернст говорить Герману під час зустрічі за вином: « – …В місті, де немає авіації, жити я не можу. – Хіба це так важливо? – Розумієш, – Ернст усе сильніше перехиляв каністру, аби наповнити посуд, –- річ не в авіаперевезеннях як таких. Взагалі, якби не я, все це господарство, –- він повів рукою навколо, – давно б уже викупили. Асфальт розорали б і засадили все кукурудзою. Все, Германе, ти розумієш, усе, що тут будували, вони б засадили кукурудзою! – Чому ж вони досі цього не зробили? – Тому що це і досі державна власність. Але повір, тільки мене звільнять, вони все це почнуть скуповувати. Тому що їм нічого не потрібно, крім їхньої кукурудзи, ти розумієш? – Ернст помітно сп’янів, говорив нечітко, проте проникливо. – Їм і літаки потрібні, лише аби доглядати за кукурудзою. Вони не люблять авіацію, Германе. А для мене літаки – це не просто професія. Знаєш, я в дитинстві мріяв про небо, я школярем малював у зошитах моделі, які мчать десь там, над нами, вгорі. Згадай, Германе, ми ж усі в дитинстві хотіли стати авіаторами, хотіли літати, дістатися неба! Нас же всіх називали на честь космонавтів, чувак!» Зло сучасного українського капіталізму в тому, що він примітивізував суспільство, перетворюючи людину на прохід для їжі. Тим самим він позбавив людей високого в їх душах – мрії. Ернст продовжує: «Та ладно, - відмахнувся він. – І що сталося з нашими мріями? Хто відібрав квитки на небеса? Чому нас загнали на ці задвірки, я тебе питаю?! – Ернст нервово повів головою і замовк. Я теж мовчав, не знаючи, що відповісти. Зрештою він знову заговорив. – Для мене це справа принципу. Я хочу відновити авіаційні перевезення в нашому місті, де всі виявилися слабаками й засланцями і дозволили нагинати себе різним мудакам. Можна сказати, це справа всього мого життя». І ось тут Сергій Жадан потрапляє в такт ритму мислення більшості народу. Ця більшість хоче того ж самого: поновлення авіаперевезень, роботи заводів і конструкторських бюро, наукових досліджень і космічних польотів.

Саме на злітній смузі аеродрому і відбувається остання битва добра і зла в місті. На боці Ернста стоять Герман, Травмований, Коча і його численні циганські родичі – штунди. Вони усвідомлювали невідворотність бою. Спротив тепер вже неможливий без зіткнень, без активної боротьби. «Він дуже добре знав це відчуття небезпеки. Вона насувалася, і оминути її було неможливо. Так чи інакше, потрібно було пройти крізь цю м’ясорубку. Не можна нічого ні прискорити, ні уникнути». Проти них Ніколаіч, Сивий (юрист фірми), наймані трактористи і надані в користування військовослужбовці. Всі найманці скоро розбігаються, зустрівши стійкий спротив друзів Ернста. Єдиною жертвою боєзіткнення став Травмований, якого застрелив Ніколаіч. Духовний стан захисників аеродрому автор передає так: «Просто вони, пацани, бачили це все в дитинстві, спостерігаючи за батьками та старшими друзями. Все дуже просто: триматись один за одного, відбиватися від чужих, захищати свою територію, своїх жінок і свої будинки. І все буде добре. А навіть якщо не буде добре, то буде справедливо»

Це – мрія про людське братерство і одночасно той рівень його осмислення, якого досягли герої роману (і, мабуть, сам автор). Але чи цього відчуття досить в нашому світі? Чи з ним чогось можна досягти? І проти кого воювати? І чи не були ці сили добра самі співучасниками великого зла?

У романі рейдери виявляються жалюгідними. Вони розбігаються, коли зустрічаються з справжнім опором згуртованих громадян. Отже, на думку автора, вони живляться страхами людей. Коли ж їх не бояться, то вони зникають як туман під променями сонця. Але це – дрібні виконавці. Великого капіталістичного боса Сергій Жадан зобразив лише один раз. Переховуючись від якихось нав’язливих суб’єктів, які потім виявляються молодими приватними детективами, головний герой потрапляє у поїзд до цього самого боса. Імені його в романі немає. Може це і є Марлен Владленович, а може й ні. Він в приватному поїзді їздить по колії, яку колись проклали на випадок війни, а зараз ніхто нею не користується. Контролює свої об’єкти власності. З Германом веде кримінально-інтелектуальні розмови: «Проблема в тому, що ви недооцінюєте можливості капіталу. Думаєте, якщо ви тут виросли, це автоматично дає вам право лишатися тут і надалі». Але за всім злодійським інтелектуалізмом і за всією кримінальною небезпечністю криється закомплексована дрібна особа, яка понад усе боїться за своє життя. І це його штовхає до немотивованої жорстокості не тільки проти людей, але й проти інших живих створінь. Наприклад, він прагне вживати лише свіжу їжу. В поїзді везуть тварин на м'ясо для шефа. Він вирішує сам застрелити вівцю на сніданок: «Кров із рани вдарила довкола, заливаючи куртку прилизаного, проте він не зважав і всадив у тварину одну за одною ще три кулі. Запала дзвінка ранкова тиша. Я зазирнув до купе. Прилизаний, весь перемазаний овечою кров’ю, стояв і розглядав свою жертву. Та, як не дивно, була ще жива. В купе гостро пахло порохом і кишками». Мабуть і цей прилизаний шеф – лише слуга зла. А де ж воно саме?

Але хто ж здатен протистояти злу? Крім таких як Ернст, безкорисливих суб’єктів, більшість друзів Германа – дрібні перекупники, колишня шантрапа, контрабандисти – перевізники. Ось їх слова про власний бізнес: «Вони з нашими якийсь бізнес мають, – відповідав Коча. – Наші їм закидають китайську сантехніку, вони її переганяють через кордон, перевантажують у Ростові і знову женуть на Китай, уже як італійську». На боці добра вони опиняються по дружбі, як приятелі, як родичі. Ідеї тут примітивні, а місце в конфліктах є ситуаційним. В кінцевому підсумку великі носії зла вийшли з цього ж середовища. Тому не дуже сподіваєшся на цю армію добрих сил. Це розуміє і автор. Але цілковито з ним можна погодитися в тому, що аморально прикриватися непевністю і нічого не робити взагалі. « – Здається мені, що нічого з цього не вийде. – Ну, не вийде, так не вийде. Спробувати ж треба, правильно? – Треба, – погодився Шура. – Не прогинатися ж, правильно?». І ще неодноразово в романі виникає проблема колективних дій. Ось пресвітер штундистів, який про себе відверто говорить, що був наркоманом («торчком», як він висловлюється), читає проповідь фермерам про пророка Даниїла: «Вас стравлюють, примушують іти один на одного, послаблюючи вас і роблячи вас беззахисними. Тому що доки ви разом – вам немає чого боятися. Навіть тоді, коли вас закинуть до ями з левами і не буде звідки чекати допомоги. Просто потрібно покластися на себе та свою витримку. Ну, і не забувати вчасно молитися».

Роман не є сагою про боротьбу з рейдерами. На цьому тлі автор переживає сексуальні пригоди, згадує дитинство, грає в футбол в товаристві друзів, які полягли в бандитських розборках 90-х років, потрапляє до натовпу монголів, які якимось чином нелегально мігрують на Захід, але під пильним оком лесбіянок, які є представницями ЄС. Реальність перемішується з фантастичними видіннями. Можна закричати: «Ура! В Україні є свій магічний реалізм! Свій молодий Маркес з Борхесом в одному». Але мені якось кричати не хочеться. Ці видіння дуже вже специфічні. Нагадують вони розповіді тих, хто курив сальвію чи щось ще.

Моє сприйняття роману змінювалося, хоча недоліки з нього лізли постійно. Перше і найголовніше – Сергій Жадан не знає життя і не вивчає його. З його роману нічого не можна дізнатися про те, чим насправді живуть люди Сходу України. Все про, що він пише, вигадано ним на основі загальних знань про сучасні процеси. Достатньо було б інколи дивитися телевізор і читати газети, щоб знати про проблеми рейдерства і контрабанди. Реальні рейдери зовсім не такі і їх так просто не подолаєш. Контрабандистів так можна описувати, лише надихаючись творами Пелевіна. Навіть у секс з трьома жінками протягом однієї ночі не дуже віриш.

Але роман – це не просто розповідь про дійсність. Це – стиль цієї розповіді. І стиль автора теж постійно зраджує. Його голос постійно зривається і в ньому пародійно починають звучати нотки Джека Лондона і одночасно Чака Поланіка, Маріо П'юзо, Олега Пелевіна, Андрія Платонова і Юрія Андруховича. Інколи в головному герої проглядає Міккі Маус чи мишеня Джеррі, якому вдається водити за ніс великих котів. Але інколи він піднімається до високої поезії і в прозі починає звучати біблійний ритм.

Залежність автора від мультяшного бачення світу мене дратувала увесь час, доки я читав роман. Наведу приклад: «Велике жовто-червоне сонце проповзало над нами, черкнувши дах, перевалилося за сусідній пагорб і повільно потяглося на захід, волочачи за собою проміння, ніби водорості у відкрите море». Не вистачає лише веселого Вовка і Капітошки, які б стрибали цими пагорбами, перегукуючись з сонцем. Кожен, хто бував у наших краях, відчував, як улітку сонце своїм світлом заповнює увесь простір. Цей тиск всеохопного світла відчуває ландшафт і усі предмети в ньому, а люди відчувають шкірою обличчя і рук. У літній день сонце рухається повільно, а опівдні, здається, знерухомлюється і зависає над головами, мінімізуючи тіні. Ніякий образ вологих і прохолодних водоростей тому, хто опиняється під таким сонцем, не примариться. Тому і виникає недовіра до описів автора.

Сергій Жадан постійно прагне красивого слова, навіть на шкоду смаку. Можливо його надихає Йосиф Бабель своєю «Кінармією». Гарним тоном вважається захоплюватися цим твором і говорити про нього лише з придихом. Книга дійсно сильна і правдива. Але з точки зору стилю мене коробить від усіх тих кривавих західних небес. Бабель був щирим у своєму письмі, але повторювати його через 90 років – це вже підігравати невибагливим молодим читачам. Ось приклад такого словесного гламуру: «Повітря було чорним і кам’яним, як вугілля. Фари заливали дорогу жирним золотом, із полів вибігали лисиці, їхні очі налякано спалахували й печально гасли». Про жирне золото – це сильно! І про живі шпалери з лисиць теж.

Але часто Сергій Жадан піднімається до високої поезії, коли одним поглядом охоплює все суще у просторі: «Я бачив, як залягає глибоко в тілі долини чорне серце кам’яного вугілля, як воно б’ється, даючи життя всьому навколо, і як свіже молоко природного газу згортається в гніздах та підземних річищах, твердне й наповнює собою в’язкі корені, і як цими коренями рвуться вгору шаленство й стійкість, повертаючи стебла трави проти напрямку вітру». А ось його відчуття в порожньому нічному вагоні, куди потрапляють промені світла від ліхтарів: «Здавалось, ніби тварини проходять за вікнами, темні звірі з ліхтарями на черепах, покриті колючою шерстю, проходять, видихають теплий нічний пар, зазирають до вікон, засліплюючи й залякуючи». Якщо скористатися старою метафорою, то можна сказати, що інколи його перо стає розкутим і сміливим. Він дописує біблійні історії, наприклад історію Даниїла, кинутого в рів з левами. В Біблії Даниїл говорить царю лише таке: «Бог послав Ангела Свого і закрив пащу левам, і вони не нашкодили мені, тому що я виявився перед ним чистим, як і перед тобою, царю, я не вчинив злочину» (Дан., 6,21). Пресвітер же в романі говорить: «І доки він молився, тварини тулились до нього, гріючи своїми тілами, і серця їх пружно бились, дослухаючись до тихих слів. І він гладив їхні золоті гриви, вибираючи з них сухе листя й стебла трави, а коли засинав, леви сторожко охороняли його глибокий і спокійний сон».

Претензії можна пред’явити не лише до стилістики твору, але й до його композиції. Навіщо так багато сторінок присвячено футбольному матчу, де в команді грають лише двоє живих – Герман і Травмований. Решта – давно мертві їхні друзі. Цей епізод реального розвитку в романі не має. Те ж саме можна сказати і про проходження через заправку якихось примарних істот. Ніяк невмотивована поява в романі новели про розвиток джазу в Донецькому басейні. Новела мила. Вона ще раз змінює образ Донбасу, але за великим рахунком погано інтегрована до тексту. Я розумію, що все, що я сказав про недоліки, є суб’єктивними претензіями. Не буду цього заперечувати. Але дозволю собі продовжити.

Мені дуже не подобається використання в романі величезної кількості лайливих слів, а особливо матюків. Це певною мірою характерно і для сучасної російської літератури, але актуальна українська література її вже давно за цим показником перевершила. У Сергія Жадана матюки невибагливі. Одні й ті ж б…, п…, х…. Як у школяра, який розпустився у своєму прагненні виглядати по-дорослому. Але ними густо пересипаний увесь текст твору. Гарячі поціновувачі його творчості можуть відповісти, що так розмовляють в самій дійсності. Розмовляють і не тільки на заправках, але і в високих кабінетах. Проте художня література відрізняється від етнографічного тексту. Вона за визначенням близька до сакрального дійства і повинна підніматися над профанною дійсністю. До речі, тільки в цьому випадку дійсність можна відобразити більш глибоко. Адже в художній літературі за явищем повинна проглядати сутність.

Твір у такому вигляді провокує на грайливий настрій. Так і хочеться підіграти автору, уявивши урок української літератури, де вивчають його творчість. Погожий осінній день. Шкільний клас. Через вікна на підлогу падають сонячні промені. Біля дошки молода вчителька. Тільки після університету. Червоніючи, пояснює учениці: «Олю! Коли ти читаєш нах…, то наголос зміщується як у прислівнику! Давай ще раз цей уривок». Словом, маразм!

Якщо серйозно, то величезна кількість інвектив в тексті корелює з тим, що я вже визначив як наркоманівський струмінь у ньому. Представники актуальної української літератури, мабуть, через матюки хотіли зробити її сучасною і конкурентною. Але, на мою думку, ці намагання є проявом культурної кризи. Соціологи і етнографи вже досить давно вивчають роль інвектив (прокльонів) в культурі. Вони є в будь-якого народу. В інвективах змішується сакральне і профанне. Через них відбувається звільнення від надзвичайного емоційного чи фізичного напруження. Саме для цього в культурі і передбачається порушення табу. Володимир Жельвіс в класичній статті «Інвектива: дослід тематичної і функціональної класифікації» пише: «…Інвектива є обов’язковим поєднанням в одному простому або складному понятті сакрального та профанного. Фактично в інвективі ці іпостасі зливаються в єдине амбівалентне поняття». Цей же автор звертає увагу на те, що в деяких сучасних культурах інвективи виходять з того кута культури, де вони є безпечними, навіть потрібними. Вони проникають повсюдно. Це відоме нам емпірично явище, коли лайку починають використовувати для зв’язки слів. Дослідник пише: «Треба зазначити, що культур, що пішли шляхом такого використання інвектив, порівняно небагато, але зате це – дуже сильні культури. До них належать, наприклад, британська, американська, італійська та російська». Але ці культури страждають від цього. Коли інвективи затираються, то вони припиняють знаково заміщати насильство і тим знімати напруження. «…Можна було б спробувати знайти зв'язок між перетворенням брутальних інвектив в затерті експлетиви та одночасним збільшенням випадків вандалізму, безпричинних злочинів і загальної грубості молодого покоління в тому чи іншому суспільстві» (Всі цитати з кн.: Этнические стереотипы поведения / Под ред. Бабурина А. К. – Л.: Издательство «Наука», 1985). Сергій Жадан свідомо, мабуть, прагне творити високу літературу. Висока російська література гребувала лайкою. Її як принаду використовувала лише низька література. Діячі актуальної української літератури розташовують свої зусилля саме в орбіті тяжіння до останньої. І тут не допоможе використання української лексики на кшталт «слоїків», про які в нашій місцевості ніхто не знає. Скажуть вам «банка» і все.

Мені не хочеться бути моралізатором. Справа самого автора, що писати, і справа публіки, що читати. Але в демократичному суспільстві критик мусить бути чесним, виражаючи свою власну візію. А у мене вона така. Сергій Жадан зараз опинився у такому становищі, коли йому потрібно обирати подальший шлях. Ніхто не сумнівається, що він талановитий. Але далі вже неможливо одночасно грати дві ролі: дрібного капосника і великого поета. Треба визначитися.

І до чого тут Ворошиловград? А до того, що це – те наше минуле, яке є нашою міцною опорою. І не можна дати розірватися нитці часу. Воно залишилося лише на листівках. Бухгалтер Ольга говорить Герману: «Мабуть, ці картинки і є моє минуле. Щось таке, що в мене відібрали і примушують про нього забути. А я не забуваю, тому що це, насправді, частина мене. Можливо, навіть краща частина, - додала вона подумавши». В кінцевому підсумку небесний Ворошиловград – це те справжнє, що у нас залишилося, що зробило з нас людей. Це – наше минуле і наша надія. За нього і будемо змагатися зі світовим злом. Амінь!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Редакція (джерело: Час і події)

Книгою року Бі-Бі-Сі 2010 названо роман Сергія Жадана “Ворошиловград”.
Премію в еквіваленті 1000 фунтів стерлінгів директору видавництва Фоліо вручив Надзвичайний та Повноважний Посол Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії в Україні пан Лі Тернер.

Експерт Бі-Бі-Сі Андрій Куликов: “Премія Книга року Бі-Бі-Сі робить велику справу, привертаючи увагу українців до літератури сучасної. Вона підтримує в мені віру не тільки в літературу, але й в українську книговидавничу справу!”.
Експерт Бі-Бі-Сі, журналіст видання “Українська правда” Ірина Славінська: “Експерти “Книги року ... [ Показати всю рецензію ] Бі-Бі-Сі” справді читають всі подані книжки – це своєрідна гарантія індивідуального підходу до кожного тексту. Цього року надзвичайно сильна добірка фіналістів – вони зворушують і серце, і розум. Думаю, переміг найбільш гуманний погляд на життя”.


Адміністратор премії “Книга року Бі-Бі-Сі” Світлана Пиркало – про цьогорічний вибір.
“2010-й рік – найбільш урожайний на суперову літературу. Ми сподіваємося, що українці прочитають і книги П’ятірки року Бі-Бі-Сі, наскрізною темою яких цього року є вірність собі. Роман Оксани Забужко “Музей покинутих секретів” – епос на 60 років, що викликав серйозну дискусію. Роман Анатолія Дністрового “Дрозофіла над томом Канта” про любов і самотність викладача філософії. Збірка оповідей про Львів, жінок, вино і контрабанду шкарпеток “Груші в тісті” Юрія Винничука. Роман Володимира Лиса “Століття Якова” – про звичайного чоловіка, його кохання, війни, своїх і чужих дітей”.
Попередніми переможцями премії “Книга року Бі-Бі-Сі” стали:
2005. Юрій Винничук. “Весняні ігри в осінніх садах”
2006. Сергій Жадан. “Капітал”
2007. Володимир Діброва. “Андріївський узвіз”
2008. Люко Дашвар. “Молоко з кров’ю”
2009. Іздрик. “ТАКЕ”
2010-й рік – найбільш урожайний на суперову літературу. Ми сподіваємося, що українці прочитають і книги П’ятірки року Бі-Бі-Сі, наскрізною темою яких цього року є вірність собі
Премія “Книга року Бі-Бі-Сі” вручається найкращій, на думку журі, книзі прози українською мовою. Книги на премію номінують видавництва.
В рамках премії “Книга року Бі-Бі-Сі” проходить і конкурс читацьких рецензій.
Його переможцем став Давид Ліфшиць із Харкова за рецензію “Роман філософа” на книгу Оксани Забужко “Музей покинутих секретів”.

“Ворошиловград”: джаз і небо на Донбасі

Експерт Бі-Бі-Сі Віра Агеєва, професор УКМА, пише про роман Жадана.
“Роман Сергія Жадана “Ворошиловград” – про молоду людину, яку обставини виштовхують з узвичаєного щодення: треба повертатися до рідного міста, бо раптом безслідно зник брат, а на його бізнес претендують якісь невідомі. Це повернення стало для героя Жадана ностальгічною подорожжю в дитинство. І якраз спогади породжують відчуття зрідненості і з містом, і з людьми, які потребують допомоги й захисту, але й самі готові прийти на допомогу, коли тобі без неї не обійтися. “Ми змушені рятувати тих, хто нам близький, не відчуваючи іноді, як змінюються обставини і як нас самих починають рятувати близькі нам люди”. Одна з героїнь вважає, що десь з цього і починається любов. У цій фразі, може, ключ до всього роману, жорстокого, іронічного й сумовито-просвітленого”.
Експерт Бі-Бі-Сі, журналіст і депутат Ольга Герасим’юк – про “Ворошиловград”.
“Я читаю Жадана й не плачу, а щось таке... Я теж хочу вiдновити авiацiйнi перевезення в цьому мiстi, де всi виявилися cлабаками й за***нцями i дозволили нагинати себе рiзним м***кам. Як у нього правильно написано, всi ми хотiли стати пiлотами. Бiльшiсть iз нас стали лузерами. I все ж деякi з нас, скидаючись на танкicтiв, чий танк згорiв, але бажання воювати лишилося, по щастю чи бiдi звалюються назад у свої дiри, i там таки розумiють, що й нинi ми не ми – як не знайдемо свої слiди на зачовганiй платформi cвого минулого й не залишимося там усiєю своєю потрьопаною душею, до якої дiйшло: любити навчилася оце тут”.
Експерт Бі-Бі-Сі Андрій Куликов: “Книга Жадана – це рух по висхідній, це найрізноманітніші персонажі, це автобуси і авіація. Це будні, які завжди з тобою. Це сполох невидимого дзвону над долинами української Йокнапатофи. Я дуже чекаю на те, коли цей конкретний Карлсон прилетить знову до всіх своїх уявних товаришів по іграх”.
Експерт Бі-Бі-Сі Iрина Славінська: “Прекрасний роман із усіма можливими чеснотами: сюжет, голос оповідача, вдале місце дії. Мені особисто після прочитання захотілося поїхати в гості до родичів у Харківську область. Безперечним новаторством Жадана є те, що він примудрився написати трендовий, але “не поморочений” текст про пошуки генетичної пам’яті. Ще ніколи Жадан не був таким Жаданом”.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олександр Крамаренко (джерело: BBC)

Скажу чесно: цей роман мого земляка Жадана я взявся читати, сподіваючись на те, що автор написав його саме про моє рідне місто Луганськ (колишній Ворошиловград).

Але сам я швидко зрозумів, що "Ворошиловград" написаний зовсім не про моє місто, і це мене, відверто кажучи, спочатку дещо розчарувало. Але я не кинув читати далі й невдовзі зрозумів, що Луганськ (а він був уже саме Луганськом під час описаних Жаданом у книзі подій) у романі — це ментальне протиставлення внутрішньому світові головного героя роману Германа, і не більше того.

Його дія насправді відбувається в районому центрі південно-східної ... [ Показати всю рецензію ] Слобожанщини — Старобільську, який із волі сталінських керманичів був приєднаний до проросійського за своїм духом культурного центру східного Донбасу — Ворошиловграда.

Це були ментально майже повністю протилежні світи, і Сергій Жадан чітко дає це зрозуміти вдумливому читачеві в тих небагатьох рядках роману, коли згадує про обласний центр того містечка, де відбувалися події "Ворошиловграду".

Мені це було особливо цікаво, тому що я все своє свідоме життя прожив по той бік жаданівського світу, про існування якого у свої юнацькі та молоді літа взагалі лише здогадувався. Ми, діти русіфікованих червоними совєтами міст Донбасу, дивились тоді на природних українців, які споконвіку жили за кілька десятків кілометрів від нашого Ворошиловграда, як на прибульців з інших світів.

Їхні дідусі та бабусі, які торгували в нашому місті насінням та іншим сільскогосподарським крамом, здавались тоді нам малокультурними представниками ще дорадянської доби. Але мене особисто вже тоді вражала їхня природня доброта та неадекватна любов до нас — дітей, які трохи не відверто глузували з їхньої мови, старості та вбогого вбрання.

Їхні підлітки майже повністю заповнювали щороку наші чисельні міські ПТУ, де відразу намагалися перейти на російську, і від того розмовляли жахливим суржиком. Ми, звісно, зневажали їх за це, називаючи при цьому не інакше, як "жлобами" та "шакалами", і били при першій-ліпшій нагоді.

Ми не бачали нічого спільного між ними всіма і героями з творів української літератури, яку нам викладали в радянській школі.

Час вельми об’єктивно розсудив два наші світи. Якщо з їхнього повиходили Василь Стус, Іван Дзюба, Микола Руденко, Іван та Надія Світличні, Василь Голобородько і той-таки Сергій Жадан, то з нашого — тільки януковичі, клюєви, єфремови, левченки, рибаки та голенки.

Автор "Ворошиловграду" ніде у своєму творі не декларує патріотизм, а тим більше націоналізм своїх героїв. Він досить скептично ставиться як до політики взагалі, так і до всіх політиків зокрема. Любов до рідної землі у Германа, Кочі, Травмованого, Ольги та інших криється глибоко в їхніх генах і не потребує ні на які гучномовні заяви, промови тощо. Ця любов проявляється в їхніх характерах, взаємовідносинах між собою та представниками іншого антиукраїнського за своєю суттю світу.

Вельми показовим у цьому плані є епізод, коли Герман випадково потрапив до літерного потяга, який курсує вночі між кількома тупиками в його рідному краї. Його начальник, коли підлеглі привели до нього Германа як небажаного свідка їхніх чорних справ, що кояться в тому потязі, намагався схилити головного героя роману на свій бік погрозами й солодкими обіцянками. При цьому той начальник весь час висловлював своє нерозуміння того, чому Герман та його земляки "так тримаються своєї землі, яка насправді нічого не варта". Справа скінчилася тим, що голодний Герман відмовився від обіцяного йому шашлика зі щойно зарізаної вівці і зійшов з потяга.

На мій погляд, це вельми промовиста алегорія щодо відносин більшовицької влади з українським селянством наприкінці 20-х років минулого сторіччя, які закінчилися Голодомором. Головний герой "Ворошиловграда" свідомий цього історичного досвіду свого народу і вже ніколи на купиться у своєму житті на солодкі обіцянки диявола.

Взагалі ж цей роман Сергія Жадана, як на мене, може стати тією соломинкою для багатьох громадян сучасної України, яка, врешті-решт, допоможе їм перейти бурхливий Рубікон між совковою свідомістю та українством.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ігор БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО (джерело: Українська літературна газета)

Загалом тема вічної подорожі, оспівана американськими клясиками на зразок Джека Керуака і Джона Стейнбека, була, як знати, підхоплена в Україні у 1980-х роках Євгеном Пашковським і продовжена у 1990-х Сергієм Жаданом. Гасло цих мандрів одне – де б не жити, аби лише не жити. Або так: яка різниця де жити, якщо життя нема, і замість впевнености у майбутньому, існує лише упевненість у минулому? Тож не дивно, що за мандрівною фабулою новий роман Сергія Жадана з ностальгійною назвою «Ворошиловград» нагадує його ранні твори на кшталт «Депеш Мод», коли герою обов’язково треба кудись їхати – шукати друга, ... [ Показати всю рецензію ] знайомого чи будь-кого – аби тільки не залишатися тут, на вічній території чужих квартир, речей і розмов. Цього разу герой Жадана на ім’я Герман лише на день їде на свою малу батьківщину провідати рідного брата, який тримає в степу бензоколонку, і мало не назавжди влипає у тутешній ляндшафт.

До речі, саме через це життя і нема, коли до нього так ставляться. Як саме? Ну, проживають бездумно, аби тільки прожити. Це, до речі, перефразована постмодернізмом максима часів соцреалізму і патріотичного кредо Миколи Островського. Пригадуєте? «Життя одне, і прожити його треба так, щоб не було згодом невимовно боляче за безцільно прожиті роки». Так от, нині усе це звучить трохи інакше: «Життя одне, і прожити його треба так, щоб не було». Ще й посміятися дорогою, аякже. Для сміху, наприклад, у переліку імен, прізвищ і місць роботи своїх героїв треба назвати найбільш неоковирні варіянти. Так, поряд із газетою безкоштовних оголошень, в якій колись працювали герої «Ворошиловграду», можуть бути згадані морг, бюро погребальних послуг і секретаріят Конгресу націоналістів. Так само доречні неоковирні види діяльности героїв. «Ми редагували чиїсь промови, – інформують нас у романі, – вели семінари для молодих лідерів, проводили тренінги для спостерігачів на виборах, складали політичні програми для нових партій, рубали дрова на дачі Болікового тата, ходили на телевізійні ток-шоу захищати демократичний вибір і відмивали, відмивали, відмивали бабло, котре проходило через наші рахунки».

У новому житті на старому місці відмивати доводиться хіба що кров з мармизи. Усе тут залишилося без змін, відколи Герман поїхав з цієї глухої провінції, за що вона щокроку намагається віддячити йому черговою халепою, яка зветься «зустріч з минулим». Хіба що місцева мафія, яка прагне відвоювати рідну бензоколонку, не дуже місцева, за що й поплатилась через незнання незворушної карми цього краю. З одного боку, все тут стає на захист рідного запустіння – від циган і баптистів до барменів і футболістів – і недаремно роман Жадана присвячений історії українського рейдерства. З іншого боку, героя роману цілком слушно бісить те, як швидко місцевий люд здає свої позиції, залишаючись жити у примарному минулому, спогадів про яке у «Ворошиловграді» не бракує. Утім, не дуже затишні ці згадки про розвалену «комунальну інфраструктуру», закинуті аеродроми, розформовані військові частини, забуті футбольні команди, неіснуючу історію джазу на Донбасі, а також про «просмолені сонцем пагорби, на яких я завжди почувався невпевнено ще з дитинства, від перших спогадів і аж до останніх років, проведених тут, аж до того прекрасного осіннього дня, коли ми з батьками вибралися звідси, коли наш тато, відставний військовий нікому не потрібної армії, отримав житло поблизу Харкова».

Усе у «Ворошиловграді» Жадана оформлено за незмінною схемою оповіді, яку віддавна практикує автор твору. Ось головний герой на ім’я Герман Корольов в обов’язковій військовій куртці. Ось його обов’язкові друзі-напарники, обов’язкова старша жінка, обов’язкові проблеми (свої та чужі), обов’язкова остання територія, яку треба обороняти, і тоді обов’язково з’явиться почуття чесно виконаного обов’язку, яке наш герой «востаннє відчував у третьому класі місцевої школи, коли їх вивозили збирати яблука в радгоспних садах». Одне слово, усе як завжди. «Мені 33 роки, – значить Герман. – Я давно і щасливо жив сам, з батьками бачився рідко, з братом підтримував нормальні стосунки. Мав нікому не потрібну освіту. Працював незрозуміло ким. Грошей мені вистачало саме на те, до чого я звик. Новим звичкам з’являтись було пізно. Мене все влаштовувало. Тим, що мене не влаштовувало, я не користувався. Тиждень тому зник мій брат. Зник і навіть не попередив. По-моєму, життя вдалось».

Не дивно, що констатація життєвих досягнень у героя роману така ж ляконічна: «Всі ми хотіли стати пілотами. Більшість із нас стали лузерами». І лише завдяки тому, що нашого Германа досі дивує, як усе в його житті «ніби повторювалось, поверталось назад – назад в нікуди, назад у порожнечу», оповідь рухається до свого невтішного кінця. Ну, а коли авторові набридає «виробнича» бодяга з історією про бензоколонку, він згортає її, розпочинаючи наступну. Та навіть якби у Жадана вийшла суцільна оповідь, що справді тягне на роман, а його героєві вдалося, відцуравшись мандрівної долі, осісти на своїй малій батьківщині, мало що при цьому б змінилося. «Коли ловиш життя за хвіст, – справедливо вважає наш герой, – найменше думаєш, що з ним потім робити». Адже воно не завжди буває цікавішим за свій власний опис у черговому романі-репортажі.

Розважити сюжетне дійство у «Ворошиловграді» допомагають де­коративно-художні прикраси тексту, себто фірмові авторські порівняння і метафори. Так, під час оповіді героя про чергову пригоду з елєментами кримінальної авантюри перед читачем понуро пропливають обставини місця з обов’язковим гастрономічним відтінком. Тут вам і «жовте, ніби вершкове масло, сонце», чиї «гарячі смуги тяглись підлогою, ніби розсипана мука» (?), і «небо, схоже на томатну пасту», і «сірі, як мокрий цукор, партійні будні», і «жирні фініки, схожі на тарганів». У Жадана навіть описи природи мають якийсь бакалійний присмак безпритульности: «поля, густо политі сонячним медом, свіжа зелень балок та залізничних насипів, золото річкового піску й столове срібло крейдяних узбереж», а також комахи, які «перебігали поверхнею води, наче рибалки взимку сірою кригою». І герою роману, попри критичну ситуацію і відповідальність, яка звалилася на нього, «мов родичі з вокзалу», завжди «дуже хотілось гарячої піци».

А ще в романі Жадана не бракує обов’язкових описів природи, ляндшафтів (зазвичай «підозрілих місць з відсутніми органами влади та населення як такого»), і тих залишків розваленого господарства на пострадянському просторі, які автор полюбляє називати «комунальною інфраструктурою». Іноді здається, що саме час і простір – це головні герої цього дійства, а решта «живого» матеріялу на кшталт чи то братів Льоні і Борі, а чи автомеханіків Шури Травмованого і Кочі, а чи решти соціяльно невлаштованих персонажів роману – це рухливі декорації до сюжету про обставини місця і часу. «Я мовби стояв у просторому приміщенні, до якого запустили якихось невідомих мені людей, а після цього вимкнули світло, – підтверджує герой-оповідач. – І хоч приміщення було мені знайомим, присутність цих чужих людей, котрі стояли поруч і мовчали, щось від мене приховуючи, насторожувала». Та й місця того у романі Жадана – «сама лише» Луганська область, а вже місто, в якому виростали його герої, взагалі малопридатне для пригодницького жанру. «В будинках жили переважно робітники з невеличких навколишніх заводів, – значить герой роману, – великих підприємств у місті не було, залізничники, різна інтелігентська шлоїбень – вчителі, конторники, також військовослужбовці (мій тато, наприклад), ну і комсомольські кадри, перспективна молодь, так би мовити».

Таким чином, перед нами чергова інвентаризація радянської пам’яти автора, себто близьке ретро, яке автор «Ворошиловграду» намагається видати за сучасну прозу. Щоправда, іноді цей «інвентаризаційний» стиль може неабияк полегшити читання репортажу з подорожі на малу батьківщину, а також без зайвих жанрових колізій визначити соціяльний статус героїв роману: «чорний фольксваген, перекуплений у партнерів, костюми зі стоку, черевики з минулорічної колекції, годинники з розпродажу, запальнички, подаровані колегами на свята, сонцезахисні окуляри, придбані в супермаркетах: надійні недорогі речі, не надто вживані, не надто яскраві, нічого зайвого, нічого особливого». Так і тягнеться за оповідачем розворушена пам’ять про минуле разом зі спогадами про нещасливе радянське дитинство – мов кицька з перебитим хребтом, або, за його власним виразом, «як розкриті парашути авіаторів, які вони чомусь не бажають відчепити, тягнучи за собою, ніби довгі й важкі крокодилячі хвости». А вже розв’язка біжить підстрибом, скоромовкою і телеграфною депешею. «З Ольгою ми не розмовляли. Мої колишні друзі не з’являлись. Братові я більше не телефонував. Уночі мені снились літаки». Ну і Ворошиловград з усім цим, чи не так?

Коли ж до правди, то новий роман Жадана присвячений старим радянським примарам, які на кожному кроці переслідують головного героя. Неіснуюче місто-примара Ворошиловград, в якому минуло його дитинство. Примари друзів з минулого, з якими Герман спочатку грає в футбол, а потім виявляє їхні прізвища на могилах місцевого цвинтаря. Нарешті, примарний брат, до якого він приїхав, і який так і не з’являється протягом дійства, а згадка про нього потроху вивітрюється з пам’яти. Ну, а залишаються ті самі, наразі вже братові примари – баби, борги і вороги – які, наче старий одяг, доводиться «доношувати» нашому героєві. І якщо в одну й ту саму річку пам’яти йому не випадає увійти двічі, то вляпуватись у те саме лайно доводиться аж до самісінького фіналу.

м. Харків

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Лесь Белей та Марія Котик-Чубінська (джерело: Літакцент)

Лесь Белей. Химерний соцреалізм Сергія Жадана

Усі поціновувачі Сергія Жадана з нетерпінням чекали на реліз нового прозаїчного опусу свого кумира. Урешті, дочекалися. У незмінному харківському «Фоліо» нещодавно вийшов «Ворошиловград». Як написано в анотації – «Роман жорсткий, меланхолійний та реалістичний». Зважаючи на тенденції серійності, сиквелності та конвеєрності – ці неодмінні властивості комерційних видавництв – можна було сподіватися на роман-корінець, тобто на гарну прикрасу книжкової полиці, між палітурками якої містилася б парафраза вже сказаного автором у попередніх книжках. Однак ... [ Показати всю рецензію ] Сергієві Жадану вдалося вибитися з конвеєру і зробити брак на штампувальній лінії книжкового конвеєра, а отже, зробити подію в українському літпроцесі.

Оксана Забужко колись сказала, що всі романи Жадана, написані після «Депеш Моду», – це тільки бліді копії. Про «Ворошиловград» я також чув багато подібних відгуків. Однак не погоджуся ні з першим, ні другим твердженням.

«Ворошиловград» і «Депеш Мод» мають кілька точок дотику. Але тут я б радше говорив про діалог, а не про копіювання.

Головна, як на мою думку, точка дотику двох романів – це герої. Звичайно, у «Ворошиловграді» не з’являється ні Собака Павлов, ні Вася Комуніст чи Какао. Тут у ролі протагоністів – Герман Корольов, Коча та Травмований. Однак якщо придивитися до цих героїв, то це ті самі психотипи, тільки на 10–15 років старші. Ті самі соціопатичні типи, які живуть тут і зараз, але вже биті життям. Сцени побутового студентського алкоголізму витіснили сцени боротьби з рейдерами. Пасивно-описовий стан «Депеш Моду» у «Ворошиловграді» став активним. Це можна добре простежити, якщо порівняти футбольні сцени двох романів. У «Депеш Моді» герої тільки спостерігають за футбольним матчем, п’ють на трибунах, вони пасивні. У «Ворошиловграді» є гарно виписана сцена гри футбольних команд «Меліоратора-91» з газовиками, в якій головні герої вже самі ганяють футбольний м’яч і п’ють уже на полі.

Окрім цього, між двома романами можна провести ще три важливі аналогії. Перша з них – тема зникнення і пошуку. У «Депеш Моді» зникає Карбюратор, у «Ворошиловграді» – брат головного героя, Германа. В обох текстах зникнення служить своєрідним рушієм для розгортання фабули. Однак у «Депеш моді» Карбюратора таки знаходять, а у «Ворошиловграді» зникнення послужило тільки причиною для переїзду Германа, який так і не отримав від свого брата жодної звістки. У кінці тексту автор залишає нас in medias res.

Друга точка дотику – тема квазірелігій. У «Депеш Моді» з’являється Джонсон і Джонсон із Церкви Христа об’єднаної – абсолютно архетипний персонаж постатеїстичного сектантського бурлеску дев’яностих. У романі він відіграє радше декоративно-розважальну роль. А вже у «Ворошиловграді» Жадан описує обряди квазіштундистського руху, який, звичайно, не має нічого спільного з євангельським християнством. Але тут пресвітер, окрім розважально-декоративної, виконує також нетипову для жаданівської прози функцію – він передає месидж читачам, який можна сформулювати приблизно так: взаємодопомога і спільна відповідальність.

«Але, чувак, якщо ти справді не хочеш горіти у пеклі на повільному вогні, як напівфабрикат у мікрохвильовій пічці, то тримайся за цих дивних, не зовсім адекватних, але надзвичайно щирих і відвертих прихожан. Не кидай їх. Будь разом з ними…Справа не в церкві і не в наркотиках. Справа у відповідальності. Та вдячності. Якщо в тебе це є – маєш шанс померти не останньою скотиною…»

Чи не вперше у автора з’являється хоч і слабенький, але дидактизм.

Ще однією точкою дотику є вкладені псевдотексти. У «Депеш Моді» Жадан «цитує», імітуючи відповідну стилістику, «Книгу №1 “Гримучий вазилін”». Цей нібито чужий цитований текст – про саморобні вибухові суміші і спосіб їхнього приготування. У «Ворошиловграді» з’являється текст подібного генезу «Історія і занепад джазу у Донецькому басейні». Ці два тексти можна трактувати як висловлення авторського супереґо. У молодечому «Депеш Моді» воно складалося з ідей активного бунту, попри зовнішню апатію, змальовану у тексті. У «Ворошиловграді» авторське супереґо вже прагне джазу в пролетарському Донбасі. Автор мрійливо рефлексує про минуле Донецька, тодішню Юзівку: «Місто, забудоване одно- та двоповерховими будівлями, вигідно вирізнялось шикарними магазинами, рестораціями, конторами та банками. Першокласні готелі “Велика Британія” та ”Гранд-Готель” приваблювали сюди натовпи комерсантів, що прибували сюди переважно з Бельгії та Британії з метою швидкого збагачення…»

Загалом, якщо вдатися до грубого узагальнення, то «Депеш Мод» – це роман про молодь, яка шукає себе у великоміському Харкові, а «Ворошиловград» – це роман про спробу повернення. Коли я читав першу частину роману, у голові зринало дуже багато аналогій із фільмом «Arizona Dream» Еміра Кустуріци. Якщо поглянути на загальну фабулу, то Аксель Блекмар багато чим нагадує Гєрича Корольова. І той, і той їде з міста у глибоку провінцію. І той, і той шукає власне я. І того, і того люблять жінки. Своєрідним еквівалентом Елейн Стокер можна вважати бухгалтерку Олю, а Ґрейс з її черепахами – Катю з собакою Пахмутовою. Кустуріцівське символічне оформлення фільму з його літаючими рибами, кукурудзяниками та ескімосами чимось нагадує жаданівську мову, яка просто поросла метафорами.

«Я вже думав повертатись, прикидав, скільки це займе часу, і де тепер можуть бути мої друзі, як раптом, звідкись ізбоку, з прибережних очеретів та заплав, відчайдушно трублячи вихлопною трубою, на трасу вивалився кривавого кольору ікарус. Перехняблено став на всі колеса, наче пес, що обтрушується після купання, важко перевів подих, перемкнув швидкість і поповзом рушив на мене.»

Текст «Ворошилограда», окрім метафоричності, метонімійності, синекдохійності, також по-живому натуралістичний. Тому можна погодитися з анотацією, що визначає його як соцреалізм. (Прошу не плутати з Ґорьким, Гончаром і іже з ними, бо те, що вони писали, з реалізмом нічого спільного не мало – це був соцромантизм). Поєднання соцреалізму зі щедрою жаданівською тропікою надає тексту певної химерності в сенсі літературного стилю. До слова, теоретики літератури називають 1958-й – роком появи химерної прози в Україні. Того ж року Ворошиловград перейменували на Луганськ.

Марія Котик-Чубінська. Дорожні знаки до Ворошиловграда

Роман Сергія Жадана «Ворошиловград» вщерть наповнений пригодами, розмовами і промовами, гімнами і спірічуелзами, сексом і кочівниками, комерсантами і рейдерами, авіацією і футболом, метафорами і сюрреалістичними візіями, джазом, коліями, кукурудзою та багатьма іншими визначальними речами і важливими деталями. Все це в лінійному хронологічному викладі подій тісно переплетено й пов’язано. Тому нещодавня назва Луганська на тлі подієвого розмаїття асоціюється не так із нині всіма забутим Ворошиловим, як із ворушінням, неспокоєм. Цей заголовок, розпадаючись на дві сутнісно і стилістично далекі частини – на приземлене, теперішнє ворушіння і древній, урочистий град (в значенні місто) – відбиває наскрізну амбівалентність на всіх рівнях тексту. Роман соціальний і, водночас, ліричний; письмо реалістичне, але таке, що часто непомітно, ненароком стає сюрреалістичним, а потім, ніби й нічого не сталося, повертається назад у русло реалізму; серйозна епічність тут сусідить із пародією, проповідницька урочистість – із ґротеском; напругу небезпеки, смерті може супроводжувати сміх або секс.

Цей роман, що в ньому від початку до кінця події й обставини змінюються швидко, кардинально і непередбачувано, можна було б порівняти з арканом – танцем, у якому поступове наростання руху (танець виконують чоловіки, ставши колом, поклавши руки на рамена один одному) досягає максимальної кульмінаційної швидкості і, завмерши, завершується викиданням сокири. Круговерть подій у романі Жадана обриває постріл.

Час роману – теперішній. Відправні топонімічні точки – Харків і Ворошиловград, однак назва містечка, довкола якого обертаються головні події, невідома.

Головний герой, він же й оповідач, – Герман Корольов (Гера), має 33 роки й нікому не потрібну вищу освіту (закінчив Харківський істфак). З таким ім’ям і прізвищем батьки, мабуть, бачили його зіркою авіації, але вийшло не так. “Всі ми хотіли стати пілотами. Більшість із нас стали лузерами”, – констатує сам Герман, переглядаючи у сновидінні картини минулого. Знаковим є вік героя, вік Христа, у людському вимірі – період своєрідного другого входження в життя.

Роман починається з того, що одного дня, о п’ятій ранку, узвичаєну розміреність Германового життя (свобода від батьків, наймане, завалене власними і чужими речима помешкання, передвиборчі тренінги, агітаційні дебати, регулярні гроші, відмиті з переказів спонсорських фондів, надійні напарники Льолік і Болік) – перериває дзвінок. На тлі всіх подальших перипетій цей дзвінок сприйматиметься як заклик “устань – і йди!”. Телефонують із дому, точніше із бензозаправки, юридичним власником якої є Гера, хоча фактично бізнесом керував його старший брат. “Дружище” Коча, механік-самородок, який працює на заправці, прокуреним голосом (“так, ніби замість легень йому було вмонтовано старі, пропалені динаміки”) повідомляє, що сталася “шняга”: брат несподівано “увалив” в Амстердам, залишивши все напризволяще, без вказівок і настанов. З цього моменту починається повернення Германа додому – до безіменного містечка, де він виростав, звідки його батьки і він сам свого часу втекли за 200 км на північ – до Харкова. Їдучи додому, Герман не підозрював, що його поїздка “на один день” затягнеться на невизначений час або й назавжди.

У дорозі з Германом стаються дві знакові події. По-перше, на капот Льолікового, придбаного за “відмите бабло” фольксваґена вискакує курка. По-друге, в червоному “овіяному пилом і обмащеному кров’ю” ікарусі Герман має важливу розмову.

Спочатку про курку. Переїжджаючи міст, Льолікова “консервна бляшанка” опинилася в пробці – розвернутим птаховозом перегородило дорогу, і кури вільно “тусували” по трасі (“висиджували яйця під колесами фур”). Курка, зауважує Болік, – символ смерті. Попри загалом оптимістичний, життєіронічний настрій в описі навіть дуже серйозних подій, смерть у романі нагадує про себе на кожному кроці: ікарус – вимазаний кров’ю; запах нікотину і смерті в автобусі; засохла кров на лезі ножа; підпалений бензовоз; повішана Пахмутова (це не та, пісні якої так довго не давали розвалитися радянському союзові, це – кличка вівчарки); безглузда стрілянина “прилизаного” у вівцю; дика розправа перевізників бензину із кимось із-поміж себе; очі цигана чорні як смерть; напруга в повітрі перед смертельним пострілом. Наприкінці роману смерть таки постане перед головним героєм у своїй незбагненності.

Але курка – це не лише вісник смерті. Курка має в романі ще одне символічне значення, і стосується воно жіночої поведінки (зв’язок тут присутній на рівні етимологічної спорідненості та фонетичної близькості слів). Ця поведінка в романі «Ворошиловград» споріднює чоловіків так само, як і пролита в спільних бійках кров.

До таких “спільних” жінок, втім, не належить Ольга – бухгалтер, яка веде фінансову документацію бензозаправки. Її стосунки з Германом складаються так, що епізоди їхнього тілесного наближення (купання в річці, ночівля в закинутому піонерському таборі, напівсонні доторки до шкіри) сприймаються як найбільш нереалістичні події роману. Кохання потребує відстані, інакше – “все зіпсуєш”, – каже Ольга. “До кохання треба дожити”, – пише юна, досвідчена власниця Пахмутової. Здається, саме Ольга дає надію на те, що щось із юнацьких мрій і передчуттів у цьому світі може справдитися.

Жінок у романі виділено в особливу категорію, що має безпосередній доступ до таємниць життя і смерті.

Але повернімося до тих знаків, що їх отримує Герман у дорозі. Дивна розмова відбувається в потайній частині автобуса, що везе дрібних комерсантів із Харкова на Донбас: питання муринки до випадкового супутника, себто Германа, звичні й банальні, але її коментарі звучать як цитати зі стародавніх книг східної мудрості, як проникливі психоаналітичні висновки й передбачення:

– Куди ти їдеш? <…>

– Додому <…>

– А хто тебе там чекає?<…>

– Ніхто не чекає <…>

– Навіщо їхати туди, де тебе ніхто не чекає? <…>

– Я не надовго. Завтра поїду назад.

– Ти так боїшся туди повертатися?

– З чого ти взяла?

– Ти ще не встиг приїхати, а вже збираєшся назад. Ти боїшся.

<…>

– Думаю, ти так швидко тікаєш, оскільки забув усе, що з тобою було. Коли згадаєш, тобі буде не так просто звідти поїхати.

Процес згадування починається відразу після того, як муринка дає випити Германові “солодкого напою”. Першою йде в хід підсвідомість: уві сні Герман бачить пшеничні поля, що межували із передмістям, де виростав, літаки, аеродром, згадує безнадійні дитячі мрії. Далі, після приїзду на заправку (чи, як каже Герман – додому), естафету перебирає Коча – перший важливий дорослий у дитячій пам’яті після родичів і близьких, гроза мікрорайону, взірець для підростаючого покоління. За Кочею підключається Травмований – механік на заправці, який колись був кращим бомбардиром фізкультурного руху в містечку. За ним у пам’ять втручається Ольга. Вони збурюють минуле мимоволі, своєю присутністю. Вони не кажуть зайвого і не запитують. І водночас кажуть дуже важливі речі і запитують про визначальне. Вони допомагають Германові здійснити вибір: продати заправку і знову втекти до свого безпроблемного існування чи “згадати все” – залишитися вдома, “окопатися” й “відстрілюватися навсібіч”.

А тепер уявіть собі ваш подив, коли Герман, поїхавши на похорон до Кочиної тещі, у надмогильній промові пресвітера знов чує вже знайомі йому слова: “Навіщо їхати туди, де тебе ніхто не чекає? Навіщо тікати від тих, хто любить тебе? <…> Чому вчить нас ця смерть. Вона вчить нас, що потрібно вміти пригадати все, що було з нами, і що було з тими, хто поруч із нами. Це головне. Бо, коли ти все згадаєш, піти тобі буде не так просто.” Пресвітер майже дослівно виголошує фрази, що їх чув Герман від муринки в автобусі. Складається враження, ніби поминальну промову адресовано спеціально Германові: щоби підтримати його, розвіяти сумніви і страхи.

Германове повернення й пригадування часто супроводжують саме ці, ніби й випадкові, але, воднораз, важливі й визначальні для нього слова. Приміром, коли Герман з Ольгою їдуть добувати бюрократичний папірчик до колишнього директора нафтобази, щоби ним (папірчиком) відбивати напади рейдерів, то цей бадьорий старий “із ленінською лукавинкою в очах” питає: “Що з тобою таке, внучку? <…> Чому так легко віддаєш те, що належить тобі? [йдеться про навушники – М. К.-Ч.] <…> Потрібно захищати те, що належить тобі по праву, а то так і будеш ходити – без навушників, без бізнесу і партійного стажу. Зрозумів?” Так само можна згадати у цьому зв’язку випадкову розповідь невідомої по телефону про страх висоти, що завершується необхідними Германові на ту мить словами: “попустися”.

Слова, в яких, згідно з контекстом, ідеться про одне, означають для Германа зовсім інше – вони адресовані саме йому, вони його підштовхують, присоромлюють, розпружують; дають відповіді й підказки; вони його тримають.

Здається, весь світ говорить щось Германові, і вражає те, як Герман (Жадан) може це чути і бачити: “Небом пересипались чорні зірки, пробиваючи густе повітря й запалюючи суху траву <…> Я бачив, як коріння вперто пробивалось крізь висушений за літо ґрунт, тягнучись до води, що залягала глибоко, наче магма. Я бачив срібні жили води, які проступали тонко-тонко, омиваючи тіла померлих, закопані тут невідомо ким і не знати коли, прорізаючи чорноземи і рухаючись у темну безвість. Я бачив, як залягає глибоко в тілі долини чорне серце кам’яного вугілля, як воно б’ється, даючи життя всьому навколо, і як свіже молоко природного газу згортається в гніздах та підземних річищах, твердне й напоює собою в’язкі корені і як цими коренями рвуться вгору шаленство і стійкість, повертаючи стебла трави проти напрямку вітру”.

Багато визначає в романі земля. Йдеться про східне прикордоння, за яким починається порожнеча. Люди, які живуть на цій землі, “на просмолених пагорбах” і в залитих сонцем долинах, серед безконечних безнадійних кукурудзяних піль, на цих історичних і геополітичних протягах, приречені, ставши пліч-о-пліч, протистояти тим, хто хоче їх витіснити: відібрати бензозаправку, приватизувати занедбаний аеродром із “розбитим серцем асфальту”; чинити опір тим, хто просто примушує їх здатися перед відсутністю перспективи, “прогнутися” або виїхати – туди, де житиметься краще.

І, хоч як дивно, над цією землею поезія просто висить у повітрі. Вона промовляє вустами пресвітера у поминальній промові або виказує себе за посередництвом хвалебних пісень на весіллі чи на святкуванні народження пророчиці й рятівниці Моки, або ж долинає із давнини через африканські спірічуелзи у дивовижній зачитаній книжці «Історія і занепад джазу в Донецькому басейні». Прості слова, перемішані зі словами гімну срср, із зашифрованою циганською лексикою – про радість відходу (“Слався, наша Вітчизно, вільна і незалежна, слався, наш небесний Єрусалиме, дружби народів надійний оплот! Слово Ісуса, сила незрима, саре манула де таборо явена, романо законо припхенела <…>”); про чудо народження (“Ти, що з нічого виникла <…> і що прийшла нізвідки. Солодка, як світло, й невидима, наче ніч, <…> З зоряного неба зроблено твою голову. З місячних променів зроблене твоє праве око, з жовтого сонця – ліве. З комет та небесного каміння зроблено твої зуби. З жовтневого туману витворено твою шкіру. З дощів постали твої легені, а з посухи б’ється твоє радісне серце…” (читач подумає: звідки це?.. щось дуже знайоме?.. щось із стародавнього епосу?.. А через кілька сторінок натрапить на слова, ніби адресовані спеціально йому з цього приводу: “Невдячне заняття, пов’язане з пригадуваннями й зіставленнями”); про втому і любов (“Життя – це машина, яку зробили для нас, і ми знаємо, що не варто боятись цієї машини. Золоті цехи відкривають для нас свої брами. Високе небо пливе над нашими школами та крамницями. І все, що на нас чекає, – пустка і забуття, все, що на нас чекає, – любов і спасіння”). Поезія постає в романі як повнота відчуття життя.

Згадувана книжка про становлення джазу на Донбасі має чудодійні властивості. І в існування такої книжки, можливо, доведеться повірити, адже ми не сумніваємося ув авторській правдивості, коли довідуємося, що Болік, Гєрин друг по відмиванні грошей (наприкінці роману з’ясується його повне ім’я – Борис Колесніченко), слухає Паркера! Отже – Паркер: “Боря підсовував мені диски Паркера. Я слухняно ставив їх один за одним. Паркер рвав повітря своїм альтом. Його саксофон вибухав, ніби хімічна зброя, винищуючи ворожі війська. Паркер дихав через мундштук, видмухував золоте полум’я праведного гніву, його чорні пальці залізали до роз’ятрених ран повітря, витягуючи звідти мідні монети й сушені плоди. Прослухані диски я кидав до свого потріпаного шкіряного рюкзака”. Цей поетичний відступ у контексті реальності вражає несподіваною появою і раптовим зникненням, відсутністю стилістичних переходів чи бодай графічного відокремлення від решти тексту. Музика Паркера тут – органічна частина реальності: Паркер витягував пальцями мідні монети й сушені плоди – я кидав диски до рюкзака.

Так само не випадає сумніватися у правдивості ночі в монгольському таборі, у народженні Сивілою золотоокої дівчинки Моки (чи ж не Мокоші – язичницької слов’янської богині родючості й дощу?), бо все описано у подробицях і деталях, із реалістичною точністю (аж до такої дрібниці, як подарована новонародженій срібна печатка «ФК Шахтар»!), бо феєричне запаморочення настає лише на мить від галактичних дитячих пустощів (“діти стрімко пролітали повз дорослих <…> збивали з небес зірки довгими сухими палицями, і зорі, обсипаючись, мов горіхи, лунко бились об брезентові дахи наметів”) і значно сильніше спантеличує безшумне зникнення табору.

Здається, що автор розкручує реальність до краю, навмисне доходить у реалістичному письмі до такої межі, за якою вся ця реальність не витримує і з неї, як із надтріснутого яйця-райця, починають валити валом дивні картини безтілесних людей, чудернацьких істот; виростають із туману посеред простору, як гриби, намети біженського табору; виходять із пшеничного поля пілоти й механіки, викочують літак, із якого, як із пандориної скриньки, вистрибують “руді лисиці й чорні коти, голуби й чаплі <…> річкові жаби, <…> кажани”, а під час бездоганно реалістичного діалогу в лікарняній палаті, цілком на законних підставах – за посередництвом книжки – підключається дивна розповідь про джаз у Донецькому басейні…

Автор уникає адміністративних назв великих територій. У «Ворошиловграді», як вже зазначалося, є східне порубіжжя, Донбас, за ними на схід – порожнеча, а далі, за порожнечею – Китай; є минуле зі спогадами дитинства й теперішнє із генетично модифікованим “диким капіталізмом”. Минуле нагадує про себе не лише такими знаками, як Пахмутова чи трансформованими цитатами з гімну, не лише висить у Кочі на стіні, “в натурі”, як карта імперії, дбайливо змінена до невпізнання строкатими матеріальними слідами теперішнього, – в ньому, в минулому, заховано для оповідача щось надзвичайно цінне, визначальне для теперішнього і майбутнього.

Чого нас вчить «Ворошиловград»? – запитаємо себе, перефразовуючи слова пресвітера. Він вчить нас, що треба вміти пригадати все, що з тобою було, і тоді тобі буде не так просто піти; що найбільше, що нас об’єднує, – це простір і смерть; що дуже важливо – вчасно помолитися; що рятуючи близьку людину, раптом відчуваєш, як змінюються обставини і як вона починає рятувати тебе; що найголовніші речі – вдячність і відповідальність… Друге входження в життя головного героя супроводжується набуттям саме цих – простих і пронизливих істин.

“Цей роман для мене дуже важливий” – зізнався Сергій Жадан, презентуючи «Ворошиловград» на Львівському книжковому форумі. І додав: “ми з видавцями домовилися, що так я казатиму щоразу, коли виходитиме моя нова книжка”… (Щодо видавців, – а це найбільше українське видавництво «Фоліо», – то вони, схоже, вирішили не завдавати собі клопоту із обкладинкою книжки. Як на мене, фотографія бензозаправки не найкращим чином репрезентує зміст роману, окрім того, збивають із пантелику сигнальні написи “автозаправочная станция” і “бензин” на сфотографованій будівлі, бо сприймаються як частина заголовка.) Як це видно із зацитованого висловлювання Жадана, він і в романі часто повертає однозначне нібито висловлювання, якимось неочікуваним, несподіваним боком. Таким є й завершення роману: здається, головний герой повернувся – остаточно вирішив залишитися вдома, однак останні речення описують, як він виходить за межі містечка і відчуває відкритість перед собою нових доріг…

У романі «Ворошиловград» поглинута подієвою інтригою увага читача краєм ока фіксує знаки непроминального. Автор не акцентує на цих моментах, але у творі вони важать дуже багато. Маю на увазі невипадковість таких деталей, як вік головного героя; наскрізний мотив повернення, пам’яті; віщі знаки, що супроводжують його на шляху. Ніби обмовившись, автор каже одного разу про Ворошиловград як про небесне місто – “небесний Ворошиловград”. Це свідчить про своєрідний зсув чи трансформацію історії в романі: авторське співвіднесення старозавітного і сучасного людського шляху до обіцяного небесного Єрусалима.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Дмитро Шульга (джерело: Р.К.С.)

весь Кіровоград :: 23 сентября 2010

22 вересня Сергій Жадан у рамках всеукраїнського туру на підтримку книги “Ворошиловград” презентував новий роман і в нашому місті. Перед зустріччю з читачами у Кіровоградській обласній науковій бібліотеці імені Д. Чижевського Сергій поспілкувався з журналістами. Ось що письменник розповів про свій новий роман:

“У мене остання книга прози вийшла у 2006 році, була певна пауза, заповнена написанням віршів — за цей час вийшло три поетичні книги. Власне, ідея роману виникла 2-3 роки тому. Я якось дуже довго й обережно до нього підходив, тому що розумів: потрібно ... [ Показати всю рецензію ] кудись рухатися, щоб книга не повторювала попередню. Була ніби перша спроба написати цей роман, вона була доволі невдалою — і все, що написав, я знищив. А вже з другої спроби з'явився цей текст, який і вийшов у вигляді книги. Як мені здається, книга справді відрізняється від моєї попередньої прози: роман вийшов більш меланхолійний, більш ліричний, більш наповнений усілякими соціальними реаліями, у ньлого доволі суттєвий соціальний контекст.

Розповідати, про що книга, мабуть, справа невдячна, це роман з купою персонажів, з купою усіляких подій і перипетій... Скажімо так: він про невеличке містечко на сході України, про українсько-російський кордон і про людей, котрі на цьому помежів'ї намагаються якось облаштуватися, дати раду собі, своєму минулому й своєму майбутньому. Головного героя звати Герман Корольов, це людина, якій за 30, яка вже фактично сформувалася, яка має своє громадське, політичне, соціальне й особисте життя, у якої ніби все гаразд у житті, але на яку раптом звалюється купа проблем. І він намагається ці проблеми вирішити, а для цього йому потрібно повернутися в те маленьке містечко, де він народився і виріс — фактично, це таке собі повернення в минуле, повернення в порожнечу, потрапляння в часову діру, звідки він намагатиметься вибратися. Це роман про пам'ять, про важливість пам'яті, про безперервність пам'яті, про те, що потрібно пам'ятати все, що з тобою було, і це тобі дозволяє якось формувати своє майбутнє. Роман про те, що потрібно захищати себе, своїх близьких, свої принципи, свою територію, своє минуле, своє майбутнє. Це роман про опір, роман про протистояння, про захист своїх принципів від зовнішнього тиску”.

“Не було якоїсь конкретної події, яка б надихнула на написання роману. Оскільки доводиться спостерігати за життям країни, накопичується якийсь матеріал, з'являються певні теми, які цікавлять і з якими продовжуєш працювати. Мені завжди було цікаво працювати із соціальними темами, себто реагувати на якісь виклики. Тому хотілося б написати книгу, у якій була б присутня соціальна тематика. У “Ворошиловграді” є соціальна тематика: тут є бізнес згаданого вище Германа Корольова, і на цей бізнес відбувається рейдерська атака. Фактично, це роман про рейдерство. У нас про рейдерство мало хто пише, у нас взагалі в українській літературі соціальної тематики ніби немає. Як правило, пишуть або про любов, або про наркотики, а мені натомість хотілося написати про соціальне”.

“Мені здається, що “Ворошиловград” не припаде до душі тим, хто уподобав “Депеш мод”. Є категорія читачів, які читають ”Депеш мод” і більш нічого не читають. Як правило, це люди, які реагують на гумористичні ситуації в літературі, на кількість ненормативної лексики... Звичайно, було спокуса після “Депеш мод” продовжувати писати в такому ж фарватері, але мені здається, що це шлях найменшого опору, мені це нецікаво. Себто я розумію, що відсікаю частину читачів, не йдучи назустріч їхнім смакам, але принаймні мені так цікавіше. Я спостерігаю, що зараз на презентації приходить частина публіки, якій цікаво почути якісь гумористичні, веселі ситуації, а тут нічого смішного немає. І вони такі розчаровані йдуть, говорять, що було нецікаво. Цей роман — він не гумористичний, він більше меланхолійний, більш ліричний, тому я думаю, шанувальникам “Депеш мод” він, можливо, не сподобається. Але нічого не поробиш! Принаймні, з мого боку це чесно”.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ірина Славинська (джерело: BBC)

Книжкова премія Української служби Бі-Бі-Сі "Книга року Бі-Бі-Сі" представляє кожну з 32 книжок Довгого списку (претендентів на звання Книги року): обкладинка, перша сторінка тексту, фото автора та короткий відгук одного чи кількох експертів.

Сергій Жадан народився в 1974 році на Луганщині. Тоді Луганськ називався "Ворошиловград" - так, як називається остання книга Жадана, яка претендує на звання "Книги року Бі-Бі-Сі 2010". Проте живе й пише він у Харкові, і дехто навіть говорить про "харківську школу" в сучасній українській літературі, на чолі з Жаданом.

Сергій Жадан - поет, прозаїк, есеїст, ... [ Показати всю рецензію ] перекладач. Автор, серед іншого, поетичних збірників "Цитатник" "Генерал Юда", "Пепсі", "Балади про війну і відбудову", "Марадона".

Серед його прози також - "Біг Мак" (2003), "Депеш Мод" (2004), "Anarchy in the UKr" (2005), "Гімн демократичної молоді". Клацнути Книга вибраних творів Сергія Жадана "Капітал" стала Книгою року Бі-Бі-Сі 2006 (у 2005-2006 роках правила премії дозволяли участь у конкурсі збірок і публіцистики).

Клацнути Тут можна читати і слухати інтерактивне інтерв'ю з Сергієм Жаданом та Вірою Агеєвою (тоді Сергій Жадан, як переможець попереднього року, був членом журі книжкової премії) на хвилях Бі-Бі-Сі (2007 рік).

Експерт Бі-Бі-Сі, блогер "Української правди" Ірина Славінська представляє роман Сергія Жадана "Ворошиловград".

"Прекрасний роман із усіма можливими чеснотами: сюжет, голос оповідача, вдале місце дії. Мені особисто після прочитання захотілося поїхати в гості до родичів у Харківську область.

Безперечним новаторством Жадана є те, що він примудрився написати той-таки трендовий, але "не такий поморочений" текст про пошуки генетичної пам’яті. Хочеться відзначити плідне використання autofictionality - сплітання повністю особливої та нової художньої реальності з фрагментів об’єктивної дійсності.

Трохи напружив невластивий Жадану дидактизм, але пафос вдалося згасити низкою вдалих гумористичних, іронічних і сатиричних епізодів. З корисних дидактичних меседжів відзначу хіба що ідею "не кидайте одне одного".

Ще ніколи Жадан не був таким Жаданом".
Автор Сергій Жадан

Автор Сергій Жадан

Експерт Бі-Бі-Сі, журналіст і депутат Ольга Герасим'юк - про "Ворошиловград".

"Я не лiтературний критик. Я книжки їм i п'ю. А також вони замiняють менi транквiлiзатори й знеболювальне, а ще - "од голови", як кажуть у мене, в моєму Пирятинi. Тому й говорити про Жадана можу виключно з цих партикулярно позицiй.

"А стояв передi мною, просто бiля мого крiсла, важкий i гарячий, нiби серпневе повiтря, Iкарус. Цей запах нi з чим не сплутаєш, так пахнуть трупи пiсля воскресiння".

Цей Iкарус кривавого кольору, що в якомусь мiсцi роману перехняблено став на всi колеса, як пес, що обтрушується пiсля купання, важко перевiв подих, перемкнув швидкiсть, i поповзом рушив на мене. З автобусного нутра повiяло смертю i нiкотином. Цей перeмазаний гряззю i кров'ю грiб на колесах знайомий менi iз юностi.

Я влiзала в те нутро, забите несвiжими тiлами подорожнiх так щiльно, що нiхто не тримався руками нi за що - всi стоячи лежали одне на одному... Я втягувала туди за собою сумку, напхану картоплею й закатками, я звично ковтала сльози ненавистi до цiєї дороги з дому до Києва, в унiверситет, задля якої пiсля вихiдних у батькiв мусила вставати о 4 i тягти по-темному пiшки оту центнерну сумку з харчами на станцiю, де нiколи не було бiлетiв на цей смердючий Iкарус, i треба було ще й "рiшать" його з водiєм за троячку в кишеню...

Я читаю Жадана й не плачу, а щось таке ... Сьогоднi, коли приїжджаю додому з Києва, який бiльше не ненавиджу, зупиняю авто на пирятинськiй станцiї ( фiгурально це там само, куди вiтрами авантюри втягло у воронку Германа) й подовгу дивлюся на платформу, де вже постирали й зачовгали мої слiди... А потiм повiльно iду мiстом i думаю - про те, що "хочу вiдновити авiацiйнi перевезення в цьому мiстi, де всi виявилися cлабаками й за***нцями i дозволили нагинати себе рiзним м***кам".

Я давно хочу пiдiрвати бомбосховище пiд своєю школою, якою маскували цей об'єкт, i щоби знову напроти мого дому був зоопарк, де тепер хати й городи, а про зоопарк у мiстi i про мавпу, яка тодi в дитинствi була весело показала менi гидкий червоний зад, пам'ятаю тiльки я.

Словом, я читаю Жадана й хотiла би йому сказати, що курка як вiсник cмертi все ще гребеться й кокоче на запилених вулицях тих дiр, з яких нас винесло й розкидало по мiсцях сексесу або кому-як. Бо, як правильно написано на ст.29, всi ми хотiли стати пiлотами. Бiльшiсть iз нас стали лузерами. I все ж деякi з нас, скидаючись на танкicтiв, чий танк згорiв, але бажання воювати лишилося, по щастю чи бiдi звалюються назад у своi дiри, i там таки розумiють, що й нинi ми не ми - як не знайдемо свої слiди на зачовганiй платформi cвого минулого й не залишимося там до якогось наступного вiвторка невiдомо наскiльки усiєю своєю потрьопаною душею, до якої дiйшло: любити навчилася оце тут.

Не думаю, що Жадан збирався витиснути з мене усi цi химинi кури, але хороший художник i не мусить вiдповiдати за кожного, хто сякається сльозами в носовичок бiля його картини чи намагається надряпати в її кутку ( чисто для себе): "Вася був тут теж".

Експерт Бі-Бі-Сі Віра Агеєва, професор УКМА, пише про роман Жадана.

"Роман Сергія Жадана “Ворошиловград” - про молоду людину, яку обставини виштовхують з узвичаєного щодення: треба повертатися до рідного міста, бо раптом безслідно зник брат, а на його бізнес претендують якісь невідомі. Це повернення стало для героя Жадана ностальгічною подорожжю в дитинство.

І якраз спогади породжують відчуття зрідненості і з містом, і з людьми, які потребують допомоги й захисту, але й самі готові прийти на допомогу, коли тобі без неї не обійтися. “Ми змушені рятувати тих, хто нам близький, не відчуваючи іноді, як змінюються обставини і як нас самих починають рятувати близькі нам люди”.

Одна з героїнь вважає, що десь з цього і починається любов. У цій фразі, може, ключ до всього роману, жорстокого, іронічного й сумовито-просвітленого".

[ Згорнути рецензію ]