Халявний квиток до Ворошиловграду.

 
Халявний квиток до Ворошиловграду
Книжки за жанрами

Всі книжки (1552)

Колонка

Проект з "Родимками" Іри Цілик - дещо інакший. Це була настільки вдала Ірина книжка (а ми знаємо, що говоримо, - не інтуітивно, а за статистикою), що нам було дуже шкода, що вона розійшлася в такій малій кількості друкованих примірників, більшість читачів надали перевагу скачуванню умовно безкоштовної електронної версії, не переймаючись запропонованою післяплатою. Авторам не звикати. Але кількість і тривалість цих скачувань навіть після того, як книжку припинили рекламувати в мережі, примушували нас шукати іншого продовження цій історії.

Новий проект реалізовуватиме освітні програми у сфері літератури, книжкової справи, літературного менеджменту та дотичних сферах суспільного життя, які пов’язані з роботою над текстом.

Отож, в нашому випадку кожен двадцятий захотів скачані електрони матеріалізувати в паперовій версії. Оце і є „рекламна користь” від вільного розповсюдження інформації (піратів), щоправда, непряму рекламу не так вже й легко, а пряму шкоду теж неможливо порахувати, бо значна частина тих, хто скачував, просто не отримала б доступу до паперової книжки, навіть якщо дуже хотіла б: книжка була на полицях переважно київських книгарень та мережі книгарень «Є».

Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Рецензія

01.03.2011

Рецензія на книжку:
С.Жадан. Ворошиловград : роман

Як би це сумно не звучало, але Жадан подорослішав (це щоб не сказати, постарів), а заодно з тілом, цьому фізичному процесові підкорилася і така абстрактна субстанція, як літературний герой.

Це другі думки, які виникли під час читання найновішого на сьогодні його роману «Ворошиловград». Перші думки були про незнищенність матерії і вічно молодого та вічно нетверезого митця, який не кине бухати принципово, щоб просто не дожити до старості для підтвердження крилатого вислову.

Перших сторінок тридцять ковтнулися, як перших три стопарики під час зустрічі з давнім приятелем через багато років. Але відтак розмова переходить у інші площини і уповільнюється, як у втомлених рівнинних річках, де вода тече лиш тому, аби її не назвали ставком (совком). І коли спочатку тобі не вірилось, що персонажам, як і авторові далеко за тридцять, то до сторінки вісімдесятої розумієш увесь флегматизм такого безрадісного і рутинного життя, що оточує персонажів роману Сергія Жадана. Однак Жадан, хоч і постаршав, але не постарівся і не зійшов на мемуари, яко свого часу утнув Андрухович у «Таємниці». Правда, Жаданові ще не п’ятдесят. Хоча Андруховичу у 2007-му теж п’ятдесяти не було…

А ще сама назва роману «Ворошиловград» наводить на думку про ностальгію за совком і за колишньою назвою Луганська, що наштовхує на паралелі з творчістю того-таки Андруховича, який настирливо культивує попередню назву рідного міста, не зрідка наголошуючи, що живе у Івано-Франківську, а народився у Станіславі.

Роман нагадує халявний квиток до Ворошиловграду, з яким можна не те що доїхати до уже-таки неіснуючого міста (те що на його території зараз розташований обласний центр, ще не значить, що він є тим самим містом), а навіть не захотіти повертатись, бо настільки щемко описане тамтешнє життя, що можна полюбити свою країну навіть без кокаїну і навіть якщо основна дія відбувається таки не у Ворошиловграді, а у провінційному містечку і на в’їзді до нього, правда у тих-таки східноукраїнських широтах.

Такий собі добрий пригодницький роман з нестерпною легкістю читання, коли ковтаєш, ковток за ковтком, як халявне палене мартіні, адже воно таке солодке, нехай і палене. Та, здається, не на сюжет автор робив ставку, бо, попри певну динамічність і колоритність сцен, головна лінія не така вже й вибаглива. Найточніше її ілюструє та ж таки анотація (здається, перша адекватна анотація до Жаданових книг): «Одного разу ти дізнаєшся, що твій брат зник у невідомому напрямку, приятелі займаються фінансовими аферами, а бізнес намагаються перекупити представники незрозумілих структур. Реальність виявляється хисткою та зникомою, життя робить крок убік, і ти несподівано опиняєшся поміж своїм минулим, де на тебе чекають друзі, й майбутнім, де на тебе чекають вороги».

До Германа Корольова (помічника чиновника середньої ланки) о п’ятій ранку телефонує такий собі Коча, а, власне, працівник заправки, якою володіє його брат, і каже, що цей самий брат поїхав чи то в Берлін, чи то в Амстердам, а він самостійно справитись ніяк не годен. Відповідно Герман рулить на заправку, щоб за день-два розрулити справи і швиденько повернутись на роботу, але не все склалося, як гадалося. Герман зависає на довше, а власне, назавжди, всіляко борючись з перешкодами, які стають на його шляху, і майже завжди виходячи сухим з води, хоча в річці він таки змок, так само, як під дощем, але цим особливо не переймався, бо, скажімо, на річці його більше хвилювала братова бухгалтерка Ольга у мокрому одязі, що прилип до шкіри і увиразнив контури тіла. Ще кілька майже романтичних сцен кохання з сестрами Тамарою і Тамілою у ванній після похорону матері котроїсь із них, незважаючи на те, що котрась з них є дружиною його на той час уже товариша Кочі; ще один епізод з шістнадцятирічною сусідкою зі станції Катею, яка, шукаючи відради, після того, як бандюки, котрі хотіли викупити Германову заправку, повісили Катину вівчарку Пахмутову на тій таки заправці, потрапляє у Германові обійми; плюс любовна сцена двох лесбійок, у якій Герман не те що не брав участі, а навіть відвернувся до стіни. На цьому і вичерпується все кохання, натомість маємо багато любові. Передовсім до життя.

Позаяк від трійці нікуди не дітися, то виділяємо три сегменти: це оповідь від оповідача (першої особи, якою в романі виступає Герман), діалоги між персонажами і ліричні відступи оповідача, де важко розмежувати розмисли-рефлексії Германа і взірці поетичної творчості автора, які ми мали змогу спостерігати в його збірках лірики.

Ще у рецензії на перший роман Сергія Жадана «Депеш Мод», Богдана Матіяш зауважувала, що не годна говорити про Жадана, як про прозаїка, бо його проза всуціль поетична, хоча в тому тексті, порівняно з нинішнім «Ворошиловградом» було доволі багато прози в хорошому сенсі. А тут маємо такі ліричні відступи, що з них сміливо можна робити верлібри і видавати окремою книжкою. Перше ж речення: «Телефони існують, аби передавати ними різні неприємності». «Зелені пагорби тяглись по обидва боки траси, травень був теплий і вітряний, птахи перелітали з одного поля на інше, пірнаючи галасливими зграями в повітряні потоки. Попереду, на обрії, сяяли білі багатоповерхівки, над якими палало червоне сонце, схоже на гарячий баскетбольний м’яч,» – читаємо на 17 сторінці. «Дорога перетікала зеленими пагорбами й залитими сонцем, ніби гіпсом долинами,» – це вже 164-та, або ж на 244-й: «Пісок в одязі й на зубах, тиша, котра зупиняла кров і згущувала сни, так що вони перетікали з одного в інший…»

Така в нас поезія. А найцікавішими, як на мене, є діалоги, тому цитувати їх не буду (самі почитаєте), хіба зауваження щодо лексики – справа в тому, що всі вони з країни Жаданія і розмовляють лише рідною мовою, що не завше виглядає природно.

Щодо оповіді від першої особи, то вочевидь автор подумав, що позаяк він постаршав, то можна й моралізаторством зайнятися. Звісно, воно помірне, але, здається, це перший твір такого штибу в сучасній українській літературі. Правда, не знаю, як цей жест розцінювати: як подвиг (нарешті хтось зважився!), чи як «чувак, шо ти гониш?» (типу трава дається взнаки, себто «трава проростає»). Візьмімо шматок із розмови з пресвітером, коли останній мовить: «Я хочу сказати, що є речі, важливіші за віру. Це вдячність і відповідальність. Я до церкви, насправді, випадково потрапив. Просто мені взагалі не було куди йти.

<…>

Я навіть не знав, що відповісти.

– Ти зараз куди? – запитав він.

– Потрібно закінчити деякі справи, – відповів я. – Дуже важливі.

– Давай, – підтримав він мене. – В разі чого телефон мій знаєш.

– Значить, говориш, вдячність і відповідальність? – перепитав я його.

– Так, – ствердно кивнув він у відповідь. – Вдячність. І відповідальність.»

Вочевидь Жадан подумав, що оскільки він вже майже зрілого віку, то можна повимахуватись, що він, власне і зробив у новому романі. Хоча, попри можливі недоліки, роман класний і добре «похавається» старим шанувальникам творчості Сергія Вікторовича. А якщо додасть нових шанувальників, зокрема всяких сектантів і бандюків, то «вошше» буде круто.

Ця рецензія надійшла на конкурс літературних критиків, який книжковий портал «Буквоїд» проводить спільно із видавничим домом «Most Publishing» , видавництвом «Грані-Т», магазином «Читайка», літературним конкурсом "Коронація слова" та Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця».

Віктор Грушецький

(Джерело: Буквоїд)

Реклама
Rambler's Top100