Небесний Ворошиловград.

 
Небесний Ворошиловград
Книжки за жанрами

Всі книжки (1552)

Колонка

Проект з "Родимками" Іри Цілик - дещо інакший. Це була настільки вдала Ірина книжка (а ми знаємо, що говоримо, - не інтуітивно, а за статистикою), що нам було дуже шкода, що вона розійшлася в такій малій кількості друкованих примірників, більшість читачів надали перевагу скачуванню умовно безкоштовної електронної версії, не переймаючись запропонованою післяплатою. Авторам не звикати. Але кількість і тривалість цих скачувань навіть після того, як книжку припинили рекламувати в мережі, примушували нас шукати іншого продовження цій історії.

Новий проект реалізовуватиме освітні програми у сфері літератури, книжкової справи, літературного менеджменту та дотичних сферах суспільного життя, які пов’язані з роботою над текстом.

Отож, в нашому випадку кожен двадцятий захотів скачані електрони матеріалізувати в паперовій версії. Оце і є „рекламна користь” від вільного розповсюдження інформації (піратів), щоправда, непряму рекламу не так вже й легко, а пряму шкоду теж неможливо порахувати, бо значна частина тих, хто скачував, просто не отримала б доступу до паперової книжки, навіть якщо дуже хотіла б: книжка була на полицях переважно київських книгарень та мережі книгарень «Є».

Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Рецензія

26.02.2011

Рецензія на книжку:
С.Жадан. Ворошиловград : роман

Сьогодні мова не про місто, а про книжку.

Міста з назвою Ворошиловград давно немає; однак є Ворошиловград як символ, міф, причому не обов’язково політичний; Ворошиловград як певна історія життя чи, скоріше, контекст такої історії. Історія, розказана Сергієм Жаданом у новому романі «Ворошиловград», відзначеному премією ВВС, рівним чином соціальна і метафізична, лірична і жорстка. Ця історія може трапитися будь з ким — і водночас вона небанальна настільки, наскільки є небанальним життя у небезпечній близькості до кохання і до смерті.

Про книжку як простір і простір як оповідь ми розмовляємо сьогодні з автором «Ворошиловграда».

— Що за місцина описана у «Ворошиловграді»?

— Це Старобільськ, моя «мала батьківщина». Хоча в романі цієї назви ніде немає, але хто бував на Старобільщині — відразу ж упізнає цю долину щастя, з крейдяними берегами та кукурудзяними видноколами. Я дуже люблю це містечко, хоча насправді жив там не так довго. Це місто має надзвичайно цікавий «бекграунд» — історичний та культурний. Можливо, я колись напишу про нього історичний роман. Скажімо, про перебування там Нестора Івановича Махна восени 1920 року.

— Чому ти вирішив писати саме про неї?

— По-перше, мені завжди не вистачало присутності цієї території в українській літературі. Та й не лише в українській. Не вистачало включеності цієї топоніміки в літературну традицію. Хоча, знаєш, за часів мого дитинства в Старобільську «жили й творили» троє справжніх поетів, члени спілки — двоє україномовних і одна авторка, яка писала російською. Вони регулярно писали поезії, присвячені природі рідного краю, його трударям, його виробничим звитягам. Все це друкувалося в місцевій районній газеті й виходило окремими збірочками. Мене це завжди страшенно зворушувало — існування такої «локальної літератури», поезії місцевого вжитку, яка не завжди потрапляла навіть на книжкові прилавки обласного Ворошиловграда. По-друге, мені здається, що цей ландшафт, фактично степовий і малонаселений, добре надається до опису, до відтворення і вміщення в нього персонажів. Тому що в більш урбаністичних умовах чи в якихось лісових та прибережних декораціях вони (персонажі), поза сумнівом, мали б діяти цілком інакше.

— Який стосунок ці місця мають до реального Луганська?

— Ну, Луганська-Ворошиловграда в романі насправді немає, це такий оптичний обман — назва не зовсім відповідає змісту книжки. Ворошиловград тут присутній як певне-місце-поза-текстом, власне, як контекст, котрий є важливим для розуміння природи вчинків персонажів. Це такі поштові листівки з минулого, з адресами, на які вже не можна відписати, оскільки таких адрес давно не існує. Така собі метафора минулого, що поєднує й пов’язує всіх спільністю вчинків та відповідальності. Ясна річ, до реального радянського обласного центру це все не має стосунку.

— Наскільки сильно ця місцина піддалася художньому переосмисленню?

— Мені хотілося, щоб вона лишилася пізнаваною. Навіть для тих, хто її ніколи не бачив. Хотілося зберегти певну пейзажну автентику, доповнивши її універсальними метафорами.

— Якщо повернутися від універсального до особистого — це, вочевидь, твій віковий краєвид.

— Так, це мої дитинство та юність. Якщо припустити, що ландшафти впливають на наш світогляд, на наш, скажімо, темперамент та окомір, то ландшафтна безкінечність та часові заглибини, звісно, великою мірою відповідають моєму розумінню світу. Ну, й постійна присутність десь поруч транзитних зон, безперечно.

— Які емоції пов’язують тебе з тими місцями тепер, коли ти доросла людина з певним досвідом, коли ти маєш стосовно них дистанцію?

— Дистанція, поза сумнівом, присутня — все-таки я там давно не живу, хоча й регулярно там буваю. Очевидно, ця відстороненість, дистанційованість дозволяють говорити про ці місця з ніжністю, не впадаючи в пафос, і з жорсткістю, не впадаючи в обвинувачення. Мені цікаво слідкувати за тими трансформаціями, котрі там відбуваються; цікаво спостерігати, як місцевий темпоритм співвідноситься з темпоритмом решти країни; наскільки час в цій частині нашої країни загусає й сповільнюється; наскільки він прискорюється в певні моменти; як це впливає на жителів цих містечок тощо.

— Чи має оте конкретне містечко бодай якусь власну літературну міфологію?

— Безперечно. Скажімо, в Старобільську стоїть пам’ятник Остапові Бендеру, оскільки нібито саме це місто описане в «12 стільцях» як Старгород. Крім того, тут певний час жив Гаршин. Тут народився Іван Світличний, десь зовсім поряд воював у гайдамацьких загонах молодий Сосюра, про що йдеться в його спогадах. Але якимось дивним чином ця територія й надалі лишається, за великим рахунком, не вписаною в загальний текст. Мені видається, що подібна вписаність є необхідною і самій літературі, й цій території зокрема. Інакше лишаються пустоти, які позбавляють цю країну об’ємності та ваги. Ми існуємо ніби в певному вакуумі, в просторі, позбавленому фіксованості, фактично не ідентифікованому просторі.

— А там більше натхнення для поета чи для прозаїка?

— Скоріше для історика. Мені здається, це справді надзвичайно цікава територія, котру не варто ігнорувати.

— Пропоную поговорити про той «Ворошиловград», що описаний у тебе, що дав назву книжці. Чи можна вважати це місто так само письменницьким витвором, як, наприклад, Ялівець у Прохаська?

— Ну, все-таки не Ворошиловград, я вже про це сказав. Порівнювати це з письменницькими витворами, мабуть, не варто — я ж описав реальне місто, яке можна при бажанні пізнати, можна проїхатись маршрутом героя, можна віднайти описані будівлі в реальному житті. Хоча, звісно, в книжці багато речей, будинків, вулиць, пейзажів та панорам мають дещо видозмінену перспективу, їхнє бачення є доволі авторським й може на перший погляд видатись просто вигаданим. Частково так воно і є, хоча, знову ж таки, я не так вигадував, як пригадував. Пам’ять не обов’язково має бути точною. Головне — щоб вона була щедрою.


ФОТО З САЙТА NEWZZ.IN.UA




СТАРОБІЛЬСЬК — НЕ КНИЖНИЙ, А ЦІЛКОМ РЕАЛЬНИЙ



ФОТО З САЙТА 1001DOROGA.RU




У СТАРОБІЛЬСЬКІ МАЛОНАСЕЛЕНІ ПЕЙЗАЖІ ГАРНО ВПИСУЮТЬСЯ ЛІТЕРАТУРНІ ПЕРСОНАЖІ


— Чи можна вважати описаний тобою простір — простором фронтіру, тобто такого міфологічного кордону між містом і прерією, між територією бодай мінімального порядку й диким степом?

— Безперечно, прикордонність цієї території є важливою її характеристикою. Хоча я б не говорив, що мова йде про межування з диким степом. Скоріше мені хотілося відтворити за допомогою слів такий транзитний протяг між різними частинами реального. Фактично територія, котра починається за кордоном, у цьому випадку виступає певним потойбіччям, такою собі територією мертвих, з якими в місцевого населення налагоджені добрі стосунки й тривалі фінансові зв’язки. Ясна річ, тут не йдеться про реальну геополітику, скоріше — про геопоетику, про яку так любить говорити мій приятель Ігор Сід. Мені здається, це один із ключових образів книжки: кордон як межа між країнами, як межа між живими й мертвими. Як межа між теперішнім та минулим. Відповідно, перевізники в цьому випадку виступають не просто контрабандистами з певною, яскраво вираженою соціальною функцію, а скоріше сталкерами, вісниками смерті, медіаторами, котрі спілкуються з мертвими, забезпечуючи безперервність їхнього контакту з живими.

— Інколи по цій місцині проходять дивні кочові процесії: невідомо з яких країв, невідомо куди. Хто вони, звідкіля приходять і чому саме там?

— Там різні процесії проходять. Скажімо, на початку книжки герою раптом трапляється побачити дивну ходу незрозумілих персонажів, котрі насправді визначають подальші події й подальшу появу героїв — і живих, і мертвих, і ненароджених. Це такий перший привіт головному герою, перша звістка про те, що він потрапив у потрібне місце і в потрібний час і що йому вже відкрилися шлюзи минулого, з яких можуть будь-якої миті вийти всі, кого він пам’ятає і кого він уже встиг забути. А, скажімо, поява в другій частині монгольського кочового табору озвучує метафору постійного руху, невкоріненості, проминущості одних і прив’язаності до цієї території інших. Це знову ж таки протяг, за яким герой відчуває дихання часу. Таке повторення великого переселення народів, котре ніби ілюструє ось цей поділ героїв на тих, хто лишився, і тих, хто пішов.

— Ти створив цілу галерею характерів. Що це за люди, на твою думку, що їх об’єднує? Що таке отой дикий або, інакше кажучи, непокірний «ворошиловградець»?

— Дмитре, там дуже різні герої. Мені хотілося спроектувати таке собі старозаповітне суспільство, котре би трималося певних родових звичаїв та ритуалів і саме ними керувалося б у повсякденному житті. Тому кожна соціальна група, кожне територіальне чи професійне коло живе за своїми особливими правилами, правила ці доволі патріархальні, хоча сама ця патріархальність трактується доволі іронічно. У будь-якому разі всі позитивні герої цієї книжки, вони не дикі, вони скоріше осілі, й саме цією осілістю визначається їхня солідарність та взаємопов’язаність.

— З іншого боку, оті характери, що описані у тебе, — чи багато їх у реальності, там?

— Насправді я не думаю, що реальність там якось сильно різниться від будь-якої іншої реальності. У нас у всіх багато спільного, просто ми звикли звертати увагу на відмінне. Можливо, я в деяких випадках ідеалізую своїх героїв, але так чи інакше — я писав про живих людей, людей, яких знав і любив.

— Чи можна сказати, що книжка «Ворошиловград» — не про те, як людина змінює простір, а про те, як простір змінює людину?

— Або про те, як людина співіснує з простором, змінюючись разом із ним і змінюючи його разом із собою.

— Тож у чому краса цього простору?

— Я би говорив не про красу, а про інтригу. Мені здається, інтрига цієї території полягає в її певному затемненні, недоговореності, в її постійному випаданні з контексту. Мало хто знає, що там насправді відбувається, тим більше — мало хто розуміє, що там відбувається. Я, звісно ж, теж мало що знаю і мало що розумію. Але не втрачаю інтересу.

— Ти практично не згадуєш імені міста, хоча не раз описуєш його. Чому?

— Мені не хотілося писати туристичний путівник. Ця книжка дещо про інше, тому назва міста насправді не є аж такою важливою.

— І все ж таки, єдиний раз, коли виникає назва, — це рядок про небесний Ворошиловград. Чому саме така метафора?

— Знову ж таки — мова про географію, яка зникає, вислизає тобі з рук, розчиняється в пам’яті, займаючи своє місце поміж певних потойбічних небесних фантомів. Це якісь такі речі, про які варто пам’ятати, проте зовсім не обов’язково їх документально відтворювати.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК

(Джерело: День)

Реклама
Rambler's Top100