«Книга-2010»: Небесний Ворошиловград або психопатологія повсякденного життя Сергія Жадана.

 
«Книга-2010»: Небесний Ворошиловград або психопатологія повсякденного життя Сергія Жадана
Книжки за жанрами

Всі книжки (1552)

Колонка

Проект з "Родимками" Іри Цілик - дещо інакший. Це була настільки вдала Ірина книжка (а ми знаємо, що говоримо, - не інтуітивно, а за статистикою), що нам було дуже шкода, що вона розійшлася в такій малій кількості друкованих примірників, більшість читачів надали перевагу скачуванню умовно безкоштовної електронної версії, не переймаючись запропонованою післяплатою. Авторам не звикати. Але кількість і тривалість цих скачувань навіть після того, як книжку припинили рекламувати в мережі, примушували нас шукати іншого продовження цій історії.

Новий проект реалізовуватиме освітні програми у сфері літератури, книжкової справи, літературного менеджменту та дотичних сферах суспільного життя, які пов’язані з роботою над текстом.

Отож, в нашому випадку кожен двадцятий захотів скачані електрони матеріалізувати в паперовій версії. Оце і є „рекламна користь” від вільного розповсюдження інформації (піратів), щоправда, непряму рекламу не так вже й легко, а пряму шкоду теж неможливо порахувати, бо значна частина тих, хто скачував, просто не отримала б доступу до паперової книжки, навіть якщо дуже хотіла б: книжка була на полицях переважно київських книгарень та мережі книгарень «Є».

Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Рецензія

26.02.2011

Рецензія на книжку:
С.Жадан. Ворошиловград : роман

У луганській книгарні «Буклет», щоб купити новий роман Сергія Жадана «Ворошиловград» (Харків: Фоліо, 2010. – 442 с.), треба заздалегідь зробити замовлення. Адміністратор магазину Інна Озерова говорить, що вони отримують недостатню кількість примірників і тому не можуть задовольнити всіх охочих купити цей твір. Київська газета «День» віднесла його до «важливих книг 2010 року, які читають». Одночасно з цим вона повідомила, що Бі-Бі-Сі визнала цей роман книгою року (День. – 30 – 31 грудня 2010 р.).

«Книга-2010»

Я купив цю книжку випадково. Про Сергія Жадана я знав вже декілька років як про молодого письменника (народився в Старобільську Луганська обл. в 1974 р.).

Навіть його бачив і чув, коли він приїздив до Луганська разом з Юрієм Андруховичем і Любком Дерешем.

Тоді в обласному українському драмтеатрі він читав свої вірші. Запам’яталися «Гриби Донбасу». Запам’яталися, але й сформували до самого поета стійку відразу. Під час поїздки Донецькою областю йому сказали, що в якійсь закритій шахті вирощують гриби. І він нафантазував на наркотичні теми. Мені завжди неприємно, коли Донбас змальовують краєм збоченців, грубо підігруючи очікуванням певної частини української публіки. Від Жадана цього не очікував, адже він сам, здається, не такий вже й далекий фактом народження від Донбасу. І я вирішив, що цього «дрібного капосника» читати не буду. Але, побачивши його новий роман, не стримався : стало цікаво, як же він сприймає свою малу батькивщину. (Десь в глибині душі сподівався, що в романі буде якесь свіже бачення). Адже, Донбас вже перезрів у семіотичному сенсі, а адекватного культурного усвідомлення так і не набув.

Початок роману давався важко. Тривалі міркування на тему, для чого створені телефони, які можуть нас розбудити о п’ятій ранку, були банальними і позбавленими смаку. Десь на двадцятій сторінці я кинув книжку і не згадував про неї декілька днів. Потім гору взяла відповідальність. Змушував себе читати по двадцять сторінок, але згодом відчув, що мені вже цікаво і не хочеться відриватися, поки не дочитаю. Це щось схоже на вживання сільського самогону, або молдавського коньяку «Білий лелека». П’єш першу чарку і здається, що помреш від відрази. Але вже після третьої напій подобається все більше і більше. Закрив книжку я з почуттям жалю, що вона закінчилась, і бажанням написати Псалом Небесному Ворошиловграду.

Ностальгування по Ворошиловграду, якого вже немає ?

Спочатку про саму фабулу твору. Вона полягає в тому, що головний герой Герман Корольов (прізвище у нього з’являється лише на 99 сторінці), якого знайомі часто промовисто називають Гєричем, отримує звістку про зникнення свого брата, який мав бензоколонку і автомайстерню. Все це господарство було записане не на брата, а на самого Германа.

Головний герой працює в Харкові. Себе характеризує так: «Мені 33 роки, я давно і щасливо жив сам, з батьками бачився рідко, з братом підтримував нормальні стосунки. Мав нікому непотрібну освіту. Працював незрозуміло ким. Грошей мені вистачало саме на те, до чого я звик. Новим звичкам з’являтися було пізно. Мене все влаштовувало. Тим, що мене не влаштовувало, я не користувався. Тиждень тому зник мій брат. Зник і не попередив. По-моєму, життя вдалося».

Насправді Герман працює в молодіжній організації однієї з політичних партій «незалежним експертом»: «Робота в нас була дивна і непередбачувана. Ми редагували чиїсь промови, вели семінари для молодих лідерів, проводили тренінги для спостерігачів на виборах, складали політичні програми для нових партій, рубали дрова на дачі Болікового тата, ходили на телевізійні ток-шоу захищати демократичний вибір і відмивали, відмивали, відмивали бабло, котре проходило через наші рахунки».

Отримавши звістку про свого брата, який начебто виїхав до Амстердама, а насправді просто зник, головний герой вирішує їхати і розібратися зі всіма проблемами на місці. Далі йдуть зайві подробиці про аварію на трасі, про потрапляння в автобус якихось комерсантів. «Були це комерсанти з Донбасу, цілі родини дрібних комерсантів. Два дні тому вони завантажилися у Харкові товаром – спортивними костюмами, китайськими кросівками та іншим г… Були тут жінки в бюстгальтерах та спортивних штанях, з яскравим макіяжем і довгими накладними нігтями, були чоловіки з барсетками та наколками, теж у спортивних штанях і китайських кросівках, були діти в бейсболах та спортивних костюмах, з битами та кастетами в руках».

Так вперше в романі з’являється Донбас. Він увесь час буде залишатися десь на південь від місцезнаходження Гєрича. Десь там буде відчуватися і Ворошиловград, місто, якого вже немає. Головний герой туди не їде. Він там навіть ніколи не був і в цьому романі до нього не потрапить.

Але Ворошиловград є точкою, яка притягує його душу. «І десь на півдні, за рожевими хмарами світанку, по той бік ранкової порожнечі, чітко проступали в повітрі легкі й оманливі брами небесного Ворошиловграду». Ворошиловград і Донбас загалом – це одна з частин його свідомості, яка не завжди узгоджується з іншими її сторонами. Донбас проблематизує простір буття героя, проблематизує його душевний світ. Роман власне про цю саме душу, про її пошуки сенсу життя. Донбас же – це свій внутрішній виклик. Тому він його і сприймає амбівалентно. З одного боку, діти з кастетами (в автобусі?), з іншого ж боку, небесний Ворошиловград з легкими оманливими брамами.

Куди їхав і куди приїхав врешті-решт герой роману важко сказати. Ті реалії, які він описує, нагадують Старобільськ, але таким, яким він був років 15 тому. Втім в романі у рідного міста Германа назви немає. Скоріше за все автор його образ зліпив з своїх вражень від різних поселень. «…В теплій долині лежало містечко, через яке, власне, траса й проходила. На південь від останніх міських кварталів, за територією заводів, починались поля, обриваючись по той бік долини, а з півночі місто охоплювала ріка, протікаючи з російської території в бік Донбасу».

У цьому досить умовному просторі й розгортається дія роману. Відчуття простору в романі заслуговує на особливу увагу. Воно викликає алюзії з «Чевенгуром» Андрія Платонова: «…Ми ніби рухались територією, позбавленою перспективи, вона просто тривала, не маючи жодних координат, лише трава і кукурудза, пил і газ, той газ, за яким так уперто полювали наші сьогоднішні супротивники».

Власне умовний Старобільськ Сергія Жадана схожий на Чевенгур, в якому відбувся переворот і владу захопили буржуї. Там би мовити, Чевенгур – 92 роки по тому.

Правда, не все так просто. Простір роману – велика порожнеча, в якій губляться ідеї й суспільні рухи. Один з героїв з прізвиськом Ернст Тельман намагається реконструювати відчуття німців: «Ти навіть безпроблемно перетнув Дніпро. І тут починається найгірше – несподівано ти потрапляєш у таку місцевість, де зникає все – і міста, і населення, й інфраструктура. І навіть вороги кудись зникають, і чим далі на Схід ти рухаєшся, тим тривожніше тобі стає. А коли ти врешті потрапляєш сюди, – Ернст широко обвів руками повітря навколо себе, – тобі взагалі стає моторошно, тому що тут, за останніми парканами, варто від’їхати триста метрів від залізничного насипу, закінчуються всі твої уявлення про війну, і про Європу, і про ландшафт як такий, тому що далі починається безкрая порожнеча, в якій навіть зачепитися немає за що».

Це вже зовсім не платонівський мотив. Мотив це наркоманний. Доктор А. Г. Данилін пише: «В оточуючому наркомана реальному світі втрачаються точки опори – людина почувається в просторі невпевнено¸ її не залишає відчуття більшої або меншої ілюзорності звичних орієнтирів». І далі: «Відбувається саме «запустіння» звичного простору, причому треба врахувати, що відбувається це при збереженні загальної тенденції до зменшення, замикання обсягу реальності, що сприймається»(http://www.serebniti.ru/stati/lekcya-2-vremya-i-prostranstvo-opyaneniya/ ). Я далекий від того, щоб звинувачувати в чомусь письменника. Справа, мабуть, в реальності, яку він конструює. Це – не соціологія і навіть не фізіологія повсякденного життя. Це – його психопатологія. В цій реальності кожний побачить, що йому відкриється. «Головне, - сказав Травмований, - не бери всього, що тут побачиш, близько до серця. Бо хто його знає, що ти тут побачиш».

Що ж побачив в рідному місці серед безконечної порожнечі Герман Корольов?

По-перше, співробітників свого брата і своїх друзів дитинства – Кочу і Травмованого. Їх «пресують» якісь зли сили капіталістичного світу, яких автор називає «кукурузниками». Справа в тому, що у них в цій місцевості неозорі поля кукурудзи. Але вони поклали око на все, що ще їм не належить в містечку, в тому числі й на автозаправку на околиці міста, яка номінально, а тепер і реально, належить Гєричу. Ось він розпитує бухгалтера Ольгу про рейдерів: «- Хто? – Да є тут одна команда. – І хто це? – Пастушок, Марлен Владленович. Він кукурудзою займається. – А, мабуть, я знаю, про кого ти. – А ще він депутат від компартії. – Комуніст? – Точно. У нього мережа заправок на Донбасі. Ось тепер тут усе скуповує. Де він живе, я навіть не знаю». Знову Донбас, але як загроза. Перевертень з Компартії. Але його місцезнаходження невідоме. Він належить до тих «Вони», як називають представників правлячого класу пересічні громадяни, постійно очікуючи з їхнього боку злої підступності. Вони – множина невизначена і підозріла. Сама ж форма мислення, де головними стають подібні категорії, – атавістична, що тягнеться з первісного суспільства.

Час роману більш визначений – дії розгортаються з червня до середини жовтня. Він заповнений взаємодією головного героя з рейдерами, яких він водить за ніс і перемагає, з друзями, живими і померлими, з жінками, з тваринами, реальними і міфічними. Подій тут небагато і всі вони локальні, значимі лише для тих, кого безпосередньо стосуються. Їх і подіями робить саме те, що вони змінюють простір душі головного героя. Але напруження тексту, його поетичний ритм створює відчуття зіткнення зі світовим злом.

Саме зло перебуває у невизначеному десь. Герой зустрічається з його дрібними представниками і платними виконавцями його волі. Перша зустріч трапилася на майданчику заправки. Група рейдерів гамселить Кочу. Підходить головний герой: «- Що за х…я? – сказав я, уважно підбираючи слова. – А ти хто такий? – бикувато запитав той, що трусив Кочу. – А ти? – запитав я його. – Ей, доходяго, – чувак буцнув ногою Кочу, що сидів коло нього на асфальті й розтирав шию. – Хто це? – Це Герман, – сказав йому Коча, – Юріка брат. Власник». Потім з’являється Ніколаіч, який виконує волю свого шефа і намагається домовитися з Германом про те, щоб викупити його бізнес. Ніколаіч їздить з шофером в джипі, зупиняється, де заманеться, навіть на залізничному переїзді. Нахаба і нікчема, який вважає, що все у світі можна купити, головне вгадати ціну. Персонаж по суті карикатурний: «Як він не намагався бути своїм, як не підлаштовувався, як не хотів улитися в трудовий колектив – його вперто не приймали, закидали йому, Ніколас, б…, Ноколаічу, надмірне жлобство і відсутність почуття ліктя. І він навіть не міг нічого заперечити, тому що справді не було в нього жодного почуття ліктя, не було й не могло бути. І вся родина у нього була така сама – жлобська і без почуття ліктя, і мама без почуття ліктя, і тато». Спочатку Герман вагається, чи не продати й справді бізнес брата. Але потім у нього з’являється відчуття відповідальності перед друзями і здоровий азарт. Він водить за ніс рейдерів. Сміливості йому додає те, що у нього все більше з’являється друзів. Рейдери спалили його бензовоз, а потім помстилися, повісивши на заправці вівчарку з кличкою Пахмутова, яка належала його знайомій Каті.

Після цього зло відступило від головного героя і нависло над його другом Ернстом, який залишився єдиним наглядачем за місцевим аеропортом. Цей об’єкт стоїть вже десятиріччя розбитим і розграбованим. Залишилися придатними тільки злітні смуги. Але і їх збираються відібрати «кукурудзяники». Ернст говорить Герману під час зустрічі за вином: « – …В місті, де немає авіації, жити я не можу. – Хіба це так важливо? – Розумієш, – Ернст усе сильніше перехиляв каністру, аби наповнити посуд, –- річ не в авіаперевезеннях як таких. Взагалі, якби не я, все це господарство, –- він повів рукою навколо, – давно б уже викупили. Асфальт розорали б і засадили все кукурудзою. Все, Германе, ти розумієш, усе, що тут будували, вони б засадили кукурудзою! – Чому ж вони досі цього не зробили? – Тому що це і досі державна власність. Але повір, тільки мене звільнять, вони все це почнуть скуповувати. Тому що їм нічого не потрібно, крім їхньої кукурудзи, ти розумієш? – Ернст помітно сп’янів, говорив нечітко, проте проникливо. – Їм і літаки потрібні, лише аби доглядати за кукурудзою. Вони не люблять авіацію, Германе. А для мене літаки – це не просто професія. Знаєш, я в дитинстві мріяв про небо, я школярем малював у зошитах моделі, які мчать десь там, над нами, вгорі. Згадай, Германе, ми ж усі в дитинстві хотіли стати авіаторами, хотіли літати, дістатися неба! Нас же всіх називали на честь космонавтів, чувак!» Зло сучасного українського капіталізму в тому, що він примітивізував суспільство, перетворюючи людину на прохід для їжі. Тим самим він позбавив людей високого в їх душах – мрії. Ернст продовжує: «Та ладно, - відмахнувся він. – І що сталося з нашими мріями? Хто відібрав квитки на небеса? Чому нас загнали на ці задвірки, я тебе питаю?! – Ернст нервово повів головою і замовк. Я теж мовчав, не знаючи, що відповісти. Зрештою він знову заговорив. – Для мене це справа принципу. Я хочу відновити авіаційні перевезення в нашому місті, де всі виявилися слабаками й засланцями і дозволили нагинати себе різним мудакам. Можна сказати, це справа всього мого життя». І ось тут Сергій Жадан потрапляє в такт ритму мислення більшості народу. Ця більшість хоче того ж самого: поновлення авіаперевезень, роботи заводів і конструкторських бюро, наукових досліджень і космічних польотів.

Саме на злітній смузі аеродрому і відбувається остання битва добра і зла в місті. На боці Ернста стоять Герман, Травмований, Коча і його численні циганські родичі – штунди. Вони усвідомлювали невідворотність бою. Спротив тепер вже неможливий без зіткнень, без активної боротьби. «Він дуже добре знав це відчуття небезпеки. Вона насувалася, і оминути її було неможливо. Так чи інакше, потрібно було пройти крізь цю м’ясорубку. Не можна нічого ні прискорити, ні уникнути». Проти них Ніколаіч, Сивий (юрист фірми), наймані трактористи і надані в користування військовослужбовці. Всі найманці скоро розбігаються, зустрівши стійкий спротив друзів Ернста. Єдиною жертвою боєзіткнення став Травмований, якого застрелив Ніколаіч. Духовний стан захисників аеродрому автор передає так: «Просто вони, пацани, бачили це все в дитинстві, спостерігаючи за батьками та старшими друзями. Все дуже просто: триматись один за одного, відбиватися від чужих, захищати свою територію, своїх жінок і свої будинки. І все буде добре. А навіть якщо не буде добре, то буде справедливо»

Це – мрія про людське братерство і одночасно той рівень його осмислення, якого досягли герої роману (і, мабуть, сам автор). Але чи цього відчуття досить в нашому світі? Чи з ним чогось можна досягти? І проти кого воювати? І чи не були ці сили добра самі співучасниками великого зла?

У романі рейдери виявляються жалюгідними. Вони розбігаються, коли зустрічаються з справжнім опором згуртованих громадян. Отже, на думку автора, вони живляться страхами людей. Коли ж їх не бояться, то вони зникають як туман під променями сонця. Але це – дрібні виконавці. Великого капіталістичного боса Сергій Жадан зобразив лише один раз. Переховуючись від якихось нав’язливих суб’єктів, які потім виявляються молодими приватними детективами, головний герой потрапляє у поїзд до цього самого боса. Імені його в романі немає. Може це і є Марлен Владленович, а може й ні. Він в приватному поїзді їздить по колії, яку колись проклали на випадок війни, а зараз ніхто нею не користується. Контролює свої об’єкти власності. З Германом веде кримінально-інтелектуальні розмови: «Проблема в тому, що ви недооцінюєте можливості капіталу. Думаєте, якщо ви тут виросли, це автоматично дає вам право лишатися тут і надалі». Але за всім злодійським інтелектуалізмом і за всією кримінальною небезпечністю криється закомплексована дрібна особа, яка понад усе боїться за своє життя. І це його штовхає до немотивованої жорстокості не тільки проти людей, але й проти інших живих створінь. Наприклад, він прагне вживати лише свіжу їжу. В поїзді везуть тварин на м'ясо для шефа. Він вирішує сам застрелити вівцю на сніданок: «Кров із рани вдарила довкола, заливаючи куртку прилизаного, проте він не зважав і всадив у тварину одну за одною ще три кулі. Запала дзвінка ранкова тиша. Я зазирнув до купе. Прилизаний, весь перемазаний овечою кров’ю, стояв і розглядав свою жертву. Та, як не дивно, була ще жива. В купе гостро пахло порохом і кишками». Мабуть і цей прилизаний шеф – лише слуга зла. А де ж воно саме?

Але хто ж здатен протистояти злу? Крім таких як Ернст, безкорисливих суб’єктів, більшість друзів Германа – дрібні перекупники, колишня шантрапа, контрабандисти – перевізники. Ось їх слова про власний бізнес: «Вони з нашими якийсь бізнес мають, – відповідав Коча. – Наші їм закидають китайську сантехніку, вони її переганяють через кордон, перевантажують у Ростові і знову женуть на Китай, уже як італійську». На боці добра вони опиняються по дружбі, як приятелі, як родичі. Ідеї тут примітивні, а місце в конфліктах є ситуаційним. В кінцевому підсумку великі носії зла вийшли з цього ж середовища. Тому не дуже сподіваєшся на цю армію добрих сил. Це розуміє і автор. Але цілковито з ним можна погодитися в тому, що аморально прикриватися непевністю і нічого не робити взагалі. « – Здається мені, що нічого з цього не вийде. – Ну, не вийде, так не вийде. Спробувати ж треба, правильно? – Треба, – погодився Шура. – Не прогинатися ж, правильно?». І ще неодноразово в романі виникає проблема колективних дій. Ось пресвітер штундистів, який про себе відверто говорить, що був наркоманом («торчком», як він висловлюється), читає проповідь фермерам про пророка Даниїла: «Вас стравлюють, примушують іти один на одного, послаблюючи вас і роблячи вас беззахисними. Тому що доки ви разом – вам немає чого боятися. Навіть тоді, коли вас закинуть до ями з левами і не буде звідки чекати допомоги. Просто потрібно покластися на себе та свою витримку. Ну, і не забувати вчасно молитися».

Роман не є сагою про боротьбу з рейдерами. На цьому тлі автор переживає сексуальні пригоди, згадує дитинство, грає в футбол в товаристві друзів, які полягли в бандитських розборках 90-х років, потрапляє до натовпу монголів, які якимось чином нелегально мігрують на Захід, але під пильним оком лесбіянок, які є представницями ЄС. Реальність перемішується з фантастичними видіннями. Можна закричати: «Ура! В Україні є свій магічний реалізм! Свій молодий Маркес з Борхесом в одному». Але мені якось кричати не хочеться. Ці видіння дуже вже специфічні. Нагадують вони розповіді тих, хто курив сальвію чи щось ще.

Моє сприйняття роману змінювалося, хоча недоліки з нього лізли постійно. Перше і найголовніше – Сергій Жадан не знає життя і не вивчає його. З його роману нічого не можна дізнатися про те, чим насправді живуть люди Сходу України. Все про, що він пише, вигадано ним на основі загальних знань про сучасні процеси. Достатньо було б інколи дивитися телевізор і читати газети, щоб знати про проблеми рейдерства і контрабанди. Реальні рейдери зовсім не такі і їх так просто не подолаєш. Контрабандистів так можна описувати, лише надихаючись творами Пелевіна. Навіть у секс з трьома жінками протягом однієї ночі не дуже віриш.

Але роман – це не просто розповідь про дійсність. Це – стиль цієї розповіді. І стиль автора теж постійно зраджує. Його голос постійно зривається і в ньому пародійно починають звучати нотки Джека Лондона і одночасно Чака Поланіка, Маріо П'юзо, Олега Пелевіна, Андрія Платонова і Юрія Андруховича. Інколи в головному герої проглядає Міккі Маус чи мишеня Джеррі, якому вдається водити за ніс великих котів. Але інколи він піднімається до високої поезії і в прозі починає звучати біблійний ритм.

Залежність автора від мультяшного бачення світу мене дратувала увесь час, доки я читав роман. Наведу приклад: «Велике жовто-червоне сонце проповзало над нами, черкнувши дах, перевалилося за сусідній пагорб і повільно потяглося на захід, волочачи за собою проміння, ніби водорості у відкрите море». Не вистачає лише веселого Вовка і Капітошки, які б стрибали цими пагорбами, перегукуючись з сонцем. Кожен, хто бував у наших краях, відчував, як улітку сонце своїм світлом заповнює увесь простір. Цей тиск всеохопного світла відчуває ландшафт і усі предмети в ньому, а люди відчувають шкірою обличчя і рук. У літній день сонце рухається повільно, а опівдні, здається, знерухомлюється і зависає над головами, мінімізуючи тіні. Ніякий образ вологих і прохолодних водоростей тому, хто опиняється під таким сонцем, не примариться. Тому і виникає недовіра до описів автора.

Сергій Жадан постійно прагне красивого слова, навіть на шкоду смаку. Можливо його надихає Йосиф Бабель своєю «Кінармією». Гарним тоном вважається захоплюватися цим твором і говорити про нього лише з придихом. Книга дійсно сильна і правдива. Але з точки зору стилю мене коробить від усіх тих кривавих західних небес. Бабель був щирим у своєму письмі, але повторювати його через 90 років – це вже підігравати невибагливим молодим читачам. Ось приклад такого словесного гламуру: «Повітря було чорним і кам’яним, як вугілля. Фари заливали дорогу жирним золотом, із полів вибігали лисиці, їхні очі налякано спалахували й печально гасли». Про жирне золото – це сильно! І про живі шпалери з лисиць теж.

Але часто Сергій Жадан піднімається до високої поезії, коли одним поглядом охоплює все суще у просторі: «Я бачив, як залягає глибоко в тілі долини чорне серце кам’яного вугілля, як воно б’ється, даючи життя всьому навколо, і як свіже молоко природного газу згортається в гніздах та підземних річищах, твердне й наповнює собою в’язкі корені, і як цими коренями рвуться вгору шаленство й стійкість, повертаючи стебла трави проти напрямку вітру». А ось його відчуття в порожньому нічному вагоні, куди потрапляють промені світла від ліхтарів: «Здавалось, ніби тварини проходять за вікнами, темні звірі з ліхтарями на черепах, покриті колючою шерстю, проходять, видихають теплий нічний пар, зазирають до вікон, засліплюючи й залякуючи». Якщо скористатися старою метафорою, то можна сказати, що інколи його перо стає розкутим і сміливим. Він дописує біблійні історії, наприклад історію Даниїла, кинутого в рів з левами. В Біблії Даниїл говорить царю лише таке: «Бог послав Ангела Свого і закрив пащу левам, і вони не нашкодили мені, тому що я виявився перед ним чистим, як і перед тобою, царю, я не вчинив злочину» (Дан., 6,21). Пресвітер же в романі говорить: «І доки він молився, тварини тулились до нього, гріючи своїми тілами, і серця їх пружно бились, дослухаючись до тихих слів. І він гладив їхні золоті гриви, вибираючи з них сухе листя й стебла трави, а коли засинав, леви сторожко охороняли його глибокий і спокійний сон».

Претензії можна пред’явити не лише до стилістики твору, але й до його композиції. Навіщо так багато сторінок присвячено футбольному матчу, де в команді грають лише двоє живих – Герман і Травмований. Решта – давно мертві їхні друзі. Цей епізод реального розвитку в романі не має. Те ж саме можна сказати і про проходження через заправку якихось примарних істот. Ніяк невмотивована поява в романі новели про розвиток джазу в Донецькому басейні. Новела мила. Вона ще раз змінює образ Донбасу, але за великим рахунком погано інтегрована до тексту. Я розумію, що все, що я сказав про недоліки, є суб’єктивними претензіями. Не буду цього заперечувати. Але дозволю собі продовжити.

Мені дуже не подобається використання в романі величезної кількості лайливих слів, а особливо матюків. Це певною мірою характерно і для сучасної російської літератури, але актуальна українська література її вже давно за цим показником перевершила. У Сергія Жадана матюки невибагливі. Одні й ті ж б…, п…, х…. Як у школяра, який розпустився у своєму прагненні виглядати по-дорослому. Але ними густо пересипаний увесь текст твору. Гарячі поціновувачі його творчості можуть відповісти, що так розмовляють в самій дійсності. Розмовляють і не тільки на заправках, але і в високих кабінетах. Проте художня література відрізняється від етнографічного тексту. Вона за визначенням близька до сакрального дійства і повинна підніматися над профанною дійсністю. До речі, тільки в цьому випадку дійсність можна відобразити більш глибоко. Адже в художній літературі за явищем повинна проглядати сутність.

Твір у такому вигляді провокує на грайливий настрій. Так і хочеться підіграти автору, уявивши урок української літератури, де вивчають його творчість. Погожий осінній день. Шкільний клас. Через вікна на підлогу падають сонячні промені. Біля дошки молода вчителька. Тільки після університету. Червоніючи, пояснює учениці: «Олю! Коли ти читаєш нах…, то наголос зміщується як у прислівнику! Давай ще раз цей уривок». Словом, маразм!

Якщо серйозно, то величезна кількість інвектив в тексті корелює з тим, що я вже визначив як наркоманівський струмінь у ньому. Представники актуальної української літератури, мабуть, через матюки хотіли зробити її сучасною і конкурентною. Але, на мою думку, ці намагання є проявом культурної кризи. Соціологи і етнографи вже досить давно вивчають роль інвектив (прокльонів) в культурі. Вони є в будь-якого народу. В інвективах змішується сакральне і профанне. Через них відбувається звільнення від надзвичайного емоційного чи фізичного напруження. Саме для цього в культурі і передбачається порушення табу. Володимир Жельвіс в класичній статті «Інвектива: дослід тематичної і функціональної класифікації» пише: «…Інвектива є обов’язковим поєднанням в одному простому або складному понятті сакрального та профанного. Фактично в інвективі ці іпостасі зливаються в єдине амбівалентне поняття». Цей же автор звертає увагу на те, що в деяких сучасних культурах інвективи виходять з того кута культури, де вони є безпечними, навіть потрібними. Вони проникають повсюдно. Це відоме нам емпірично явище, коли лайку починають використовувати для зв’язки слів. Дослідник пише: «Треба зазначити, що культур, що пішли шляхом такого використання інвектив, порівняно небагато, але зате це – дуже сильні культури. До них належать, наприклад, британська, американська, італійська та російська». Але ці культури страждають від цього. Коли інвективи затираються, то вони припиняють знаково заміщати насильство і тим знімати напруження. «…Можна було б спробувати знайти зв'язок між перетворенням брутальних інвектив в затерті експлетиви та одночасним збільшенням випадків вандалізму, безпричинних злочинів і загальної грубості молодого покоління в тому чи іншому суспільстві» (Всі цитати з кн.: Этнические стереотипы поведения / Под ред. Бабурина А. К. – Л.: Издательство «Наука», 1985). Сергій Жадан свідомо, мабуть, прагне творити високу літературу. Висока російська література гребувала лайкою. Її як принаду використовувала лише низька література. Діячі актуальної української літератури розташовують свої зусилля саме в орбіті тяжіння до останньої. І тут не допоможе використання української лексики на кшталт «слоїків», про які в нашій місцевості ніхто не знає. Скажуть вам «банка» і все.

Мені не хочеться бути моралізатором. Справа самого автора, що писати, і справа публіки, що читати. Але в демократичному суспільстві критик мусить бути чесним, виражаючи свою власну візію. А у мене вона така. Сергій Жадан зараз опинився у такому становищі, коли йому потрібно обирати подальший шлях. Ніхто не сумнівається, що він талановитий. Але далі вже неможливо одночасно грати дві ролі: дрібного капосника і великого поета. Треба визначитися.

І до чого тут Ворошиловград? А до того, що це – те наше минуле, яке є нашою міцною опорою. І не можна дати розірватися нитці часу. Воно залишилося лише на листівках. Бухгалтер Ольга говорить Герману: «Мабуть, ці картинки і є моє минуле. Щось таке, що в мене відібрали і примушують про нього забути. А я не забуваю, тому що це, насправді, частина мене. Можливо, навіть краща частина, - додала вона подумавши». В кінцевому підсумку небесний Ворошиловград – це те справжнє, що у нас залишилося, що зробило з нас людей. Це – наше минуле і наша надія. За нього і будемо змагатися зі світовим злом. Амінь!

Олександр Костомаров

(Джерело: Остров)

Реклама
Rambler's Top100