|
Укус огняного змія : Роман
Наталя Тисовська
— Наш час,
2008.
— 240 с.
— (Серія: Клуб ЛСД).
— м.Київ. — Наклад 2000 шт.
Можливість автографа.
ISBN: 978-966-8174-76-6
Жанр:
— Містичний детектив
— Історичне
— Пригодницьке
Анотація:
Що зробили би ви, шановний читачу, якби вас викликав слідчий у зв’язку з убивством цілком невідомої людини? Адже в записнику загиблої навіщось записані ваше ім’я, адреса, телефони. І все б нічого, але є підозра, що вбивство було ритуальним. А ще вам починає ввижатися, що за вами щодень і щоніч слідкують чужі зловісні очі, що випадкові знайомства ? не цілком випадкові... І навіть якщо вам зовсім не хочеться вичитувати таємні знаки майбутнього, від долі, як відомо, не втечеш.
Купити в електронному форматі:
http://store.kassiopeya.com/product_info.php?language=ua&products_id=113
|
Лінк із зображенням книжки:
|
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
ТРИСТА РОКІВ ТОМУ...
Коли вам наступного разу послужливо підсунуть кота в мішку, спершу тричі подумайте, до яких наслідків може призвести ваша безвідмовність.
Далеко за полуніч пані вовтузилась у ліжку. Звечора покоївка напалила так, що не було тепер чим дихати, а заліплені на зиму вікна не відчиниш. Стара жінка відкинула перину, вертілась на простирадлах, і найтонше полотно муляло шкіру. Коли крізь завірюху пробилося кінське тупотіння, вона притьмом зірвалася з клятого ліжка та, притуливши обличчя до шибки, визирнула у вікно.
У темряві спершу нічого не могла уздріти, та ... [ Показати весь уривок ]
й браму Старого Двору заслоняли ялинки, п’ять років тому висаджені садівником уздовж алеї й за цей час добряче підрослі. Але пані, сторожка з безсоння, здається, вчула, як зарипіла брама, розчахуючись, як невдоволено гукнув придверник. А тоді на алеї з’явилися сани, що їх ледь можна було розрізнити у світлі молодого місяця, сковзнули до парадних дверей і зупинилися.
Прибулець відкинув ліжник, що ним укутав ноги, й зістрибнув із саней. Висока його постать чорніла на тлі сіруватого у мороках снігу. Придверник із ліхтарем біг попереду пізнього гостя, утоптуючи ледь означену стежину на заметеній снігом алеї.
За мить гість постукав у парадні двері, а ще за хвилю до покою вкотилася задрімана покоївка з шандалом, на якому тріпотіли свічки, і пробелькотіла:
— Пан Юзьо приїхав, пані питає, у нагальній справі...
— Засвіти світло в бібліотеці.
Як була у сорочці з мереживом, пані вискочила з покою, промайнула крізь анфіладу темних кімнат, знала-бо тут усе навпомацки, не мала потреби навіть у свічці — й уже вона на вершечку сходів, а в долині, струшуючи сніг із чобіт, пританцьовує той, із ким не бачилася понад десять років.
— Ходім до бібліотеки, доки весь дім не побудився...
Щойно світло впало гостю на обличчя, стало видно, що мужчина — поважного віку. Проте він напрочуд легко злетів сходами нагору і майже безшумно рушив за своєю провідницею, стріпуючи з брів і вій крапельки розталого снігу. Вона не озиралася, вела його впевнено.
У бібліотеці вже горіло світло. Високі шафи з книжками ледь розрізнялись у непевному світлі, виступали тільки обриси бюрка червоного дерева. Господиня пропустила гостя поперед себе, відмахнулася, коли той зам’явся на порозі, бо не бажав заходити перше жінки, тоді переступила поріг сама. Зимне повітря куснуло спочатку голі руки й шию, а далі швидко пробралося під сорочку.
— Пані, заслабнете!— скрикнула покоївка і накинула їй на плечі жупан. Вона тільки хитнула головою — і покоївку здуло вітром, лиш нечутно причинилися високі стулки дверей.
— Доброго здоров’я, брате...
Хрипкий голос зрадив велике її хвилювання.
Замість відповіді брат коротко поцілував її в щоку, відступив на крок і дістав із-під приполи кунтуша важкий згорток, потайки припасований на шворці під пахвою. Вона хотіла спитати, що це, але гість приклав палець до вуст, кинув поглядом по бібліотеці, тоді легко, як для свого віку, видерся по бібліотечній драбині до верхньої полиці, скинув кілька книжок, зняв задню дошку й оголив невеличкі безпечно замкнені дверцята. Жестом прикликав господиню, і вона миттєво здогадалася, чого він хоче: смикнула на себе шухляду бюрка, натиснула потаємну дощечку й витягла ключ.
Гість управним рухом відімкнув сховок і схоронив у ньому пакунок, загорнений у шмат шкіри. Прилаштував дошку та книжки на місце, зістрибнув на діл, а драбину для надійності переставив до іншої стіни — і нарешті пошепки заговорив:
— Наше посольство вислали з Москви назад. Я вже маю нове таємне доручення до Парижа. Не знаю, коли зможу ще до вас навідатися. Про пакунок нікому не говори, навіть Михасю, і сама у жодному разі не розгортай. Коли по нього прийдуть, то покажуть оцю річ,— і він дістав із кишені косинець, який сріблясто зблиснув у мерехтливому полум’ї свічки,— а ти у відповідь повинна пред’явити оце...
І тоді вона відчула, як п’ятірні торкнувся метал. Вона придивилася. На тонкому зап’ястку мала бранзолетку — срібну змію, яка кусає себе за хвіст.
Гість сховав бранзолетку під мереживну манжету сорочки і, тримаючи сестру за руку, мовив:
— Якщо за пакунком так ніхто й не прийде, заповіси його найменшій онуці. Буде вона хоронителькою.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
ТІНЬ
Усе почалося ясного липневого дня, коли я, після довгочасної розлуки з рідною країною — та й із континентом,— повернулася до того місця, яке єдине мені, в котрій намішано бозна скільки крові, видавалося подобою батьківщини.
Ще я не відала про це. Раз у раз пригадувала, як напівпорожній літак «Українських авіаліній» сідав у Львові (я не сходила, бо летіла в столицю), як розслабилося стиснене серце, як потім тривожно тьохнуло воно, розуміючи, що континент на тому боці земної кулі вже назавжди позаду, але бризнув у вікно дрібний дощик — і серце возрадувалося: вдома! Літак відпочив хвилин п’ятнадцять, загудів застрашливо, знову відірвався від землі...
Ще я не зазирала у майбутнє: на кілька місяців забула про необхідність заробляти собі на хліб насущний, заплющила очі на всі тривоги, зробилася внутрішньо невагомою, мов приспаною...
Сьогодні у куп’янистій місцині під лісом липневе сонце не дратувало — м’яко проникало крізь густе листя ліщини, торкалося тяжких кам’яних брил. Написи читалися не на всіх: щорічні нестримні зливи, які зачиналися ще в серпні й поливали ліс до пізньої осені, аж поки не лягав сніг, потурбувалися про те, щоб чимшвидше затерти сліди минулого. Ноги мої ступали по присипаній шутером стежці, і здавалося, що рипіння стоголосо відлунює в суворій тиші старого цвинтаря.
Древня капличка — з дерев’яною потемнілою банею, збудована ще з річкового плаского каменю, проте зі щойно вибіленими стінами й пофарбованими розсохлими дверима — з дитинства вабила мене. Зазираючи у віконце, я завше знала, що побачу: високий силует Божої Матері з простертими вперед руками, вишивані хрестиком рушники довкола ікон, жовті — наче й ніколи не запалювані — свічки на бронзовій тарелі поставника,— але все з острахом і азартом очікувала, що з темного приміщення на мене глипнуть чиїсь примарні очі.
Трохи вище по стежці — фамільний гробівець, де покоїлися мої пращури чи не до сьомого коліна, громадився сірою кам’яницею. Тяжкий камінний хрест ледь похилився, але тримався: кілька разів уже його підправляли й заливали в підвалині цементом. На гробівці не було портретів, тільки написи — в різнобій: найстарші польські, з глибоко вирізаними на камені темними літерами, пізніші вже українські — такі далекі, ніколи мною не бачені Кароліна, Миколай, Юлія, Марія, Стефанія, Амброзій, Орест, Оксана...
Тут спочивала прабабця Катерина Табачинська, про яку я вперше дізналася з жовтих австрійських і польських дарчих — довоєнних і міжвоєнних,— що у них вона відступала чималу спадщину власній дочці, коли та виходила заміж за мого діда. Землі понад рікою, землі на іншому кінці містечка Старий Двір, будинок на Посаді — давно згорілий панський маєток, а ще хата в центрі, через вулицю від костьолу, який за совітів перетворився на ремонтну майстерню і з тої пори так і не повернув собі колишньої величі — та, принаймні, не був зруйнований... З довоєнної фамільної розкоші лишилося тільки пів хати в центрі: другу половину моя вже бабця Єлизавета віддала молодшій сестрі Стефанії, коли та повернулася з Сибіру.
Тут, кажуть, спочивала і тезка Катерини Табачинської, пра-пра-пра-прабабця Катажина, згадкою про яку лишився хіба великий портрет у важкій тьмяній рамі, котрий і досі висить у вітальні батьківської хати.
Ніколи я не бачила, як відчиняється старезний гробівець: мав він низенькі двері, які, мені здавалося, замуровані навічно. Великі металеві кільця, поруділі від іржі, звисали важко. Несвідомо я провела пальцем між стулками дверей. Пучка зачепилася за іржавий цвяшок. Дивна річ: чи то хтось навмисне лишив великий цвях у щілині, коли востаннє відчинялися ці двері, знаючи наперед, як важко буде відхилити їх удруге, чи то якісь цікаві підлітки колупали шпарку, граючись у хованки... Гробівець німував, не відкриваючи своєї таємниці.
Унизу, де починався цвинтар, рипнула хвіртка. Вона не замикалась, і звіку мене чудувало, чому люди так ревно дотримуються звичаїв: цвинтар, хоч не обнесений парканом, прецінь мав браму, яка розчинялася навстіж під час похоронів. Процесії переходили через місточок, а внизу шумів тонкий потічок. Світ живих і мертвих розділявся водою, і була та вода жива: довго-довго стояли в ній квіти коло могил і не в’янули... Хвіртка у брамі рипнула ще раз, я інстинктивно обернула в той бік голову, але нічого не побачила: дерева, сто років тому посаджені уздовж стежки, розрослися неймовірно — корінням вони підважували старі занедбані могильні плити, і ті, розтріскуючись, укотре засвідчували: нама і не може бути вічної пам’яті на землі, скільки не співай про неї до Бога...
Наламавши ліщинових гілок, я змела сухе листя з плаского верху гробівця, вдихнула запах прілої цвинтарної трави, присіла, щоб висмикнути кілька стебелець зі щілин між кам’яними плитами. Настільки віддаленими од мене були мої родичі, котрі існували хіба в іменах, що згадка про смерть не навіщала мене на старому цвинтарі. Відвідини цвинтаря у нечасті мої приїзди у Старий Двір, який за давніх часів похвалявся Магдебурзьким правом, були радше ритуальними, бо таки правда: лишень тут я відчувала своє коріння.
Устромивши в землю обламані ліщинові гілки — а раптом зазеленіють!— я почала спускатися стежкою. Праворуч од мене вигулькнула з-за дерев капличка. Змагаючи давню спокусу, я спершу пройшла повз, а затим усе-таки повернулася й обережно зазирнула у вікно. Божа Матір простягала до мене руки. А в куті каплички, де на чорній дошці ікони вже давно не видно зображення, проте сама дошка дбайливо сповита рушниками, мигнула тінь.
Я сахнулася.
Дитячі страхи ожили й допалися до мене. Жодні доводи розуму не спрацьовували. Заспокойся, умовляла я себе, то якась старенька час від часу навідується до каплиці, щоб стерти порохи. Якщо ти ще раз заглянеш у вікно, ти одразу ж у цьому пересвідчишся — і вже ніколи більше тебе не мучитиме оця дітвацька цікавість наполовину з пострахом... Та захололі ноги не хотіли зробити до вікна вирішальний крок, який мав би розвіяти ману.
Мені вчувався дивний шемріт всередині каплички. Хтось совався з кутка в куток, ступаючи обережно, зітхав і шарудів паперами. Думка зачепилася за цей шелест: чим можна шурхотіти у капличці? Ні газет, ні пакунків там бути не може — та й звідки? Певне, то просто шурхочуть крихкі сторінки потертого молитовника?.. Всього мені роботи: ступити крок до вікна, зазирнути крізь скло — і заспокоїтися...
Двері каплички відхилились — і я несамохіть пірнула за дерево. Замшеві червоні з білим кросівочки вгрузли в м’яку землю.
Висока жіноча постать з’явилася на стежці, але чомусь рушила не в долину, до виходу, а вгору. Пройшла кілька метрів, повернула праворуч. Із подивом спостерігала я, як вона наближається до нашого фамільного гробівця, роззирається розгублено навсібіч,— мабуть, здивована тим, що прибрано,— тоді тричі хреститься дрібними хрестами. Ледь зсутулений силует нагадав мені когось напрочуд знайомого... Жінка, прочитавши безгучну молитву, ще раз тричі перехрестилась і вклонилася. Торкнулася рукою застромлених мною ліщинових гілок. Тоді обернулась і подалася стежкою вниз. У приглушеному світлі цвинтаря я бачила тільки, як здригається над плечима її волосся.
Вона дійшла до каплички, повернула голову і перехрестилася на темний хрест, який стримів на вершечку бані.
І тоді я побачила її очі.
Ті, які щодня дивилися на мене з люстра. Точно такі самі — чорні-чорнісінькі — у мого батька й усіх його сестер.
Очі, які ми успадкували від пра-пра-пра-прабабці Катажини.
Жінка швидко попрямувала вниз по стежці і за мить зникла серед дерев. Хвіртка рипнула раз і вдруге — і знову запала кришталева цвинтарна тиша. [ Згорнути уривок ]
|
