Наталя Тисовська : Укус огняного змія : Роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Ольга Башкирова (джерело: Синопсис)

Жанр белетристики, що може бути означений як культурологічний детектив, в останні десятиліття набув особливого поширення: «Код да Вінчі» Дена Брауна; «Воллваверунт, або Хто вбив герцогиню Альба» Антоніо Ларетта; «Римський медальйон» Джузеппе Д’Агатта; «Біла голубка Кордови» Діни Рубіної; «Дівчина з перлиною» Трейсі Шевальє (останній з названих творів формально має мало спільного з детективним жанром, однак суттєво наближається до нього, оскільки становить художнє розслідування, в основу якого покладено актуальне для сучасної (постмодерністської) літератури поняття «повсякденного»). Цей список можна ... [ Показати всю рецензію ] продовжувати.

Інтелектуалізацію детективного жанру, на нашу думку, можна пояснити багатьма причинами. Її можна розглядати як наслідок постмодерністського стирання грані між елітарною й «легкою» літературою; як різновид проголошеної тим-таки постмодернізмом культурологічної гри. Не останню роль в даному випадку відіграє й певне відчуття «втоми форми» й прагнення її оновлення.

Означені тенденції виразно простежуються і в українській літературі, про що свідчить поява таких творів, як «Фріда» Марини Гримич, «Місто з химерами» Олеся Ільченка, «Свідок» Варвари Жукової.

Прикметно, що, досить часто беручи за основу принципи організації художнього матеріалу, властиві детективній літературі, українські автори активізують проблематику, актуальну для національного письменства. Дане дослідження присвячене виявленню культурологічної основи роману Наталі Тисовської «Укус огняного змія», текст якого відзначається багаторівневістю. Звертаючись до теми українського масонства, авторка уникає небезпеки зробити її самоціллю повістування. Відтак елемент епатажу, що становить чи не головний чинник популярності «Коду да Вінчі» Дена Брауна, значно послаблюється, поступаючись місцем питомо національним художнім константам.

Основні виміри розгортання сюжету в романі Н.Тисовської можна визначити таким чином:
1) детективна інтрига;
2) любовна лінія;
3) культурологічний пошук;
4) історія роду.
Зіставлення роману Н.Тисовської з «Кодом да Вінчі» Дена Брауна не випадкове – твір української письменниці має чимало точок дотику з книгою американського автора. Передусім це мотив спадщини, так чи інакше наявний у більшості творів, окреслених нами як культурологічні детективи. У них померлий залишає по собі загадку, розгадати яку належить героєві, а сам процес розгадування набуває ознак ініціації, оскільки змушує активізувати всі моральні й інтелектуальні сили.

Водночас мотив смерті якнайтісніше пов’язаний з мотивом відновлення розірваних родинних зв’язків. В «Коді да Вінчі» саме смерть діда, Жака Саньєра, спонукає Софі до пошуків відповіді на численні запитання, що залишив по собі небіжчик, і, зрештою, до розкриття істинної сутності забутої доктрини. Однак, у творі американського автора проблема відновлення роду не має тієї глибини, якою наділена вона в українських письменників. Ден Браун акцентує увагу на обраності роду Софі, на таємничому знанні, яким наділений її дід. Отже, розкриття символічного значення Святого Ґрааля й таємниць, закодованих у картинах Леонардо да Вінчі, стає самоціллю. Принципово інакше розв’язано детективно-культурологічну колізію у творі Наталі Тисовської. Чорна книга, за якою полюють братчики, виявляється знищеною, натомість героїня знаходить у капличці лист від сестри-небіжчиці, яка спромоглася знищити людиноненависницьку книгу.

Доречною є паралель з романом Марини Гримич «Фріда»: бізнес-леді Ірина дізнається про смерть Фріди, подруги дитинства. Роль символічної спадщини в романі відіграє «дім-древо» – занедбаний будинок у Бердичеві, що зберігає таємницю народження Ірини. Зрештою виявляється, що саме Ірина і є таємничою Фрідою. Тільки відновивши перерваний зв’язок з «домом-древом», де тісно переплелися долі багатьох націй, жінка знаходить шлях до розв’язання найболючіших проблем свого життя.

На особливу увагу заслуговує масонська символіка роману Н.Тисовської, розсипана по тексту: косинець, камінь, змія-uroboros. У книзі Оксани Крижановської «Таємні організації: Масонський рух в Україні» як одну з вірогідних запропоновано версію походження масонства від цехових організацій будівничих: «...Масонський Орден найімовірніше виріс із середньовічної цехової організації, точніше – з корпорації каменярів-будівельників. Як відомо, в XII–XIII столітті в Європі здійснювалося широкомасштабне церковне та світське будівництво. Архітектори, скульптори, малярі, чорнороби [...] селилися неподалік місця будівництва й зберігали свої мулярські інструменти в спеціальних приміщеннях – ложах. Так з плином часу виникли й легалізували своє існування спілки майстрів-будівельників – прообраз пізніших масонських лож («майстерень»). [...] Наприкінці Середньовіччя в спілки-гільдії мулярів-будівельників почали вступати і інтелектуали, які не мали ніякого відношення до будівельної професії. [...] Втім, гільдійна концепція походження масонства дуже вразлива, адже майстри-будівельники та масони були різними людьми. По-перше, будівельники храмів були ревними католиками, масони ж – байдужими до питань віри. По-друге, професійні гільдії являли собою відкриті місцеві організації, масони ж об’єднувалися в межах країни й засекречували свою діяльність». Дана версія, однак, досить вичерпно пояснює використання в масонській символіці будівельного реманенту: циркуля, молотка, кутоміра тощо.

Наскрізним в романі Тисовської є образ каменю. Він постає у віщуванні папуги («Сірий камінь-кругляк – певний знак, вірний знак»). Підмурок сімейного гробівця Сокальських складено з круглих каменів. Круглі камені зображено на малюнку церкви, який Наталя знаходить в записнику сестри-небіжчиці. Камінь як фізичний об’єкт співвідноситься в структурі твору з біблійним символом «наріжного каменя», що втілює моральну основу буття людини й суспільства. (Варто згадати, що саме в такому символічному значенні вживає Христос ім’я апостола Петра в одному з Євангелій). Слід звернутися й до образу філософського каменя, що був головною метою пошуків середньовічних алхіміків, з діяльністю яких часто пов’язують «роботи» «вільних каменярів». Масони вбачали в перетворенні металу на золото глибоку метафору реорганізації людського суспільства, обстоюючи рівність людини «низького» походження з найвищими верствами соціуму. Одним з найвиразніших інтертекстуальних зв’язків у романі Тисовської є цитація Франкових «Каменярів» – Пилип Прокопович тлумачить Наталі вірш, дешифруючи буквально кожен рядок в ключі масонської символіки й ідеології: «У «Каменярах», пам’ятаєш, є рядки: «У кожного в руках тяжкий залізний молот»... Хіба тобі не відомо, що молоток – головний символ братчиків? [...] Далі там є: «Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті», – за законами Вільних Каменярів братчик, якщо вже приєднався до Ложі, не може розірвати з нею. [...] Всі братчики зв’язані між собою назавжди, ланцем скуті. А ще там, у вірші: «Ми рабами волі стали: на шляху поступу ми лиш каменярі», – бо ж Вільні Каменярі виступали за відділення церкви від держави, за світську владу, проти засилля реакційного духівництва, словом – за поступ, за прогрес! Вони несли свободу й науку!» Текстуальний перегук з віршем І.Франка зустрічаємо і в сцені поховання Кароліни Сокальської, де йдеться про кровну спорідненість, що відновлюється біля родинного склепу: «Зо два десятки людей зібралися провести Кароліну Семенівну Сокальську, і хоча ніхто з присутніх не був із нею особисто знайомий, ланці кревної спорідненості є міцнішими за будь-які умовності близького знайомства».

Таке переосмислення класичних творів у відповідності до тієї культурологічної концепції, яку пропонує автор, є провідним у романі Дена Брауна. Американський письменник використовує прийом екфразису, відтворюючи словесними засобами картини Леонардо да Вінчі й пропонуючи власне їх тлумачення.

Поруч з символікою масонів-будівничих Н.Тисовська використовує й інший символ – змію-uroboros, що асоціюється передусім з алхімією. Його матеріальним втіленням у романі постає бранзолетка, успадкована Наталею від убитої сестри. Авторка розкриває значення цього символу в різних культурах: християнській, давньоіндійській, язичницькій слов’янській. Жодне з цих прочитань не є визначальним для художньої структури роману – бранзолетка так і не виконує функції ключа до таємних знань, залишаючись передусім родинною прикрасою. Містичне значення браслета розвінчується в листі кузинки Кароліни: «А бранзолетку можеш носити. Сама по собі вона жодної загрози не являє».

Подібним чином трансформується від початку до фіналу твору й Чорна книга. Її появу готують численні образні варіації: фоліант на розкладці; словники, якими послуговується молода перекладачка; ксерокопія сторінки з таємничого стародруку; записник Кароліни Сокальської. Чорна книга в романі Н.Тисовської пов’язана з Товариством Нептуна, яке нібито існувало за часів Петра I і оратором якого був Феофан Прокопович. За однією з версій, в Сухаревій башті в Москві досі зберігається Чорна книга, де містяться заповіді всесвітнього панування. Пилип Прокопович, історик, який проголосив себе нащадком Феофана Прокоповича, цікавиться таємними братствами і веде пошуки книги, дізнається про те, що таємницею нібито володіють жінки роду Сокальських (спадкоємність таємниці, що передається від бабусі до онуки, авторка розкриває через сюжетну лінію предків головної героїні, хронологічно віддалену від основних подій). Кульмінацією твору мало б стати віднайдення Чорної книги в родинному гробівці Сокальських, проте, потрапивши до нього, Наталя й Ростислав з’ясовують, що Кароліна встигла знищити книгу, залишивши натомість листа своїй незнайомій сестрі.

Відтак можна сказати, що обидва символічні предмети – і браслет, і книга – перетворюються в художній системі твору на симулякри, означники без означуваного. На думку Ігоря Набитовича, в цьому ж ключі змальовується й образ Святого Ґрааля в романі Дена Брауна, причому його трактовка зумовлена всією попередньою історією побутування в європейській культурі: «Йдеться про проблему у багатьох аспектах визначальну: чи Ґрааль, формуючись на основі розгортання категорії символів, асимптотично прямує до образу євхаристичної чаші – тобто тієї, в якій відбулася перша Євхаристія: транссубстанція хліба і вина у тіло і кров Христову, чи цей потир є лише тим посудом, у який Йосиф Ариматейський зібрав кров Спасителя після його смерті? [...] Перший підхід до трактування Ґрааля породив цілий цикл середньовічних романів, де він стає Святим Ґраалем, а одночасно вплинув на потужну хвилю представлення цього образу в європейських літературах (де цей образ залишатиметься у певних межах семантичного кола, накресленого в циклі романів про лицарів Круглого столу) – від Романтизму до Модернізму [...]. Другий підхід, який проявляє себе особливо у Постмодернізмі) дає можливість обернено-метафоричного трактування Ґрааля – як посуду, в якому зберігається кров Ісуса. Саме тут також може бути прихована й метафорико-символічна зернина, яка дала можливість Дену Брауну («Код да Вінчі») представити Ґрааль у вигляді фізіологічної метафори – як лоно Марії Магдалини, однак це трактування не відкидає присутності чаші Ґрааля при таємній вечері – але не у вигляді євхаристичної чаші, а як самої Марії з Маґдали».

Основним змістом твору Дена Брауна стає культурологічна гра, в ході якої відкривається гіпотетична історія становлення християнської релігії: «У центрі сюжетної інтриги роману – пошук Святого Ґрааля і спроба розгадати, чим (чи ким) насправді є Ґрааль. Архітектоніка роману побудована на багаторівневій семіотичній грі: пошук Ґрааля стає розплутуванням і проходженням алгоритму ламання кодів і віднайдення відповідей на загадки, створених в контекстах історії, культури та релігії, сучасних дискурсивних практик та історико-культурних гіпотез. Можна б окреслити таку наративну стратегію як, назвім це, «постмодерні ігри в сакральних садах».

Принципово іншого характеру набуває ігровий модус у романі Наталі Тисовської. Нова культурологічна концепція є тільки засобом донесення до читача істин, що без перебільшення можна назвати вічними і основоположними для української літератури. Масонські символи, фактично, прирівнюються за значенням до символів родинних – фамільного гробівця та альбому зі старими фотографіями.

В романі Наталі Тисовської бачимо значно вищий, порівняно з «Кодом да Вінчі», рівень «оприватнення» загальнолюдського культурного досвіду. В художній структурі твору акценти зміщено з віднайдення «історичної правди» на пошуки приватної, родинної правди. Складній інтелектуальній «ініціації» «Кода да Вінчі» відповідає відновлення розпорошеного родинного альбому. Наталя відкриває для себе невідому історію власного роду саме через фотографії. Книга (бібліотека) та фотографія поруч із грою, лабіринтом тощо належать, як відомо, до естетичних констант постмодернізму. Однак стосовно роману Н.Тисовської варто відзначити, що тут ідеться про сутнісну ознаку саме східнослов’янського постмодернізму, що докорінно відрізняє його від постмодернізму західного, а саме – використання формальних ігрових ознак з метою утвердження іманентних ментальних цінностей.

Складна культурологічна символіка, детективний сюжет, постмодерністська метафора світу-бібліотеки підпорядковуються родинній історії і є, за великим рахунком, формальними засобами утвердження гуманістичного, освяченого національними традиціями змісту. Тут доречні паралелі з уже згадуваною «Фрідою» Марини Гримич і «Білою голубкою Кордови» Діни Рубіної. В першому з названих творів послідовно обстоюється необхідність усвідомлення власного коріння, причетності до роду, родини, людської спільноти. Але утвердження традиційних цінностей відбувається шляхом культурологічної гри-ініціації: блукання старим будинком, розгадування паролів, розшифровування чужих листів тощо. У художній структурі твору побутова дефініція «зв’язки» («У мене є зв’язки») перетворюється на глибинну метафору кревного й духовного єднання людей. Людські зв’язки ставляться мешканцями «дому-древа» понад ідеології й політичні системи. У вуста одного з них, «дяді Мусі», авторка вкладає філософську максиму: «Ми всі радянську владу поважаємо і любимо, правда, Костю? [...] Але є речі сильніші за неї – людські зв’язки. Запам’ятай, Федюню, це слово – «зв’язки» – і подумай над ним».

У романі Діни Рубіної «Біла голубка Кордови» маємо ще один варіант родинної історії – нечувана авантюра, що її здійснює Захар Кордовин, геніальний фальсифікатор полотен геніальних майстрів, є тільки частиною сімейної саги, яка має надзвичайно широкий хронотоп – від блокадного Ленінграду та радянської Вінниці до сучасного Ізраїлю. Талант Захара, як і бізнесовий хист Ірини-Фріди, мають давній і складний родовід – саме він і стає головним предметом художніх рефлексій обох авторів.

Багаторівневість роману Наталі Тисовської особливо помітна в мотиві гробівця / бункера і втечі з полону. Розслідування, яке веде героїня, є, по суті, самобутнім втіленням колізії, традиційної для масової літератури, – протистояння жінки потужній корпорації, секті тощо. Втеча з «бункера» подібна до одного з сюжетних ходів іронічного детективу Іоанни Хмелевської «Що сказав небіжчик»: героїня-оповідачка, так само як і Наталя, рятується з підземелля за допомогою в’язального гачка, яким вона викопує хід у стіні з пісковику (у Тисовської відповідно фігурують пінобетон і підбор чобота). Однак, попри виразні жанрові ознаки «жіночого детективу», українська письменниця наповнює відповідний мотив значно глибшим змістом. Образи гробівця / бункера утворюють своєрідну паралель, прихованим змістом якої є відкриття правди: гробівець, де заповідала поховати себе Кароліна Сокальська, співвідноситься з культурологічним рівнем тексту (древні артефакти, статика, минуле), тоді як бункер, де Пилип ув’язнює Наталю, більшою мірою відповідає власне пригодницькій, авантюрній, інтризі (сучасність, динаміка). Подібним чином пов’язані й образи сестер – Кароліна належить світу мертвих, її присутність у тексті реалізується через деталі, спогади, екскурси минуле; Наталя втілює діяльне, живе начало, виступає оповідачкою і центральним персонажем детективного сюжету. Вже перший розділ роману, де авторка натякає на схожість двох не знайомих між собою сестер, задає тон подальшій оповіді: Кароліна, тільки побіжно помічена Наталею, сприймається як потойбічний двійник жінки. Однак наприкінці твору вона виразно персоналізується через лист, що його знаходять Наталя і Ростислав – у такий спосіб відновлюється єдність роду.

Отже, роман Наталі Тисовської «Укус огняного змія», що твориться в річищі гостросюжетного культурологічного детективу, передусім актуалізує національні світоглядні константи, які реалізуються за допомогою формальних прийомів постмодерністської гри, симулякризації культурних символів, численних алюзій та інтертекстуальних зв’язків. Ці явища видаються цілком закономірними в контексті сучасних східнослов’янських літератур, де теми пам’яті та духовності зберігають свою актуальність.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ганна Піцик (джерело: Книголюб)

Літературна мода дуже подібна до високої моди в одязі та аксесуарах, з тою лише різницею, що літературний процес відбувається значно повільніше і кожне нове читацько-авторське віяння вимагає більше часу на свою появу, розвиток (жанру, стилю, мотиву), здобуття популярності та читацьке захоплення тим чи іншим явищем. Очевидна літературна мода останніх 10-15 років на містичні детективи, трилери та романи-загадки. І чи не найкрасномовніший приклад тут – Ден Браун. Про таємні братства та організації уже стільки писано-переписано, що часом дивуєшся, що ж там лишилося ще таємного, коли усі їх таємниці ... [ Показати всю рецензію ] витягнули на загал. А проте більшість літературознавців скаже вам, що зміст давно уже втратив свій сенс у постмодерну добу, і єдине, що важить, це форма та письменницький хист. Роман Наталі Тисовської „Укус огняного змія” – гарний приклад того, як можна написати хороший твір за давно відомою вже схемою.

Безперечно, „Укус огняного змія” поповнює ряди містичних детективів та пригодницьких романів. Думаю, що немає сенсу перераховувати тут відповідні риси цих жанрів. Однак цей твір – ще й гарний приклад того, як жанри між собою перетинаються та плавно перетікають один в одного. Зокрема тут схрещені детектив та трилер. Головне – це убивство, що стає точкою відліку у розвитку подій, обов’язковий мотив для обох жанрів. Однак у детективі оповідь веде сищик, а у трилері – жертва (або ж злочинець). Якщо добре придивитися, то головна героїня – і сищик, і жертва водночас, оскільки вона розслідує справу вбивства своєї родички та перебуває під загрозою смерті від того ж невідомого злочинця. Ще однією відмінністю детективу від трилера є час. У першому події розгортаються від факту оголошення про злочин до того моменту, коли воно було здійснене, тобто назад, а у трилері навпаки, вперед, до катастрофи. Однак і тут немає суперечності, оскільки авторка вправно поєднала вбивство скоєне та вбивство можливе, що може трапитися, якщо Наталя не розплутає цю загадкову історію, дотичну до неї самої.

Якщо ж звернутися до сюжету роману як такого, то, звичайно, як уже говорилося вище, нічого нового його фабула нам не запропонує. У центрі подій – давній артефакт, історія якого веде нас до не менш давнього таємного братства, а далі – до претензій останнього на світове панування, а на перешкоді цьому стає людина, що до того жила спокійним життям і навіть не підозрювала про це все. Читати „Укус огняного змія” Наталі Тисовської попри поширеність цих мотивів цікаво і захопливо, їй не бракує ні вигадливості, ні вміння будувати логічні зв’язки. Проте, як на мій смак, кінцівка вийшла трохи обірваної через те, що злочинця забрала міліція ще до того, як Наталя остаточно розгадала таємницю, успадковану від Кароліни. Та й те, що „Чорна книга” – головний предмет, що став причиною всього – як виявляється, уже знищений, сильно порушує горизонт читацьких сподівань. А сам факт, що злочинець був близьким другом Ростислава, з яким Наталя познайомилася цілком випадково, виглядає не дуже правдоподібно. Передбачається, що саме у таких книжках нічого випадкового бути не повинно.

Проте, як би там не було, головна заслуга письменниці, на мою думку, не у хорошому сюжеті, а у самому факті його перенесення на український ґрунт. І головну роль у цьому (попри гарне відтворення побуту, професійної діяльності та внутрішнього світу української інтелігентки Наталки, головної героїні книги) відіграє мова. Мова створює саме той світ, у який так органічно під пером письменниці вписується чужорідний для нас жанр детективу. Слова відомі і лише віддалено знайомі нам, колись чуті від бабусь-дідусів чи читані у книжках позаминулого століття – саме вони створюють ту невловну атмосферу старожитності і повноти світу у наш бурхливий, швидкий та не завжди затишний для окремої особистості час. Через мову іноді важко читати твір, вона ніби екран, за яким відбувається головне дійство. Однак саме це й робить роман Наталі Тисовської особливим та вирізняє з-поміж подібних творів сучасної української літератури.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Володимир Чернишенко (джерело: Книгобачення)

Якби мене запитали ще тиждень тому, хто є основною читацькою групою містичних детективів, я б не задумуючись сказав би, що домогосподарки та інша невибаглива публіка зрусифікованих міст. Власне, я й досі тієї ж думки. Хоча, прочитавши книгу Наталі Тисовської «Укус огняного змія», почерпнув багато нового для себе про цей жанр.

Фабула роману класична, я б навіть сказав, невибаглива. Існує таємничий артефакт, що передається від бабці до онуки у давньому шляхетському роді. Рід має власний склеп на цвинтарі, останню власницю артефакту вбито, і артефакт потрапляє до випадкової людини. У ході розгортання ... [ Показати всю рецензію ] оповіді виявляється, що він є ключем до могутнього магічного предмету, за яким полює секта з претензіями на всесвітнє панування. Головна героїня потрапляє в полон, втікає звідти, розкриває всесвітню змову і виявляє, що магічний предмет знищено.

Але це — позірна простота. Насправді у романі приховано ще багато чого цікавого, на чому й хотілося б зосередити увагу читача.

Роман вийшов у серії «Любителі сучасного детектива», яка включає приблизно порівну україно- та російськомовних книг. І чомусь мені здається, що потенційний споживач цієї серії — людина російськомовна. Однак, текст Наталі написано живою, цікавою і багатою українською, не дивно, що до деяких слів, що не мають братів-близнюків у російській, у тексті подано пояснення. Кумедно було читати примітки на кшталт: «світлина — фотографія», «чоловічки — зіниці», «штукар — фокусник»... Але насправді, для цільової аудиторії, яку я собі намалював, ці слова дійсно могли б стати проблемою. А ось те, що різонуло вухо мені, як от фрази «стеку слиною», «минали мене повз» чи «у мою відсутність», сприймалися б цілком природно. Краще би, щоб останніх у тексті було менше, але то вже до коректора претензія...

Між тим, чітко проглядається перша корисна особливість даної книги — вживлення якісної української мови в маси. На жаль, авторка подекуди сповзає у польщизну, але від цього нікуди було подітись — потрібен же був за сюжетом склеп, а де ти його в звичайній українській родині знайдеш?

Іншою цікавою особливістю, що звертає на себе увагу, є природа отієї самої «всесвітньої змови», необхідної для жанру. Великий плюс роману, що у ньому описані цілком реальна загроза, методи і підходи змовників. Пошук магічного предмету теж логічно обґрунтований — це цінна і унікальна книга — посібник з маніпулювання масами. Тому вся містика роману виявляються цілком пояснюваною, окрім кількох епізодів, без яких, НМД, роман би нічого не втратив.

Найцінніше ж тут те, що одним із засобів цього самого маніпулювання, втілюваного «братством», є розповсюдження огидних антиагіток на сході України проти бандерівців, на заході – проти східняків. Ось вам і реальна, звичайна і звична діяльність таємної організації. Втілення однієї із «заповідей Люцифера», наведеної авторкою як цитати з того самого магічного посібника: «...сіяти розбрат і нерозуміння між людьми та народами...» Найголовніше, герой, який займається такою діяльністю, завдяки авторському майстерному слову, викликає огиду, а отже, огидною для читача є і його дії. Відтак, зіткнувшись зі схожою практикою у житті, читач роману «Укус огняного змія» безпомильно і негайно її затаврує. Величезний плюс! (Див. вище про цільову аудиторію містичних детективів).

Нарешті, хочеться звернути увагу на красиву, витончену і навіть заманливу тусівку, зображену в книзі. Цінність цієї сучасної і непопсової компанії в тому, що вона українська. Цікаві, розумні люди, які вміють і розважитися, і поговорити про високі матерії, закохують у себе. Пригадується відомий слоган: «Українською – прикольніше!» І як не згадати тут героїню роману, яка, за дивним збігом обставин, має ім’я Наталя і прізвище Тисовська! Розумниця, дотепниця і просто гарна дівчина, вона до всього ще й перекладачка художньої літератури (нетривіально, чорт забирай!). Чого варте хоча б її віршоване жебракування на вокзалі! Її поява у містичному детективі — це справжня окраса твору.

Ось такі думки засіли у мене в голові. Цей роман — мов невимушене переливання українськості в інтернаціональний загал. Як на мене, він підіймає жанр на якісно вищий рівень, і хоча у мене не з’явилося одразу ж бажання читати містичні детективи, однак бажання читати ще Тисовську — з’явилося, ще й яке!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Андрій Кокотюха (джерело: Буквоїд)

Жанр: український детектив

Детективні романи в Україні пише не легіон авторів, не армія, не батальйон, навіть не рота. Набереться хіба на взвод, і то – недоукомплектований. Проте з цього уявного взводу поки що лише Наталя Тисовська, як на мій скромний смак, найближче підійшла до розуміння того, що таке «український національний детектив» і який зі світових форматів жанру найбільш надається для адаптації до нашого сприйняття. Бо вигадати свій детектив з нуля українці не здатні в силу тих же історичних обставин, котрі не дозволяють українцям вигадати велосипед, Інтернет і свої, українські національні, ... [ Показати всю рецензію ] не схожі на інші, засоби контрацепції.

Поки що Наталя Тисовська як автор має ті самі проблеми, що й інші автори, працюючі в Україні на ниві жанрової прози. А саме: ані вона, ані її книжки не є складовою частиною певного видавничого (читай – комерційного) чи літературного (читай – концептуального) проекту. Наприклад, у Росії, готуючи авторський проект того ж самого Бориса Акуніна, видавці запускають на повну промоційний маховик, але і сам автор повинен напружитися і видати на-гора не одну-дві, а щонайменше 5-6 книжок, і то – для старту, інакше проект не буде розвиватися, а значить – його не слід починати. Наступний етап: у Акуніна з`являються клони або ж інші популярні автори сідають писати свою відповідь Акуніну, заявляючи, таким чином, про свій контрпроект. Зокрема, нещодавно Алєксандр Бушков видав цілу серію про сищика часів дореволюційної Росії – Алєксєя Бєстужева. Полеміка з акунінським Фандоріним для знавців очевидна.

Натомість Наталя Тисовська, на початку 2000-х років опублікувавши два романи – «Соло для комп’ютера» та «Під знаком шаманського бубна», наступну книгу – «Укус огняного змія» - видала лише наприкінці десятиліття, що минає. І не через власну незатребуваність, а саме через відсутність у нас розуміння проекту як такого. Бо поруч із Тисовською повинні були з`явитися, умовно кажучи, які-небудь Ковальська, Білецька та Краснопільська (прізвища, наголошую, взяті довільно і з реальними їх носіями нічого спільного не мають – А.К.). Словом, аби зрозуміти, чим детективи Тисовської відрізняються від аналогічних, написаних українськими авторами, і чому вони справді репрезентують саме український детектив, треба хоча б запропонувати щось ще з продукції вітчизняного виробника для порівняння.

Тому вам доведеться повірити мені на слово: від часу публікації двох попередніх романів авторка зробила досить значний крок уперед. Насамперед йдеться про видовищну складову, без якої сучасний детектив просто неможливий. Якщо, наприклад, у романі «Під знаком шаманського бубна» найцікавіше відбувалося в світі хованців та нявок, де, за авторським задумом, розвивалася паралельна сюжетна лінія, а чугайстри були страшнішими за «реальних» бандитів, то в «Укусі огняного змія» навпаки – історія появи артефактів, за якими полює підступний лиходій у наш час, губиться в нетрях основної оповіді. За великим рахунком, її справді могло б не бути. Проте – саме до екскурсів у історію, далеку й не дуже, тяжіє пересічний український читач, тому історичні фрагменти тут – данина читацьким потребам.

Те ж саме можна сказати і про основний сюжет. Героїня роману – інтелігентна жінка Наталя Тарасівна, фаховий перекладач, з тих, кого називають «книжковими черв’яками». Справді: в таку героїню в Україні я як читач повірю більше, ніж у якусь Нікіту українського розливу чи іншу Ксену, жінку-воїна. В розмірене життя Наталі втручається спочатку нагла смерть невідомої жінки, потім – необхідність поховати тіло цієї, як з`ясовується, далекої своєї родички, нарешті – знайдений у родинному склепі браслет у вигляді змії, що кусає себе за хвіст. За ним полює хтось страшний, невідомий та, здається, потойбічний: Наталю починають переслідувати різні знаки з того світу, і це – знову реверанс у сторону тяжіння українців до всього містичного та ірраціонального. Якби інтелігентну жінку просто хтось хотів убити, це було б надто по-амерканському, та й жінка ця в Америці могла б застосувати до переслідувача пару прийомів йокагірі. А в Росії така дама виявилася б, навпаки, надто гламурною, до того ж пила б самбуку та понюхувала кокаїн. Нарешті, мета, з якою довкола скромної та лякливої жінки влаштована вся ця чортівня: відродження за допомогою зібраних артефактів такої собі закритої масонської ложі. Сама того не розуміючи, перекладачка Наталя врятувала не світ, але – Україну, що теж немало.

Правда, в цієї загалом позитивної україноцентричності є момент, котрий зовсім не характерний для детектива як літературного жанру. Авторка все ж таки не втрималася і на кількох сторінках окреслила та навіть підкреслила мовну проблему – в усіх детективах світу з часів сотворіння жанру подібні проблеми не виникали. Навіть у такому дивному, як «Сучасний кенійський детектив» - читав я колись цей збірник африканських майстрів жанру. Ну, хіба що героєві треба було знати мови, аби тлумачти давні зашифровані послання…

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Богдана Критика (джерело: Сумно.com)

Книга Наталі Тисовської «Укус огняного змія» потрапила до мене обминувши книжкові супермаркети. Мені її дали почитати. Пробігла декілька рядків і сама не вчулась, як з головою пірнула у пригоди, що розгорнулись на сторінках книги.

Молода дівчина, героїня роману, після стажування за кордоном нарешті повертається до України. Серце співає, рідні вулиці міста милують око, дарма, що немає постійного працевлаштування, головне те, що вона вдома. Її навіть не турбує повістка до міліцейського відділку, яку вона знаходить у поштовій скриньці. Адже вважає, що викликають її у зв’язку з дорожньо-транспортною ... [ Показати всю рецензію ] пригодою у якості свідка. Та виявляється річ не в тому, що підпитий водій з такими ж веселими пасажирами зухвало проїхав на червоне світло! Її викликали у справі вбивства молодої жінки, котре за своїм скоєнням виглядало. як ритуальне.

У нотатнику небіжчиці записана адреса героїні, але дівчина, роздивляючись фото задушеної, готова заприсягнутися, що бачить цю жінку вперше і ніяких справ з нею раніше не мала. Реакції героїні вималювані так вдало і невимушено, що часом здається, буцімто то не вона, а вже ти сидиш на стільці; насторожено відповідаєш на запитання слідчого і в свою чергу намагаєшся робити припущення − з якого ж приводу був скоєний злочин?

І коли слідчий запитує:

« Де ви знаходились у такий то день?» − сполохано вигукуєш, замість героїні:

«В мене є алібі!»

А потім, коли вже заспокійливо виходиш із нею з відділку, раптом усвідомлюєш, що за тобою, тобто за нею, хтось стежить…

Дії, розмірені на початку роману починають повільно пришвидшуватись і набирати оберти. Перші непевні почуття невідомої тривоги розростаються все більше, перед дивними випадками з деяким присмаком чортівні. І хоча наша героїня є тверезо мислячою особистістю та ще й зі здоровим почуттям гумору, вона починає відчувати страх від начебто невидимого, але невпинного стеження за собою невідомо кого.

Ось, буцімто зовсім випадково вигулькують нові знайомства, але чи й насправді вони випадкові?

Я можу довго із захватом переказувати й подальші пригоди героїні, але річ навіть не в цікавій сюжетній лінії. У романі Наталі Тисовської « Укус огняного змія» є те, чого бракує багатьом нашим авторам: власний погляд на речі. Роман написаний від першого лиця і завдячуючи цьому добре сприймається героїня, як незалежна і цілком сформована особистість із своїми індивідуальними рисами та шкалою цінностей. Її меткі характеристики оточуючим, її переживання, її бачення світу захоплюють і спонукають читача симпатизувати та вболівати за неї, як за самого себе.

Жвава й образна мова, непересічні порівняння, відсутність штампів − все це вигідно виділяє роман про між інших. Авторка, Наталя Тисовська, як вмілий лоцман проводить пригодницький сюжет між підводними рифами, ні на мить не розриваючи причинно-наслідний зв’язок. Адже, як виявляється, помилки, котрі колись були зроблені у минулому потрібно виправляти нащадкам і героїня, якій належить поставити останню крапку успішно справляється із завданням.

Читач починає розуміти, що й досі є люди, які бажають стати ляльководами суспільної думки і лише від нього і усіх небайдужих людей залежить, чи вдасться тим «Бабаям» їх роль. Вчіться мислити самостійно, слухайтесь свого серця -ось головна ідея, яка випливає з фабули роману.

Чорна книга, за якою полюють нечистоплотні члени масонської ложі і яка містить у собі десять заповідей Люцифера на повірку виявляється мало зв’язаною із містикою. Виявляється, що вона є посібником для політичних ігор і вчить цілком реальним речам − як, завдячуючи маніпуляціям із свідомістю людини, можна закабалити її і примусити підкорятися. Як посіяти розбрат і ненависть між людьми, як відучити їх мислити. І це більш небезпечніше для світу, ніж усі містичні жахи разом узяті.

«Найголовніша таємниця у справах керування людьми − оволодіння суспільною думкою. Для цього потрібно сіяти сумніви й насаджувати суперечливі ідеї, доки люди не розгубляться остаточно й не прийдуть до висновку, що краще у політичних питаннях узагалі не мати власної думки». Цією заповіддю розпочинається сатанинська книга.

Помічається, що давні технології дуже нагадують сучасні реалії. Але суспільство повинно опиратись тим згубним течіям, розвиваючи у собі творчу духовну енергію, бо тільки маючи у душі заряд справжніх духовних цінностей воно стає непідвласним ніяким політичним технологіям. Тільки так воно зможе зберегти свою здорову цілісність.

Неочікувана розв’язка, що поєднує у собі не лише детективне розкриття справи, а й зачіпає моральні та етичні проблеми надає роману додаткової глибини і робить його таким, що надовго запам’ятовується.

І, наостанок ще додам: книга користується увагою не тільки критиків, (напр. рец. у "Буквоїді")



http://www.bukvoid.com.ua/criminal//2010/01/09/134640.html

але й читачів, увага яких письменнику, на мою думку, цінніша. Про роман "Уроборос" читачі діляться думками у своїх блогах, наприклад тут:



http://www.liveinternet.ru/users/2957307/post116341290/

http://www.liveinternet.ru/users/galadriel999/post116340452/

і жваво обговорюють роман.

Так що, як то кажуть, аффтор, пиши щє!!!! Ми дуже чекатимемо на Ваші твори!

[ Згорнути рецензію ]