Літературна мода дуже подібна до високої моди в одязі та аксесуарах, з тою лише різницею, що літературний процес відбувається значно повільніше і кожне нове читацько-авторське віяння вимагає більше часу на свою появу, розвиток (жанру, стилю, мотиву), здобуття популярності та читацьке захоплення тим чи іншим явищем. Очевидна літературна мода останніх 10-15 років на містичні детективи, трилери та романи-загадки. І чи не найкрасномовніший приклад тут – Ден Браун. Про таємні братства та організації уже стільки писано-переписано, що часом дивуєшся, що ж там лишилося ще таємного, коли усі їх таємниці витягнули на загал. А проте більшість літературознавців скаже вам, що зміст давно уже втратив свій сенс у постмодерну добу, і єдине, що важить, це форма та письменницький хист. Роман Наталі Тисовської „Укус огняного змія” – гарний приклад того, як можна написати хороший твір за давно відомою вже схемою.

Безперечно, „Укус огняного змія” поповнює ряди містичних детективів та пригодницьких романів. Думаю, що немає сенсу перераховувати тут відповідні риси цих жанрів. Однак цей твір – ще й гарний приклад того, як жанри між собою перетинаються та плавно перетікають один в одного. Зокрема тут схрещені детектив та трилер. Головне – це убивство, що стає точкою відліку у розвитку подій, обов’язковий мотив для обох жанрів. Однак у детективі оповідь веде сищик, а у трилері – жертва (або ж злочинець). Якщо добре придивитися, то головна героїня – і сищик, і жертва водночас, оскільки вона розслідує справу вбивства своєї родички та перебуває під загрозою смерті від того ж невідомого злочинця. Ще однією відмінністю детективу від трилера є час. У першому події розгортаються від факту оголошення про злочин до того моменту, коли воно було здійснене, тобто назад, а у трилері навпаки, вперед, до катастрофи. Однак і тут немає суперечності, оскільки авторка вправно поєднала вбивство скоєне та вбивство можливе, що може трапитися, якщо Наталя не розплутає цю загадкову історію, дотичну до неї самої.

Якщо ж звернутися до сюжету роману як такого, то, звичайно, як уже говорилося вище, нічого нового його фабула нам не запропонує. У центрі подій – давній артефакт, історія якого веде нас до не менш давнього таємного братства, а далі – до претензій останнього на світове панування, а на перешкоді цьому стає людина, що до того жила спокійним життям і навіть не підозрювала про це все. Читати „Укус огняного змія” Наталі Тисовської попри поширеність цих мотивів цікаво і захопливо, їй не бракує ні вигадливості, ні вміння будувати логічні зв’язки. Проте, як на мій смак, кінцівка вийшла трохи обірваної через те, що злочинця забрала міліція ще до того, як Наталя остаточно розгадала таємницю, успадковану від Кароліни. Та й те, що „Чорна книга” – головний предмет, що став причиною всього – як виявляється, уже знищений, сильно порушує горизонт читацьких сподівань. А сам факт, що злочинець був близьким другом Ростислава, з яким Наталя познайомилася цілком випадково, виглядає не дуже правдоподібно. Передбачається, що саме у таких книжках нічого випадкового бути не повинно.

Проте, як би там не було, головна заслуга письменниці, на мою думку, не у хорошому сюжеті, а у самому факті його перенесення на український ґрунт. І головну роль у цьому (попри гарне відтворення побуту, професійної діяльності та внутрішнього світу української інтелігентки Наталки, головної героїні книги) відіграє мова. Мова створює саме той світ, у який так органічно під пером письменниці вписується чужорідний для нас жанр детективу. Слова відомі і лише віддалено знайомі нам, колись чуті від бабусь-дідусів чи читані у книжках позаминулого століття – саме вони створюють ту невловну атмосферу старожитності і повноти світу у наш бурхливий, швидкий та не завжди затишний для окремої особистості час. Через мову іноді важко читати твір, вона ніби екран, за яким відбувається головне дійство. Однак саме це й робить роман Наталі Тисовської особливим та вирізняє з-поміж подібних творів сучасної української літератури.

Містичний детектив по-українськи.