Ростислав Мельників : Подорож Рівноденням : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Іван Андрусяк (джерело: Сайт Івана Андрусяка)

МЕТАФОРА РІВНОДЕННЯМ

(Ростислав Мельників. Подорож рівноденням. – Харків: Акта, 2000)

“Найважливіше – володіти мистецтвом метафори. Тільки це неможливо перейняти від іншого: це – ознака таланту, бо творити хороші метафори – значить підмічати схожість”. Творчий ріст поета Ростислава Мельникова виглядає переконливою ілюстрацією цієї знаменитої Арістотелівської тези. Між першою, юнацькою збіркою “Полювання на оленя” (“Смолоскип”, 1995) і новою книжкою “Подорож рівноденням” (“Акта”, 2000) умістився непростий, але плідний період “відточування схожості”.

Метафора, як відомо, мусить мати як мінімум ... [ Показати всю рецензію ] дві складових, які, порівнюючись, чи то б пак, узгоджуючись одна з одною, і творять ефект поетичної новизни, дозволяючи сприймати текст як певне естетичне відкриття. Але структурне розчленовування текстів Мельникова на окремі метафоричні конструкції та їхні складові нас, гадаю, до розуміння природи цієї поезії не надто наблизить. Бо складові тут бачаться радше ахетипними “протягами”, що тяжіють до того чи іншого “способу самовияву” культури. І об’єднує їх усіх, властиво, єдина гіперметаформа подорожі, де “Годинник Б’є на Вежі / У Бранок і Дружин вже Плакальниці Є / і Дощ / … / і День / як Спис / що / Боже / у Руках Ти Держиш”. Тут кожне зі смислоутворюючих слів недарма писане автором з великої літери, навіть “Є”, – це не стільки спроба повернення до автентичного значення Слова як такого (хоча й це у добу постмодерну річ вельми вже цінна), скільки наголошування на архетипній цінності кожного слова як носія, уособлення, апотеози відповідного дискурсу культури.

Дві складових Мельникової гіперметафори, що створюють “прецедент мандрівки за схожістю”, уособлені Йоною і Назоном. Перший починається з означування старозавітної традиції, де “в череві кита добу вже третю / Складаєш при свічах молитву амфор смерті / У плин словес мисливця Ягве гобеленний / Мов Біг”. Але триває його мандрівка крізь середньовічні (посередині вічності?) схими, де “у пустелі келій роздоріжжям стигми / Месії на вустах пророка, скутих віршем”, аж до нечленоподільних стежок пост-сучасності (після вічності?), по яких “Космос впав за дверима / і наче мене не було”. Другий же на сторінках книжки присутній радше латентно, оселею смирення й суму, щоб “час ділить на роки і відстань”. Він “сам собою” зринає лише раз – для того, щоб “У вигнанні писати вірші / Почуватись сивим Назоном / Зустрічати мовчки пасати / Полювати вночі бізонів”. Зрештою, для того, щоб сказати: “Я твій Йона, маленький Боже, / Я сто років Тебе не бачив”. Вони не протиставлені один одному, а навпаки – уподібнені: їхнє смирення вимушене, їм обом випало “час ділить на роки і відстань”.

Єдина відмінність: відстань для Йони є виміром фізичним, він відчуває зміни “архетипного пейзажу” поза ковчегом своєї “келії кита”, але бачити їх неспроможний – мандрівка “без вікон і дверей” уможливлює хіба внутрішні зміни, стосовно яких невідомо навіть, чи адекватні вони змінам зовнішнім – у “світі поза черевом-ув’язненням”. Для Назона ж відстань є виміром часовим, а тому зміни для нього – та ж одноманість, яка є китом для Йони. Його мандрівка почалася, не почавшись: “Я сто років тебе не бачив / Мабуть небо пішло за місто”. Але про те, що зміни як для одного, так і для іншого відбуваються суголосно, що світ “у череві кита” і світ поза цим “черевом” один і той же, і зсуву часових, відстаннєвих, метафізичних, культурних чи будь-яких інших пластів поміж ними не відбувається, – це може бачити тільки читач, а героїв своїх Мельників залишає в невіданні. Можливо, саме з цього невідання й народжується метафора.

Зрештою, це, вочевидь, лише початок мандрівки. Бо в останньому тексті книжки чуємо:

Тихо будь,

покуси не передбачиш усі

Попасцем, волику,

вже наготовано втечу

Три доби верхи

– й залишимо мури фортечні

Як то апокрифи степу складають ченці

Чар Чорнокнижжя

– і гони де око впаде

Край Піднебесся: драконів і замків сторожа

Три доби верхи, а решта?

– то промисел Божий

Келію кинуто,

мій подорожній адепт

Очевидно, зійтися цим архетипам ще колись випаде нагода. Можливо, у наступній книжці Ростислава Мельникова, про яку вже зараз, із публікацій у періодиці нових віршів цього автора, знаємо, що у ній, вочевидь, мало би бути більше від Назона: “Так о-ЗЕРО В-ІДІЙ-де НА-че СОН / і про-минання ранку вже не спинить птиця / … / О Публію Овідію Назон / це не вигнання – а лиш спроба втечі / і озеро відійде наче сон”.

Куди заведе нас – і автора – ця мандрівка? Чи хтось – і автор – відає про це? Чи треба комусь – і авторові – про це знати? Гадаю, ці питання радше риторичні. Мандрівка сама по собі змушує затамовувати подих. Вона – самоціль, і вона – самодостатня. У ній виявляється і в неї втілюється творчий ріст одного з найгерметичніших (читай: найглибших) нині в Україні поетів. Проникнення триває…

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Леонід Ушкалов (джерело: Література-плюс)

Леонід Ушкалов

СПРОБА ФІЛОЛОГІЇ МАНДРІВ

Напевно, вирушаючи у дорогу, чоловік зазвичай перетворюється на поета:

Їхали купці з Харкова,

Стали явора рубати,

Тонкі гуслоньки тесати…

Цю пісню записав колись Олександр Потебня — леґенда харківської філології.

Подорож Рівноденням перейнята, звісно, патосом біжучої доби “мовних грашок” з її домежною суб’єктивністю та еклектикою. Маю на думці не лишень примітні “штучки поетицькі” на взір “острова текстів” чи кралі, що “абсурдує”. Поезія Мельникова — герметична навзагал.

“Час / перемелено / час / перемолено / нам / не вертати / додому ... [ Показати всю рецензію ] донами”. У своїй переґринації поет покладає надію щонайперше на мову. “Як мисливець обережний”, він дослухається до кожного її звука, аби почути, скажімо, “степом сколисаний сон”, небо “на роздоріжжі діжі”, “оселю осіннього сонця”, скитів, що сунуть “на Захід возами”. Бувши суголосними, слова мимоволі перебігають одне в одне — така собі еманація вагітного словом звука. Тож не дивуймося, що, приміром, геть усі заголовні чужинецькі (або схожі на них) слова, серед яких “Евольвента”, “Експлікація”, “Енцикліка”, ба навіть славнозвісна Арістотелева “Ентелехія”, походять із одного гнізда мельниківського vocabularium’у.

А ще — поетові кортить перетворити звуки мови на звуки музики, і тоді виникають пасажі на кшталт ось цього: “Поїзд / приходить / о / пів на четверту / оберту / зву / -ку / СУРМИ”. Музика закарбована тут не лишень звуковою вервечкою, але й зламами графіки вірша, надто — стрімкою діагоналлю п’ятірного “у”:

Поїзд

приходить

о

пів на четверту

оберту

зву

-ку

СУРМИ.

Пошук розради у слові навертає поета до традиції. Час од часу мельниківська мандрівка вбирається, зокрема, в шати старозаповітної історії Йони: кит, “царство рибини”, Ніневія… Хто він, Аміттаєвий син Йона, що кинувся був навтікача від Усевишнього, а перегодом отямився: “Вода аж по душу мене обгорнула, безодня мене оточила, очерет обвиває кругом мою голову” (Йона, 2,6)? Найперше — то сколок екзистенційної самоти:

Я твій Йона, маленький Боже,

Я сто років Тебе не бачив.

Його складені “при свічах” вірші-молитви — правдиві tristia, скорботні елегії, в яких жевріє надія на порятунок. Не дурно ж мельниківський Йона легко покидає нелюбу йому Ніневію та вже як “сивий Назон” опиняється межи сарматами. Мельників, либонь, добре знає, що поезія, байдуже, чи вона гебрейська, чи латинська, народжується із самоти. І наша рідна так само: колись в Україні подейкували, нібито автор “Скорботних елегій” був нашим першим поетом — сарматське слово полонило Овідія.

Одначе, мельниківським протагоністом є закутий у лати вічний переґрин, один зі жменьки лицарів славного війська “не-запорозького”. Цей характерник переміняється то на вояка Орієнту, то на вікінґа, а то й на hidalgo з Ламанчі (“лицарство наше спечалене…”). Тим часом грайлива нетожсамість його “парсуни” на театрі життя не повинна вводити в оману. Справді-бо, запорозький лицар на позір мало схожий на мальтійського, але їхнє єство, як запевняв ще Мелетій Смотрицький, — одне й те саме: “Zaporosky abowiem ten zolnierz, co Maltensky we Wloskiej ziemi…”. Лицар — то Божий войовник, чиє життя має сенс та виправдання з погляду antemorale. Крім того, він — едукований філософ і поет.

Мандруючи порубіжжям буття (де ж бо вона, ота незвідана Еспанада?), Homo viator збагнув його нестатечність. Часопростір ураз проростає перекотиполем: “Плинність / води / зрошує /ступні / ніг / тих / хто витягує сіттю / на берег / СОНЦЕ / Осені / дерев’яний годинник / змовчує мить / усвідомлення / ВСЕСВІТУ / ПЕРЕКОТИПОЛЯ”. Тож плин води перебіг Гераклітовим річищем у плинність часу, а та, своєю чергою, нечутно згорнулася в колючий клубок всесвіту-перекотиполя. На цьому тлі мінливим, ледь не примарним вогником мерехтить людське існування, накидаючи на світ мереживо власних ритмів.

Переґринація Рівноденням розпочинається в мілітарному ключі. Хода Божого войовника рівна та енерґійна. Вірш стремить у часопростір, немовби спис, що з ним тут порівнюється перший день мандрівки.

По тому буде різне. Скажімо, “пісенька на захист канадійських ведмедів” — із ґраційними повторами, легким, справді пісенним ритмом. Її графіка — звивиста мокра стежка, що нею біжить кумедне волохате ведмежа grizzly, все далі й далі від дитинства.

“Острів, звичайно, щось значно серйозніш…” Тут питомо візійні образи ніби гойдаються на хвилях сонетового ритму, навіяного, либонь, тропічним морем, яке мірно набігає на піщаний берег поетового острова.

Одначе, все тут підлягає ритмові дощу. Цей мельниківський дощ таки надовго, бо відчайдушному переґринові чомусь забаглося вирушити в дорогу якраз під “сезон дощів”. Такої пори небо “розкреслюють” зливи, а люди, степи, ріки та міста дихають дощами. Певно, й оте янголя, що вмостилося на поетовій долоні, зіткане з дощу, принаймні з “дощу ілюзій”. Вони струмують “поміж садів-небес”, “густі…, солодкі, тепля, сонні”, “помаранчеві” — барвиста й геть просякнута сонцем прміта горнього світу, чи то жаль за втраченим Раєм, чи його обіцянка.

Власне, цілий світ Рівнодення напоєний не лишень дощами, але й сонцем. Воно сяє на його маківці — сонце-птах, сонце осені, сонце Ельдорадо, а всяке твориво є зроду сонячним.

У дощах та сонці — й поетове місто: “Місто — яблуко червоне / З підвіконня впало й покотилось, / Дощ пішов — солодка хтива злива / Шумом екіпажів й конок / У зіниці ранок сипле / Жовте листя і зніма панчохи / То є осінь, дівчино, й патьоки / На лиці од фарб лиш символ / Синій, як і сонце наше / У дощі ілюзій Ніфертіті / Панно, починається століття / Й впало яблуко на аркуш”.

Мабуть, це місто — Харків, тільки вилущений зі своєї модерної (чи то пак постмодерної) шкаралущі прозорою, власне малярською стилістикою вірша. Питоменний імпресіонізм. Ба більше — крізь химерний маскарад “столиці на Лопані” Мельникову заманулося побачити старожитню “країну мандрованих дяків”. Звідси, зокрема, його варіації на тему Vanitas, ризикований агон із вічністю та яскравий бароковий декор: “Але / ніхто не знав, / що / уламки / розбитого дзеркала — / все, / що залишилося / від / країни / мандрованих дяків”.

Хто ж бо після цього, услід за Сковородою, не величатиме Харків, як “місто пророка Захарія” (“Zachariana polis”) та правдиве “Боже око”?

У самісінькому його серці — Покровський монастир, поруч — Бурсацький узвіз. Може, з отого пагорба побрів галасвіта “любитель священної Біблії” Сковорода та й не озирнувся… Втім, побалакавши якось зі Степаном Сапеляком на сходинках будинку “Слово”, що нічим не нагадували gradus ad Parnassum, я раптом відчув присмак загубленої “країни мандрованих дяків”. Так само, коли на хорах Свято-Дмитрівської церкви розповідаю спудеям Колеґії Патріарха Мстислава про арістолелівсько-мельниківську “ентелехію”, картата ніщота великого міста одразу втрачає на силі.

А ось — конструктивістська дивовижа — майдан Свободи. Ачей, на світі годі шукати такий “супернатуральний” майдан Свободи. Не дурно бо казав колись, ще під мазепинську пору, Іван Орновський, що край цей освячений солодким словом “свобода” (“Od wolnosci kray Slobodski nazvany…”).

Одначе, заповітним краєм поетового підсоння є неозорі скитські степи, з високим небом, спекою, запашним різнотрав’ям та райським спокоєм. Екзотичні образки: муедзин, що читає мекканську суру, мулатка, що “сходить у води тілесні босоніж”, ґобеленні дракони й замки кругом Піднебесся — бліднуть на тлі містеріального сюжету про народження степів, себто про їхнє воскресіння: “Це / усе / вже й не так випадково: / риба весен / і / на / щастя / підкова / А по тому / народиться / степ”.

Можливо, саме туди, покладаючись на Божу волю, прямує наш переґрин шляхами текстів.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олег Соловей (джерело: Кальміюс)

Олег СОЛОВЕЙ
Світло зі Сходу
(Мельників Р. Подорож Рівноденням: Поезії. -- Харків: Акта, 2000. -- 60 с.)

Ростислав Мельників належить до тих небагатьох сучасних поетів, які не поспішають приголомшувати читача своїми версифікаційними вправами або і вінками сонетів. Він виважує кожне слово. Між першою і другою книгами -- відстань у чотири роки. Наразі уже очевидно, якщо цей автор "апокрифів степу" приходить до нас із новою книгою, то без сумніву, вона варта читацької уваги.

Нова збірка поезій Мельникова, що захована під палітуркою і суперобкладинкою, є книгою не для всіх. Не так, щоб зовсім ... [ Показати всю рецензію ] для "гурманів", але. В цьому контексті пригадуються давні слова патріярха Бу-Ба-Бу, мовлені на адресу поетів "Нової Деґенерації": "Українська поезія стає все кращою. Скоро її перестануть читати зовсім". Ці слова Андруховича можна віднести і на адресу Мельникової "Подорожі Рівноденням". Парадоксальність, а проте цілковиту слушність Андруховичевої думки авторові сих рядків постійно доводить "жива" читацька авдиторія. Маси ще не готові вживати Мельникова, але, звичайно, це їх особиста проблема. А втім, можливо, я й помиляюся, тим більше, якщо згадати, що перша книга поета "Полювання на оленя" мала досить високий рейтинґ у якихось там київських ЗМІ. І, зрештою, хто сказав, що ця книга для мас, а не для найближчих друзів, як от Сергій чи Улянка.

"Подорож Рівноденням" дістає читача (насамперед -- східного читача, або ж -- "креола", як сказав би батько сучасного націєтворення Микола Рябчук) на всіх можливих рівнях, апелюючи не в останню чергу до підсвідомого. Стратегія подорожі розпадається на кілька мотивів, які по-своєму автономні, але мають певний об’єднуючий стрижень. Один з помітних мотивів -- Світло зі Сходу, який має свої цікаві варіяції. Відверта мілітарність у поезії-заспіві "Мій Боже Подорож Почнімо Рівноденням..." межує з неприхованим сумом вже наступної поезії "Змовч Містерію Ірлице...".

Якщо в першому випадку маємо нездоланну мілітарну цікавість до Заходу, яка втілена в урочистих рядках -- "І з Мінарету щоби Хтось читав Коран/ Коли рушатимем на Захід не для ґендлю/ А для Війни -- хай буде так: Аллах Великий/ Шаблі нагострено Гінці у сурми дмуть/ Мій Боже то на Славу а чи Смерть ця Путь..."; то з іншого боку -- цілком протилежна картина, забарвлена мінорними інтонаціями: "Десь/ на мапі Євразії/ Серпень згасає/ Сунуть дивнії Скити/ на Захід/ возами/ і небесні шляхи/ засихають в огудину...". Навіть потенційна смерть не лякає подорожніх, вони знають -"У Бранок і Дружин вже Плакальниці Є", і водночас -- "лицарство наше спечалене". Так минає слава, -- говорили західні європейці, чекаючи на Алларіха та Аттілу. Р.Мельників сумно погоджується: "Все минається..."

Цей мотив ностальгії за славними мандрівками минулого екстраполюється на його, Мельникову, Епоху і Покоління, які поет зумисне виписує заглавними літерами: "То відспівано Сурмами, скінчено Ловами/ Покоління, Епоху, чи як це зоветься...", і стає дещо сумно від усвідомлення висловленого поетом у простому алгоритмі -- наші часи і русла змінилися, перетворившись на "шляхи на долоні".

Інша мандрівка цієї книги -- подорож Йони, пророка, що був відмовився служити Богові, за що потрапив до черева Кита, де в покаянні провів три доби. Йона у поліфонічній інтерпретації автора є поетом (сонет "На роздоріжжі діжі -- котиполе неба..."), мудрим філософом, який знає -"П’яна ідилія -- бути щасливим..." (сонет "Острів, звичайно, щось значно серйозніш..."), або й нашим впізнаваним сучасником (поезія "Я сто років тебе не бачив..."). Полювання на Кита, вагітного Йоною, -- це не більше як подорож від себе до себе. А це таки чимало -- відважитися на пошуки самого себе, а відтак і епохи, і покоління. Власне, з подібною ж метою відбулося колись і полювання на оленя з алюзією до святого Євстахія, себто несвятого Ростислава. Але наразі глибше, ефектніше і з помітнішим сумом.

У книзі панує східна стихія. Зрештою, це й не дивно. Вона не лише в образах-символах скитів, Йони, Ніневії-України. і не лише у топосі Степу, і не тому, що "Європа далеко так". В поезії Мельникова оживає харківська літературна традиція, і це знаменно. Особливо ж, у контексті згадуваних "креолів" від М.Рябчука. Поет гостро пантрує звук, без якого слово, навіть друковане, втрачає свій запах, фактуру, сенс. Мабуть, саме тому більша частина текстів є астрофічною. Рядки передаються химерними візерунками слів. Звукова інструментовка "Подорожі Рівноденням" є бездоганною, сказати б -- клясично довершеною.

З поезії "Місто -- яблуко червоне..." відверто визирає Михайль Семенко, який незворушно, але не без іронії повчає: "Панно, починається століття/ Й впало яблуко на аркуш". Інтонації Семенка відчутні, але не у вигляді тіні Майстра, що невтомно переслідує учня-епігона, а саме у сенсі традиції. Наразі можна і варто говорити про відновлення поетичної традиції 1910-20-х років у творчості найбільш талановитих сучасних харківських поетів, до яких окрім Р.Мельникова зараховуємо ще С.Жадана та І.Бондара-Терещенка. Згаданий вірш є одним з найпоказовіших саме у цьому аспекті. А поза тим -- це маленький поетичний шедевр, яких у книзі загалом не бракує.

З-поміж інших ненав’язливо, але зримо виділяється мотив планетарного руху. Він постає у вигляді Всесвіту-Перекотиполя, у шатах Гала-світу. Як не дивно, найбільш "затемненими" є поезії, які супроводжуються назвами: Ексфолікація, Ентелехія-Еспанади, Екзекуція, і навіть -- Енцикліка, хоча це лише "пісенька на захист канадійських ведмедів". У Всесвіті Мельникова кінець настає восени-після-серпня, а не в час Риби, як вважає більша частина людства. Зникає сонце, і залишається молитися, не вимовляючи слів, а по тому -- "три кроки в осінь...". Риба у Мельникова виринає не знічев’я, або ж, словами поета, -- "Це/ усе/ вже й не так випадково:/ риба весен/ і/ на/ щастя/ підкова/ А по тому/ народиться/ степ". Риба весен розпочинає нову мандрівку, що за Мельниковим, є завше промислом Божим, хоча нам і здається, що "три доби верхи/ -- й залишимо мури фортечні...". Насправді ж -- це лише незбагненний рух Перекотиполя -- від Риби, вагітної Йоною, -- до Осені, і знову -- до Риби весен. Приреченість на подібну географію мандрів забарвлена дещо мінорними інтонаціями, але чи маємо вибір?

Думаю, що "Подорож Рівноденням" знайде чимало своїх "подорожніх адептів", лише б маркетингова служба видавництва "Акта" спрацювала би так само бездоганно, як і поліграфічна. Хоча сам автор не надто оптимістично повідомляє, що "уламки розбитого дзеркала -- все, що залишилося від країни мандрованих дяків"... І все-таки -- після осені завше буває весна, а це уже щось. Хоча і не так багато.

січень 2001 р.Б.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Анна Біла (джерело: Кальміюс)

Анна БІЛА
В передчутті Dies Irae
(Мельників Р. Подорож Рівноденням. -- Харків: Акта, 2000. -- 52 с.)

Після того, як книжка Ростислава пролежала в мене з місяць, прочитана і майже завчена напам’ять, але рецензія на неї ніяк не народжувалась, зрозумілими стали метрополітенні гоцання Жадана з цією приємною "малюткою" з ритованим "Ars Poetica" в якісній благородних кольорів суперобкладинці. Відчулася вся та мука Поета, що пробігши оком солідну післямову Л. Ушкалова, мацнувши геометрію метатексту Ростика, позіхнув втомленою усмішкою старого друга і супутника-фіриста. Блідий слід цього сеансування ... [ Показати всю рецензію ] побачили читальники "Кн. Ревю". І ніби на здоров’я ївши.

Текст "Подорожі Рівноденням" насамперед приваблює графолоґією і продуманою атакою читача. Містерія розкручується з "Евольвенти", такої собі семантичної рури з налиплим ракушником змістів-структур, що свідчить про закономірне просування поетичного світу Мельникова в напрямку "конкретної поезії". "Поезії вираження" протиставляється "голодування за формою" (де Кампос), втім, не можна не побачити, що протиставлення це в Мельникова поки що обережне і нагадує несміливу вилазку: читачеві пропонується зчитувати текст як традиційно-діахронічно (через реставрацію велечківських та ін. вправлянь), як графіті (тут дещо підводить імпозантність актової упаковки книжки), як метатекст-лабіринт (див. картограму, запропоновану макетувальником). Особисто мені як читачеві імпонує конкретистичний пошук автора. Увага до графеми і кумулятивних змісто-структур (Смерть, Слава, Сурма, Спис, Боже, Ти етс) може при читані сягнути такої точки, де "стирається" і означник, і означник означника, полишаючи в приємному трансі миготіння ідеограм. Це нагортання (око-спотикання), звичайно ж, не від Виссссокого ars-поетичного, але від передумови Мельниківського світу-подорожі -- авторського розуміння утлості (бо вичерпаності -- не в математичному смислі) символічної оболонки мови і потреби прориву за межі прямих комунікативних зв’язків. Таким проривом і стає чергове повернення до графеми. Не останню роль відіграють тексти-малюнки -- від примітивних star-ів конкретиста Фінлі:

Нас
тільки жменя
крізь
пальці
сочиться
тиша

до виразніших зорово-смилових конструктів типу "Кобилячої Голови" і "Всесвіту перекотиполя" (пропонований фраґмент більш-менш подібний до авторського тексту -- перепрошую за технічний ґандж):

[...] хто витягує сіттю
на берег
СОНЦЕ
Осені
дерев’яний годинник
змовчує
мить
усвідомлення

ВСЕСВІТУ
ПЕРЕКОТИПОЛЯ

Текст "Подорожі " не назвеш великою забавкою-грашкою автора, бо всі ідеограматичні (і не лише) пошуки Мельникова насамперед відкривають бажання відбудови гармонії, космічного Рівнодення, що, про мене, пояснює тужливо-мінорну тональність книги. Йдеться, якщо завгодно, про повернення до досконалості творіння Бога -- і через концепт геометризму, і через вигідного посередника автора, цього юно-старого медіумного Іону в череві кита.

Отже, блаженні голодні та спрагнені, бо нагодовані будуть -- вже друга в ряді поетична мізансцена ("Експлікація") виступає не те щоби в ролі тлумачника і художнього проспекту (велечківський і павичевий спосіб читання), вона обертається до реального читача, а не до вподобаного автором першої "Евольвенти" homo ludens. Царство рибини, до якого веде спіраль "Подорожі" (гріх, смерть, каяття, екзекуція, проща, прощення та ін. опори біблійної притчі, кинуті на дно тексту -- за певних обставин і підтримки місцевого католицької громади, як то було з "Великою Гармонією" Антонича, автор матиме шанс заявити про доробок реліґійної лірики), -- насправді це западання в себе-Йону-кита-Бога-тексту, яке іноді рятує, а іноді буває впольоване Великою рибою "мозку поміж стиглість сім’я / Словес твоїх: кита і котиполя діжі / На жереб смерку молитов свічей і тіней...". Це вироподібне западання покликані підсилити згадані обтічні та сходинкові ідеограми, хоча, як було зазначено, Мельників, попри активні неоаванґардні поетичні жести, не відмовляється і від стандартного типу комунікації зі своїм Богом, від того, щоб "мова вела мовою" стражденну Рибу-Йону: "...Кожен -- ще /один / юний / Один, / хто спрагу тамує / в обмін / на / око".

Можлива також інша лоґіка подорожі: таке собі "коливання колиби" апріорного і набутого досвіду ("Цікава штука. / як і "втрачені сліди", / Цей камінь мій / -- я ось / пилюку витер"), зміна відображення у свічаді від пересування не об’єкту, -- свічада ("Кохати коханок коси і коней / їсти кокоси і споглядати / Як сота зоря пада на ґрати / Ніневії спалахом тихим скону / Останніх туземних солдатів, / Щоб потім прокинутись сивим Йоною"), -- зрозуміло, що при тому в ролі відрухів у дзеркалі постають фібри вібруючого мовного означника (останній варіант блискуче продемонстровано у вірші з ведмежатком грізлі, що і зветься кумедно: "Пісенька на захист канадійських ведмедів"). Словом, у гіпертексті "Подорожі Рівноденням", попри згадані розмаїття смислів (див. статтю Ушкалова) та графічні біодобавки, читач може бути певним у щиросердному авторському бажанні будування храму, з якого буде вільно емейлювати "маленькому богові / з іменем / "Ти". А правдиві читачі-збоченці, типу А.Б., можуть багатіти думкою про чергове видання книги В.Мельникова, з чудовими "помаранчевими пісками", словами-ідеограмами, з асоціативним забарвленням букв, грою колонтитулів, тб. з усім багажем незораного в укрліриці "конкретизму".

1 квітнем 2001

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Катерина Борисенко (джерело: Кальміюс)

Катерина БОРИСЕНКО
"В цій країні дощі помаранчеві…"
(Поезія Ростислава Мельникова в контексті "зламу епох")

Останнім часом досить часто проводяться паралелі між українською літературою бароковою, початку XX століття та сучасною. Це не випадково, адже суспільство, що опиняється на межі двох епох, які водночас тривожать і обнадіюють, прагне осмислити минуле заради розуміння майбутнього, а відтак і заради можливого "шляху порятунку". Цілком зрозуміло, що за подібних обставин у літературі зринають вже знані мотиви, образи etc.

Так у текстах Ростислава Мельникова відслідковується "заблукалий" ... [ Показати всю рецензію ] ще від барокових часів мотив подорожі; тобто, пошуку, і найімовірніше -- пошуку істини. Це випливає уже бодай із семантики кольорів, "розлитих" по сторінках збірок "Полювання на оленя" та "Подорож рівноденням". Тут виразно переважають сині та жовті тони, які, відповідно, символізують найвищу мудрість та наближення до неї. Українська культурна традиція цими кольорами буквально переповнена: у пам’яті одразу ж зринають барокові ікони, ремінісценції з раннього Тичини, з неокласиків (головно Миколи Зерова та Максима Рильського). Варто припустити, що подібна самозаглибленість, нестерпний пошук істини і є характерною рисою мистецтва зламу епох.

Також зазначмо, що українська література традиційно має два маґістральних топоси -- бунту і подавлення бунту в собі. Мельників якраз обирає для себе другий шлях -- так само, як і Сковорода ("Пізнай себе, і ти пізнаєш світ"), і навіть Стус ("В мені уже народжується Бог"). У Р. Мельникова це виявляється з усе тієї ж семантики кольорів ("В цій країні дощі помаранчеві" -- тут на червоний колір, що означає виклик, накладається жовтий -- мудрість); а відтак і в образах (дощ бачиться нам поєднанням земного і небесного -- тут знову алюзії з поезією раннього Тичини, де "спустило небо до землі мережані подолки"). Або ще: у Мельникова "лицарство не запорозьке" -- з чого випливає приборкання дикої стихії бунту заради самозаглиблення.

З цього погляду цікавим є вірш "Енцикліка":

Хось видобуде кріса грізно
Маленьке ведмежатко грізлі
Ти так далеко й зовсім близько
Біжиш калюжами і бризок
іскри летять на сонце й листя
Хтось видобуде кріса грізно
Зведе курок і постріл зблисне
Ти так далеко й зовсім близько
Маленьке ведмежатко ГРІЗЛІ
Мамо, купіть мені бандитську стрельбу! (1)

Світ (за Сковородою, "мир") повсякчас робить спроби спіймати у свої тенета беззахисну стихію образу; тому важко бодай іноді встояти перед бандитською стрельбою. Однак герой Мельникова долає цю спокусу і обирає інше -- "в край ГАЛАСВІТА піти і зникнуть". Так свого часу барокові інтелектуали просили Господа допомогти їм уникнути мирських спокус, щоб бути згодом в Небесному Єрусалимі. Отже, важливо не розмінятися на дрібниці (в цьому контексті, на "бандитську стрельбу"), -- і це є чи не найголовнішим у текстах Р.Мельникова.

Центральним у збірці поезій "Подорож рівноденням" є образ Йони:

На роздоріжжі діжі -- котиполе неба
Ти, Йоно, в череві кита добу вже третю
Складаєш при свічах молитву амфор смерті…

Словес твоїх: кита і котиполя діжі
На жереб смерку молитов свічей і тіней
Ти плачеш, Йоно? -- крапку став і небо спинить
Оскілля часу черевом Буття наріжним --
Там у пустелі келій роздоріжжям стигми
Месії на вустах пророка, скутих віршем (2)

Як зазначає Дж. Кемпбелл, "ідея про те, що подолання магічного порога є переходом у сферу відродження, символізується поширеним у всьому світі образом лона у вигляді черева кита. Герой, -- замість того щоб покорити або улестити силу, що охороняє поріг, -- буває поглинений і потрапляє в невідоме, вдаючи померлого" (3).

Мотив зникнення, як відомо, є одним з найпоширеніших у світовому й українському фольклорі -- тут "зникнення відповідає входженню віруючого до храму, де він згадує, ким і чим є… Нутрощі храму, черево кита й божествена земля -- те саме…" (4). Охоронці того світу "ілюструють той факт, що дійсно віруючий у момент входу до храму преображається. Його мирська природа залишається зовні; він скидає її, як змія шкіру… Таким чином, алегоричне входження до храму й стрибок до пащеки кита є тотожними подіями, що однаково означають мовою образів "центробіжне" й поновлююче життя дійство" (5).

Згаданий мотив є провідним у творчості Р. Мельникова, адже постає вже в першій збірці :

Психосу атом-самота:
Я закорковуюсь
у панцир черепахи
і занурююся… (6)

Відтак простежуємо суголосний з ним мотив (за Бартом) "смерті автора заради читача", -- адже, щоб "забезпечити письму майбуття, треба подолати міт про нього -- за народження читача доводеться платити смертю Автора" (7). Отже, текст віддається читачеві й починає "жити" власним життям:

Моя голова --
щось середнє
між
болотом і озером
І
русочубі хлопчаки
виловлюють з неї
в’юнів
липневої психоделії (8)

Як бачимо, на сторінках поезій Р. Мельникова зринає й образ риби -- адже ще "давні філософи й вчені, розуміючи, що все життя виникло з води, зробили рибу символом зародження життя" (9). Відтак автор засвідчує зародження нового життя в створеному поетичною уявою світі (країна Кульбабія, де "дощі помаранчеві").

Помітна й увага Р. Мельникова до міжсезонь. На сторінках першої збірки "Полювання на оленя" віднаходимо згадки про весну ("побудували місто -- те що лежить просто весен…"; "весна починається з горища…"; "маленько Весно подаруй мені ДЕРЕВО…") і осінь ("Я нікому тоді не зізнаюсь що осінь суцільна отесаність каменю…"; "Глек подорожнього ніч восени переверне…"). Натомість у другій його книжці вже переважає тема осені, пори самозаглиблення і мудрості -- цим підсилено мотив пошуку істини.

Логічним продовженням цього шляху бачиться й новий текст Ростислава, опублікований у колективному збірнику "Поезія №1":

Так о-ЗЕРО В-ІДІЙ-де НА-че СОН
І про-минання ранку вже не спинить птиця
Так о-zero, Овідію Назон,
і проминання ранку
і спокуса
спину
плину
ВОД
Так
СОН
О Публію Овідію Назон
це не вигнання -- а лиш спроба втечі
і озеро відійде наче сон (10)

Отже, тексти Ростислава Мельникова можна тлумачити як спробу втечі від світу ("миру") -- якщо не в "країну Кульбабію", то принаймні "в черево кита". Також варто завважити, що ми відслідковуємо в них принцип imitatio operis, котрий дозволяє трактувати текст як свідомий своєї приналежності до певної літературної традиції.
Література

1. Мельників Р. Подорож рівноденням. -- Харків: Акта, 2000. -- С. 28-29.
2. Там само. -- С. 10.
3. Кэмпбелл Дж. Тысячеликий герой. -- М.: Ваклер, Рефл-бук, АСТ, 1997. -- С. 94.
4. Там само. -- С. 95.
5. Там само.
6. Мельників Р. Полювання на оленя. -- К.: Смолоскип, 1996. -- С. 35.
7. Барт Р. Смерть автора. -- http://uchcom.botik.ru/libr/cit/b-sci.koi8.html.
8. Мельників Р. Полювання на оленя. -- К.: Смолоскип, 1996. -- С. 35.
9. Мэнли П. Холл. Энциклопедическое изложение масонской, герметической, каббалистической и розенкрецеровской символистической философии. -- Новосибирск: ВО "Наука", 1992. -- С. 301.
10. Мельників Р. Так о-ЗЕРО В-ІДІЙ-де НА-че СОН // Поезія №1. -- Харків: Асоціація українських письменників, 2001. -- С. 27.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Семків Р., Соловей О., Борисенко К., Андрусяк І., Біла А., Борисенко К., Жадан С. (джерело: Архів)

Рецензії:

Семків Р. Українська поезія: між “хайпринтом” та “ксероксом” // Колекція. Альманах поезії. — Київ: Творча Асоціація 500, 2001. — С.41-43.

Соловей О. Ex Oriente або полювання на кита, вагітного Йоною // Кур’єр Кривбасу. — 2002. — №149 — С.170 – 173.

Борисенко К. “В цій країні дощі помаранчеві…” (Поезія Ростислава Мельникова в контексті зламу епох) // Кальміюс. — 2002. — №1-2(17–18). — С. 39–43.

Андрусяк І. Метафора рівноденням // Андрусяк І. Літпроцесія. Рецензії, есеї, статті. — Донецьк: OST, 2002. — С.36–38.

Біла А. В передчутті Dies Irae // Кальміюс. — 2001. — №3-4. ... [ Показати всю рецензію ] — С.55–58.

Борисенко К. “В край галасвіта піти” // Українське слово. — 30 серпня – 5 вересня 2001 р. — ч.35. — С.15.

Жадан С. Подорож на оленях // Книжник-review. — 2001. — №1. — С.13.

[ Згорнути рецензію ]