Павло Вольвач : Кляса : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Андрій Бондар (джерело: Газета по-українськи)

Прозаїка Павла Вольвача насамперед цінують за колючість, непоступливість і емоційну напругу. Саме цього бракує багатьом нашим літераторам. Це проза, в якої можна вчитися внутрішньої свободи. У романі ”Кляса” Вольвач створює головному персонажу нестерпні умови. Пострадянський ”перехід”, чорнуха, кримінальні розборки, дезорієнтований і денаціоналізований пролетаріат сходу України, безгрошів’я, безперспективність, знівечина молодість — і посеред усього цього потрібно постійно берегти ”у серці те, що не вмирає”.

Я ціную письменника за його волю та стоїцизм, за його несамовите бажання за жодних обставин ... [ Показати всю рецензію ] не втратити обличчя. Вольвач насамперед сильний поет. Але його похід у прозу явив досить цікавий факт: влучність художньої образності робить ”Клясу” з її амбіцією реалістично охопити епоху депресивних дев’яностих прекрасною ”квіткою зла”, яких досі не бувало в українській літературі. Це не ”проза поета”, а чесне, пристрасне й достовірне слово про епоху людської розгубленості.

ПРО Павла Вольвача

Вольвачева ”Кляса” — сильний і несподіваний роман, один із кращих у нас за пострадянську добу. До того ж це — радісний роман

Микола Вінграновський, поет


"Кляса" — це свіжий і сильний імпульс індустріального Запоріжжя, який руйнує усталені уявлення про схід України як про ”безплідну землю”. Принаймні не багатьом українським письменникам удавалося так яскраво ”прожити” рідне місто, відчути його дихання, грубо кажучи, без фільтра, викласти свої відкриття без фальшивої романтики

Тарас Антипович, письменник, критик

Павло Вольвач народився 9 жовтня 1963 року в місті Запоріжжі. Служив в армії, працював на заводах і ”шарашках”. Закінчив Запорізький національний університет, факультет журналістики. Перша поетична книга ”Маргінес” вийшла 1996-го. За два роки з’явилася друком ”Кров зухвала”. Згодом три збірки поезій — ”Бруки і стерні” 2000 року, ”Південний Схід” 2002-го і торік — ”Тривання подорожі”. 2004-го вийшов роман ”Кляса”. Із 1999 року Павло Вольвач живе і працює в Києві. Одружений. Має двох доньок.

Андрій БОНДАР

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тарас Антипович (джерело: Дзеркало тижня)

Прозовий дебют Павла Вольвача отримав третю премію на цьогорічному конкурсі «Коронація слова». Звісно, тим, хто цінує цього автора, здається, що роман заслуговує і на перше місце. Проте всі подібні нагороди дуже відносні. У вітчизняних конкурсах премійованість не завжди відповідає якості прози, а якість прози не може бути гарантом премійованості. Отже, облишмо конкурси — важать тільки тексти.

Роман «Кляса», виданий «Кальварією», — це спроба письма за лімоновською формулою, в якій біографія, помножена на вміння бачити, дорівнює літературі. Водночас якісь конкретніші паралелі знайти важко. Інакше ... [ Показати всю рецензію ] життя — інакша проза. Немає нічого більш самобутнього, ніж наш індивідуальний досвід. Автор, який пише про своє прожите, не змінюючи імен, завжди якийсь неприкрито самотній — він маячить, як випрані кальсони на кухні комунальної квартири. Літературний ексґібіціонізм — це непростий вибір.

Павлові Вольвачу дісталась обмежена географія — пролетарське Запоріжжя. Але він витяг із нього максимум екзистенційного бродіння. «Кляса» — це передусім суспільний зріз міста, галерея соціальних почвар. Непередаваний колорит кожної фізіономії, яка стирчить зранку біля пивного павільйону, уперто не піддаючись на «сожитєльство з «Запоріжсталлю», жертовний гуманізм «обществєнних дєвушок», готових на все заради нічого, татуйована зеківська харизма, хижий наркоманський пошук «приходу», первісний запал рухівців — ось система координат, у якій головний герой Пашок проживає один день десь наприкінці вісімдесятих.

У Вольвача вийшов своєрідний автопортрет митця замолоду, місцями — самовдоволений, місцями — самонищівний. І в робітничо-вуркаганському спліні, і в перших синьо-жовтих порухах містечкової демократії Пашок однаково присутній і однаково чужий, як і належить поетові. І сором від власних ранніх віршів, і доволі безсоромний потяг до чужих жінок є рівноцінними категоріями, завдяки яким герой постає у своїй анархічній справжності. Високі поривання в поєднанні з дрібними гріхами — маємо, як писав Достоєвський, «людину з усіма її почухуваннями». У цьому розумінні роман стовідсотково відбувся.

Коли «Клясі» чогось і бракує, то лише сюжетної динаміки, центральної кульмінаційної події. Твір, наче гіпертекст, розгалужується на десятки історій-спогадів, серед яких немає домінанти. Якщо відсутність сюжетного ядра здатна трохи охолодити читача, то його цілком спроможна підігріти манера оповіді: дотепний стиль із заїздами в пейзажну метафорику, по-естетському дозований мат. Роман повний смачної усної народної творчості, вигадливих суржикових зворотів.

Парадокс у тому, що розкішна картина людської деґрадації, намальована Вольвачем, не залишає гнітючого враження. Є елементи «чорнухи», які в «чорнуху» не складаються. І хоча мудрий рецидивіст Прошка окреслює середовище як «атработанний матеріал», сам час, у якому живе цей роман, пронизаний передчуттям великого оптимістичного рушення. Навіть кадебіст Самсоненко, викликавши героя на допит за підозріле віршування, врешті-решт відпускає віршувальника з напучуваннями, гідними керівника літстудії, — пиши, мовляв, розвивайся. «Часи міняються», — невпинно констатує Пашок. І в Пашковій душі гніздиться відчуття: ось-ось зараз прорве всі дамби, зараз з’явиться воно, велике українське Щось...

Можливо, нині самому авторові хотілося б залишитися тим люмпен-інтеліґентом Пашком, що колись мріяв спрямувати енергію лихих зеків у націєтворче річище. Але, дивлячись на нове тисячоліття за вікном, доведеться тільки поностальґувати за тими часами, коли «суспільні дівчата» могли віддаватися з суто гуманістичних міркувань, без жодного грошового заохочення, а прості рецидивісти були просто рецидивістами й не посідали важливих державних посад. Тепер ми вже знаємо, що велике українське Щось так і не відбулося. Що «патрійоти» такі ж ніким не почуті, як і тоді. У тих самих драних черевиках вони й сьогодні «топчуть» свої культурні ґето — запорізькі, харківські, полтавські, донецькі, київські… І вже звикли. Як казав один характерник у романі Вольвача, «в тюрмі тоже жить можна».

«Кляса» Павла Вольвача підштовхує до метафори українського Сходу як втраченої можливості, великої пропащої сили. Або вулкана, що не спрацював, весело та хвацько вдавившись власною магмою. І все-таки Україна, як той депресивний Маленький Принц із казки Екзюпері, мусить доглядати свої вулкани разом зі своїми трояндами (не впевнений, чи другі справді є). Бо все воно — її Космос. Бо навіть у череві нашого недіючого вулкана-Сходу є місце для віри в диво. Ось він, Пашок, у фіналі книги з краденими доларами в кишені прямує до своєї заміжньої любаски — «Ніч, схожа на чорний кущ, в оранжевих накрапах вікон-помаранчів». У темному закутку він перечікує, поки пройде незнайома компанія. Висунься — і ризикуєш не донести ні доларів, ні себе. Потім рушає далі — «Щось таки тремтить у цьому житті, міркує Пашок… Тремтить і обіцяє дива».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Брати Капранови (джерело: Друг Читача)

Павло Вольвач. Кляса. – Тернопіль: Джура, 2005. – 284 с.

Назва роману оманлива. По-перше, він не має відношення до нового-старого правопису. По-друге, твір не про Західну Україну чи шкільний клас, а про Запоріжжя і такого собі мистецького пролетаря Пашка. Пролетаря – тому що хлопець працює на заводі, мистецького – тому що за фахом він оформлювач.

На того, хто не піддасться омані назви та не досить виразної обкладинки, чекає справжній сюрприз. Бо цю книжку написано кров’ю. Кров’ю автора і нашою кров’ю. Брехня, що українці живуть тільки на Галичині. Бути свідомим українцем у Запоріжжі, Миколаєві, ... [ Показати всю рецензію ] Дніпропетровську – зовсім особлива справа. Кримінально-пролетарський світ, розвал Радянського Союзу, зародки національної свідомості у душах, розчарування – усе це, бачене на власні очі, залишилося в нас навіки.

Колись видавництво "Кальварія" відмовилося видати твір буцімто через його аморальність. Можна сказати, зчинився невеличкий скандал. Незрозуміло чому – аморальності в романі не більше, ніж у нашому повсякденному житті.

Так, герої не розмовляють мовою Коцюбинського, й іноді навіть проривається матючок. Так, вони здебільшого не романтичні і доволі брудні. Однак народження – болісний і досить-таки брудний процес. На відміну від зачаття. Проте одне без одного не буває. Усі ми пройшли через це, і навіть щороку напиваємося з цього приводу – з друзями чи без. Так само як Пашко.

Мабуть, недарма ім’я головного героя збігається з авторовим. Не візьмемося стверджувати, що вся ця різанина, мордобій, пиятики, кохання в під’їздах та сині від наколок друзі були в біографії Вольвача. Але почуття, які живуть в Пашкові-герої, Пашко-автор знає не з книжок. Ми зростали недалеко, на Миколаївщині, і теж пройшли через таке. Це неможливо вигадати – можна тільки пережити.

"Кляса" – слово, яке пахне невідомим минулим і одночасно невідомим майбутнім. Чуже слово. Нове слово. Старе слово. Воно щемить десь усередині. Воно солодке на смак. Воно вабить – так само, як і перший жовто-блакитний прапор, перші мітинги. Прочитавши книжку, починаєш розуміти, чому українці вийшли на майдан тої осені.

"Кляса" – це героїчний роман, у якому простий запорізький хлопець б’ється до смерті не тільки зі шпаною з сусідніх заводів, але й зі своїм оточенням, з друзями-алкоголіками та кримінальниками, з діловими кумами, з національно свідомим батьком, з коханкою та випадковими курвами, з міліціонерами, з похмурими місцевими рухівцями і навіть із собою. Б’ється щодня, просто щоб не загинути, без жодної надії на перемогу – але все одно б’ється, бо така його козацька натура.

Роман не має виразної сюжетної лінії. Це скоріш безжальний розтин – ситуації, героїв, почуттів. Це дзеркало, в яке треба дивитися, аби не забути, як ти насправді виглядаєш.


"Кляса" Павла Вольвача рекомендується "східнякам" – як потужний ностальгійний засіб, а також як джерело нового завзяття. І обов’язкова для читання "западенцями" – аби зрозуміли нарешті, що у нас на сході живуть не "глибокі москалі", а такі самі українці. А можливо, навіть міцніші, бо за своє українство мусять щодня битися. До синців, до крові. Із владою, з оточенням, з самими собою.


Брати Капранови

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Надія Степула (джерело: Буквоїд)

Павло Вольвач. Кляса: Роман / Худож. – оформлювач О. Г. Жуков. – Харків: Фоліо, 2010. – 442 с. – (Графіті).

Любов – до життя, - відразу зазначу. В якому є щастя бути, а, отже, - безліч контрастів і кольорів; багато усміхнених і засмучених людей, до яких почуваєш причетність; «трохи сонця в холодній воді», як писала Франсуаза Саган, і трохи мрій. – Життя, як у романі Павла Вольвача «Кляса». Життя слід любити, варто любити. Зрештою, любити життя – чи не найкраще, що нам усім залишається в тому відчаї реалізму, який тремтить у кожному, - в кожному пульсі. «Щось-таки тремтить в цьому житті, ... [ Показати всю рецензію ] міркує Пашок, простуючи тротуаром на чорноту парку. Тремтить і обіцяє дива. «Я люблю тебя жизнь», - як Захода в під ’ їзді нашкрябав. Точно».

Життя як обіцянка дива – головна формула змісту роману «Кляса». Персонажі автора при цьому астрономічно далекі і від оптимізму, і від сонячної сторони світу, і від світла сфер небесних. Окрім того, ментально вони приналежні якраз до великого загалу, схильного просто жити. - Не думаючи, що можна любити цвіт акації, суху траву, гуркотіння поїзда вдалині, хмарку на обрії, землю, на якій народився, мову, якою писали Шевченко і Маланюк…Не смакуючи келих вина за накритим скатеркою столом і жінкою з небом ув очах навпроти, а просто жлуктячи його з пляшки десь у «Біді», де «весь вечір … тліла по закутках якась безпричинна бійка, то затухаючи, то знов спалахуючи». Люди, які живуть у «Клясі», тільки вчаться любити життя – в тому неправильному світі, в якому живуть, це нелегко. Світ ще залишається викривленим, похиленим у печаль, як древнє дерево, зігнуте віковими вітрами. Світ зігнувся під пресом тоталітарного режиму, світ ще позначений деспотизмом влади, яка досконало освоїла насилля над особистістю й не дуже хоче позбуватися цього досвіду. Але вже цей досвід маскує – перефарбовуючи кольори гасел, принципів і подекуди навіть - прапорів. І переміни в атмосфері відчаю вже відчутні – навіть для найбільш огрубілих і нечутливих «ко-з-з-лів» у «Клясі». Які насправді – творіння Господні, - душі їхні плачуть іноді безсилими слізьми, кричать німим криком, німіють від болю, холонуть у п’ятах від несосвітенного реалізму буття.

Реальні факти і реальні люди у «Клясі» Павла Вольвача» творять не просто «дивну суміш свободи й несвободи», як про це каже анотація книги, а творять дивну суміш реальності й ірреальності. Реальність – мов пастка, з якої неможливо втекти. Хіба що на той світ. Або в іншу пастку – пастку ірреальності. Експеримент Павла Вольвача як романіста полягає в спробі допомогти зрозуміти реальність 80-х років минулого століття своїм героям, собі й читачам. Змінити ту реальність уже неможливо, вилучити її з простору часу – теж, а збагнути – ще можна. І це, мабуть, одне з завдань письменника Вольвача, виконане ним, – ставив він його собі, чи ні.

…Культурологи вважають, що намагання відкинути культурний шар десятиліть, пов’язаних з комунізмом, тоталітаризмом, розвинутим соціалізмом тощо загрожує втратою культурної спадковості. Герої Павла Вольвача про культурні спадки розмірковують рідко. Але полотно роману – добра ілюстрація до тези про «відкинуті» чи згублені набутки. Павло Вольвач – і це рідкісно в нинішній українській літературі, - презентує яскраву галерею героїв, які є носіями «культурного шару десятиліть», пов’язаних з наслідками тоталітаризму 20 століття. Як і все населення «однієї шостої частини світу» наприкінці минулого століття, так і персонажі «Кляси» Павла Вольвача опинилися у світоглядному тупику. Герої роману змушені жити в часи безальтернативних пошуків смислів. Занурені в суголосний цій безальтернативності кошмар сучасності, вони все ж сподіваються коли-небудь на кращі переміни. Або хоч на будь-які - на переміни взагалі. Бо переміни – це все ж альтернатива. Але гуманітарні катастрофи та похмурі перспективи цивілізації можуть настати, можуть не настати, - для багатьох із героїв «Кляси» це не так важливо, принаймні, поки «баба Маня дає дрожжі по дешевці». Контури епохи цікавлять певним чином головного героя – Пашка, часом болісно, часом незбагненно люто, а здебільшого - інтуїтивно, на рівні «щось не так»: «Пашок від вікна переводить погляд на стіл, заставлений пивом і всіяний золотистими очистками копченої скумбрії, брунатна гама в стилі старих голландців, серед якої сріблом поблискує фольгове блюдечко. Бен сп’яну щось перепитав невлад, і всі підхихикують. Пашок теж для годиться посміхається. Насправді йому тоскнувато. Чи аналізує він свої чинки? Ні. Просто стоїть і відчуває, що в його житті щось не так».

Роман «Кляса» - художнє свідчення, що все «не так». Країна, в якій живуть герої, місто, в якому вони страждають або втішаються, - «типові характери в типових обставинах», «нетипові характери в нетипових обставинах», - усе не те, усе не так. Присутній у романі й незримий герой, хочеться йому дати ім’я «Новий Час». Уособлення Нового Часу прочитується між рядками, проглядає з контексту, мов тінь, привид. І втримує свідомість читача в полоні настирної ілюзії якогось завершення чи кінця. Принаймні, доконечності сучасних живим героям проблем, які ось-ось мають нібито кудись подітися. Це не проблеми кризи культури чи занепаду духовності, перепрошую за ці вкрай замацані дефініції. Бо живі герої Павла Вольвача, окрім (можливо?) хіба вже згадуваного Пашка, навряд чи знайомилися коли з творами О.Шпенглера, концепції якого дивним чином збігаються з Пашковими світоглядними висновками та душевними терзаннями. Це проблеми, пов’язані із завершенням (чи вмиранням?) цілої епохи. Поки що означені якось пунктирно, наполегливою з’явою питань, які ще не мають відповідей – «Ти за союз чи за незалежність?». або породжують агресивні припущення відповідей. На кшталт: «Дійсно, ти трохи особливий, Майстренко. На барикади б тебе, пітона, на барикади. Разом би пішли. Під вітер і кулі, і лопотіння прапорів, - думав Пашок з тихою тоскою. – Ти б там досяг багато чого. Хіба краще йти в кримінал, щоб знайшли потім десь з простреленою головою, чи успішно торгувать пило смоками і думать: «Жизнь удалась?..». Нє, Сашок. Нам треба більшого».

Захисна реакція більшості персонажів «Кляси» на приреченість жити у погано означеній цивілізаційними контурами країні, у задимленому, затруєному, засміченому, занепалому, але рідному більшості з них, по-справжньому рідному, місті, часто природна: вижити. Але не примітивно природна. Розлогі роздуми Пашка про «радноє...», означене як таке Біланом, - яскрава ілюстрація: «Сам пафос Пашок приймає, але ділити рідність з Біланом не збирається. Маразм якийсь. Як може бути однаково рідним цей світ Білану, думає Пашок, і йому - якщо він не тільки бачить те, що довкола, а й, здається, відчуває щось невидиме – людей, тих, що минули, але були тут, з плоті й крові, часи, що пурхнули, але тремтять в повітрі….».

Передбачувані Пашком, аж начебто «винюхані» ним на просяклих полинами запорізьких вітрах ознаки перемін (що згодом виллються у теж нині безбожно заяложені дефініції «процес демократизації», «становлення громадянського суспільства») актуалізують у ньому щось більше, ніж агресивна захисна реакція на існуючі чи передбачувані проблеми. Якусь невимовно вперту відповідальність. У внутрішніх монологах Пашок промовляє сам до себе, і ці його промовляння – на теми історії, літератури, української мови, - багато в чому пророчі. Бо хоч від 80-і роки минулого століття, коли він намагався означити собі якісь істини, вже стали історією, та актуальність тодішніх Пашкових роздумів, наприклад, про рідну мову, в історію не канула: «Пашок звикся – цією мовою, та ще й чистою, правильною, разом можуть говорити від сили п»ять-шість осіб, та й то, якщо відразу обидва дядьки приїдуть до них додому, проїздом зі своїх Кримів та Києвів. Це якась підпільна друга сигнальна система, що засвідчує приналежність її поодиноких носіїв не до нації, мабуть, думає Пашок, ні, а скоріше до якоїсь підпільної організації, похмурої і загнаної».

Роман Павла Вольвача «Кляса» критик Михайло Бриних (2005 рік) назвав «важким, як реальність, що його породила» та зауважив неплідність і очевидну невдатність порівнянь книги (йшлося про перше видання «Джурою» 2004 року) з відповідними творами Сергія Жадана чи Олеся Ульяненка. Щодо «важкості» - в кожного своє розуміння важкості чи тяжкості. Щодо порівнянь – хочеться продовжити. - Можливо, комусь, читаючи роман Павла Вольвача «Кляса», раптом спаде на думку асоціювати його героїв і з «пропащою силою» (роман Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Можливо, хтось пригадає вислів Гертруди Стайн про «втрачене покоління», що вже стосується не лише тільки літературної генерації? А ще можна порівнювати «Клясу» з творами недавньої лауреатки Нобелівської премії Герти Мюллер. Герої прози відомої поетеси Герти Мюллер – почасти з того ж цивілізаційного зрізу, що й герої прози відомого поета Павла Вольвача. Близькі територіально і ментально, схожі намаганнями змінити коли не все, то бодай щось у своєму житті. Тому житті, яке варто любити, і яке вони люблять… – Хоч усі порівняння, як відомо, кульгають… Але значення роману «Кляса» для нинішньої української культури і вужче літератури мало висвітлюється порівняннями. Мова про унікальність книги, яка містить у собі цілий ряд питань, відповіді на які не були знайдені героями й автором роману, але стають особливо актуальними сьогодні.

Так, межі активної діяльності героїв «Кляси» лишилися в минулому – рубцями на їхніх пошматованих тілах, зраненими душами, постарілими відтоді на цілу епоху, чи й шепотом трави над безіменними, або ні, могилками. У майбутнє розпросторилися їхні питання, на які тоді не було відповідей – про неминучість або неможливість перемін, совість і свободу, якісь здібності й пориви до їх реалізації, фантастичність мрій про інше життя. Ці питання досі не закриті. Вихід з пастки реальності в пастку ірреальності – не конструктивний вихід. І взагалі – не вихід. Але ті з героїв «Кляси», яким вдалося вціліти у відчаї реалізму і прожити останні 30 літ, можуть знати якісь відповіді на колишні свої запитання. Не всі вони були «середнім прошарком», як думав про них Пашка, «з року в рік тупо дивлячись в стелю чи на сірі під ’ їздні сходи, йдучи або вниз, або вгору. Коли йде вгору – думається похмуріше, коли вниз – веселіше. Середні люди. Його завжди цікавили інші». Їх – бодай і не всіх, - але мусіла врятувати їхня любов до життя – «Я люблю тебя, жизнь», - востаннє чіпляється Пашок куточком ока за надпис по тиньку – ще до армії Ск o риків друг Захода нашкрябав, і рушає по сходах на прямокутник світла». Цікаво було б їх почути – тих, хто не втратив здатності мріяти, хто знайшов свій вихід до світла, у новому романі Павла Вольвача, на який, смію стверджувати, сподівається не один читач.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Василь Слапчук (джерело: Дзеркало тижня)

Мабуть, у багатьох поетів із віком, із часом, із життєвим досвідом виникає потреба якщо не перейти від поезії до прози, то бодай їх поєднати. Здавалося б, що тут хитрого, засіб незмінний — мова, пиши собі, та й усе. У чомусь письменницька праця подібна до роботи будівельників, у яких також матеріал один, але в тих виходять піраміди, в інших — дев’ятиповерхові коробки, а в третіх взагалі — повітряні замки на піску, що увінчані купою невикористаних будматеріалів.

Напевно, всіх, хто знає Вольвача-поета і довідався, що він пише роман, цікавило, яким же буде його перше прозове дітище. Роман побачив ... [ Показати всю рецензію ] світ у журналі «Кур’єр Кривбасу» й відразу викликав зацікавлення і критики, і читачів. Паралельно роман пожав лаври на конкурсі «Коронація слова», опісля потрапив у рейтинговий список «Книги року-2005». І, нарешті, вийшов окремою книжкою у видавництві «Джура». А на довершення, видавці не приховують, що роман добре продається. Хіба не тріумфальний прозовий дебют?!

Зрозуміло, що комусь роман подобається, а комусь — ні, але для всіх очевидно, що не вольове рішення спонукало Вольвача до прози: Вольвач для прози визрів, і проза його визріла. Визрів для прози і входить у неї, як свого часу до поезії, абсолютно сформованим.

Ще до того, як я прочитав сам роман, мене заінтригувала його назва. Що воно означає — «Кляса»? Як тісно ця назва пов’язана з усім текстом? Виважена вона чи випадкова? Після прочитання роману всі ці запитання відпали. Відповідь на них — у тексті: «Слово авангард Павло схвалює, йому почали ввижатися Харків, українізація, вчулося рипіння снігу — ...і смаглявий Володька Сосюра йшов по вулиці, піднявши комір шинелі, повз кольонади Держпрому і лямпи у жовтих вікнах. Саме так — лямпа, кляса — пишеться у пошарпаних книжках і словниках з жовтими ламкими сторінками, вони лежать у шухляді серванта, а раніше батько ховав їх у дивані, Павло любить їх гортати, віднаходячи незвичні слова».

Дія роману відбувається в «інтер’єрах індустріального Запоріжжя». Свого часу мені довелося побувати у тих інтер’єрах, тільки років на десять раніше романного часу. З тією різницею, що я був на тій землі прихідцем, тимчасовим освоювачем залізобетонних просторів, я знав, що призов до війська вихопить мене із бермудського трикутника (гуртожиток — завод — гастроном), до того ж я не був самотнім, нас була ціла колонія україномовних (острівець у російськомовному морі) західняків... Тоді як головному героєві навіть на думку не спадало, що в його вітчизні українською мовою можуть розмовляти більше, ніж чотири-п’ять чоловік. У Пашка, який уже років із шість тому відбув військову повинність, не зосталося навіть ілюзії, що життя, яким він живе, вдасться змінити («Господи, скільки ж це триватиме? — бува, думає він похмуро. — І головне — куди звідси звалювать?»); він — у себе вдома, ці місця — його мала вітчизна, батьківщина, він тут народжений, але народжений інакшим. Оця інакшість вберігає Павла від свідомого, відвертого й остаточного криміналу, утримує від переступу межі, за якою блатний світ зі своїми законами. Попри те, що Пашок багато в чому підіграє цьому світові й відверто захоплюється кримінальними авторитетами, — відбувається це, швидше, тому, що інших правдивих авторитетів у його вітчизні просто нема. Ця ж інакшість заважає Павлові зблизитися і з так званими «нацдемами». «Націоналісти це ви, а я так — патріотішка, погулять вийшов...», — іронізує він. Пашок уособлює два полюси своєї вітчизни, а ще — всю купу її суперечностей, і вчування «чогось» не дає йому зневіритися...

Роман отримав хорошу критику. Серед рецензентів були й імениті письменники. Не схожі між собою, вони сходилися в одному: «Кляса» — це явище. «Сильний і несподіваний роман, один з кращих у нас за пострадянську добу». Ці слова належать (як для мене, міфічному, легендарному, геніальному) Миколі Вінграновському. Олесь Ульяненко вважає «Клясу» «не лише показовою, але й знаковою у всьому літпроцесі». І Вінграновський, і Ульяненко високо оцінили «Клясу», при цьому Вінграновський назвав роман радісним, а Ульяненко висловив припущення, що романові закидатимуть «чорнушність».

Я розумію, що мав на увазі Ульяненко. Комусь і справді роман може видатися «чорнушним», усе залежить від життєвого досвіду. Вольвач не намагається шокувати, не згущує зумисне фарби, не нагромаджує негатив, він лише відмовився прикрашати світ, який описує. «Чорнухи» в «Клясі» не більше, ніж у житті, і не Вольвачева вина, що буденний світ його роману комусь видається екстремальним. Мені ж, навпаки, «Кляса» видалася легкою для сприйняття, оскільки в романі нема пози, він не надуманий, а щирий і правдивий від початку до кінця. Дуже важливо, що автор не спокусився зобразити головного героя позитивним, Вольвач не сфальшивив, його Пашок — частинка світу в, якому живе. Він звідти, він такий. Він не відпекується від цього, але й не козиряє цим. Він правдивий із собою. Гадаю, це те, що рятує Пашка. Може, тому Вінграновський назвав «Клясу» радісним романом.

Павло Вольвач написав роман про Південний схід України, про місто, про життя, про людину, про українця. Це епохальна річ. Давно я не читав чогось подібного, якщо взагалі читав. Цей роман залишається осторонь усього того, що писалося в українській літературі останніми роками. Якщо виходити з того, що література — відображення й осмислення життя, то в цьому сенсі Вольвачева «Кляса» є повнокровним виявом життя і ближча до нього, ніж до літератури, яка є витвором штучним і вторинним. Цим романом Вольвач змінив вираз обличчя вітчизняної літератури. Здригнувся якийсь м’яз, щось ворухнулося, здригнулася якась жилка…

Лише один роман. Лише один день із життя літературного героя. Один короткий день, безмежно довгий, мов життя

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олег Медведєв (джерело: Українська правда)

"Так сильно і правдиво про життя "східняків" у нас ще ніхто не писав". Якщо Стефаник на початку минулого століття вибухово відкрив у літературі драматичний світ карпатського селянина, то Павло Вольвач на початку XXI – світ мешканція індустріального Сходу" – це із суботнього "Дзеркала тижня", в я кому вийшло інтерв'ю з Павлом Вольвачем.

Я давній боржник Вольвача, бо вже давно збирався порекомендувати широкому загалу цей прочитаний мною ще позаминулого року глибокий політико-психологічний роман, досі непомічений настільки, наскільки він того вартий. Сподіваюсь, що "Клясою" зацікавиться якесь із ... [ Показати всю рецензію ] видавництв-грандів, а крім того, його слід було б перекласти і російською, так як це зроблено з Андруховичем.

Ось як "рекламує" "Клясу" сам Павло. "Запоріжжя – це мільйонне індустріальне місто, заселене переважно вчорашніми селянами та їхніми нащадками. У мовному вимірі – умовно російська лексика, накладена на умовно український спо¬сіб думання. Доволі безлика архітектура, кволість традицій і культурного прошарку. Нечисельна "інтєлєкєнция", російськомовна, ясен май, і вже зовсім рідколиста національно-"швідома", зрідка вкраплені в пролетарсько-різночинницьке море. Труби, домни, газовий сморід, мордобій по святах, і не тільки. Там намішано всього. Це не мемуарні записи, і зміщено багато: і оптика, і роки. Але основа, звичайно ж, автобіграфічна. Майже всім персонажам роману я лишив справжні імена-прізвища, не кажучи вже про прізвиська, бо без цього зникало тепло. Називав когось відстороненим, видуманим "поганяловом" – і персонаж щезав, я сам у нього переставав вірити. У головному героєві теж багато від автора, але той, романний Пашок, і я – звісно ж, різні люди, з різними нер¬вами й долями.

Але, мені здається, не варто все зводити до одного міста, позаяк мову можна вести, мінімум, про Схід України. І про цілий соціальний пласт, маргінально-пролетарську страту, про яку в українській літературі згадувалося досить скупо. А Запоріжжя слугує лаштунками й метафорою, символом урбанної, індустрійної України, про яку мріяли Хвильо¬вий із Сосюрою. А осколки мрії – ДніпроГЕС, "Запоріжсталь", "Соцмісто". І кулі в головах харківських романтиків-українізаторів 20-30-х... Тоді, до речі, писали: "лямпа", "плян", "робітнича кляса", звідти й назва роману – як місток у часі".

Пашка, головного герою роману, вже як слід перемолотило в східно-українському русифікаторському плавильному казані – металургійний центр як не як. Втім, українські гени інколи все ще даються взнаки, коли Павло тверезий, або має короткий відпочинок від соціуму з його домінуючими настроями.

Втім, соціологічне дослідження запорізької громади в момент зустрічі 80-х з 90-ми, проведене Вольвачем, цікаве не лише з точки зору етногенези. Ширша тема роману – індустріальний депресняк з усіма його соціологічними наслідками, які ламають долі, вже незалежно від того, якою мовою говорить людина, від пращурів якої національності вона походить.

Сам Вольвач, як на мене, нікого не засуджує, нікого не підтримує, але кожного свого героя розуміє й сприймає як результат зустрічі часу й простору. Хто хоче залізти в душу середньостатистичного "східняка" й зрозуміти її, той має прочитати "Клясу".

Це – високоточне фото, можу підтвердити, як східноукраїнська людина, яка виросла в місті, значно меншому ніж Запоріжжя, але вже із занадто схожою атмосферою.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Віктор Перепадя (джерело: Телекритика)

Янукович прийшов у літературу, в натурі

Можливо, українська література збагатилася твором, що може стати новим пророцтвом. Ще не вийшовши до ладу друком, роман Павла Вольвача “Кляса” вже скандалізував літературне середовище Запоріжжя, батьківщини автора, своїми не надто ґречними і вкрай відвертими характеристиками місцевих, офіційно вже давно канонізованих, літераторів.
Втім, роман цікавий не тільки регіональною актуальністю. Перед нами соціальний портрет непрезентабельної частини українського суспільства: криміналізованої і алкоголізованої частки населення українських мегаполісів, тої частки, ... [ Показати всю рецензію ] яка дотепер слугувала хіба що гумусом для політкоректних легальних політиків і яка зараз може обрати для цієї країни президента за власним “образом и подобием”.

Отже, герой роману – колективний кандидат У сенсі спорідненості за соціальним походженням, кримінальним досвідом та груповою мораллю. Втім, лаври пророка автор приймати не бажає. Деталі – в інтерв‘ю з самим Павлом Вольвачем.

Коротка біографічно-літературознавча довідка про автора.

ВОЛЬВАЧ Павло (нар. 1963 р.). Поет. Живе і працює у Києві. Журналіст Української редакції Радіо Свобода. Найбільш помітний продовжувач “сповідальницько-громадянської” поезії у сучасній українській літературі. На відміну від більшості поетів ТР-дискурсивного терену, спромігся заманіфестувати самобутню креативну тяглість, атракційне володіння текстовим простором вірша. У поезіях останніх років відчутне звертання до неомодерних практик. Член літзгромадження “позадесятників”.

Джерело: Плерома. Глосарій

– Павле, ось-ось виходить книжкою ваш роман “Кляса”. Назва важка… А от писалося легко?

– Так. Можна сказати, що це той варіант, про який кажуть “на одному подиху”. Тобто були побутові труднощі, котрі стримували написання роману: хронологічно я б написав його швидше – можливо, за півроку. Але оскільки доводилось не жити, а виживати, боротися за життя, то цей процес трохи розтягнувся в часі. Але писалося справді легко.

Більше того, це моя перша прозова спроба. Я не знав, як це робиться, але в процесі відчув якийсь драйв, якісь містичні речі. По-перше, я почав згадувати те, що, якби мені про це сказали перед процесом написання, то я б не повірив, що про це пам’ятаю. Кажу про давно забуті пласти життя, саме тому це все напівмістично.

Виявилося що той пласт часу, який відділяє мене теперішнього від того, який зображений в романі, – а роман автобіографічний, і головний герой перегукується зі мною реальним, – досить бурхливий, наповнений масою подій, людей – галереї тих, котрі не увійшли в роман, вистачило ще б на два-три твори. Я думаю, що це добре. На мою думку, Олександр Грін, який не входить до пантеону моїх улюблених письменників, сказав дуже влучно: “Письменник – це той, у кому багато людей”. Так ось, у мені людей багато, і це я відчув з насолодою.

– Ваш роман, відволікаючись від автобіографічного наповнення, дуже влучний соціологічно, тобто містить цілком адекватні соціальні характеристики. Одна з найвлучніших – це оприсутнення того широкого масиву сучасного українського суспільства, що й дав власне назву роману – “Кляса”. Підхоплюючи ваші прозорі марксистські натяки, можна було б, мабуть, визначити “клясу” як сучасний люмпенпролетаріат, який кількісно становить неабияку частину українського суспільства. Роман визначає українське суспільство на момент дії твору – а це кінець 80-х років, самісінький фінал “перебудови” – як таке, в якому доволі велика частина є криміналізованою або принаймні позначена маргінальними впливами. На вашу думку, чи змінилася ця ситуація за останні 13 років?

– Думаю, що суттєво така ситуація не змінилася. Просто відійшли ті характерні представники, яких я описав. Пам’ятаю, коли я тільки-но перебрався до Києва, по всьому місту висіли біг-борди соціальної реклами із зображеннями динозаврів, що палять і розливають горілку, і написом “Ти знаєш, що з ними сталося?”. Тобто ці відійшли, але прийшли інші, трохи молодші, які, за великим рахунком, зовсім не змінилися.

Щодо діагнозу чи констатації факту криміналізації суспільства, то, звісно, в мене йшлося не тільки про це. Але у вашому запитанні є і певною мірою відповідь: говорилося про потужний прошарок українського суспільства, я б сказав, про більшість українського суспільства, адже у селах живе меншість населення. А більшість міського населення, у свою чергу, живе у велетенських індустріальних містах на сході.

Про них, як на мене, ніколи ще не було сказано так, як я собі це уявляв, тобто на повний голос. Можливо, зараз я балансую на межі, але це не самовихваляння, а констатація факту. Я кажу це спокійно, як бізнесмен, який констатує, що його завод більший за інші, а родовище корисних копалин найбільше у світі. Мені здавалось, що те, як можу написати я, як я це знаю, ніхто до цього не робив.

Як на мене, “Кляса” – це голос тих, хто мовчить. Це не якась групка, не якась каста. Це велетенські маси народу, ціле покоління, яке ніколи в український літературі не було представлено. У нас про що тільки не писали: переважно про село, колгосп, про діда з бабою. Робили це талановито чи менш талановито, але це інше. Або якщо йшлося про місто, то це були переважно західноукраїнські містечка, які, як правило, були резерваціями інтелігенції, культурницькими гетто.

А мені йшлося дещо про інше. Цей роман, якщо говорити пафосно, виник з внутрішньої потреби вірності тому світу, з якого я вийшов, який є і залишається рідним. Я бачу, що світогляд і друзі залишилися там. Зараз я можу інтелектуально шліфуватися, але світогляд склався там, і життя сформувалось там. Не написати я не міг. Тим більше, що йдеться не про якусь екзотичну групу, касту, а йдеться про цілий світ, про який ніколи ніхто нічого не казав.

Що таке “кляса”? Визначення дати важко. Мабуть, це щось уркагансько-пролетарське. Як казав Едуард Лімонов, російську літератури наполегливо хочуть загнати в ХІХ століття. А як на мене, то українській літературі відводиться два варіанти художніх “свєтіл”: або ж селянсько-музейний, архаїчний, або ж інтелігентсько-резерваційний, у той час як під боком у кожного дихає інше життя, велетенський материк, незаймана океанська потуга української вулиці, українського міста. Для того, щоб цього не помітити, треба бути аж надто заслуженим членом Спілки письменників або хворим на себе “поц”-модерністом.

– Ваша “кляса” починає, принаймні у романі, усвідомлювати свій політичний потенціал і навіть формулювати власні політичні амбіції та претензії на державну владу. Наскільки успішними, на вашу думку, виявилися політичні проекти напівкримінальної частки українського суспільства?

– Однозначної відповіді бути не може. Ще зазначу, що саме той прошарок з кримінальним відтінком, який описаний в “Клясі”, у політику не пішов. Це, як говорив один з персонажів роману, переважно “отработанный материал”, тобто це люди без великих кримінальних амбіцій, це, як на мене, романтики життя, які віднаходять цю романтику у чомусь буттєвому – у випивці, в бійках і не ставлять собі за мету взяти до рук приводні ремені світу.

Багато з колишніх кримінальників відзначаються силою волі, пасіонарністю, тими рисами, яких бракує в українському суспільстві. Здається, Корчинський писав, що всі українські пасіонарії сидять в тюрмі. Так от добре це чи погано? Щоб не заплутатися, не буду аналізувати. Очевидно лише те, що раніше це були просто кримінальники, і за тими часами можна поностальгувати.

У той же час, тодішні кримінальники стають поважними людьми, відкривають і легалізують свою справу, а то і продираються на самий верх управління державою. Щодо результату, то нехай його визначає кожен сам для себе – я не мав на меті ставити діагноз суспільству. Я – свідок, який відтворює побачене.

– Як на мене, ваш роман виявився дуже актуальним, зважаючи на те, що незабаром українську державу може очолити людина, яку, поза всяким сумнівом, можна віднести до „кляси” принаймні за соціальним походженням, коли вже не за соціальною мораллю та світосприйняттям. Ви відчуваєте себе пророком?

– Я навіть не думав про це і під таким кутом зору не розглядав. Мені здається, це вже коментарі. Тобто є факт – роман, за нього я відповідаю. А коментарі можуть бути якими завгодно. Коли я писав роман, той, про кого ви кажете, здається, взагалі не був аж так відомий. Та й мені йшлося про інше. Втім, кожен може бачити те, що він хоче бачити.

Роман не пов’язувався з якимись конкретними відомими людьми з політики. Він абсолютно конкретний по тим персонажам, які там зображені, і це одна з його особливостей. Він не висмоктаний із пальця й реальний настільки, що там практично навіть не змінені імена, або принаймні прізвиська, більшості прототипів. Тобто герої роману – цілком реальні люди. Як на мене, це один із найреальнішіх українських романів.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олесь Кульчинський (джерело: Літакцент)

Останнім часом в Україні дедалі активніше ведеться мова про популяризацію власної літератури у світі. Проте поняття „світу” нерідко замикається на двох напрямках: Росії та Заходу. Мовляв, насамперед туди й тільки туди потрібно проштовхувати українських авторів, що, власне, й робиться. Про існування ж іще одного вкрай важливого для нас „світу” – Східного – ми чомусь згадуємо геть нечасто. Зрештою, воно й не дивно: у нас і дипломати мало цікавляться Сходом, про що мова далі, і зовнішня політика зациклена лише на двох згаданих напрямках, і відомостей у ЗМІ, скажімо, про одного з найближчих сусідів ... [ Показати всю рецензію ] Туреччину – катма, а вже про літературний взаємообмін та контакти – годі й згадувати. А вони таки є. Причому на цьому „східному фронті” перекладів українських авторів ми маємо й унікальні успіхи, незгірш, ніж на Заході, і, зрештою, не менші поразки через уже звичне хамське ставлення влади до популяризації вітчизняного культурпродукту. А втім – про все по черзі.

Турецький переклад „Роксолани” Павла Загребельного б’є рекорди вітчизняного книговидання. На черзі – Павло Вольвач?

Атож, хоч інформації в українському інтернет-просторі ви про це майже не знайдете. Переклад роману „Роксолана” Павла Загребельного турецькою мовою побачив світ 2005 року накладом у п’ять тисяч примірників. Проспонсорувало його Стамбульське видавництво „Євразія”. Після цього роман перевидавався вже двічі. Зважаючи на тиражі книг наших авторів удома, важко не здивуватися. Цікаво й те, що твір широко обговорювався на турецьких літературних інтернет-форумах. „Роксолана” Загребельного неабияк здивувала турків: вони побачили себе очима найближчого сусіда, історії якого, по суті, до ладу ніколи не знали. На тому березі моря для Туреччини зазвичай існувала або Річ Посполита, або Російська імперія. Аж тут Роксолана – далеко не найкраща султана в Османській історії, походження якої нітрохи не з’ясоване в історичних джерелах – постає перед турецьким читачем як героїня „толерантного” українського роману, закохана та самовіддана жінка.

До речі, перекладач, пан Омер Дерменджі, давно мешкає в Києві, чудово володіє українською мовою, а турецьку викладає у Київському університеті ім. Т. Шевченка. Наразі він уже почав переклад нового українського твору – роман Павла Вольвача „Кляса”.

„Якщо із Загребельним усе зрозуміло, то чому зараз саме „Кляса”? Чим вона цікава туркам?” – іноді доводилося чути запитання мені як посереднику в цьому літературному діалозі між турецькою та українською сторонами. Відповідь проста: „Кляса” Вольвача насамперед донесе туркам і нашу з ними степову, „східняцьку” спорідненість – недаремно ж цього письменника називають креатором ідеї Південного Сходу – і „тюркські” украплення в українській вдачі, бодай і на прикладі індустріалізованого Запоріжжя. Крім того, годі показувати себе „прилизаними”. Вольвач має відкрити туркам ті паралелі історичних та світоглядних змін на вісі Схід-Захід, що їх з іншого боку відкривають нам, скажімо, Орхан Памук. Або ж сучасні турецькі письменники ще не витлумачені українською мовою. „Цей переклад стане неабияким піаром для України”, – упевнений Омер Дерменджі. Залишається сподіватися, що успіх у Туреччині „Кляси” буде не менший, ніж успіх „Роксолани” Загребельного.



Омер Дерменджі. Фото з сайту day.kiev.ua

Натомість про заморський успіх символу нашої літератури „Кобзаря” Тараса Шевченка поки що не йдеться.

Хоча переклад уже є! Цей перший турецький переклад „Кобзаря” (поки що у скороченому варіанті – із сорока поем та віршів) побачив світ улітку цього року. Працювала над ним президент Спілки гагаузів України, поетеса Феодора Арнаут, яка також є викладачем кафедри тюркології КНУ ім. Т.Шевченка. „Кобзар” турецькою мовою побачив світ накладом 1000 примірників, причому коштом самої перекладачки! Як емоційно полюбляє запитувати пані Феодора, котра, між іншим, принципово залишається громадянкою України: „Ви гадаєте, це туркам потрібно? Насамперед, це потрібно нам!” І з нею важко не погодитися, тим паче — знаючи, чим обернулася радість наших сходознавців від цієї вагомої події. Українське дип-консульство в Туреччині не відгукнулося й словом на всі особисті та письмові прохання Феодори Арнаут допомогти у влаштуванні презентації Шевченкової поезії у Стамбулі. Це при тому, що в цю турецьку версію „Кобзаря” увійшли ті всі значимі поеми й вірші, які найбільше зрозумілі туркам і найповніше відтворюють наші духовні перетини з тюркським світом: від „Фортеці Орі” до „Заповіту”. Зазначмо лише, що в перекладі останнього, лексемі „ могила, ” знайдено „ наш ” тюркський еквівалент „курган”, а примітка Арнаут до слова „кобзар” наголошує на його середньоазійському походженні. Лексема ж „москаль” так і залишається для турків „москалем”, оскільки відображає культурний та етнічний контекст поезії Тараса Григоровича. І це тільки деякі приклади. Якої ще реклами в Туреччині нам потрібно, зважаючи на всю складність та вагомість геополітичного трикутника Київ-Стамбул-Москва? (Хай пробачить читач переплетення літературної тематики з політикою, але ж ідеться і про популяризацію — через літературний продукт — нашої держави).

До слова, саме Феодора Арнаут багато в чому посприяла й перекладу українських авторів азербайджанською мовою.

Питання просування українських літераторів в Азербайджані – особлива тема.

Як не дивно, а вже трьох українських сучасних авторів, перекладено азербайджанською мовою. Насамперед, та ж таки „Кляса” Павла Вольвача, відтак – збірка новел “Стан душі ” Сергія Грабара й „Тотем” Степана Процюка. Зважаючи на тісні контакти всередині тюркського світу, це дає надію, що чимало українських письменників невдовзі “заговорять” і турецькою, та, можливо, іншими тюркськими мовами.


Омар Дерменджі із Павлом Загребельним, який тримає в руках український переклад Корану. Фото з сайту zaua.org

Певна річ, культурні й освітні проблеми Азербайджану як частини пострадянського простору, — мабуть, ще глибші за українські. Отож обмеженою є й кількість читачів, і можливість перекладацької діяльності. Тому тут без зайвих доказів зрозуміло, що такий перекладацький успіх наших письменників в Азербайджані є частиною їхніх особистих або опосередкованих контактів зі своїми тлумачами й азербайджанськими видавництвами. Хай там як, а це – поширена світова практика. Наразі: що більше в українських письменників таких зв’язків, то більшими є шанси нашої літератури на світовий успіх. Адже досвід показує, що здебільшого марно сподіватися на будь-яку поміч із боку владних структур.

Таке ж нехтування з боку української дипломатії перекладами вітчизняної літератури, як у Туреччині, маємо й в Ірані.

Наразі мова йде про переклад перською мовою „Калинової сопілки” Оксани Забужко. Тема сопілки (перською мовою „ней”), як відомо, – одна з провідних у середньовічній іранській літературі, а точніше – віршах ісламських містиків, суфіїв. Напрочуд символічно, що й видання твору О.Забужко побачило світ у Тегеранському видавництві „Ней”. Працювала над перекладом колишня випускниця кафедри іраністики КНУ ім. Т. Шевченка Катерина Криконюк, яка вже чимало років мешкає в Тегерані. Редактором перекладу виступила першокласний фахівець із перської філології, колишній консул Ірану в Єгипті, пані Аштарі, яка тривалий час жила та працювала в Україні.

Отож, перський переклад „Калинової сопілки” побачив світ кілька років тому в солідному іранському видавництві. Перекладачка збиралася власним коштом організувати презентацію, Оксана Забужко власним же коштом збиралася до Тегерана. Єдине прохання Катерини Криконюк до нашого дип-консульства в Ірані було таке: всього-на-всього надати приміщення для проведення зустрічі з письменницею. Важко збагнути, чому у відповідь дипломати не поворухнули й пальцем. У наших ЗМІ про це також не подали жоднісінької інформації, окрім однієї розпачливої статті в не дуже відомій газеті. Тільки безпосередньо переговоривши з драгоманом, мені вдалося уточнити цю інформацію.


Обкладинка перськомовного видання «Калинової сопілки» О.Забужко

Наразі Катруся Криконюк працює над перекладом „Ока прірви” Валерія Шевчука – між іншим, знакового для Ірану роману, зважаючи на останні політичні події в цій країні. Упевненості, що в ставлені до її роботи з боку нашого МЗС не повториться байдужість, у перекладачки немає жодної.

Залишається тільки підсумувати, що це заледве не всі наші успіхи в справі просування української літератури на мусульманському Сході.

Тут зайве нагадувати, наскільки важливими є для нас і літературні, і політичні стосунки з тими ж Туреччиною, Азербайджаном та Іраном. Про арабомовний світ наразі навіть не йдеться. Певна річ, зважаючи на початкову стадію розвитку українського сходознавства й пошуку контактів на Ближньому та Середньому Сході, ці перші кроки не можуть не дивувати, тим паче, якщо вони здійснюються винятково завдяки окремим ентузіастам з обох сторін. Однак видається хибним погляд деяких наших видавців і літераторів, що держава загалом нітрохи не повинна втручатися в цей процес. Мовляв, у сучасних ринкових умовах це тільки завадить, тож покладаймося самі на себе. Хоча якщо звернутися до досвіду тієї-таки найближчої нам сусідки Туреччини, то можемо сміливо стверджувати, що нинішній сплеск популярності турецьких авторів у світі не в останню чергу завдячує культурній політиці цієї держави. Заснувавши потужний фінансовий проект для популяризації власної літератури у світі, Туреччина вже чимало років спонсорує переклади своїх авторів (від класики до того ж Орхана Памука) найрізноманітнішими мовами, разом із тим — і українською. Держава щороку вкладає неабиякі кошти. Зрештою, недаремно: Стамбул оголошено культурною столицею світу в 2010 році. Натомість ми, маючи згадані в цьому матеріалі справжнісінькі „дарунки долі”, не вдаримо й пальцем об палець, щоб донести їх до нашого східного побратима-читача.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ігор Кручик (джерело: Український тиждень)

Павло Вольвач описує радянське ЖЖ – жахливе життя промислової провінції в часи розпаду СРСР. Одні персонажі роману, «ковтаючи дими при мартенах і домнах, до пенсії точать одну й ту ж шестерню». Інші ж п’ють самогон або пиво, колються, влаштовують бійки й хаотичні злягання. Тут шанують судимість: мовляв, оце жиганюга! Мова персонажів спрощено-креольска: «його б поставить на правильні рейки». Інтер'єри їхніх квартир убого-совкові, окрасою яких є нечисленні книжки, хіба що якийсь «17-й том УРЕ». Вольвач показує часи гниття УРСР – частини тієї «імперії зла», що не могла не впасти під вантажем власної ... [ Показати всю рецензію ] некерованості й лицемірства. Парторг Бормаченко ще при владі, а прості смертні радіють, коли купують дефіцитні речі. Та вже «невидимий хронометр відстукує час розпаду». Імперія тріщить, що її громадяни навряд чи усвідомлюють. Герой «Кляси» Пашок також мучиться від неможливості зрозуміти цей світ і себе в ньому. Однак життя, дароване Богом, не хочеться змарнувати. У зрусифікованому Запоріжжі, яке населяє «кляса» люмпенів, бандюків, між тим, прокльовується синьо-жовта свідомість. Відтак відбувається національна самоідентифікація головного героя Пашка, з'являються надії на пристойніше майбуття. «Кляса» – не надто фабульна, однак правдоподібна проза про життя перебудовчого Запоріжжя. Це нове, масове перевидання роману, яким зацікавилися вже й турецькі видавці.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Лесь Белей (джерело: Літакцент)

Павло Вольвач. Кляса. – Харків: Фоліо, 2010


Павло Вольвач. Кляса. – Харків: Фоліо, 2010

Проза, особливо реалістична – це, свого роду, картографія. Вона переносить довколишнє на папір, описуючи його межі й тектоніку. Оскільки життя значно рельєфніше, ніж рельєф географічний, то не дивно, що життя великої і багатолюдної України відображене у прозі, як Земля у докоперниківську еру. Досі у загальноукраїнському літературному дискурсі не прозвучали цілі регіони, а ті, що прозвучали, дуже часто відбувалися тільки нарисом, а не точним і детальним відображенням. Тому дуже приємно, коли у загальноукраїнському ... [ Показати всю рецензію ] літературному контексті з’являється якась terra incognita. Тим паче, коли авторові вдається наповнити свої конкістадорські текстові каравелли якимось смисловим багажем. Останнім із таких творів, що патрапляли мені до рук, був роман „Кляса” Павла Вольвача, друге видання якого побачило нещодавно світ у харківському „Фоліо”.

Цей роман належить до тих, які можна вписати у формулу „місце Х час = герой твору”. Отже, Другий Шевченківський мікрорайон Запоріжжя Х кінець 1980-х = Пашок. Герой твору – заводський художник, що коротає дні кінця совєцької епохи у пролетарських низових тусовках. «Пашок любить братву. Він сам братва. Але тільки іноді. І не до кінця. Він все ніяк не зрозуміє, хто він. У різних середовищах він відчуває свою випадковість, навіть несправжність, ніби він, Пашок, якийсь засланий лазутчик, людина з подвійним дном».

Сам Пашок викликає довіру, бо він не пасивний, а активний спостерігач. Всередині мікросоціуму він нічим не виділяється: п’є, віддається вільній любові, закохується, має сутички з правоохоронцями та кримінальними елементами. «Чи можна назвати алкоголь його пристрастю? Навряд. Він просто любить передчуття хмелю, дружню розчервонілу балачку, коли все на світі починає здаватися здійсненним і теплим, як розмова при пляшці, погідний день лагіднішає, і навіть холод, тривожний жовтневий холод, обпікаючись на спиртному пломені, нишкне і обіцяє скору весну. Про смерть тоді вже не думається».

Герой добре відчуває екзистенційний нерв індустріального Запоріжжя. У описи пролетарських буднів часом вплітаються роздуми: «Нетривка матерія людей, думає Пашок, недовговічна. Чуже життя важить тут мало, і до власного ставляться безпробудно байдуже».

Дія відбувається наприкінці вісімдесятих, а отже, в час, коли денаціоналізація та люмпенізація дійшли до свого піку і поступилася місцем пєрєстройці. Пролетарське середовище жило абсолютним теперішнім часом з чітко визначеним циклічним ритмом: робоча зміна – п’янка – похмілля. Такий спосіб життя сформував абсолютно вузьку світоглядність. У «Клясі» вона розкривається в діалогах персонажів, а не в прямих описах. У цей спосіб формується фон для протагоніста і частини його оточення, які вирізняються ширшим світоглядом: «Він не тільки бачить те, що довкола, а й, здається відчуває щось невидиме – людей, тих, що минули, але були тут, з плоті і крові, часи, що пурхнули, але тремтять у повітрі, ну й таке інше, багато чого ще».

Пашок шукає альтернативного, ширшого світогляду, тому часто їздить до Львова у пошуку національної ідеї, ходить на рухівські зібрання, що було характерним для кінця 80-х. У пошуках ґрунту він натрапляє на проекти українізації 20-х рр. ХХ ст. «Саме так – лямпа, кляса – пишеться у пошарпаних книжках і словниках з жовтими ламкими сторінками [...] Павло любить їх гортати, віднаходячи незвичні слова».

Автор робить протиставлення між довколишнім пролетарським „классом” і внутрішньою „клясою” протагоніста і його оточення.

Роман „Кляса” досить ґрунтовно вписує індустріальне запорізьке життя кінця 80-х на карту української прози. Автор сам наголошує на своїй творчій чесності, зізнаючись у цілковитій автобіографічності роману. Навіть імена героїв абсолютно реальні. У Вольвача була навіть ідея зробити презентацію і запросити героїв роману на неї. Однак мало хто з них дожив до наших днів…

Мова роману приправлена характерними, контекстуально виправданими, русизмами. Часом автор грішить мовною непослідовністю і вживає, як на мене, недоречні у цьому контексті галицизми, наприклад, „нездалі” та „зимно”. Але у концепції пошуку ґрунту головним героєм і „клясовості” його мислення ці мовні метання можна зрозуміти.

Індустріальна проза у світовій літературі бере свої корені в ранньому британському Вікторіанізмі. Тоді чимало авторів – Бенджамін Дізраелі, Елізабет Ґескелл, Чарльз Кінґслі, Чарльз Дікенс – почали активно розписувати індустріальну тематику. Актуальною в той час була тема соціального визиску та страйкарських рухів. Життя робітників описувалося побіжно, акцент робився на розкритті різних аспектів визиску.

У Совєтському Союзі індустріальний топос реалізувався як романтичний: ідеалізація праці задля розбудови соціалізму. Рідко з’являлися прояви антиутопізму (наприклад, „Котлован” Платонова), які, однак, не в змозі були протидіяти лінії державного управління літературою. Для совєтського індустріального роману було нетиповим замкнутися у колі якогось мікросоціуму. Перспектива завжди виходила на всезагальний рівень світлого комуністичного майбутнього.

На противагу совєцькому індустріальному романтизмові, сучасна західна індустріальна проза тяжіє то замкнутості на мікросоціумах, вона натуралістична у фабулі й мові. Гарним прикладом послужить творчість Ірвіна Велша.

Роман «Кляса» можна вважати за перехідну модель. За основу тут узято досить герметичний мікросоціум Другого Шевченківського мікрорайону, всі сюжетні лінії взаємопереплітаються. Твір характеризується високим натуралізмом. Загальна парадигма твору, отже, вказує на сучасну західну модель індустріальної прози. Однак протагоніст зраджує своїй тотальній належності до байдужого люмпенізованого соціуму і грішить роздумами про загальнонаціональні та загальносоціальні проблеми.

Кінець 1980-х був часом перелому. Роман «Кляса», дія якого відбувається саме тоді, в українській літературі став переломним у парадигмі індустріального роману.

Більшість сучасних українських романів написані з перспективи письменників і про життя письменників. Рідко коли трапляється проза, в якій ідеться про якісь інші прошарки українського суспільства. Павлу Вольвачу вдалося вписати індустріальне Запоріжжя на карту сучасної української великої прози. Друге видання роману – гарне свідчення його актуальності.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Елена Мариничева (джерело: emarinicheva)

Павло Вольвач. "Кляса".

Новая литература Запорожья началась, пожалуй, с романа современного украинского поэта и писателя Павла Вольвача "Кляса" ("Класс"). В романе описывается жизнь города, придавленного заводами (затурканный, промышленный центр " СеСеСеРа"!) в конце 80-х. Побывав на днях в родном городе, встретившись с друзьями и знакомыми, я убедилась: многие реалии, описанные в "Клясе", и сегодня остаются в немалой степени характерными для города Днепрогэса и Запорожстали, где возле знаменитой Плотины по-прежнему возвышается исполинский "В.И.Ленин", а в краеведческом музее вчера ... [ Показати всю рецензію ] открылась выставка, посвященная УПА... Впрочем, это отступление; реалии, описанные в "Клясе", свойственны, по-моему, многим городам Востока Украины, да и не только Востока, да и не только Украины...Читайте мой перевод на русский первой главы очень интересного, на мой взгляд, городского романа (помещаю ее здесь с небольшими сокращениями).
Ключ почти неслышно два раза поворачивается в замке, но дверь все-таки скрипит.И сразу же за соседской дверью слышится короткое шебуршание и приглушенное сопение, а дверной глазок наливается настороженной чернотой.
Одной рукой Павло медленно вытаскивает ключ из замка, а другой, скрутив "дулю", целится ею в соседский "глазок" и в Зину Гнатовну, которая, он знает, приникла к нему. Такой у Павла с Зиной Гнатовной ритуал, с незапамятных еще времен установившийся. Случается, когда Павло возвращается домой после своих ночных похождений, Гнатовна, будто бы ненароком, по какому-то своему делу, высовывает из-за двери квадратный подбородок с блестящей, жирной, недовольной нижней губой: " А, это ты, сынок... А я гадаю - шо там оно такое ходит?..." "Во сука...Это в первом-то часу ночи!" - думает тогда Павло и, что-нибудь наспех пробормотав, скрывается за обитой черным дермантином дверью.
Пашок чувствует, что лицо его немного подпухло, а тело пробирает легкая дрожь. Так у него всегда с похмелья - вчера они с Казаком и Егором были в "Беде", Пашок иногда туда захаживает. Весь вчерашний вечер там тлела по углам какая-то беспричинная драка, то затухая, то снова вспыхивая, и Павло тоже появлялся в разных углах, растаскивая преплетенные клубки тел. Даже сам ударил одного типа из первого микрорайона, которого они с Егором зовут между собой "Кондуктор". Коле
Кугуту кто-то разбил пустую бутылку на голове. У Павла в памяти всплывает Колина окровавленная плешь, и его охватывает тревога.
"Не хватало еще в "Беде" рОги в маргарин вмочить, - скучнеет Павло и смотрит, вытянув ладонь, на дрожащие пальцы. - С понедельника с гульней завязываю". Ему не нравятся подобные приключения, но попадает он в них частенько, на протяжении нескольких уже лет, и не в последнюю очередь из-за выпивки. Последней была история с Симоном, который тогда еще был жив и, подженившись, обитал в Егоровом "пьяном доме". Там Павло с Егором его и отдубасили. "За метлу", - что-то там Симон лишнее ляпнул. К Егору на Вагонку, через насыпь, пришла потом целая делегация
микрорайонских, взрослые мужики, лет под сорок, с черенками от лопат и велосипедными цепями - хорошо, что дома не застали. Искали по микрорайону и Павла. Еле обошлось тогда. А не так давно закололи Симона шилом в какой-то драке.
..."Скорик - лох", - равнодушно скользит он взглядом по полузачеркнутой надписи на синей панели стены...За густой зеленью и бетонным козырьком подъезда Павлу в запыленное окно никого не видно, но он чувствует кожей, что внизу, на лавке, уже собрались бабки. Сплетницкий развод. "Вот утром,это, встала - а нога затекла. И давление..." Как-то Пашок подговорил Кота, малолетку из соседних дворов, и за пару бутылок водки тот ночью разломал, разнес обе лавки в щепы. Правда, скоро нашлись новые доски, и умелец дядя Павлик с первого этажа, ворочая волосатыми плечами,
все починил. Мудак.
..."Интересно, чем же закончилось вчера в "Беде"? - думает Пашок и смотрит на пробивающуюся сквозь дверь подъезда, полоску света в которой плавают золотистые ворсинки. Вчера он ходил провожать одну девчонку, с которой случайно познакомился в "бедовском" фойе, а когда вернулся, перед освещенным крыльцом уже стоял милицейский "бобик". Павло не "крутой каторжанин", даже ни разу не сидел, но, как и вся микрорайонская братва, с "мусорами" лишний раз предпочитает
не связываться. Так что он шустро нырнул за угол, в темноту и, обогнув ЖКО и детский садик, сделав немалый крюк, вышел, возбужденный и запыхавшийся, к своему дому с другого конца района.
Казак оставался до конца и мог бы все рассказать, но он сейчас "недееспособный", как сказала его Марина по телефону. В гриль-бар, где сейчас наверняка уже обсуждаются вчерашние события в "Беде", Казак не пойдет, и не только из-за тяжкого похмелья. "Та ето яма. Одни ухи кругом, - говорит Казак про "гриль". - Все равно, шо в райотдел сходить". Идти же в "Беду" для него вообще рискованно - она открывается вечером, а у Казака "надзор", после восьми вечера может прийти участковый с
проверкой.
Казаку с похмелья худо. Егор же, наверное, уже в "гриле". Нужно и Павлу туда подтягиваться. Ему не то чтобы худо, но как-то не по себе... В целом у него со здоровьем до последнего времени все было хорошо, даже после крупных возлияний давление не поднималось, и на заводе Павло часто сдает кровь в "день донора". Егор тоже сдает, даже красные книжечки есть у обоих. " В вашем портвейне
крови не обнаружено", - смеются они над теми, кого не допустили к сдаче и идут опять пить - и те, кто сдал, и те, кто нет - какая уж тут работа? Давление у Пашка не поднимается - в отличие от старших мужиков - но в мае он все же потерял сознание в "Шайбе", в очереди за пивом, всего на мгновение. Хорошо, что рядом оказался Сергей Батурин, - поднял. На руке у него тогда белела повязка - понятно, что кровь сдавал, не так стыдно.
Сейчас Пашку на работу не надо. Он и сам уже не понимает, работает он или нет. Недели две как нет работы, а до этого обновляли огромный плакат на пустыре перед заводом. Пашок елозил щеткой по каске сталевара, по косынке колхозницы, ветер сдувал капельки краски на его армейские штаны и ботинки, а сам Пашок невесело думал - кому она вообще нужна теперь эта работа - "мир, труд, май"? Но с работой туго не только у них в цеху...
На работу сегодня идти не нужно, но и дома делать нечего. Разве что лежать на диване, уставившись в низкий - 2.30 - потолок в пятнышках прибитых за лето комаров: Пашок легко достает до потолка рукой, едва встав на цыпочки. Еще можно разглядывать собственное отражение в старинных, с фиолетовым отливом и золотым ободком, бокалах, водя пальцем по запыленной полировке серванта. Тощища.
Бокалы да несколько чашек с блюдцами - вот и все "сервизы" в их доме. Еще много книжек за стеклом светлого, со скрипучими дверками, отцовского шкафа, такого же старомодного, как и большое раздвижное кресло, под поломанную ножку которого отец подкладывает 17-й том Украинской Советской Энциклопедии. Книжки тоже в основном старые, купленные отцом когда-то раньше, теперь он книги не покупает. Большую часть из них Павло давно перечитал, еще в детстве, читать он научился лет с четырех, а за нечитаные ему браться совсем неохота. Иногда, особенно под вечер, он, скрипнув дверцами шкафа, все же достает и читает какие-нибудь стихи - так, от нечего делать. Даже Есенин, которого Пашок и сейчас еще любит, воспринимается все труднее. Особенно с похмелья. Безнадегой веет оттуда на Павла, и ему кажется, что с ним может приключится что-нибудь худое, если он начнет вдумываться в эти строчки. Вены порежет, на тюрьму нарвется или еще что. Впечатлительный Павло...
Иногда он может несколько строк прочитать вслух. Но потом скашивает глаза на коврик и замолкает. Коврик висит на стене, а за тонкой, в один кирпич, стеной - уже Зина Гнатовна. Она все время чем-то там у себя поскрипывает, потрескивает, но как только в комнате Павла раздаются громкие звуки, с той стороны стены мгновенно воцаряется тишина. Павло тогда смотрит на коврик и представляет, как за ним трется об стену свекольное ухо Зины Гнатовны...
С музыкальным слухом у Пашка туговато. Еще до армии они вместе со Скориком наперегонки перенимали от "кента", Васи-музыканта из первого подъезда, гитарную грамоту. Примостившись где-нибудь на ступеньках или под батареей, заучивали аккорды и брали "баррэ" - аж распухали подушечки пальцев. "Чуваки, все, я барал! Лабаем под качум!" - говорил, когда ему это надоедало, Вася,- так выражались его лабухи с танцев в ДК металлургов... Теперь Павлу как-то не до гитар. Разве что Валеха Деревянко по случаю может что-нибудь сбацать, как недавно, когда встретил его с Беном и они, Валеха и Бен, за гаражами возле базарчика устроили ночной концерт, под стрекотание кузнечиков и при свете зеленой луны.
Гитара, на которой Павло так и не научился толком играть, пылится на шкафу.
... Шесть лет Павло работает на "Искре". Шесть лет "за забором", считает он, вполне достаточно, чтобы поехала крыша. Жизнь давно пора менять. Но как? Кто его знает. С другого конца района, от "пьяного", или, как еще говорят, "кривого" дома, спешит на завод Егор. Егор - это не имя, зовут Егора Олегом, а фамилия Егоров, откуда и кличка...
"Дохлый", - насмешливо называет Егора МАлый, его сосед по Вагонке, и поддает ему под самые ребра. Егор и правда тщедушный, почти как подросток. Зато у него есть чувство юмора, и Егор не в пример тому же МАлому, любит читать книжки. Слабаком или боягузом его тоже не назовешь. Как бы это не Егор вчера долбанул Кугута бутылкой. Иногда он даже Павла удивляет. Как тогда, когда возле "Горизонта" саданул с разворота локтем в голову какого-то Супиного приятеля, Павлу даже добавлять не пришлось - лег тот тип под ворота "Гарика", словно всегда там лежал. "Горизонт", "Гарик" по-народному - это летний кинотеатр. В жирные летние ночи он взрывался ревом, матом и девчачьим визгом, и мелькающие то там, то сям милицейские кокарды тревожно поблескивали из черноты. Пустые бутылки в "Гарике" с задних рядов катились к передним и подкатывались под самый экран, к колонкам. Теперь тут тихо, под стенами и на соседнем футбольном поле пасутся зеленоярские козы - несколько лет кинотеатр не работает.
Павло вообще забыл, когда последний раз был в кино. Чаще всего они с Егором встречаются в гриль-баре. Егоровская шевелюра, светлая и жесткая, как высохший к зиме камыш, сейчас, наверное, уже желтеет где-то в тех краях. И Павлу туда нужно двигать. Но он колеблется. Стоит в подъезде возле почтовых ящиков, мысленно матерится и прислушивается к звукам вокруг перед окончательным рывком. Подъезд и его обитатели обрыдли Павлу еще больше чем работа, до оскомины. Вверх-вниз, влево-вправо, - люди обычные, скучные, и жизнь у них такая же.Неинтересные люди. Вкалывают, глотая дымы при мартенах и домнах, до пенсии вытачивают одну и ту же шестеренку. Суетятся. Снуют. Под вечер стягиваются в свои дома и хаты, к сервантам и "стенкам", к сковородкам и маргарину, и окна сквозь беловатые гардины светятся маргаринно в ночь, а потом мерцают мертвенной голубизной от включенных телевизоров. Да.
"Средний класс", - думает про них Пашок, из года в год тупо глядя в потолок или на серые ступеньки подъезда, идя вниз либо вверх. Когда вверх - мысли хмурые, когда вниз - веселее. Средние люди. Его же всегда интересовали другие.
"Я люблю тебя жизнь", - в последний раз цепляется Павло краешком глаза за надпись на стене - еще до армии Скориков друг Захода нацарапал, и сбегает по ступенькам. Действительно, жизнь.Так-то.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олесь Ульяненко (джерело: День)

Зачарованість життям не набагато ліпше, ніж закоханість у нігілізм, декаданс, сопливу романтику тощо. Взагалі, закоханість — одне з небагатьох поганял, якими можна вертіти урізнобіч, без усякого чи з самодостатнім апломбом уседозволеності, а також незугарні недозволені речі. Матюк, прошу, чи там статева неоковирна алюзія. Словом, простіше — вчора це було погано. Сьогодні це здорово. Гра наввипередки з підсвідомістю тільки довела неспроможність створити нового кумира й нову людину. Принаймні комусь таки вдається дбайливо забивати голову збоченським сміттям, саме ту грьобану підсвідомість, куди вперлися ... [ Показати всю рецензію ] й виперлися напівкомічна-напівапокаліптична постать діда Фройда й божевільного Юнга. Учителя дорівнялися натовпу. Натовп благодушно почав видушувати iз себе героя. Значить так: у кожного своя харизма, а натомість свідоме право на п’ятнадцятихвилинну славу, хоча ці чверть часу затяглися у нас майже на ціле століття. У кожного своя неприкаяність, а потім скажуть, ніколи не забудь, але, блін, не згадають. А то не варто говорити, добре чи це погано. Це однозначне «добре» та «погано» пересмикується вальяжно: iз заломаними пальцями, iз екзальтовано закоченими під лоба очима, тобто: як це можна без нас таке написати, таке говорити. І тоді відбувається найприємніший для загалу акт некромантії. З трун вилазять усі фройди та юнги, і грабовичі, і домонтовичі. Мотивація, блін, панове, мотивація. Суть зовсім не в розважальності чи не. Інтелектуальна тупість індивіда дорівнює менталітету, з якого той же інтелектуальний дебілізм живиться. І... Тому що зачучверілий колгоспний індивідуалізм може завтра податися нам усім, в’яло протікаючим, як геніальне осяяння. Тут, вибачте, на фіг усі мотивації, креативності і т.д. Тут тупість одного індивіда як синонім нації. Решта, хоч як тирлуйся, вже купа дегенератів, дебілів та імбецилів стануть до черги за порційкою райської кашки. Ізгої стануть кіношними та книжними глянцьованими кумирами. Кумири — ізгоями. Віртуальний секс, теж, звісно, секс, а не збочення. І нікому невтямки, що ж ті ізгої завжди були кумирами, бо вибору іншого не було, не існувало його в природі. Тут залазить протіне слово життя. Вони, ці кумири, й ставали героями, бо боялися. Страх як найвища філологічна цяцька в черзі за пивом на Подолі чи на засіяному Хрещатику. Можна вирішити цю проблему так: засранці завжди диктували масі, а маса смачно плямкала ізгоїв. Чи правда це, чи ні — хто його знає? Але з упевненістю заявити, що світ нині з баранячою упертістю застряг у нових широких воротах, ремигаючи траву, вирішуючи, хто таки усмалить під зад копняка, щоб у ті-таки ворота нарешті пролізти, — це буде наближеним до правди. Оптимізм присутній разом iз щасливим дебілізмом інтелектуального збоченства. У Курта Воннегута, «Бойня номер п’ять», одна придуркувата дамочка запитує ще шизуватішого письменника: «А це все правда?» — «Чиста», — відповідає графоман. Тому доводити, що мистецтво — це не життя, а життя набагато більше свинство — це мистецтво, зовсім не хочеться. Про духовність ми любимо говорити, коли п’яні. Або коли нам нічого говорити. А говорити для більшості нема чого. Повагу викликають люди, які балансують на межі своїх розумових здібностей: пиво, секс, література, кіно, модні шмотки. Не треба нагадувати, що це частина нашої духовності. Як і: жмурі з перетятими венами, молодіжні банди, наркотики, СНІД, гомосексуалізм, партійна дисципліна та опозиція. Ага, ще ЛСД, маріхуана й грибний канібалізм. Тому позбавити мистецтво самого мистецтва є найвищою, для вашого покірного слуги, майстерністю. Останнє саме стосується роману Павла Вольвача «Кляса». Ну як описане у напівтонах і, конєшно, попереднє.

Роман однозначно можна винести за межі здорового глузду українського критичного мислення. Перше, що навіть не насторожує, бо дає надію — що у нього таки з’явиться справжній читач, а не анемічна аспірантська авдиторія. Мистецтво з перших же рядків тут дало жабі цицьки, прописало обертальний пірует і зробилося мистецтвом. Здоровий глузд, повторимося, тут присутній тільки в тому чині, що його не знайдеш ані в нашому суспільстві, ані за його межами. Але повернiмося трохи до тривіального — жанрова символіка вимагає подібних задвигів. Роман «Кляса» є чи не першою опоетизованою урбаністичною сагою, однією з небагатьох, до яких навряд чи долучаться слова «мотивація», «креативність». Твір виникає в безжиттєвому просторі напалмового постмодерну чи моди як такої. Натомість роман включений у живий потік персонажів, витесаних поетично грубо, але майстерно. Дуалізм роману наштовхуватиме на різне — від існуючого в свідомості рафінованого інтелектуала до сопливого школяра з косяком ганджибасу в кишені. Можна вже говорити про традицію. І нічого в тому печального нема, страшного — також, веселого також. Це для нашого поважного ментального ідіотизму з вічно розтертими соплями по широкому щиросердному національному обличчю: як нас убивали, як ми страждали, а ніхто нас не пожаліє. Нудно повторювати все це, але дійсність повертає, все клята повертає назад. Все про Гапочок та Ваньків у забзділих шароварах. Найстрашніше, коли виникає міф. Міфом нині зробився постмодерн. Це та ж традиція. Міф і традиція сусідять поруч, як і психосоматичні рухи параноїків, котрі традиційно повторюють якийсь ритуальний жест: пострибати на одній нозі перед нужником, смикнути за вухо, прокукурікати при з’яві головного лікаря. Невсипуща банальність перестає набирати сили. А саме в банальних речах криється найглибший зміст нашого життя, звісно, якщо кого влаштовує така глибина. Тому-то «Кляса» і є чистим банальним витвором мистецтва, де життя до того банальне, що аж ригати хочеться, коли ви розумієтеся на таких речах. Для інакшого й світ інакший. Колгоспна інтелігенція напевне не читатиме такі романи, а якщо й читатиме, то обов’язково чомусь порівнюватиме з Гапочками, Ваньками, Куельйо, і, не знаходячи відповідників, пратіно вертітиме носом. Краще б не бралися, або як і бралися, то читали як мистецьку річ, а не поганялово від такого-то і такого-то Залуподрищенка. От, знову повернемося до суті.

Що можна сказати доброго про «Клясу», а що поганого? Все, що не є найгіршим у нашому житті, є саме життя. Банальне й тривіальне. Маргіналами нині бути модно, але тільки не в нас. Наш інтелектуал із задоволенням читає другосортну байду десь з-під близького кордону. Висококласну прозу Чарльза Буковські чи Селіна. Нашого не може існувати, бо хтось сказав, що за ментальністю у нас не може бути ані д’артаньянів, ані алкоголіків, ані убивць, ані наркоманів та проституток. Наш народ не такий. Наш народ танцює у синіх або червоних шароварах, а по небу повзуть повільно, наче в рапіді, білі лебеді. Натомість «Кляса» дає нам змогу бачити десятки невловимих, як змії, тіней, тонів та напівтонів. Смерть у романі зовсім не фешенебельна. Тут аж ніяк викрутися. Смерть і в Африці смерть. Ревний цензор на сторожі нашого життя. Герої «Кляси», слава Богу, усіх тих премудростей не розуміють. Книжок не читають, теж слава Всевишньому! Бо якщо б читали, то, самі розумієте, описання їхнє виглядало б або як довга сухостійна мастурбація, або як читання на кухні одне одному про радощі життя, що засмикалося жаб’ячими лапками від притоку чергового гранта чи аспірантської стипендії. Хто тоді може роз’яснити чавунну дійсність, невловимі порухи життя у романі? Кому все це потрібно? — пропищить мишачим голоском черговий дослідник статевої орієнтації якогось класика. І всі ж бикувато промовчать, мовляв, пограємося у демократію, він має право на голос. Дарма, що решті рота намагаються чимось заткнути.

Смію вас розчарувати, панове, бо від роману отримаєте таки естетичну насолоду, позаяк роман грішить, у правдивому й доброму розумінні слова, вишуканим естетсттвом, непередбачуваними поворотами, як сюжетними, так і психологічними. Вистрибніть iз могилки, дідусю Фройд! Хі-хі. Гадаю, що мотивація чи психоаналіз у контексті якоїсь там культури тут непотрібен. У кого вистачить терпцю увійти в монотонний поетичний світ Павла Вольвача, той зрозуміє, що не про ту поетику йдеться мова; не про ту поетику, в котру завтра будуть шпурляти тухлі яйця, звергаючи шолудивих кумирів на кшталт Куельо чи Дєм’яна Бєдного. Вам, звісно, доведеться долати монотонні перебіги подій, назви вулиць, сліпувато освітлених жовтими ліхтарями. Якщо хто має запах, то той унюхає й запах вареної «ширки» й «ганджу» із зовсім банальним духаном сечі, поту, мокротиння й такого іншого не літературного вживаного. Індустріальне місто проглядається відразу в кількох ракурсах: внутрішньому та візуальному. Тут навіть не йдеться про колоритні особистості, бо саме тло роману настільки вгатило мистецтву під дих, що лише оголений нерв автора, його присутність рятує незайманого початківця-читача.

Роман Павла Вольвача є модерновим романом. Звісно, як і кожен перший роман, він грішить автобіографічними та псевдобіографічними канонами. Автор умисне, досить лукаво та хитро, «грішить» автобіографічними та псевдобіографічними канонами. Акцентація на власному марнославсті не є чимось таким, що його можна цуратися. Не марнославним у нас був один Ісус Христос. Решта, якщо на те пішло, полишена сенсу. Звісно, якщо ви не віруючий іудей, індус або китаєць. Можна виставити й такі параметри. Але це до витвору мистецтва має такі ж претензії, як і ваш покірний слуга до польоту американців на Марс. Або поетичні чи прозові учнівські вправи Толі Дністрового та Сашка Ірванця.

Передусім, не треба забувати — навіть позиваючи нетривку традицію, ми маємо лічені міські романи, хоча останнім часом всі дружно кинулися писати на міську тему, але це зовсім не одне й теж: ані колорит міста, ані його закони не передані. Принаймні не передані з такими подробицями, з тим сугестивним колоритом, як у романі Вольвача. Тому «Клясу» можна вважати знаковою в новітній українській літературі. Наразі ми маємо ще один iз культових романів, друк якого кволо педалюється вітчизняними видавцями. Чим же вирізняється якісна проза від фуфла?

А саме тим, що ніяка інша проза не заграє з читачами; якісна проза і не ігнорує того читача. Це не холод відчуженості. Це не осуга довготривалого скиглення над власними поруйнованими мріями, але при всьому тому оте перелічене може бути присутнім. Максимум відстороненості дозволяє промацати нерв та пульс життя. Без сумніву, автор знає те життя, що розгортається в синіх сутінках кам’яних просторів. «Кляса» — роман більше для естетів, з інтелектуальними акцентами, але в прочитанні не виникає ніяких складнощів. Принаймні аби ця книга з’явилася нам у Англії чи Франції, то певен, вона б не потрапила під ніж усіляких табу. У нас, з нашою ментальністю «автохтонних» дідів, це буде складніше. Велике умнічаніє і незнання власної глупоти стало чи не знаковим у всіх колах і в усіх прошарках нашого суспільства. Тому роман Павла Вольвача виграє в цьому сенсі. У роман входиш поволі, наче занурюєшся в солодку, гірку патоку південного степу; ти прямуєш шляхом, що ним, видається, веде зовсім не автор, а ти чкуряєш посьолковими вулицями разом iз обдовбаними «гуронами», «кєнтами», братвою і братанами. Тут ти запросто, без напруги, входиш у світ «катал», «кидал». А позаду пульсує, дихає далеке солоне море, наче печаль на вилинялих сторінках людського марнославства. Десь там існує інший світ, з театрами, літературою, дорогими жінками й дорогими вбивцями. Теж своє життя, і, напевне, прийде час, і воно напалмом увійде в прозу Вольвача. Як знати... У романі немає того задушливого відчаю інтелігентських романів, які зависають десь посередині або пливуть потоком несусвітньої безпорадності. Тому, можливо, знайдуться критики, що знову витягнуть на світ таке страшне, як Карабас Барабас, поганяло — чорнуха. Дивитися правді й життю у вічі — такий-от жанр у нас на всі сто відсутній. На сторінках, на кожен щільний сантиметр, розкидано скільки вурків, що мимоволі, хто розуміється на подібних речах, стає не по собі. Виникає горезвісне відчуття: ми жили й продовжуємо жити в таборі, й кожен другий чи третій у нас «сідєлий» або «зек». Свідомо чи н есвідомо Вольвач виконав функцію санітара суспільства, але от тільки чи хтось зрозуміє подібні ритуали, що їх виконує письменник? Нам би знову поговорити про тупість роду людського, але облишмо. Нехай трохи пізніше.

Водночас «Клясу» можна назвати й дієвим романом, і полишеним елементарних подій. Події або лишаються за кадром, або точаться, набухають у розмовах босяків, що повсякчасно й де потрапить — лигаються. П’ють, ширяються й убивають. Хоча в цьому несвідомому чи свідомому впливові роман Павла Вольвача дуже близький до школи українського екзистенціалізму. У цьому «Кляса» гранично традиційна й не вносить якихось симптоматичних стильових перемін. Але суперечливим, тобто плюсовим, є те, що сама тема виводить роман за рамки української екзистенції. Роману-то взагалі притаманне зіткнення протиріч, що, саме собою, є новим у сучасній українській прозі. Роман Павла Вольвача суперечить українській традиційності. Нарешті, бо після довгих років, в коротких проміжках, коротких спалахах, проти кугутуватості вітчизняної літератури, з’явилося на світ «щось». Отож, маємо надію на довге життя роману, на злих і добрих критиків. Тут українська літературна тусня таки наступить на граблі. Приємного лікування!

Читаючи Павла Вольвача — поета й прозаїка, — наразі дотягуєш неративну нашу літературу, відірвану, стилізовану під якийсь роман чи повістину. Неінакше можна взяти нинішнього автора з молодшого чи старшого покоління, позаміняти героїв. І якщо увіпхнути туди Гека Фіна, бояриню Морозову, то від цього нічого не зміниться. Вони прекрасно існуватимуть у тому просторі, гулятимуть і любуватимуться вишневими садами та безводними преріями. Тутанхамон трахатиме Білосніжку, а вовк — Червону Шапочку. Можна й навпаки: Білосніжка з Червоною шапочкою, а Вовк iз Тутанхамоном. Це, звісно, цікавіше, ніж зануритися в смог велетенського міста, де засунуть ноги в тазик iз цементом, а вашу щасливу подругу знайдуть під Харківським мостом у чорному пакеті для сміття і її доїдатимуть велетенські, вигодовані в червні місяці, з масними зеленими спинами раки. За десяток п’ятдесят гривень штука, саме під тим мостом. Життя вдалося! Кожному своє. Щасливі обличчя добродушних селянок, які відригнули сталінський ренесанс своїми синіми й ніжними колгоспними очима. Какого хєра про декаданс, а про Моцарта — ну совсєм нє на надо.

Кожен намагається посісти свій маленький жаб’ячий куточок. Кожен — пророк на своїй кухні. Кожен — любить весь світ і стукає на ближнього. У світі немає нічого нового. Сюжет проводиться попріч нашого бажання. Ми хочемо так — виходить, як має бути. Зненавидіти чи полюбити — це вже залежить від нас. Доводиться жалкувати, що час барикад давно минув, але нічому ти не зарадиш. Неінакше, що жорнова справжнього життя таки продовжують помалу, туго, але перекручувати запліснявілу пожисть української літератури. Неінакше, світ для когось підіймається до рівня грудної клітини й примушує калатати серце. Неінакше, грубе життя таки проривається на зманіжені сторінки вітчизняної літератури. І ми щиро можемо подякувати Павлу Вольвачу за його роман і побажати його зірці висіти над синіми просторами убитих міст нашої батьківщини.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олесь Ульяненко (джерело: Дзеркало тижня)

ЕСЕЙ ДЛЯ ПАВЛА

Олесь Ульяненко «Дзеркало тижня» №39, 11 Жовтень 2003

У поетів багато сонць, багато імен, багато поганських богів — напевне тому вони непередбачувані, напевне тому вони навіжені, напевне тому вони помирають раніше за інших. Принаймні останнє збувається доволі часто. Алкоголь, суїцид, маргінальна спустошеність. Чи, може, такі як Маланюк, де металева цілісність вироджує поета, а дарує натомість хатнього мислителя з національною оскоминою? Хто тоді поет чи не поет? Чи Охрімович, що з уявного свого бункера поливає ворогів шквалом свинцю? А може, надто тендітний Іван Козаченко, ... [ Показати всю рецензію ] з його разючими і їдкими, як сірчана кислота, словами? До всіх перелічених і неперелічених імен я ніяк, логічно і впевнено, не можу прирахувати Павла Вольвача.

Сама згадка про його поезію наганяє літню тугу і радість степу, з тими неприкаяними сонцями над випуклими горбами трав. Це зовсім не романтика, хоча побутує членорозбірне критичне мислєніє, що всі поети — романтики. У нас здохнути поету з голоду, напевно, і вважається романтизмом; або під ментовським кирзяком; або десь в еміграції, як Маланюк. Це не до Вольвача, хоча, можливо, і його можна всунути у цю пелехату когорту, з іменами, з титулами і без; де пихато розмовляють і розбалакують про етику, естетику, мотивацію, мотивуючи чергову жертву забуття, як нині читається слово «конкурент». Який в біса і на якому поприщі? З чим і з ким конкурувати у цьому велетенському аулі, де дрібне гречкосійство звело в могилу, випило кров, висушило національну еліту, висунувши на поверхню корнійчуків та скрипників. За вимушеними, за натягнутими за вуха стандартами, вони, гляди, скоро придибають у національні герої, а під Корнійчука будуть вибивати німецький грант, щоб потім освітити і просвітити сей темний люд, ну, на рахунок нової рок-опери «В степах України». Скажімо, як колись Вовкун ставив Едіпа. Тільки небом на повітряних кулях пливтимуть не Едіп чи едіпчики, а Часник та Галушка, як колись шпарив по небу незабутній вусатий горець, вождь і батько нації. Це нічого, скаже прагматик, аби тільки про Україну говорили, а з якого боку, то різниці ніякої. Чорнобиль, голодомор, футболіст Шевченко, Клічки, проститутки, найкращі, мушу вам сказати. На фіг тут поети. Без них зручніше. А ще дивись тут, на Півдні, де все вирішує конкретика — удар, і вилітаєш чи на небо, чи ще кудись. Оманливий мармелад південного полудня, рідке світло розплавленого золота, торохкотіння полину і дурману у рівному, як стіл, степу. Спокій і самовпевненість, дика навіжена сила — це козацькі степи. Тут наші ходили і вбивали їхніх. Чому? Та й не лише, щоб не вбивали наших. Наші були і будуть завжди нашими. Ось вам моя відповідь. Умовності вимушують людину брехати або підлаштовуватись до того чи до сього. А виходить тоді ані те, ані се. Хоч візьми і застрелься з палки. Інакшого не дано. Тоді виходять якісь стіхи, якісь романи, що їх читають лише прищаві аспірантки на затарганених кухнях, пожираючи від статевої незадоволеності велетенську кількість шоколаду. Людина бо так влаштована в цьому житті, щоб більше поцупити у Бога кайфу.

Тож у поетів багато сонць, здається, ми так починали нашу оповідь. Якраз це стосовно більше Павла Вольвача. Решту речення не читати. Немає потреби. Якщо вам навперейми ганятися з диким степовим вітром, то ви припізнилися. Майже на сторіччя, а то й більше. Вольвач не про те. Поближче буде Махно з його тачанками, з його незрозумілою вольністю, з його... А що там говорити. Тут можна надибати на Вольвачів слід, якщо вам того бажається. Це одне з його тремтячих сонць. Непевних, але невимовно гарних; сонце, що готове скреснути і погаснути назавжди. Як і весь наш народ. Все життя воювали, нібито ніхто не бив, а опинилися, ну, м’яко кажучи, там, де нині і є. Так заходить сонце розуму. Це у Вольвача відчутно у «Маргінесі», нехай напівінстинктивно, інтуїтивно. Сонце, тобто світло розуму, заходить, і це чітко простежено поетом — принаймні траєкторія. У Вольвача надто багато світла і прозорості. Багато неба і мало води. Хто жив хоч якийсь час на Півдні, той зрозуміє. І карооких жінок, з повільними, виваженими рухами, і висячі полотнища полудня влітку, і пронизливі, повні туги зими, що, видається, ніколи не закінчаться. Перелічувати це — все одно що взяти зараз і на кількох сторінках попереписувати, викласти зміст поезій Вольвача. Це навіть не смішно, це навіть не вульгарно, це навіть ніяково. Тут навіть не моя упередженість до критики. Критику я не люблю. У будь-якому вигляді. Мені подобається, коли говорять вороги або друзі. А такої професії, як критик, я не знаю. Мені тошно і пошло від того. І найменше хотілося, щоб про поезії Вольвача писав якийсь пошляк. Але таки ж будуть писати, начеб долучаючись до чогось, чи взагалі поумнічать, чи там зробити реверанс начебто, а може, а однако. Тут не про престижність чи не престижність, — нині українська література поза всякими престижами, бо, не інакше, для наших докучливих критиків вона просто не існує. Іноді, слава Богу, думаєш, що таки здорово, що наша література для більшості (99 відсотків) не існує. Сором не виїсть очі. Радше попрогризає дірки в кишенях. Українська література існує десь у глибоких і сирих катакомбах інституту літератури, в його пропрілих від дешевої кави та цигарок коридорах та кабінетах, з критикесами, що випромінюють маніакальну ніжність до «текстів», полишених літературі, бо сама назва «текст» — це вже не є література, а лише один із різновидів письма, що дозволяє енним особам нічого не робити, отримувати немалі, як на літератора, гроші, і розкатувати по світу в якості підмітайла або викладача третьосортного вузу. Ситуація, мов у кіно, але в кіно ситуація ще гірша. Як говорив один хороший поет старшого покоління: «Це кошмар!» Ні, це вже не кошмар — це вихід за межу кошмару. Краще вже бути не на межі цього кошмару, а десь попереду нього, мовби ото випередивши божевілля.

Десь-таки це божевілля випередив у своїй поезії Павло Вольвач. Навіть намагання його прози, його перші спроби, пронизані видимою автобіографічністю, звідки він то намагається вирватися, то розпачливо залишитися на місці, ніби бажаючи побороти ситуацію, що склалася для талановитих людей, ну зовсім непорушну, — є однозначно сміливий і божевільний крок. Хоча це мої припущення. Але я, подібно камікадзе, майже ніколи в таких випадках не помиляюся.

Здається мені, що, попри все, його проза не переступає якоїсь межі. У Вольвача немає аморалки у тому сенсі, що присутня у багатьох письменників його доби і його покоління. І хоча там гладенько вибриті, вилизані рядки про якесь ефемерне придумане життя, то там імморалізму набагато більше, аніж у вашого покірного слуги і у Павла Вольвача. Там стенання над власною немічністю, над власною пошлістю подається як акт, як факт світотворення, химерна поза рятувальників і речників доби, зі світлими очима кокаїнщиків, хоча певен — останні більше, ніж валер’янки, не спробували. Вони розкручують колесо історії, як грішники крутять у пеклі круглу кульку під назвою Земля. І всі відповідають, заклично і знаково: як би нам ту землю від пожару зберегти. Ото такі сентенції. Інші взагалі плюють на це діло. Але хто правий, а хто винен, то тут сам рогатий свої ратиці поламає. В цій ситуації Павло Вольвач прозоро чесний. Певен, ще прийде час, і в’їдливі, ніжні, безсоромні критики обсядуть його твори роєм серпневих мух. Певен, що прийде час, коли книжки виходитимуть вчасно, як їм і належить. Певен, що автор цих рядків доживе до тих часів, коли нещасна сиротина — українська книжка — не буде загравати і крутити хвостиком перед мордатою російською чи енською літературою. Напевне прийде час...

А зараз я-таки спробую убити весь оцей ідеалізм чи психологізм з песимістичною нотою. Цього не буде. Ми будемо долати важкий шлях, свій шлях, полишаючи за собою трупи українських ілюзій. Ми будемо спочатку навчатися жертовності і подвижництва, а не рюмсати в кулак, потім заробляти гроші, потім по цеглині викладати свою державу. Хоча остання нині активно будується, але руками тих, котрі за одну спробу побудувати незалежну Україну відсилали косити дуби або довбати в Кузбасі вугілля. Але це, як і правильно скаже чесний постмодерніст, до літератури немає ніякого стосунку. Еге ж бо, до такої — це точно не має. І слава Богу.

На першому етапі нашого вітчизняного літпроцесу треба, звісно, вдарити у поминальний дзвін. А інституту літератури — танцювати з усім виводком літературних критиків на наших кістках, як зграї голодних канібалів. Їх-то найбільше треба пожаліти, бо жерти дійсно нема чого. А іноді ще й не укусять. Таких, як ото Вольвач. Але вибачайте, — це я просто фривольничаю, тобто філософствую. Українські критики можуть поздоровити з маніловськими проектами всіляких феноменів, всіляких і онних літературних шкіл. І продовжувати вигицувати на кістках Підмогильного, Хвильового, Яновського, Рильського і Тичини. Право на некрофільство — не заборонене право, а справа тонкого чи вишуканого канібальського смаку. Тільки-от, знову повторюся, жерти нема чого. І Павло Вольвач відокремлено стоїть від всього цього. Талант, шановні, банальне слово «талант», що ви його проміняли на «текст» і «мотивацію». Але мотивація буває лише у божевільних.

Тоді все ж таки де вона існує, ця зачмурижена власними критиками, власними ж таки клікушами, наша українська, вважай вітчизняна література; де вона, голубонька, закатована власним марнослав’ям літературної братії? Чи далеко кінець людській глупоті? Надто банальні і глобальні задвиги. Доки баби на українських селах не перестануть слинити хімічні олівці, переписуючи Тараса Шевченка, доти вона не перестане існувати. З одного боку — сільська література як чинник, запорука великої духовності, що зійшла на пси у сімнадцятому році, оживилася у рунвірівських помазидлах; з іншого боку — міська культура, вражена маргінальністю і, дуже рідко, самобутністю. Золотим розсипом з’являються імена і зорі, і, напевне, одна з них, мерехтлива і фіолетова, належить Павлові Вольвачу.

Я дивлюся в його химерний, ефемерний світ, що прозоро, наче нарізаний полудневий південний мармелад, лягає поперед мої очі; я йду задушливими, отруйними і прекрасними вулицями усіх міст України, під завивання ментівських сирен, розпачливі крики натовпів на стадіонах; я минаю вигрібні ями спальних районів, де чується говір донецьких і дніпропетровських «братків», що причимчикували у цю золотоглаву столицю; я минаю задушливі сади з яблуневим квітом і виходжу на дорогу, виходжу на пряму трасу, де великими кораблями, у сизих випарах, перекидаючись дикими тваринами, невидимими тваринами, йдуть у далечінь дороги дальнобійні машини. Я стою на мосту, і мене тягне в дорогу, мене захоплюють шпилі міста, мене захоплюють пласкі дахи панельних будинків, де вже когось надівають на ножа, де когось кохають, де комусь вибивають духа. І я подумки переношуся туди, де терикони, де коксохіми, де металургійні заводи, — там пройшла моя коротка мить юності. І я не жалкую, а дивлюся за динозаврами дальнобійників, і вже не мрію, а знаю, що це ось моє, і он там далеко моє місто, і я житиму серед цих кам’яниць і ніколи — серед буколічної тиші. І я думаю про Павла Вольвача і подумки бажаю йому щасливої дороги.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Михайло Бриних (джерело: Столичные новости)

Роман Павла Вольвача «Кляса» тяжел, как породившая его реальность.

О романе Павла Вольвача «Кляса», выпущенном тернопольской «Джурой», пишут мало и осторожно, стандартно упоминая о стихийной махновщине, индустриальном упадке и провинциальных бандитах. Вероятно, сама плотность этого текста, множество характеров, обилие столь же любопытных, как и кажущихся необязательными деталей, вынуждают рецензента все упрощать, а к словам цепляться. Вот если бы я мог отрецензировать «Клясу» иероглифами, было бы идеально. А так придется шарманку запускать...

Недавно я обнаружил в Сети интернет-версию газеты ... [ Показати всю рецензію ] трудового коллектива ОАО «Мариупольский металлургический комбинат имени Ильича». Называется она «Ильичевец». Почитал новости. Узнал, в частности, и о том, что «на комбинате пройдет конкурс профессионального мастерства «Лучший молодой резчик ОАО «ММК имени Ильича»-2005». Сразу же представил себе Павла Вольвача в роли победителя. Хорошо получилось. Убедительно. Словно полжизни он подобными вещами занимался и только недавно принялся книжки писать.

По итогам «Книги года-2004» роман «Кляса» не вошел даже в десятку лучших, хотя его напарник по сравнениям — не менее индустриальный и пролетарский текст Сергея Жадана «Депеш Мод» — оказался в тройке победителей. Никаких выводов из этого факта не последует, так как сравнивать Жадана и Вольвача незачем: если бы территорию индустриального апокалипсиса, объединяющую их произведения, персонализировать, то этот монстр оказался бы с явными шизоидными симптомами. Не знаю, хорошо ли это в смысле «исторической справедливости», но с литературной точки зрения — занятно. У Жадана в романе бурлит стихия молодая, студенческая, упоенная безответственностью и безнаказанностью. Для нее, с ее буйным весельем и глупыми приключениями, весь окружающий упаднический «индастриэл» — урок эстетики. Вольвача волнуют другие дисциплины. Второе неизбежное сравнение, о котором думаешь, погружаясь в «Клясу», — Олесь Ульяненко, писатель, способный вольготно разместить на острие иголки больше слов, чем средневековые теологи — чертей. Но и эта параллель обламывается. Ведь если Ульяненко интересует человеческая изнанка, дебри душевные, то Вольвач — писатель среды.

«Кляса» запоминается прежде всего копотью заводских труб, липкими лужицами дешевого шмурдяка на столиках забегаловок, осколком разбитой на голове уркагана бутылки — всей этой бытовой махновщиной (я предупреждал), в которой не осталось ровно ничего героического, кроме плотности татуировок на спинах обитателей романа. Остается ощущение самого мерзкого бухла, которое когда-либо пробовал в жизни; бессмысленности и бетона; сумеречного вожделения к каким-то сомнительным красавицам, чьи мужья мотают срок где-то в соседней пивной. Этот эффект сродни прослушиванию радикальной музыки, грайнд-кора в духе «Napalm Death». Человек неискушенный ничего не запомнит, кроме дикого рева, бешеного ритма и прочей энергетической каши, сваренной в ртутном котелке. Но впечатление может показаться свежим и необычным. В «Клясе» есть эта тяжесть, исходящая не от стиля, а от самого жизненного материала. Согласитесь, очень выгодно писать о «тайнах и загадках» Киева или Львова. А вот кого заинтересуешь «неизвестным» Кривым Рогом, Мариуполем или Запорожьем? Восточноукраинские индустриальные города никогда не вызывали жгучего туристического ажиотажа. Вроде там и нет ничего, кроме «дыма из трубы» да, следуя и дальше цитате из «Крематория», «смеха сатаны». И смех этот — весь из железа и пота — измазан угольной пылью и экспортирован в виде окатышей.

В общем, тяжесть — и не образ вовсе, а главное слово. Об этой тяжести вечно рассказывают в новостях, показывая при этом людей, стучащих касками по асфальту. Человеку там нечего делать, кроме как родиться, всю жизнь вкалывать и умереть от цирроза печени либо от удара ножом в то же место. Вот главный герой «Клясы», умеренно образованный Пашок, все пытается определиться, есть ли у него выбор, а если да, то нужен ли он вообще?

При этом ничего по-настоящему мрачного в романе нет. По одной простой причине: Вольвач и не пытается никого напугать страшными и дикими нравами; он понимает, что даже газеты проехали тот благословенный период, когда читателей шокировали слова «проститутка» и «наркоман».

А недавно случился у меня с этим романом один курьез. Оказавшись случайно на Рыбальском острове, возле завода «Ленинская кузница», я словил неслабое дежавю: ну, ведь точно уже видел где-то эти жуткие общаги и скованное производством население, привыкшее к сменам, звонкам и отчаянным субботним вечерам. Потом вспомнил, где видел — в романе «Кляса». Умышленно избегаю слова «читал», так как текст Вольвача — брат визуального искусства. Все же поэтическое восприятие мира — вещь хроническая, независимо от того, смотришь ли ты на зловонную лужу в лифте, оставленную старым и больным соседским псом, испытывая при этом не раздражение, а странную и какую-то неуместную жалость, или пытаешься отпечатать в буквах прозрачный оттенок дивного цветочка, хотя встречал-то его раз в жизни, да и то на открытке. Книжка Вольвача, по-моему, даже пострадала немного от поэзии. Потому что обложка «Клясы» — очень точная метафора, но очень плохая обложка. Красно-серая муть и какая-то дикая, полуголая и безумная толпа, вырвавшаяся на фиг из головы Иеронимуса Босха. Рассматривать это интересно. Смотреть на это — нет.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Віра Балдинюк (джерело: журнал ШО)

Роман Павла Вольвача «Кляса» був на слуху в читацької аудиторії ще з початку двотисячних, відколи він уперше з’явився на сторінках літературного часопису «Кур’єр Кривбасу». Згодом історію про духовно багатого пролетаря зі Сходу відзначили на конкурсі «Коронація слова». Сьогодні текст Вольвача отримав ще одне життя, підпавши під концепцію урбаністичної прози видавництва «Фоліо».

«Кляса» – це погляд на лівобережне крило України, суттєво відмінний від версії Сергія Жадана чи карколомних життєвих історій «Ели воду из-под крана» Олександра Сидоренка (Фоззі). Вольвача мало цікавлять фактурні історії, ... [ Показати всю рецензію ] які можна розповісти ефектно і з гумором. Він обирає панорамність, метод ретельного описування часу і людей, без відчутних кульмінацій і розв’язок. Один день із життя героя непомітно перетікає в інший, робота на ливарному заводі чергується зустрічами з трудовим людом Запоріжжя за кухлем пива – з наркоманами, алкоголіками і приятелями після відсидки. Рефлексії і спогади в голові головного героя роману Павла з’являються лише після того, як перед читачем розгорнули запилений килим цілого життя району, де химерні завитки людських доль можна розглядати годинами. Серед них обов’язково трапиться типова бувальщина, як хтось прокинувся з похмілля в морзі, або як герой-коханець труїв лобкових вошей дихлофосом і ледь не загинув.

У Вольвача все по-чесному – від заводських реалій до яскравих «поганял» персонажів. Одним з трьох перших читачів роману, як зізнається письменник, був Прошка – кримінальний персонаж із «Кляси», тому відповідність запорізьким реаліям кінця 80-х, так би мовити, перевірена авторитетом. Єдина проблема і головна відмінність Вольвача від інших авторів-«сходознавців» України полягає в тому, що його цікавить щось більше, ніж дух часу. Він прагне показати не просто типового роботягу з індустріального міста, а людину, яка перебуває в ідеологічному конфлікті з оточенням. І звісно, таємним револьвером, який можна леліяти в собі для спротиву люмпенізованому суспільству, стає українська мова. Хоча, чесно кажучи, для того, щоб стати чужинцем для середовища зеків, бандитів та наркоманів достатньо було би тверезості і якого-небудь незвичного хобі.

Головний герой належить родинному колу, де розмовляють українською, слухають заборонене радіо і передплачують підозрілі газети, а з іншого боку він є частиною напівбандитської, вічно п’яної компанії, хоча переконує себе, що сам він ніколи не повторить долю своїх приятелів. Підставою для такого переконання є таємний зошиток з віршами, читання Маланюка, Стуса, Гемінгвея і Маркеса, постійне протиставлення себе бидлу. За двадцять з лишком років Пашку не пощастило зустріти жодного однодумця серед ровесників й усі ідеї щодо власної ідентичності надходили до нього від батьківського покоління, яке, з огляду на вік і культурні відмінності, не могло стати йому по-справжньому близьким. Павло ніби сидить на двох стільцях, і завжди є ризик, що одного стільця з-під нього таки виб’ють.

Конфлікт Павла з оточенням посилюється з наближенням розпаду Союзу, відбуваються цікаві діалоги між персонажами, де розкриваються уявлення східняків про образ «справжньої» України. Для одних це мова козаків, а не галицькі «чічки-смерічки», для інших – махновська Україна, для третіх – совок без «ненормальних рухівців і бандерівців». Власне, махновський проект України цікавить головного героя найбільше, а на могилі отамана Сірка він усвідомлює, що «дві України зійшлися під могилу – Схід і Захід, і дивляться одна на одну, дивуючись. Завжди так воно не буде, але поки що так є».

Ближче до кінця роману Павло перетворюється ледь не на молодого активіста, який навіть пробує вийти на площу і постояти під жовто-блакитними стягами на мітингу. Однак через відсутність справжньої подієвості в житті люмпена-естета (дрібне хуліганство не рахується), через його аморфність і бездіяльність автор роману може хіба що педалювати «мовне питання» героя як основу для його внутрішньої душевної боротьби. Тому-то Павлу ще надто далеко до таких полум’яних і привабливих літературних героїв, як революціонер Санькя з однойменного роману Прілєпіна.

Віра Балдинюк, “Шо”

[ Згорнути рецензію ]