Тимур Литовченко : Орлі, син Орлика : Історично-пригодницький роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: пані Тетяна (джерело: Чтиво)

Шановний пане Тимуре, хочеться просто подякувати вам за книгу. Такою історією як у нашого народу треба пишатись, але ж хто про ту історію знає... Особисто я була знайома з іменами І. Мазепи та П. Орлика лише зі шкільного підручника історії (тобто фактично не знала про них нічого), поки в один прекрасний день не почала сама досліджувати біографію Мазепи. Про гетьманича Григорія й узагалі не дізналася б, якби не ваша книга. А його доля заслуговує на увагу, як і ваша кропітка праця. Пару років тому сама робила спробу написати історичну оповідку, тому маю уявлення про те, як складно узгоджувати між ... [ Показати всю рецензію ] собою різні події, які часто не мають пояснень і навіть суперечать одне одному.
Загальне враження від книги - суцільний захват! Якби не була завантажена навчанням, прочитала б її за 1-2 дні, бо читається легко. Григорій сподобався з перших же сторінок)) Щоправда, трохи дивно, що він з будь-якої складної ситуації досить швидко знаходить вихід, і завжди правильний. То моя суб'єктивна точка зору)
Дуже несподіваними персонажами стали 10-річний Йоганн Вольфганг (спершу гадала, що ім'я - то просто збіг) і Жанна-Антуанетта Пуассон (до останнього була впевнена, що все так і залишилось у її мріях, не очікувала, що нікому не відома дівчина перетворилася на славетну маркізу де Помпадур). Розділ про Якоба Хаґа прочитала на одному диханні і теж не могла повірити, що це - одна з масок Григорія) Від сцен кохання до Олени я взагалі у захваті, 5 з 5
А останні хвилини життя до сліз пройняли. Взагалі, у книзі Григорій - сама обачність і досконалість, і справжньою людиною з плоті і крові відчувається в основному, спілкуючись із Оленою та передчуваючи близькість смерті.
Не хочу лестити, але, щиро кажучи, цікавішого історичного роману я ще не читала. Ваша робота справді гідна визнання. До речі, окрема подяка за хронологічну таблицю в кінці, вона теж багато чого прояснила, і взагалі, що може бути ціннішою знахідкою для студента, особливо коли він настільки залюблений в історію як адресат)))
Зараз мені бракне слів, аби якнайточніше виразити свої почуття. Хочу просто ще раз подякувати вам. Ні краплі не шкодую, що обрала в якості подарунка саме вашу книгу. Вона безцінна.
P. S.
Найбільший плюс у тому, що написано все чистісінькою українською мовою, моя повага)

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: AleksandirAzavak (джерело: Livelib.RU)

Автор очень правильно сделал что назвал книгу именно так Все что я знал до этого об главном герое книги можно изложить одним предложением " Сын знаменитого гетмана Украины написавшего первую Конституцию Генерал Франции и к стати говоря один с лучших дипломатов и разведчиков своего времени " Я это к тому что Григорий Орлик теряется в тени своего отца В принципе ,с учетом рода деятельности ничего, удивительного нет Книга интересная но как по мне излишне короткая Когда автор пишет что дальше была война принесшая Григория Орлику славу непревзойденного шпиона ждешь шпионский роман впереди описания тайных ... [ Показати всю рецензію ] миссий похищения секретных данных врага и тому подобное но никак не то что главной герой окажется в действующей армии Но несмотря на это книга стоила времени потраченного не нее

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Анатолій Шпиталь (джерело: Буквоїд)

От уже скільки років не проходить затаєна образа на молодих (та й середнього віку прозаїків), що вони рідко звертаються до творів історичної тематики.

Згадаємо серед небагатьох роман, на жаль, вже покійного, Ярослава Павлюка «Нічний імператор» (1999), де в основі - доля знаменитого роду Розумовських, особливо ж Олекси, графа, фельдмаршала, чоловіка імператриці Єлизавети. Нині ж на робочому столі роман Тимура Литовченка «Орлі, син Орлика» (Харків, Фоліо, 2010), котрий вийшов у серії «Історія України в романах».

Але вибач, Тимуре, зупинимось трішки на проблемах історії, яка часто буває, як ... [ Показати всю рецензію ] зауважив М.Покровський, політикою, оберненою в минуле. В наших сусідів, в Російській Федерації, питання історії знаходяться під особливим державним контролем. Там під егідою Президента Д.Медведєва створена Комісія з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії. Уявимо собі: віче в Новгороді, ніби ж народоправ´я, шкідливе для сучасної авторитарної Росії, - і викинемо згадку про нього. Але вершиною творення російської історії стало 3 березня 2011 року, коли президент країни видав Указ № 267 про святкування в 2012 році 1150-ліття російської державності. До речі, і українців та білорусів запросять святкувати, якщо буде бажання. За вихідну дату взято 862 рік, коли кривичі, чудь, меря, весь (фіно-угорські племена) запросили княжити Рюріка з братами. Відкинувши міф про «колиску трьох народів», возвели в державний символ інший міф. Це ж просто унікальна ситуцація в науці: взята одна з версій історії і канонізована як єдина і правильна. У дослідженні П.Толочка «Древнерусская народность» (2010) автор з недовір´ям поставився до російської ідеї Ладозької республіки. А вже тоді стверджувалось, що саме вона була первинною в порівнянні з нашим Києвом. А тут 862 рік, нормани творять Росію (!). Але ж потім, у 882 році, Олег, нащадок Рюріка, захопив Київ, убивши Аскольда і Діра, і державна столиця (за президентським указом) перемістилася до Києва. Київ став столицею Росії? Але про російські ігри з історією П.Толочко ні слова не сказав. Ні, тут щось не так... Можливо, справа в тому, що, не маючи чіткого плану на майбутнє, Росія творить минуле, яким повинна гордитися. І дійсно, СРСР будував комунізм, Росія часів Б.Єльцина будувала ринкову економіку, а от що будується зараз? Десталінізація і модернізація, яку проводив Д.Медведєв, «засохла на корню», залишається, як пишуть зубаті публіцисти РФ, лише гордитись тим, що «ми - Велика Енергетична Держава» і нас повинні боятися. Але то їхні проблеми, які, на жаль, так нас стосуються, що ставлять і нашу політику просто дибом. Колись історики, аналізуючи газові війни між РФ та Україною, боротьбу між нашими президентом і прем´єр-міністром, поставлять всі крапки над «і», нині ж говорити про щось усталене і визначене невипадає. Адже живемо в незалежній державі абсолютно залежно. «Ми всі залежимо від хамів,/Від хрунів, хамів і вождів./ Ми всі залежимо від хамів!/ Від їхнів кланів і сваволь» - написала нещодавно Ліна Костенко. І підтвердив діагноз сьогодення В.Базилевський: «Найбільший парадокс української держави в тому, що в ній немає місця українській людині. Олігархічний спрут вже нищить і духовний потенціал... Його зухвалість адекватна його тупості». Додам від себе - і адекватна його жадібності і мстивості. Але який добрий і жалісливий наш народ! Ввечері після вироку Ю.Тимошенко почув у магазині від літньої жіночки: «Я так боюсь за Ющенка! У нього ж серце може розірватись від радості».

А як же «ідеолог противсіхства» Оксана Забужко? На наступних виборах графи такої не буде, розпустить свою армію і доведеться дописувати монографію «Жіночий фашизм», а потім передати до тюрми Ю.Тимошенко. І сісти вивчати книжку Є.Гуцала «Ментальність Орди»...

Переживає за Україну і наша діаспора. Нещодавно звернулась вона до Барака Обами з вимогою захистити демократію в нашій країні, за що одержала відповідь від регіонала М.Чечетова: «Це ублюдки, а не патріоти. Справжні патріоти такого не будуть заявляти. Батьківщина - як мати. І нормальний син, якою б мати не була, завжди буде її захищати». Що ж коли таке говорить «син України» М.Чечетов, мимоволі згадаєш вірш Б.Олійника про синів...

Коли ж мова зайшла про українську діаспору, то зауважимо, що в основі роману Т.Литовченка «Орлі, син Орлика» і йде мова про перших наших політичних емігрантів, які своє життя присвятили українській справі. В радянські часи про Пилипа і Григорія Орликів майже не згадували, адже то були «зрадники», лише іноді в історичних творах з´являлась карикатурна постать Генерального писаря П.Орлика в уряді гетьмана І.Мазепи. За кордоном виходили наукові дослідження, як-от унікального архівіста та історика І.Борщака «Гетьман Пилип Орлик і Франція» (1924) і «великий мазепинець Григор Орлик, генерал-поручник Людовика ХV» (1932). Слово «унікальний» не випадкове. Розбираючи давні архіви, вишукуючи все, що стосувалося України, він знайшов у рукописах багато невідомих французьких авторів і навіть самого Вольтера. По історичній канві дослідження І.Борщака написав роман «Патріот» М.Лазорський, діаспорний письменник з Австралії. Ще в його доробку роман-епопея «Гетьман Кирило Розумовський». Саме ці твори доктор філології О.Мишанич абсолютно без застереження назвав «мистецьким еквівалентом історії».

Роман Т.Литовченка «Орлі, син Орлика», на відміну від історико-біографічного твору М.Лазорського, художній твір. Звичайно, присутня міцна опора на історичні факти, але вони подані через героїв, їх психологічну реакцію, їх дії. Дозована доля авантюризму - без нього твір про минуле буде лише сухим та інформативним. Автор не дозволяє собі гуляти «без руля і без вітрил» - домисел не переходить у вимисел. Та й навіщо історичні фантазії - доля головного героя така, що не потребує якихось вигадок.

Після Полтавської трагедії 1709 року на материкових землях почалося знищення української державності і культури, козацька старшина масово переходила в дворянство. І це була трагедія - народ втрачав свою еліту. Були на службі імперської Росії українські «автономісти» - але їх потуги ставали лише спробами якось загальмувати навальне колонізаторство з боку Петербурга. Гетьманування Кирила Розумовського закінчилось покріпаченням українців, зруйнуванням Запорозької Січі і висилкою самого гетьмана за кордон. Перед цим потуги Д.Апостола і особливо П.Полуботка якось зберегти автономію закінчилися крахом.

А в цей час за повну незалежність України шукає підтримки великих держав син Генерального писаря, а потім і Гетьмана України Пилипа Орлика Григорій (1702 - 1759). Вивезений в обозі разом з відступаючим військом І.Мазепи, він провів дитинство в Бендерах, був заручником у татар, де подружився з ханським сином Каплан-Гіреєм, який пізніше стане головним ханом і його другом. Похід гетьмана Пилипа Орлика з польськими, татарськими військами та запорожцями Костя Гордієнка в березні 1711 року на Україну був невдалий, але в липні цього ж року війська Петра І потрапили в оточення, звідки банально викупились. Та у квітні 1712 року після поразки на річці Прут Петро І підписав мирний договір з Портою, де відмовився від претензій на Україну. Цитую речення, заборонене в СРСР: «Його Царська Величність свою руку відбирає від козаків із прадавніми їхніми рубежами». Але як тримає слово цар - ми знаємо, незабаром договір переписали. А син Пилипа Орлика Григорій ніби продовжив батькову діяльність, маючи батьків заповіт - трактати «Вивід прав України» і «Маніфест до європейських урядів». Здобувши блискучу освіту - а вчився він у Польщі, Швеції і Франції, він спочатку допомагав батьку створювати антиросійську коаліцію, потім і сам став дипломатом, діячем європейського масштабу. Але, на жаль, навзаєм він одержував лише співчуття. Ефективно працювали російські дипломатичні місії, по всій Європі був організований пошук «мазепинців», котрих, як А.Войнаровського і Г.Герцика, було заарештовано і відправлено до Петропавлівської фортеці, до речі, як і П.Полуботка. Фактично все життя Г.Орлика пройшло під недремним контролем Петербурга. Коли король Луї ХV висунув його кандидатуру на посаду резидента Франції в Туреччині, Австрія і Росія виступили проти такого призначення і Григорій зняв свою кандидатуру. Така ж підла робота велась і в Україні. Лише коли були розпущені чутки, що помер гетьман П.Орлик, після кількох підкупів Запорозька Січ присягнула на вірність царю. Не знаючи про це, Григорій Орлик таємно вирушив на Гетьманщину під виглядом татарського купця. Був на Полтавщині, в Ніжині розмовляв з козацькими старшинами, де переконався, що підняти їх проти російських військ неможливо. Коли ж був заарештований, його виручив комендант російського війська в Україні шотландець Джеймс Кейт, який пізніше стане Великим Майстром масонів Росії. Як і деякі історики, автор допускає, що Г.Орлик був членом європейської ложі і тому Д.Кейт його врятував від російської диби.

Одним з дипломатичних успіхів на користь України було фактичне відновлення антиросійської коаліції Швеції, Речі Посполитої і Османської Порти за підтримки Франції (1729 рік). Але аж у 1733 році Г.Орлик переправив через територію Прусії «безцінний вантаж» - претендента на трон Польщі Станіслава Лещинського, якого Сейм обрав одноголосно королем Станіславом І. Дочка короля була заміжньою за королем Франції. До речі, Г.Орлик був членом таємного кабінету «Секрет короля», його агент був лікарем у гетьмана Кирила Розумовського, інший таємний агент Ле-Клерк був особистим лікарем імператриці Єлизавети. Під його керівництвом була ціла мережа французьких розвідників у Європі.

З початку Семилітньої війни, коли Франція і Австрія воювали проти Англії і Прусії, Г.Орлик став командиром корпусу, коли ж у війну вступила Росія на боці Франції і Австрії, це було для нього трагедією - союзником стала країна, котра пригнічувала його далеку Україну. Він і загинув на цій війні в 1759 році, в бою над Рейном, де мріяв заснувати Рейнську Січ, щоб захищати Францію від Прусії. Там, на березі Рейну, його й поховано (могила не збереглася). Його козак-охоронець Кароль (Кирило? Карпо?) і два племінники прибули до родового замку вдови Луїзи-Єлени Брюн де Дентевіль (він називав її Оленою - А.Ш.), привезли лист подяки від короля, шпагу, бойові ордени і привели його бойового коня.

До речі, коли він одружувався, було це в найкращому залі Версалю, в присутності короля. На весілля Вольтер, якому Орлик допомагав із збором історичних матеріалів, подарував йому авторський примірник «Історії життя Карла XII» в шкіряній оправі, замовивши на обкладинці родові герби Орлика і нареченої.

А помер Григорій Орлик у будинку доктора права, радника юстиції Гете, де лікувався після першого поранення. В мемуарах сина радника, видатного поета Йогана Вольфганга Гете про Семилітню війну і французьку окупацію Франкфурта-на-Майні розповідається і про французького генерала, графа Григора Орлі де Лазіскі.

Постає з роману Т.Литовченка Григір Орлик як людина непересічна, на диво дієва, яка мала святу мету - державність України. Під чужим прапором він боровся за Україну. А нині? Ми бачимо наших політиків найвищого рангу, які під прапором України борються проти неї.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталя Лапіна та Світлана Горбань (джерело: "Друг читача")

«Орлі, син Орлика» Тимура Литовченка однозначно заслуговує на вашу увагу! Які там батальні сцени! Для справжніх чоловіків! Проте навіть жінкам буде цікаво почитати, не можливо відірватись.

Автор рецензії: Тетяна Зінченко (джерело: Буквоїд)

<...>
Щодо історичних романів, то, виявляється, і тут нам є чим похвалитися. Письменники знову звертають свій погляд до минувшини, знаходять там нові факти, дають нам нове прочитання. Взяти хоча б «Орлі, син Орлика» Тимура Литовченка, якого цього року «коронували» саме за цей роман. Історична література - дуже специфічний жанр, вимагає певної підготовки і немалого інтелекту читача. А ще - неабиякої майстерності оповідача, щоб сухі історичні факти перетворити на соковитий художній твір. Мені здається, що у даному випадку авторові це вдалося на всі сто. Так і кортить розповісти про карколомні ... [ Показати всю рецензію ] і цікаві пригоди Орлика, тобто Орлі, тобто графа де Лазіскі, з яких він завше виходив з честю. Той, хто знає історію, відразу помітить, де мали місце художні домисли автора, але вони настільки майстерно вплетені в канву тексту, що сприймаються єдиною захоплюючою історією.
<...>

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Наталя ЛАПІНА (джерело: Мир книг)

Дочитала нарешті книгу Т. Литовченка "Орлі, син Орлика". Чудово! Ще раз вітаю пана Тимура з перемогою – "короновано" його цілком заслужено.
Здається, автор і насправді побував у тому похмурому, сповненому небезпек ХVІІІ столітті – віриш кожному слову.
Слухайте, а цікавою ж людиною був Григорій Орлик, він же Орлі, він же граф де Лазіскі, він же… Далі не буду – пригодницьку книжку переказувати – гріх. Але, повірте, такої карколомної біографії навмисне не видаєш!
Навіть захотілося дізнатися більше: і про гетьмана Пилипа Орлика, і про родину дивного полтавського полковника Герцика, і про подальшу ... [ Показати всю рецензію ] долю братів Штайнфліхтів та замку Орлі.
Це саме той випадок, коли не завадило б написати всілякі сіквели та приквели.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Тарас ГОЛОВКО (джерело: Газета "День")

Причини нової хвилі зацікавленості літературою історичної тематики важко визначити точно. Усе ж фактом залишається те, що знову, як і на рубежі століть, і письменники, і читачі звертають свої погляди до минувшини, прагнуть заглянути в давні часи, відчути подих далеких епох, ще і ще раз пережити захоплюючі події, відомі й невідомі. Ось хоча б одна з них: у 1702 році в Батурині в сім’ї старшого канцеляриста генеральної військової канцелярії та його дружини народився син, хрещеним батьком якого став сам гетьман Війська Запорізького обох сторін Дніпра Іван Мазепа. Саме з цієї дати починається розповідь ... [ Показати всю рецензію ] про життєвий шлях державного й військового діяча Франції, графа, генерал-лейтенанта, довіреної особи короля Луї XV на сторінках історичного роману «Орлі, син Орлика».

З історії відомо, що після поразки шведсько-українських військ у Полтавській битві Пилип Орлик і його багатодітна сім’я змушені були виїхати з України, рятуючись від розправи російського самодержця. Малолітньому сину Григору, як і його рідним, довелось поневірятися на чужині, спочатку разом з батьком у містечку Бендери, а згодом — у Швеції та у Франції, де він став військовим і дипломатом. До кінця життя він так і не зміг повернутися в рідні краї, намагаючись продовжити справу батька — гетьмана Пилипа Орлика: боротися в еміграції проти поневолення України Російською імперією шляхом створення антиросійської коаліції держав за участю Франції, Швеції, Пруссії, Туреччини, Кримського ханства та Польщі.

Автор роману Тимур Литовченко, досконало знаючи біографію Григора Орлика, зумисне виокремив документальні події, що мали виняткове значення в його житті. А простір, де залишились прогалини або не знайшлося історичних підтверджень, досить переконливо заповнив творчими домислами. Скажімо, одного зимового дня Григор насправді міг загинути, коли зі зброєю в руках почав відбиватися від турецьких мамлюків, захищаючи матір та малолітніх сестер. Лише втручання татарського хана та польського сенатора врятувало його від розправи розлючених турків. Згадувана подія має документальне підтвердження в історичних джерелах, де, зокрема, згадується й арешт шведського короля Карла ХІІ та гетьмана Пилипа Орлика турецько-татарським військом, які відмовились виконувати умови Прутського договору, підписаного Росією та Османською Портою 1711 року. Водночас читач ніде не знайде в архівах повідомлень про взаємини Григора Орлика й доньки козака Семена Півторака — Софійки, з якою він, за сюжетом твору, хотів одружитися. Ці літературні персонажі, створені авторською уявою, несуть яскраве смислове навантаження у творі. Через образ «справжнього козака і чесного християнина» Семена Півторака в романі фактично розкривається таємниця сім’ї Орлика. Хочеться зберегти інтригу для тих, хто читатиме «Орлі, син Орлика», і не розкривати всіх деталей цієї доволі загадкової історії.

Тимур Литовченко настільки переконливо вмонтовує в текст твору реальні історичні фігури XVIII століття, що починаєш вірити у їхню причетність до Григора Орлика. Згадати хоча б фаворитку французького короля Луї XV маркізу де Помпадур, філософа-просвітителя, історика Жана-Франсуа Вольтера, російського генерала, шотландця за походженням Джеймса Кейта, поета, прозаїка і драматурга Йоганна Вольфганга Гете... З одними Григор Орлик, як свідчать його біографи, справді зустрічався, з іншими навіть не був знайомий. Але поява в романі кожного зі згаданих персонажів має своє пояснення, дає змогу читачеві прослідкувати авторський задум.

Будучи членом «Таємного кабінету» короля Луї ХV, тобто розвідником, як на наш час, можна припустити, що Григор Орлик через маркізу де Помпадур намагався впливати на зовнішню політику тодішньої Франції. При цьому завдання, яке він перед собою ставив, як мінімум — протиставити Російській імперії такі держави, як Швеція, Польща, Туреччина, а як максимум — відокремити Україну від Росії.

Знайомство з Жаном-Франсуа Вольтером давало йому можливість популяризувати, в широкому значенні цього слова, Україну часів Івана Мазепи. Григор Орлик надав різноманітні текстові матеріали про козаччину цьому видатному історику при написанні ним «Історії життя Карла ХІІ», в яких напевне ж згадувались обставини жорстокої розправи військ Петра І з цивільним населенням Батурина та інших повсталих міст, давалось пояснення устремлінню українців мати власну незалежну державу.

Персонаж Джеймс Кейт в романі «Орлі, син Орлика», очевидно, потрібний був автору для того, щоб згадати про таємну місію Григора Орлика до України. Він нібито в 1734 році перебував у Гетьманщині, де вів переговори з представниками козацької старшини, опозиційно налаштованої до російського режиму. Відповідає це дійсності чи ні, наразі невідомо, оскільки відсутнє будь-яке документальне підтвердження. Проте у творі дається авторська версія цього епізоду в житті Григора Орлика, який, за сюжетом роману, таємно відвідав Батурин, щоб знайти церковну книгу з важливим для нього записом про його народження, необхідним для отримання дворянського титулу у Франції. Із сюжету роману випливає, що Джеймс Кейт у той час був комендантом російського війська в Україні. Саме до нього під час цієї місії потрапляє в полон Григор Орлик, але рятується, оскільки він, як і Джеймс Кейт, був... масоном! Може, і справді до таємної ложі вільних каменярів XVIII століття належало чимало відомих українців, на що натякає автор.

Григор Орлик у 1759 році — вже не як агент таємної служби короля Луї ХV, а як генерал французького війська — брав участь у війні проти короля Пруссії Фрідріха ІІ...

За тривалі роки військової служби на чужині Григор Орлик не лише став графом де Лазіскі Дентевіль, лейтенант-генералом армії короля Франції, членом «Таємного кабінету» короля Луї XV, генерал-ад’ютантом короля Польщі Станіслава Лещинського, а й кавалером ордена «Хреста Святого Людовіка», військового ордену «Меч Швеції», польського ордену «Білого Орла». А такі нагороди в мирних буднях не одержують.

Перед Тимуром Литовченком постало непросте завдання переконливо зобразити в романі батальні сцени, битви, в яких виявився військовий талант головного героя. Ось одна з них: «Першою на прусську піхоту налетіла запорозька сотня, очолювана самим польним маршалом. Маневр козаків був аж надто несподіваним, тож одразу сплутав Фердинанду Брауншвейзькому всі карти. На додачу, кінські копита здійняли величезну хмару пилу, тому пруссаки не змогли роздивитися, що насправді їх атакує лише жменька вершників! Що б там не було, а головної мети Григор Орлі досягнув упевнено й одразу: наступ супротивника захлинувся, довгі шеренги здригнулися, змішалися».

У післямові до роману «Орлі, син Орлика» автор робить певне застереження, що описувані події у творі не завжди збігаються із загальноприйнятою хронологією датування історичних подій XVII — XVIII століть. Тимур Литовченко також наголошує на тому, що він залишає за собою право у творі давати власну інтерпретацію «загадковим фактам».

[ Згорнути рецензію ]