Антон Санченко : Нариси бурси : : оповідання : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Олександр СТУСЕНКО (джерело: Українська літературна газета)

Антон Санченко. Нариси бурси. – К.: Темпора, 2011

Фаховий моряк із доброю філологічною освітою – що ще треба для веселої літератури? Потрібен талант, аби з наявного в пам’яті життєвого матеріалу вибрати найяскравіші придибашки й зуміти переповісти їх так, аби цікаво було не тільки морським вовкам і шакалам, а й тим, хто про море має приблизно таке ж уявлення, як ваш рецензент. Не кажучи вже про океан.

У випускника Херсонського морського училища рибної промисловості Антона Санченка склалося і з морем, і з літературним талантом. Після «Баркарол», які дадуть вам море насолоди, стало ясно, що ... [ Показати всю рецензію ] в літературу прийшов дотепний оповідач, котрий має що розказати. Без трагічного пафосу, на який безвусі початківці ще неспроможні, й без млявого жування власних «внутрішніх станів», на які читачеві плювати, бо в нього вони свої, не менш нудотні. Антон Санченко прийшов у літературу вже вусатим. І «живе життя» моряка зумів утілити чи не в найліпшій формі – у формі іскробризних оповідок (ви помітили, як од звичного слова «іскрометний» повіяло морським бризом?).

Власний досвід як матеріал літератури – річ не нова. Але чому одного автора читаєш взахлин, без перерви на обід і післяобідній сон, а книжку іншого, натоптану тим-таки досвідом, ставиш на полицю в надії, що колись цей том змертвілого шматка життя в тебе хтось поцупить, спокусившись на яскраву обкладинку? Відповідь проста: фактаж і стиль. Добірку оповідань Ю.Андруховича «Зліва, де серце» колись привітав Валерій Шевчук, зазначивши, що кожна з тих оповідок «вражає читача або свіжим матеріалом, непереспіваним фактажем, або ж досконалою художньою формою». Чи всі книжки самого В.Шевчука вражають цим читача – питання інше. Хоч не таке вже й недоречне. Візьміть перші спроби наших знаних авторок Світлани Пиркало («Зелена Маргарита»), Наталки Сняданко («Колекція пристрастей, або Пригоди молодої українки»), Ірени Карпи («Знес паленого» або – хай уже – «50 хвилин трави») й порівняйте з їхніми наступними книжками. Наведу лиш одну цитату однієї критикеси про одну з зазначених пань: «Загалом Ірену Карпу читати можна і цікаво, але лише щось одне. Тобто у помірній кількості, яка зводиться до одного тексту, бо Карпині твори нагадують непоганий мильний серіал на енну кількість серій – те саме про тих самих...» (О.Писарева). Себто треба вміти тримати читача, як те роблять старші письменники: Ю.Андрухович, П.Сорока (у своїй «армійській» повісті «Карагач над полігоном»), зрештою, А.Санченко – і в «Баркаролах», і в «Нарисах бурси», що й одну, й другу книжку об’єднує морська тематика (тому тут не згадую його «Весілля з Європою»).

«Нариси бурси» (копірайт М.Помяловського) читач побачив спершу в піксельному форматі. Сиріч у тому, в якому кожен зацікавлений міг їх прочитати в інтернеті. Відгуки зацікавлених можна побачити в паперовому виданні на четвертій сторінці обкладинки. Тобто книжка ніби й не нова, але в паперовому варіанті дещо відмінна. Хай компаративісти порівняють.

Явлена видавництвом «Темпора» в розкішному форматі книжка – така ж, як і Антон Санченко, – моряцько-філологічна. Тобто оповідки про Тюльку (Херсонське морське училище рибної промисловості) так просякнуті літературою, що невтаємничений читач (наприклад, радист риболовецького судна) не відчитає всіх нюансів і сенсів. І навіть «Словничок для матросів», поданий у кінці книжки, навряд чи йому в тому допоможе.

Філологізм автора має кілька рівнів складності. Найпростіший полягає в тому, що чи не всі курсанти, які є персонажами придибашок, мають літературні імена: тут вам курсанти Квітка й Основ’яненко, Гоголь і Котляревський, а є ще такі як Забрьоха і Мамочка. Другий рівень – це той, де філолог-моряк (чи то моряк-філолог) відкрито зачіпає мовну тематику. Це починається вже з першого нарису: «Якщо ви зійшли з потяга (хай вже буде «потяг», а не поїзд, нам не шкода)…» і закінчується у «Словничку для поетів»: «Коли я назбираю грошей на свій перший гранатомет, я негайно поїду на телеканал СТБ, який заполонив ефір сюжетами про моряків, використовуючи слово «суднО». Словники 1928 року словниками, але треба ж і совість редакторам хоч трохи мати. Хоча б раз послухали, як люди, яких це стосується, кажуть, а не за Памвою Бериндою звіряти». Гострий пасаж, у якому сплелись і СТБ, і недоправопис 1928 року, й філолог ХVІІ ст. (цьому клерикальному філологові А.Санченко помилково приписує «Лексис», який створив Лаврентій Зизаній). От тільки, вигострюючи свої пасажі, морфілолог забуває, що «а в нашому селі так не кажуть» – це не аргумент. Хоча й у словники ввійшло стільки сумнівних щодо українськості слів, а то й відвертих помилок, що ці пасажі авторові мимоволі пробачаєш. Найцікавішим рівнем літературності Санченкових оповідок є метатекст, відомий іще з часів Лоренса Стерна (для моряків: не стернА, а СтЕрна) і широко застосовуваний нашими літераторами першої третини ХХ століття. Тут метатекст часом має форму транстекстуального діалогу. Це коли персонаж оповідання (бо ж таки далеко не всі придибашки в цій книжці є нарисами) виголошує отаке: «Шановні читачі й шановно (sic! – О.С.) громадо! В межах Цюрупинської конки, а також Кошової, Чайки, Кардашинського лиману й даного оповідання «гребля» означатиме саме те, що означає в усіх природних (знову sic! – О.С.) водників і моряків до олімпійських чемпіонів включно, а саме – процес веслування, і ніякій «гребні» тут не бувати, амінь. Хто не згоден – ніхто у цьому оповіданні і в цій бурсі його силоміць не тримає».

«Нариси» Антона Санченка приваблюють не тільки своєю дотепністю, зрощеністю «моряцького» й «поетичного», коли розповіді про Тюльку пропущені крізь філологічну призму, а й тим, що читач губиться, де тут правда, а де вигадка, де автор переповів реальну приключку, а де домислив чи змоделював ситуацію. Це, погодьтесь, ознака доброї літератури.

Шкода тільки, що поруч із пасажами автора про мовні проблеми він сам має проблеми з мовою. Зрозуміло, що «чистісінькою українською мовою написати книгу про навчання в Херсонській мореходці 1980-х» – якщо й не подвиг, то принаймні ризикований експеримент, коли моряк, хай навіть не випускник Тюльки, може сказати нищівне «не вірю!». А з іншого боку, вживаючи моряцький загалом і тюльківський зокрема сленг, навіщо тулити грубі русизми там, де без них можна спокійнісінько обійтися, – безболісно, а то й оздоровчо для тексту? Навіть якщо явище «називалося на бурсацькому жаргоні», то чому обов’язково казати «пОдлянку», а не «пІдлянку»? Це ж таки не «слІн» замість «слОн»! А чим «тральЩик» кращий за «тральНика»? Тим же, чим «продавщиця» за «продавчиню»? Чому «двері зірвалися з ПЕТЕЛЬ», а не з завіс? Це теж належить до бурсацького жаргону, який необхідно зберегти для колориту оповіді? Разом із «фонарними столбами»…

Стилістична правка «Нарисам бурси» також не завадила б. «НАроду НА НАбережній НАбилося – як до мавзолею», «сопуть НОСАМИ в подушки в усі сто НОСІВ», або ж те саме слово у двох сусідніх реченнях: «У морі на моряків і подивитися ЗАЗВИЧАЙ нікому. Тож усі свої театральні ефекти для публіки вони ЗАЗВИЧАЙ приберігають якраз на швартування». Ну, Бог з нею, зі стилістикою. На філфаках цей нещасний розділ сиріткою тулиться в кінці всього курсу сучасної української мови, тож йому, як правило, не приділяють належної уваги через брак часу. Але писати «буЮ», «мавП’Ячий», «раз пораз», «щабЕлі», «гайки з РІЗЬБЛЕННЯ потихеньку зриваються», «язичнЕцький», «на чотирьох жінок за статистикою ПРИХОДИТЬСЯ один чоловік», «пожурив самовольщика», «начальник водної СТАНЦІЇЇ»!.. Цього вже не спишеш на жоден жаргон. Так само як «буквеННе значення», «формеННий», «казармеННий»… Це щось на зразок «здоровенний»? А за словоформу «даННих» коректорам книжки – особливо daNNke schoen! Як тут не втішишся, коли, наприклад, замість слова «старанно» побачиш «странно»! «Странніше» було тільки в Санченкових «Баркаролах», де надруковано буквально таке: «Отримав штормове ПОПЕРДЖЕННЯ – бігом у порт»… Коректорів «Нарисів бурси», як і редакторів, – двоє. А в семи невісток, як відомо, хата неметена. Отож нічого «странного»…

Взагалі ж цю розкішну книжку варто почитати. І для того, аби знати, що таке «абгалдир» або «чорноморський стиль», тобто для загального розвитку, і заради насолоди, яку вміє своєю дотепністю дарувати філологічний моряк і морський філолог Антон Санченко.



Селище Буча на Київщині

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Максим Стріха (джерело: Літакцент)

Не знаю, чи для багатьох сучасних читачів «гратиме» відсилання назви нової книжки Антона Санченка до класичної повісті російського письменника-різночинця, Шевченкового сучасника Миколи Помяловського. Втім, коли воно й не прочитуватиметься – не біда. Адже про тональність тих давніх «Нарисів бурси» добре уявлення дає бодай перше ж речення передмови професора Олександра Білецького до українського видання 1929 року (переклад Марусі Полтавки, редакція професора Миколи Зерова, палітурка червона перкалева з золотим витиском): «Сумна й недовга була життєва дорога Миколи Герасимовича Помяловського». Весь ... [ Показати всю рецензію ] той сум і мерзенність старої російської семінарії й вилилися на сторінки повісті, через котру автор зажив короткої літературної слави, – що, однак, не врятувала 28-річного письменника від типової для тодішнього (й не лише тодішнього) російського інтелігента смерті від гіркого запою. Читати Помяловського сьогодні, коли все навколо й так на рідкість нерадісне, – ознака відвертого мазохізму…

Натомість прочитати Антона Санченка рекомендую всім. Особливо тим, хто в минулому житті любив «морські» повісті Віктора Конецького й переживав з приводу того, чого це в українській літературі немає нічого схожого. Адже Україна – таки морська держава!

Нині не час розмірковувати про те, чому в нас традиційно «не складалося» з мариністикою (дарма що запорожці ходили на «чайках» під Царгород, а «горад рускай слави» Севастополь боронив у часи Кримської війни Петро Кішка разом з товаришами-матросами з «малоросійських губерній»). Звісно, є прекрасні винятки – яскраві подорожні нотатки галичанина, австрійського адмірала і лікаря Ярослава Окуневського «Листи з чужини» (перевидані через понад сто років після своєї появи тією ж «Темпорою»). Чи блискучий і химерний «Майстер корабля» Юрія Яновського. Чи, врешті-решт, захопливі пригодницькі оповідання Миколи Трублаїні.

Але це – ті винятки, які підкреслюють правило. Якби майбутній дослідник спробував скласти уявлення про мапу України виключно з літературних текстів і сюжетів, він, скоріш за все, ні за що не здогадався б про наявність у нашої держави довгого південного морського кордону.

Чи не єдиний автор, який послідовно намагається сьогодні зламати це правило – це колишній корабельний радист, випускник херсонської «мореходки» Антон Санченко. І робить це від першої своєї книжки україномовних морських новел «Баркароли» (згадаймо добрим словом кишенькового формату, на читання в метро й маршрутках розраховану серію “Exceptis Excipiendis” во Бозі спочилого видавництва «Факт») і аж до щойно виданих «Нарисів бурси» – життєрадісних, іронічних, розумних, з любов’ю написаних і абсолютно читабельних!

Видавничу анотацію до книжки варто зацитувати повністю: «Це сімнадцять історій із життя бурси - Херсонського морського училища рибної промисловості – «Тюльки». Кожен із цих нарисів (за авторським визначенням жанру) – яскравий, щирий, веселий та дотепний твір, просякнутий живою іронією та ліризмом. «Нариси бурси» точно можна порадити для читання підліткам і людині з консервативними смаками в літературі. Тут немає нічого такого, за що критики і читачі недолюблюють укрсучліт – ні матюків, ані «потоку свідомості». Натомість є хороший текст».

Ладен заприсягтися: все сказане – щирісінька правда. Проте й адепт постмодернізму цій книзі теж порадіє – вона вся побудована на грі в приховані цитати. А курсанти «тюльки» середини 1980-х мають прізвища Котляревський і Гоголь, Куліш і Бажан, Вишня і Квітка-Основ’яненко…

Відтак кожен читач прочитає цю книгу по-різному. Той, кому «за сорок» – як ностальгійну картинку часів, коли він був молодим, а навколишній світ обіцяв стільки принад і перспектив (де й коли вони розвіялися?) Той, хто не ностальгує за принадами «совка» – як тонку й ущипливу сатиру на час, коли навіть хор італійського композитора ХVІІ століття Франческо Загатті на самодіяльному концерті треба було видавати за музику Йоганна Себастьяна Баха – аби в перевіряючого з райкому комсомолу було менше підстав написати донос на його «релігійне спрямування». Той, хто просто любить якісні розповіді «про мужніх і витривалих» – як добрі тексти про те, що й «салаги» можуть урешті-решт «зробити» на шлюпкових перегонах старших (коли лишень тренуватимуться до мозолів та ще й візьмуть на озброєння «чорноморський стиль», дарма що колишній політрук Валуєв вважає, що його «нє било, нєт і бить нє можєт» і насаджує натомість балтійський).

Тут варто зупинитися окремо. Не секрет, що якісного моря в українській літературі обмаль саме тому, що «приморські» українці упродовж останнього століття з волі обставин переважно не були україномовними. Відтак і тексти українською мовою про них наражаються на великий шанс звучати як перекладні (як, врешті, й звучали справедливо забуті нині «виробничі» морські повісті й романи радянського часу).

Антон Санченко пише про Херсон 1980-х. І саме про ті сфери життя, де українська мова не могла тоді побутувати за означенням. І однак його розповідь не виглядає штучною.

Як письменникові це вдається – тема окремої розмови. Насамперед – він не намагається бути мовним пуристом, який в усьому живе «за словником 1928 року». І хоча за цим словником «гребля» – то виключно гідротехнічна споруда, а в одному ряді з «гребці», «гребти» словник цей подає «гребня», автор вустами свого героя задиристо вигукує: «Шановні читачі й шановна громадо! В межах Цюрупинської конки, а також Кошової, Чайки, Кардашівського лиману й даного оповідання «гребля» означатиме саме те, що означає в усіх природних водників і моряків до олімпійських чемпіонів включно, а саме – процес веслування, і ніякій «гребні» тут не бувати, амінь».

До книги при цьому доданий глосарій. Точніше – аж два. «Словничок для поетів», які погано уявляють морські реалії. І «Словничок для моряків», у яких історично не надто складалося з українською літературою. Якщо читач ці словнички омине – буде прикро.

Бо з першого навіть автор рецензії (людина з понад сорокалітнім – страшно й казати – байдарковим досвідом, а також із сяким-таким досвідом кока на яхті) нарешті втямив, що таке рейок, фланка, ширстрек і шкертик, чим фрегат відрізняється від барка (барк на кормовій щоглі – «бізані» – носить лише косі вітрила), а хек – від мерлузи («він нікуди не зник з магазинів, просто змінив прізвище. Мерлуза звучить на десять гривень дорожче»). А з другого – фаховий моряк, можливо, нарешті збагне, що реальний міністр Валуєв зробив тодішню українську літературу літературою «суцільних нонконформістів. Де ще таку знайдете?» А Олександр Грін – то «великий російський письменник-мариніст, що вигадав цілу країну. Таку, як Крим, тільки з гостинними мешканцями».

Добре враження від книжки посилює її мистецьке оформлення – з колажами давніх і новіших фоток (таки фоток, а не «світлин»!), з мостом через Босфор на першому розвороті й портретами згаданих у тексті письменників – на останньому.

Одне слово, «Нариси бурси» від Антона Санченка читати можна й потрібно. На відміну від однойменної повісті Помяловського, вони явно додадуть читачеві доброго настрою, оптимізму й певності, що навіть у цьому паскудному житті ще не все втрачено.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Світлана Пиркало (джерело: BBC)

Книжкова премія ВВС Україна "Книга року ВВС-2011" представляє кожну з 32 книжок Довгого списку (претендентів на звання Книги року): обкладинка, сторінка тексту та короткий відгук одного чи кількох експертів.

Лауреата премії "Книга року ВВС-2011" буде названо в грудні.

Також у грудні журі премії визначить переможця конкурсу читацьких рецензій Клацнути "Читач року".

Світлана Пиркало, член журі премії "Книга року ВВС", представляє книгу Антона Санченка:

"«Нариси бурси» - не про бурсаків і семінаристів, а про Херсонське морське училище рибної промисловості, так звану «Тюльку». Ці нариси ... [ Показати всю рецензію ] – веселі, колоритні історії про життя училища, про те, як навчалися, тікали в самоволки, закохувалися і дружили майбутні моряки.

Антон Санченко – майстер оповідок із життя, про яке насправді хочеться знати. Більшість сюжетів сучасної української літератури крутиться навколо самих літераторів чи представників інших професій, а деякі автори, що зважуються описати життя поза цими межами, очевидно погано в ньому орієнтуються.

Санченко завжди дає смачні – і правдиві – деталі, описує персонажів, яких упізнаєш і розумієш. Від деяких оповідок так і несе солоним вітром, рибою і юнацьким потом.

Можливо, щоб дати собі раду з тим фактом, що всі його герої в підрадянському Херсоні застійних часів говорять українською, Санченко дає їм імена класиків української літератури.

Тут уже кому як подобається. Мені більше до смаку розповіді, що аж бринять реальним життям, такі як розрахунки пишногрудої викладачки Кукіної, скільки рублів і доларів привозить із рейсу її Кукін, як везти контрабанду нібито «для школи», як її Кукін годує всю неозору країну мороженим хеком, який будь-хто, хто виріс в СРСР, не зможе забути за всього бажання.

У «Нарисах бурси» є й ліричні моменти – але, звісно, їхній ліризм такий, яким буває ліризм хлопців-бурсаків".

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Альбій Шудря (джерело: ВВС)

Письменник розповідає про свою книгу "Нариси бурси", в яку увійшли його спогади курсантських років. Як і у своїх попередніх творах, Антон Санченко знову звертається до морської тематики.

ВВС Україна: У цій книзі все замішано на спогадах, багато гумору. Чи можна це вважати своєрідним продовженням книги "Баркароли", яка раптом нагадала всім, що в сучасній українській літературі морська тема теж має право на існування?
Теґи

* Книга року ВВС - 2011,
* Література

Антон Санченко: Навряд чи це логічне продовження, це швидше логічний початок, тому що якщо в "Баркаролах" дія уся відбувається ... [ Показати всю рецензію ] в морі на пароплавах, то тут уся дія відбувається в Херсонському морехідному училищі..

ВВС Україна: Чи вийшла книга такою, якою вона була задумана?

Антон Санченко: Якби книги виходили в результаті такими, як ми задумали, то ми б їх не писали. Книги приносять на певному етапі несподіванки для самого автора. А написати я її хотів давно. Там в книзі цього нема, але колись я переховувався в бібліотеці під час екзамену, щоб мене не загнали першим відповідати, і мені випадково до рук потрапили "Очерки бурсы" Миколи Пом’яловського, і закінчилося тим, що мене вже перед закінченням екзамену шукали по всіх аудиторіях. Знайшли, погнали туди. Я усвідомив, наскільки те, про що він писав, ні краплі не змінилося. Хоча він писав про 19-те століття, а ця книга все ж таки про 20-е. І я побачив, що певні традиції курсантів, - а на сленгу у нас це теж "бурса" називалася, - беруть свій початок ще ось тоді.

ВВС Україна: Ваша аудиторія – це ж не тільки моряки?

Антон Санченко: Ні. Ось ми зараз сидимо навпроти Києво-Могилянської академії, де раніше було військово-морське політичне училище.І я думаю, що їм теж буде цікаво почитати про привидів відрахованих курсантів.Певен, що деякі привиди ще там коридорами десь бродять.

ВВС Україна: Це в Могилянці зараз бродять привиди! Ну, там, напевно, дуже багато привидів різних епох і часів, так?

Антон Санченко: Ну, в тому числі ось моряки, яких відрахували там за щось.

ВВС Україна: Можливо, привиди навіть там десь зіштовхуються у коридорах. А ви колись казали, що в Україні жанр мариністики не розвивається. Можливо, тому що не було в українській літературі традицій писати про море?

Антон Санченко: Ось після того, як я це сказав, мене запросили на конференцію "Мариністика в художній літературі" у Бердянську, яка проходила в місцевому університеті.Там я переконався, як я був не правий. Там зібралися з усієї України філологи. Кожен робив якусь доповідь на прикладах своїх улюблених авторів. Тобто, було мало людей, у яких це було основною темою.Але в творах більшості українських авторів морська тема була присутня.

ВВС Україна: А все ж були прізвища, які можна поєднати з мариністикою?

Антон Санченко: Звичайно. Я колись про це статтю писав. Давайте з не дуже давніх часів візьмемо. Там Яновський, Трублаїні, багато у Гончара морської тематики, Леонід Тендюк досі такий гуру мариністики української. Він вже не пише, вірніше, він вже не пише про море, але продовжує писати вірші. Тобто, це дуже плідна людина.

ВВС Україна: До речі, ви коли навчалися в цьому училищі, ви опановували яку професію морську?

Антон Санченко: Радист.

ВВС Україна: І зараз щось таке близьке – це Інтернет. Ви займаєтесь дуже щільно цим.
Антон Санченко

Книга "Нариси бурси" бере участь у конкурсі

Антон Санченко: Ну, так, дуже багато схожого, навіть деякі скорочення, які використовують радисти. Оце славнозвісне «імхо» напряму потрапило з радіоефіру. І якщо в Інтернеті не важливо, скільки часу це займає, радистові важливо. Вони все люблять скорочувати.

ВВС Україна: І наскільки відомо, саме через Інтернет вам вдалося об’єднати зусилля цілого колективу перекладачів і випустити українською книгу Джошуа Слокама - про першу навколосвітню подорож наодинці. І нібито всі перекладачі познайомилися через Інтернет.

Антон Санченко: Так, це взагалі цікавий такий досвід був. На одному сайті я почав викладати переклад перших розділів цієї книжки. Написав, що усі, хто хоче, можуть приєднуватися. В результаті приєдналися ще 8 чоловік. І зараз я так аналізую… По-перше, там у команді 5 професійних перекладачів. І два моряки, і один з них американського флоту. Ну, а другий я з України. І ще два перекладачі, які мешкають за кордоном. То там така дуже гарна команда зібралася. Нам було дуже цікаво цю книжку перекладати.

ВВС Україна: Це ж з 19-го століття цей твір не був перекладений українською.

Антон Санченко: Через 110 років.

ВВС Україна: А вас не тягне зараз в море? І ким би ви пішли, на якому судні, і який сюжет для книги хотіли б привезти додому?

Антон Санченко: Вже не тягне. Десь років 7 тому, так були якісь сподівання вийти в море. А потім...В крюїнгових агенціях є правила, що якщо людина 5 років не ходить в море, вона дискваліфікується. Тобто, можу тепер розраховувати лише пасажиром і відповідно на пасажирському судні. Ну, а куди, не знаю…

ВВС Україна: Скільки років ви в морях провели?

Антон Санченко: Десь 13 з половиною. Там по-різному можна рахувати. Училищну практику рахувати чи ні, і таке інше. Будемо вважати, що 13 з половиною.

ВВС Україна: На всіх континентах побували?

Антон Санченко: Ось в Антарктиді не побував. І в Австралії не побував. Тобто, ще є куди прагнути потрапити.

ВВС Україна: А як ви вважаєте, Україна – морська держава? Це до того, наскільки мариністика, як жанр української літератури, може розвиватися далі.

Антон Санченко: Я вважаю, що кожен 20-й моряк у світі – українець. І неможливо, щоб ось цей досвід безцінний… І зараз вони працюють на українських суднах переважно під чужими прапорами.Неможливо, щоб цей досвід якось не прорвався на папір, не прорвався в літературу. Там майбутні мелвілли українські десь зараз під чужими прапорами борознять ці моря. Тобто, все ще буде.

ВВС Україна: І скажіть, будь ласка, чи далі будуть якісь морські історії?

Антон Санченко: Можливо, будуть. Мене зараз щось активно "зносить" в переклади. А неперекладеної мариністики багато все ж таки української. І ще якісь історії не розказані у мене залишилися. Ось складнощі у мариністів, крім Віктора Конецького, що вони спочатку, от всі, скільки їх у світі є, ходили в море. А потім писали. А там є така примхлива штука – воно виходить якось ностальгічно. Петербурзький мариніст Віктор Конецький все життя ходив в море.Писав книжки майже одночасно. Тобто, він їх не в морі писав, а на березі, але не кидаючи плавати. І в мене ці складнощі теж є. В морі швидко все змінюється, наступне покоління прийшло, яке ось ці проблеми, які відомі мені, вже не так і турбують. Тобто, мариністом людина може бути дуже недовгий час, поки вона не забула ще свої безпосередні враження.

ВВС Україна: Ви ще не забули?

Антон Санченко: Ну дещо ще пам’ятаю, так.

З Антоном Санченком розмовляв Альбій Шудря

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Юрій Володарський (джерело: 2000 Еженедельник)

Антон Санченко в сучукрлите фигура одновременно характерная и нехарактерная. Характерно то, что изначально он был человеком русскоязычным, но в зрелом возрасте и в письменной, и в устной речи перешел на украинский. Такой путь, вызывающий у одних понимание и уважение, а у других — ехидную усмешку, проделали многие. Также характерно, что из провинции, в данном случае Херсона, Санченко перебрался в столицу. Действительно, большинство нынешних киевских сучукрлитераторов родом вовсе не из Киева.

В то же время Санченко уникален. Он, бывший корабельный радист, считается единственным в современной украинской ... [ Показати всю рецензію ] литературе писателем-маринистом. Такой статус ему присвоили еще после выхода сборника «Баркароли» (2008), так что нынешние «Нариси бурси» такое положение только подчеркивают и закрепляют. У этой книги любопытная судьба — сначала она вышла в электронном формате и только потом издательство «Темпора» выпустило роскошную печатную версию. Впрочем, о полиграфии чуть позже — сначала о содержании.

Оно довольно незатейливо. Вспоминая славную, еще советскую молодость, автор рассказывает байки из жизни курсантов Херсонского мореходного училища рыбной промышленности, в просторечии именуемого «Тюлькой». Рассказывает о постигаемых на берегу основах морского дела, о местных преподавателях, хороших и разных, о веселых проделках бурсаков-курсантов, об их первых и трудных сердечных делах. Рассказывает в своей привычной манере — с добродушной иронией, избегая острых углов и серьезных конфликтов, превращая былые тяготы и невзгоды в нечто милое и забавное. По настроению «Нариси бурси» Антона Санченко похожи на стоявшие у истоков жанра одноименные «Очерки бурсы» Николая Помяловского приблизительно так же, как день похож на ночь.

Тюлька, конечно, рыба не самая представительная, но если ее правильно приготовить, то с учетом ограниченного рациона (тут я не столько о питании курсантов, сколько о достижениях сучукрлита) получится вкусно. Санченко готовит правильно, с фирменными приемами. Заводит задушевные разговоры с читателем, словно вводит его в книгу за руку. Нарекает курсантов именами знаменитых писателей — в книге обретаются Григорий Сковорода, Николай Гоголь, Федор Достоевский, Иван Франко, Микола Бажан, Фазиль Искандер и им подобные. Есть специфический юмор и в том, что речь сугубо русскоязычной среды передана по-украински. Впрочем, к парадоксам такого рода нам уже не привыкать.

А теперь, как и было обещано, два слова о полиграфии. Книга издана в нестандартном формате — по размерам она приблизительно вдвое больше обычной. Снабжена замечательными иллюстрациями — передающими дух эпохи фотографиями, симпатичными рисунками, остроумными коллажами. Получилось прекрасное подарочное издание, которое порадует всех, кто умеет читать по-украински, испытывает ностальгию по временам студенчества и не лишен чувства юмора. Жаль, не указан тираж, но что тут поделать, теперь многие издательства превращают сведения о тиражах своих книг в тайну государственной важности.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Яна Дубинянська (джерело: Український журнал)

«Збірка оповідань та нарисів про курсантів мореходного училища є відчайдушною спробою автора повернутися в ті часи, коли він був молодим і красивим, усе своє носив з собою, призначав дівчатам по три побачення на день під реліктовим 200-літнім дубом, найбільшим делікатесом вважав пельмені в пельменній на площі Свободи славного міста Херсона, а попереду на нього чекала воля. Справжня. Кейптаун, Лас-Пальмас і Сингапур...»

До розлогої цитати з авторської передмови до книжки вдаюся виключно з розуміння впертого факту: краще не скажеш. «Нариси бурси» Антона Санченка є самою суцільною, кристалізованою ... [ Показати всю рецензію ] ностальгією. І вже на неї, як на хребет з живим і чутливим нервом, себто навіть спинним мозком, настромлюються епізоди цього веселого роману в новелах (Антоне, ну нащо прибіднятися, яка «збірка оповідань»?), наділеного всіма ознаками химерної постмодерністської гри.

Втім, постмодернізмом нині нікого не здивуєш. Антон Санченко вчинив мудріше: застовбив за собою місце в сучасній українській літературі, що на нього досі не здогадався претендувати ніхто — вільну вакансію письменника-мариніста. А посівши цю посаду, здійснив у читацькій свідомості елегантну підміну понять: мариністика – це не про море, як ви могли наївно вважати. Це про моряків.

Або навіть про моряків майбутніх.

У «Нарисах бурси» моря немає взагалі (ну яке в Херсоні море?): єдиний епізод на воді під промовистою назвою «Чорноморський стиль», і той розповідає про перегони шлюпок на Дніпрі. Бурхливе життя курсантів Тюльки (це не про кого ви зараз подумали, а неформальна назва ХМУ рибної промисловості) відбувається на суходолі, що не робить його менш драматичним – яким завжди є школярське, бурсацьке, студентське життя.

Тут Санченкові є на кого спертися в літературі й мистецтві: традиція сягає середньовічних вагантів – і далі через Гоголя аж до комедій Леоніда Гайдая та саги Джоан Роулінг. Херсонські курсанти мають свій неформальний дрес-код («Пружина»), власний фольклор («Привиди замка ХМУ»), винахідливо складають сесію («Кварцевий генератор»), чергують на кухні («Люддити»), змагаються за честь закладу («Чорноморський стиль»), залицяються до дівчат (майже скрізь), влаштовують кульмінаційний гала-концерт («Я викликаю капітана. Африка») і, нарешті, їдуть додому («Звізда канікула»). Мабуть, пам’ятаючи відому максиму для письменників-початківців і не тільки, Санченко водночас пише і про те, що добре знає сам (як ви вже зрозуміли, головний мариніст сучукрліт учився в Тюльці у 80-х), і про те, чого крім нього не знає майже ніхто. Задля лікнепу до книжки додано два словнички для полярних категорій читачів – поетів і матросів. Першим автор пояснює, що таке GPS, гюйс і вмордувінд, другим – хто такі Гоголь, Котляревський і Квітка-Основ’яненко.

Щодо останнього – це в «Нарисах бурси», як у радянському анекдоті, двоє різних людей. Антон Санченко добряче повеселився, нарікаючи своїх курсантів прізвищами українських класиків і сучасників та домальовуючи у фотошопі матроські комірці-гюйси до портретів з підручника літератури (до вибраної компанії потрапили також Отар Довженко, Олесь Бережний, Богдан-Олег Горобчук і, звісно, сам Антон Санченко, молодий і красивий). І ця відверта, навіть демонстративна гра одразу виводить «Нариси бурси» з площини «виробничої» студентської прози так само, як і з камуфляжу мариністики.
Письменник не просто занурюється у світлі курсантські спогади. На цьому виграшному матеріалі він витворює власний світ, де може робити все, що хоче – навіть зауваження прихильникам діаспорного правопису: «в ефірі (а хрін вам – в етері!)».

Реалізмом тут і не пахне. Натомість багато класичних «котляревських» бурлеску-травестії: ось курсант Гоголь зустрічається одразу з двома дівчатами, ось винахідливі курсанти-радійники Квітка і Основ’яненко мимоволі виходять на екзамені в міліцейський ефір, ось по плацу вчилища суне пам’ятник з обличчям начальника ОРСО (для поетів: організаційно-стройовий відділ) тощо. У цьому всуціль позитивно-оптимістичному світі геть усе – кумедне, веселе, нестрашне. Вивернута морська економіка застійних часів з її інвалютними рублями та банківською термінологією, вивченою моряками набагато раніше за всю країну («Економіка РП»). Дідівщина військового навчального закладу, для подолання якої досить «однієї небитої роти» («Рота, підйом!»). Суворе комсомольське керівництво над курсантською художньою самодіяльністю, що йому так легко протиставити творчу винахідливість та зухвалість у дусі «Карнавальної ночі» («Я викликаю капітана. Африка»)...

Та весь цей іронічний, ігровий, майже безконфліктний (чи не єдиного на всю книжку негідника-комсомольця обеззброюють раніше, ніж він бодай щось встиг) світ тримається, нагадую, на щирій авторській ностальгії. «Аби не підробка. А справжньою може бути і блатна пісня на три акорди, і соло Річі Блекмора, й канцона».

Немає сумніву, що на матеріалі тієї ж Тюльки 80-х який-небудь Андрухович міг би написати трагічний і безнадійний роман про дідівщину, партійне свавілля і тотальний радянський абсурд, в якому немає місця нічому світлому. Та реальність у кожного своя, так само, як і молодість. Повернути яку неможливо – тільки витворити заново.

Чи принаймні відчайдушно спробувати.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Анна Богородіченко (джерело: журнал "Дніпро")

Пам’ятаєте, як у школі задавали літературу на літо? Комусь те подобалась, комусь – ні. Ми ж пропонуємо «літературу на літо» не від консервативних і вимогливих вчителів, а від цікавих та дуже різних письменників, які діляться своїм списком на літо та рекомендують найкраще з прочитаного вам.
Підбірка книжок вийшла дуже різноплановою – на будь-який смак і на будь-який вік. Тож обирайте книгу (а краще декілька!) і гайда у відпустку, на роботу чи на дачу – читати!

Оксана Забужко, письменниця:

Між читанням власного «Музею…» різними мовами читаю Джонатана Франзена «Freedom» («Свобода»). ... [ Показати всю рецензію ] Вона видана минулого року, українського перекладу поки що немає. Можна сказати, що це – американський «Музей…», так само понад 800 сторінок. Це така американська сага двотисячних, там теж є історія родини, там теж є три покоління, є дуже широка соціальна панорама Америки минулого десятиліття з усіма соціальними трендами, психологічними аналізами, з претензією на американського Толстого. Можу порадити «Нариси бурси» Антона Санченка – як на мене, дуже цікава книжка з багатьох точок зору: по-перше, з мариністикою у нас сутужно; по-друге, це специфічна мариністика, бурсацька така – приколи Херсонського училища 80-х років; по-третє, гарно передано атмосферу того часу. За жанром вона своєрідна: тут і обігрування тексту, і персонажів, і навіть в оформленні обігрування дембельського альбому. Але насправді там набагато тонші, глибші речі – багато з тієї епохи, яка молодому читачеві абсолютно невідома, яка вартує пильнішого розгляду, пильнішої уваги. Ще рекомендую книгу, яка витримала вже кілька перевидань «Таємниці письменницьких шухляд», – для розуміння того, що українська радянська література – це, м’яко кажучи, не те, що викладають у школі.

Максим Кідрук, письменник-мандрівник:

Дуже рекомендую «Сліпоту» від Жозе Сарамаго та «Повелителя мух» Голдінга. Одні з найкращих прочитаних книжок за останні 5 років. Дуже сильні в психологічному плані книжки, нестандартні навіть попри багатоманітність сучасної літератури, особливо «Сліпота».
Збираюсь прочитати – три останні книги з семитомного циклу Стівена Кінґа «Темна Вежа» («Вовки Кальї», «Пісня Сюзанни» та «Темна Вежа»), Артура Хейлі «Аеропорт», Дж. К. Джерома «Троє в човні, не рахуючи собаки», Джоша Бейзела «Удар в точку», Уільяма Голдінга «Шпиль», Жозе Сарамаго «Євангеліє від Ісуса Христа», Маріо Варґаса Льосу «Витівки кепського дівчиська» та «Сон Кельта», останній роман Паланіка. До кінця літа має вистачити:)

Мар’яна Савка, поетеса, головний редактор «Видавництва Старого Лева»

Що планую почитати влітку? Переді мною стоси рукописів, які як редактор я мушу прочитати. І часом посеред них трапляються справді добрі речі. Наприклад, повість для дітей Володимира Рутківського «Ганнуся». Я дивуюся, що в моєму дитинстві в мене не було цієї книжки – а вона виходила 150 000-ним накладом. Читала з таким задоволенням, ніби мені подарували гарну ляльку. Вона вже в роботі, я щаслива, що ми почали співпрацю з цим надзвичайно тонким майстром. А поміж рукописами читаю книгу листування Оксани Забужко і Юрія Шереха – всім раджу: гарно, інтелігентно, цікаво і часами дуже зворушливо. Після неї хочу почитати Бодріяра – «Фатальні стратегії» і що-небудь з дитячої літератури, наприклад, Меган МакДоналд або улюблену Кейт ДіКамілло.

Анатолій Дністровий, письменник:

Планую відновити читання 50-томника Маркса й Енгельса. Енгельс – прекрасний військовий історик. А Маркс – класний у всьому – від журналістських статей до фундаментальних філософських робіт. Усім дуже раджу. Це гарна розвага, особливо в літню відпустку – читати один із товстих томів Маркса й Енгельса на морському пляжі. З такою книгою не соромно буде вийти голим на люди.


Наталя Лапіна, письменниця:

Зараз читаю придбану на «Країні мрій» книжку Марини Левицької «Два фургони». Дуже подобається: незвично, талановито, жорстко, зачіпає. Ця англійська авторка має українське коріння – мати з Полтавщини. Дехто з героїв роману – українські заробітчани за кордоном. Рекомендую іншим читачам.
У черзі на столі – «Секрети української мови» Святослава Караванського та «ANARCHY IN THE UKR» Сергія Жадана. Далі подивимось. Цікаві книжки, як я чула, планують видати на кінець літа – романи цьогорічних лауреатів «Коронації слова», «Щоденник моєї секретарки» братів Капранових (уривки, що читалися на фестивалі нас із сестрою вельми розвеселили).

Сергій Жадан, письменник:


Зараз одночасно читаю (оскільки одночасно придбав і все дуже цікаве) такі книги: В. Семененко «Історія України. Прихована правда», А. Введенский «Всё», В. Шапинов «Империализм от Ленина до Путина», В. Свідзінський «Вибрані твори». Ось усім читачам раджу саме книги з серії «Розстріляне Відродження» видавництва «Смолоскип», де вийшов і Свідзінський.

Ірен Роздобудько, письменниця, сценаристка:

Зараз я поволі читаю все, що написала Діна Рубіна – від романів та оповідань до публіцистики та інтерв’ю. Відкрила для себе дивовижного майстра слова і сюжету. Раджу прочитати її книжки й іншим. По-перше, щоб… відчути різницю між справжнім, вистражданим, щирим словом і пихатою штучністю «дутих імен». А взагалі перелік у мене може вийти довгий, адже я читаю завжди, не тільки влітку. І плани щодо цього теж великі – від Бєрдяєва до теоретиків кіномистецтва. Всі ці книжки вже чекають на свою чергу на тумбочці…



Дмитро Лазуткін, поет, секс-символ сучукрліт:

Влітку планую дочитати «Неймовірні історії правління Хлорофітума Першого» Олега Коцарева. Смішна, дуже смішна книга. Її раджу прочитати у першу чергу. І зверніть увагу на світлини, котрими оздоблене це видання. Як завжди читатиму багато поезії – все хороше, що попадеться.


Дара Корній, письменниця:

Я – людина доволі нудна, якшо це стосується особистісного читання. Щойно закінчила читати Рибакова «Язычество древних славян», на черзі – той самий Рибаков «Язычество древней Руси» та Митрополит Іларіон (Огієнко – в миру) «Дохристиянські вірування українського народу». Для чого мені це все треба? То – матеріал для наступної книжки. (Я ж, зізналася чесно, що стосується особистісного читання – людина нудна:) А якщо нормальною мовою, то щойно прочитала «Родовий відмінок» Міли Іванцової, отримала багато задоволення від переосмилення читаного, бо пропускала його через себе, і тому щиро раджу іншим почитати. Як і роман Ірен Роздобудько «Амулет Паскаля» – несподівано-ніжно написано. Але оскільки літо – розважальна пора, тож усім поціновувачам фантастики (фентезі та містики включно) раджу книги Чарльза де Лінта («Легенди Ньюфорда», «Місячне серце», «Міські легенди» тощо). А ще моя донька Даринка усім сімнадцятилітнім персонам жіночої статі радить настійливо Ірену Карпу, чесно зізнаюся – сама не читала.
Що ще? Назагал – радити, то справа невдячна. Одному подобається борщ та вареники, іншому – щі та креветки. І нема на то ради:) Тому, щире побажання для всіх від мене (і для гурманів, і для типу негурманів): не дивіться дурних серіалів (і буде вам щастя) та «не читайте перед обідом совєтських газет», уточнення «взагалі – жодних не читайте»… Гарного літа, сонячної погоди та отримання задоволення від прочитаного та від самого процесу читання:)

Сподіваємося, ви знайшли щось до душі. Приємного читання!

Розпитувала Анна Богородіченко

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Юрій Володарський (джерело: Фокус)

Антон Санченко
«Нариси бурси»
«Темпора», 2011

Кто: Единственный маринист «сучукрлита», бывший русскоязычный корабельный радист из Херсона, а ныне украиноязычный писатель из Киева.

Что: Действительно очерки бурсы, поклон Помяловскому. В качестве бурсы – Херсонское мореходное училище рыбной промышленности, в просторечии Тюлька. Учебное заведение, в котором учился автор.

О чем: О нехитром курсантском быте, хороших и разных преподавателях, о весёлых хулиганских проделках юных бурсаков, об азах морской науки, постигаемых на берегу. И ещё немного о девушках – они, конечно, потом, но без них ... [ Показати всю рецензію ] никак.

Как: Вот в этом-то вся прелесть. Во-первых, Санченко пишет не просто смешно, но и с хорошим вкусом, без присущего штатным юмористам дурацкого хохмачества. Во-вторых, книга замечательно издана, в библиотеке такая не затеряется. В-третьих, Санченко на редкость позитивный автор, его книги вселяют уверенность в том, что мир прекрасен и всё будет хорошо.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Брати Капранови (джерело: Український тиждень №27, 1-7 липня)

Книжка «Нариси бурси» Антона Санченка вражає одночасно правдивістю і неймовірністю
Брати Капранови

Нам пощастило опинитися поміж перших читачів дебютних оповідань Антона Санченка. Власне, для цього ми й створили свого часу сайт «Гоголівська @кадемія» -щоб запустити механізм взаємодопомоги, взаємочитання та вза-єморецензування серед молодих. Пам'ятаємо запеклі дискусії навколо цих текстів малої прози, які по черзі з'являлися на сайті. Санченко виявився завзятим і азартним бійцем, сперечався з рецензентами, захищався, та, певно, робив висновки, бо саме тоді сформувався його фірмовий стиль: одночасно ... [ Показати всю рецензію ] і про події, і про свої спогади, про літературу, минувшину.
На відміну від постмодерніс-тів, які теж часто вдаються до такого змішування, Антон Санченко, однак, не забуває про героїв, сюжет, про власне історію, яку взявся розповісти. Він знає, про що пише. Автор пройшов чимало морів та океанів, бачив гроші та безгрошів"я, життя відоме йому не з телевізора й не з розповідей на кухні.
Жанр нової санчснківської книжки «Нариси бурси» можна визначити як «морські побрехеньки». Хоча останнє слово тут походить зовсім не від «брехні». Бо справжні моряки не брешуть, а тільки злегка перебільшують, применшують і трошечки кепкують із суходільних слухачів.
Історії з життя курсантів Херсонського морського училища рибної промисловості (а по-простому «Тюльки») вражають одночасно правдивістю і неймовірністю. Бо ж, з одного боку, автор пише про те, що сам пережив, робить це смачно і яскраво. А з другого - все це занадто смачно і яскраво. І крім того, курсантами ХМУРП значаться відомі особистості Микола Гоголь, Іван Котляревський, Григорій Основ'яненко та інші класики. Ні, це не фентезі й не антиутопія - просто Санченко нагороджує героїв відомими іменами, вчиняючи в та-

кий спосіб невеличкий бешкет цілком у дусі «Тюльки». Однак завдяки цьому читач раптом отримує додатковий «ефект присутності» - одна річ, коли йдеться про нікому не відомого курсанта Голопупенка, а інша -коли юнак зветься Іван Котляревський. Це вже не абстракція, а персонаж, знайомий усім на рівні підсвідомості.
Але насправді все почалося з курсантів Ніколая Помяловского та Івана Франка. Бо перший із них написав свого часу «Очерки бурсьі», а другий переклав їх українською і таким чином перетворив на «Нариси». Саме ця книжка, як визнає Санченко, справила вирішальний вплив на його творчість. Одного разу, прочитавши Помяловского, він здивувався: як мало відрізняються побут і звички бурсаків XIX століття від життя херсонських кур сантів у ХХ.


Отже, відкривши видання, читач опиняється в Херсоні, слухає лекції з економіки рибної промисловості, призначає побачення під дубом, веслує на змаганнях, бере участь в авантюрах, чергує на кухні. Словом, стає херсонським хлопцем, котрий мріє про далекі мандрівки до Лас-Пальмаса й Сінгапура, а поки що карбує крок під оркестр та усмішки дівчат, глузує з викладачів.

Сміх, яким пронизано оповідання, - це зовсім не безжальна сатира Гоголя. Це швидше доброзичливе кепкування Степана Руданського, адже Антон Санченко по-справжньому любить своїх персонажів, попри те що не нітиться виставляти перед публікою всі їхні кумедні риси.

Окремий комплімент авторові за мову, якою спілкуються герої. Знаючи південний суржик із дитинства, ми можемо оцінити масштаб завдання, коли, не втрачаючи живого слова, треба зробити зрозумілою читачеві специфічну розмову двох мореманів. Це вам не Ніцше перекладати.

Не виключено, молоді не сподобається ані темп, ані тема оповідань, але людям, які вже пережили пубертатний період і навчилися смакувати слова, фрази, характери й цінувати справжню літературу, можна сміливо рекомендувати Санченка.

Художнє оформлення - стилізація під «дембельський альбом» курсанта. Микола Хвильовий та Григорій Сковорода у матроських гюйсах, а поруч дівчата з журналів 1980-х. Малюнки кульковою ручкою, що їх робив на парах товариш прозаїка по «Тюльці», справжні фотки училищних буднів - усе це має занурити вас в атмосферу оповідань. Хоча як на нас, то для цього досить читати санченків-ський текст - бо у словах його більше правди, ніж у всій цій бутафорії.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олег Коцарев (джерело: УНІН - Культура)

Літо-2011 упевнено розганяється, тішить нас то спекою й задухою, то дощем. Але це не зупинить сезону відпочинку – кожного дня все більше людей ідуть у відпустку та куди-небудь від’їздять або залишаються на «домашньому курорті». Що новенького можна почитати в цей час, ховаючись від сонця чи дощу під пляжним навісом або за власним вікном? До вашої уваги один із варіантів такого вибору: п’ять новинок українського книжкового ринку з різних сфер і жанрів.

1. Андрій Курков. «Форель а-ля нежность»

Нова книжка найвідомішого російськомовного письменника України і, як кажуть, найзначнішого сучасного ... [ Показати всю рецензію ] літературного представника нашої країни у світі. Оповідання, повісті, есеї, подорожні нариси. «Форель» неодмінно сподобається любителям історій з виразним пострадянським колоритом і в дусі нового російського кіно: приватний детектив-початківець розслідує загадкове зникнення зубів з ротів п’яних людей, красуня розшукує по нічних клубах свого «кризо-середньо-вікового» бойфренда, інші красуні в іншому клубі купують на аукціоні заморожений труп полярника… Інші речі виконано в абсурдному, сказати б, трохи «платонівському» дусі. Книжка з тих, які цілком можуть бути цікавими, але навряд чи принесуть сильне враження.



2. Андрій Хаданович. «Таткові нотатки»

Якщо влітку ви відпочиваєте з дітьми, непогано взяти з собою український переклад книжки дитячих віршів живого майже класика сучасної білоруської поезії Андрія Хадановича (треба сказати, що українські переклади в нього виходять друком чи не частіше від білоруських оригіналів). Веселі й іронічні твори для зовсім маленьких читачів виростають на ґрунті всіляких побутових цікавинок та курйозів. Плюс вельми вправний переклад Івана Андрусяка та оригінальні малюнки Юлії Стахівської.

3. Ірина Шувалова. «Ран»

Не забудьте взяти на відпочинок поезію. Наприклад, книжку минулорічної лауреатки літературної премії «Смолоскип» Ірини Шувалової із загадковою назвою «Ран». Дешифрувати її кожен читач може спробувати самостійно. Поезія Шувалової підкреслено римована і ритмічна, внутрішньо асоціативно наповнена, вона виразно спирається на традиції «високого модернізму» першої половини двадцятого століття. Задумана і медитативна, але підкреслено динамічна.

4. Олександр Зінченко. «Година папуги»

Історично-документальний твір на невичерпну катинську тему. Трагедія польських офіцерів, розстріляних під час Другої світової війни радянськими енкаведистами, очима українського дослідника. Олександр Зінченко пише яскраві картини, що передають дух часу, постійно «надає слово» своїм персонажам, показує персональний вимір історії. Польща, Західна Україна, Харків, Старобільськ, Смоленськ, допити, життя в таборах, розмови у високих більшовицьких кабінетах, намагання радянського режиму приховати свої злочини… «Година папуги» - потужна й пізнавальна книжка, але починаючи її читати, будьте готові заплющувати очі на неймовірну кількість мовних помилок і неочікувані «заноси» в російську та польську лексику та побудову фраз.

5. Антон Санченко. «Нариси бурси»

Ця книжка спершу з’явилася в електронному вигляді на кумедно оформленому диску, а ось зовсім нещодавно вийшла і на папері. Антона Санченка називають «головним українським літературним мариністом» (так починається кожна рецензія на його книжки та кожне інтерв’ю з ним), тож, можливо, особливо приємно читати його на морі. Жарт. Насправді «Нариси бурси» якраз не зовсім морська книжка, а більше студентська. Весело написані пригоди херсонських курсантів із прізвищами класиків української літератури. Втім, із цією книжкою можна не лише пригадати оптимістичну студентську субкультуру – вона ще й просто зі смаком написана.

Отож, гарних вам відпусток і вакацій! Не забувайте підготувати величеньку сумку для книжок.

Олег Коцарев

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Сергій Батурин (джерело: Буквоїд)

Чи здогадувалися чверть століття тому курсанти одинадцятої роти славнозвісної Тюльки (Херсонського морехідного училища рибної промисловості), що будуть увічнені їхнім рослим яснооким товаришем у художньому творі, та ще й під іменами уславлених літераторів? Думаю, що ні. Та й сам майбутній автор, у найближчому на той час прийдешньому - начальник корабельної радіостанції, навряд чи планував тоді щось подібне, бо радше збирався ходити на пристойному судні по морях та океанах у пошуках тієї-таки тюльки, хамси, хека, ставриди, пеленгаса чи ще якоїсь цінної промислової риби. Та й самому Антонові Санченку ... [ Показати всю рецензію ] марилися, ймовірно, найбільші порти світу із прилеглими до них містами: Роттердам, Сінгапур, Марсель, Гавр, Антверпен, Гамбург чи Генуя, ба й Кобе вкупі з Йокогамою, бухти, проливи, невідкриті острови, мулатки, креолки... Чи вірне моє припущення - запитаю якось у самого Санченка. Але навряд чи мріялося юному мореплавцеві про видавництва й редакції, про рукописи й коректури... І він півтора десятиліття чесно віддав флотові.

Власне, і нова книжка його, «Нариси бурси», - про флот. Тобто, не про весь незліченний колись риболовецький флот колишнього СРСР, про один-єдиний його підрозділ - Херсонську мореходку, котру в просторіччі йменують Тюлькою та бурсою, бо цей синонім слова «училище» досі живий та чинний у курсантсько-учнівському вжитку. Композиційно «Нариси» складаються з сімнадцяти оповідань та двох словничків: «для поетів» та «для матросів», але мені чомусь здається, що жанрово книга ця - радше роман у новелах: надто вже пов´язані оповідки ці між собою сюжетно, послідовно пред´являючи читачеві пригоди героїв протягом тривалого (від вступу до училища аж до розподілу) часу.

Характерною рисою тексту «Нарисів» є його неймовірна, гранична достовірність. По різних дрібницях, деталях (тодішні модні музичні гурти, фасони брюк, сорти цигарок, марки автомобілів, слівця молодіжного жарґону тощо) старше покоління безпомилково пізнає середину 80-х років минулого сторіччя, а молодше багато чого цікавого про ті часи дізнається. Про дискотеки, наприклад. Про списки заборонених рок-гуртів:

«Та які там ще списки? В очі він тих списків не бачив ніколи. І ніхто, крім втаємничених райкомівців, не бачив, навіть наш училищний комсорг. Це було б дуже просто: взяти, в усі дискотеки міста ті списки розіслати, і все. Це - зя, цих - нізя. Але це не за Кафкою було б, значить не по-комсомольськи і навіть не по-радянськи. Це ж не можна було б інструкторові-комсомольцеві припертися безкоштовно навіть до тих дискотек, що по квитках, і весь вечір вийожуватися: пиво - тепле, кава - холодна, блондинка - фарбована. Носяться дискжокеї з таким привередою «музичним критиком», як дурень з писаною торбою, а воно - раз:

- За каву дякую, дискотеку закриваю.

Отака ось музика.»

Письмо А.Санченка розкуте, іронічне, динамічне й колоритне. Смачно приправлене курсантсько-армійським фольклором (дещо ми й самі раніше за Санченка чули, як-от байку про цебро з вином, тому й решту переказаного ним сприймаємо залюбки), густо, але не занадто поперчене лексиконом, що побутує (принаймні, в описувані часи побутував) переважно в суто чоловічих колективах, воно протягом усієї книги жодного разу не стає занадто натуралістичним, брутальним чи епатажним, не перетинає неписаної межі, за котрою закінчується добрий смак:

«Це була настільки бридка картина, що Оленка зажмурилася й вчепилася обома руками в свою флейту, яку, виявляється, весь вечір тягала з собою і не помічала її наявності в руках. Невже це зі мною? Чому я не можу втекти, чому не кличу на допомогу? Чому сцена не розверзнеться йому під ногами? Оленка відкрила одне око, наче підглядаючи в піжмурки. Фальшивий комсомолець вже впорався з паском і, пародіюючи амплуа оперного негідника, закинув свою, виявляється, вже трохи плешиву голову, зареготав робленим басом. Вірніше - намагався басом. Бо знову фальшував безбожно й дав півня на другому «Ха».

Цього вже оперні боги не могли йому дарувати, і сцена таки розверзлася. Але спершу Оленка почула з іншого боку куліс чотириголосся «Квінів», і зрозуміла, що врятована. Це не була «Богемська рапсодія» чи «Ніч в опері», які були б найбільш доречними, але ж ви в курсі, що оперні боги оперними богами, а про такі речі краще завчасно домовлятися з дискжокеєм. Отож це були лише «Ми чемпіони, мої друзі», але це був знак!»

А.Санченко прийшов у літературу зрілою людиною із чималим життєвим досвідом, чи не тому й проза його - зріла, без жодного натяку на рудименти учнівства? Успішно дебютувавши з «Баркаролами», «Нарисами бурси» пан Антон переконливо підтвердив своє реноме вправного та яскраво обдарованого прозаїка.

Не знаю, яким робом це вчинено, але Антонові Санченку вдалося зробити неймовірне: читаючи книгу, я жодного разу не замислився, які художні засоби авторові до самку, які тропи він використовує й що за стилістичні фігури у нього в арсеналі. Читач переміг в мені літератора так само переконливо, як на перегонах з веслування шлюпка Санченкової одинадцятої роти - всіх суперників із колишніми фаворитами включно. Тому не дивно, що тільки-но презентовані «Нариси бурси» вже мають неабиякий розголос і добру пресу. В одній рецензії його навіть назвали провідним мариністом. Не впевнений, що в наші часи таке визначення актуальне: письменник же не закріплений за якимось жанром, як колись земля за колгоспом - на віки вічні. Мені здається, що набирає силу універсалізація літераторів, котрі тепер усе більше працюють у тому роді, виді чи жанрі, де їм зараз цікаво чи вигідно. Чи торкнеться та спрямованість Антона Санченка - з часом побачимо. Очевидно, на мою думку, одне: в українській прозі стверджується цікавий та самобутній майстер, що, здається, геть не налаштований пасти задніх у нашому літпроцесі.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олекса Вертипорох (джерело: Друг читача)

Антон Санченко. Нариси бурси. – К. : Темпора, 2011. – 224 с.

Як відрізнити справжню «тєльняшку» від підробленої? Це знає будь-який моряк. Смужки на справжній «тєльняшці» розташовано так: синя-біла-синя-біла-синя-біла. Тоді як на фальшивій навпаки: біла-синя-біла-синя-біла-синя.

Звісно, це жарт. Але відрізнити справжнього моряка від дешевого понтярщика можна, послухавши його розповіді. Там, де понтярщик збреше, ви одразу здогадаєтеся, а от де збреше справжній моряк, знає тільки він, адже морські байки геть усі побудовані на перебільшеннях, парадоксах та жартах. Саме ці «три кити» і лежать ... [ Показати всю рецензію ] в основі «Нарисів бурси» Антона Санченка. А точніше, не лежать, а пливуть, бо кити, так само, як і моряки – істоти океанські.

Історії з життя курсантів Херсонського морського училища рибної промисловості (а по-простому – «Тюльки») вражають читача одночасно правдивістю і неймовірністю. Правдивістю – бо автор пише про те, що сам пережив, пише смачно, яскраво і художньо. А неймовірністю – бо все це занадто смачно, яскраво і художньо. І крім того, курсантами ХМУРП значаться відомі особистості – Микола Гоголь, Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ’яненко та інші класики. Ні, це не фентезі і не антиутопія – просто Санченко нагороджує героїв відомими іменами, таким чином здійснюючи невеличкий бешкет, цілком в дусі «Тюльки». Однак завдяки цьому бешкету читач раптом отримує додатковий «ефект присутності» – одна справа, коли йдеться про нікому не відомого курсанта Голопупенка, до якого апріорі не маєш великої цікавості, а інша – коли курсант зветься Іван Котляревський, це вже не якась там абстракція, а персонаж, знайомий усім на рівні підсвідомості. Саме тому відкривши «Нариси бурси», одразу потрапляєш за парту морського училища і фактично стаєш співучасником подій.

Однак, крім трьох китів, в основі оповідань Санченка стоять також двоє слонів – відповідно до картини світу догалелеївої епохи. Імена цих слонів – Ніколай Помяловський та Іван Франко, перший з них написав свого часу «Очеркі бурси», а другий переклав їх українською і таким чином перетворив у «Нариси». Саме ця книжка, як зізнається Санченко, мала вирішальний вплив на його творчість. Одного разу, прочитавши Помяловського, він здивувався – як мало відрізняється побут та звички бурсаків ХІХ сторіччя від життя херсонських курсантів у ХХ-му. Та й назва «бурса» до теперішніх училищ не просто так.

Отже, відкривши «Нариси бурси» читач опиняється в Херсоні – рідному та улюбленому місті автора, у Херсонській «Тюльці», на лавах поруч із Гоголем та Котляревським, слухає лекції з економіки рибної промисловості, призначає побачення під дубом, веслує на змаганнях, бере участь у авантюрах, чергує на кухні – словом, стає молодим херсонським хлопцем, що мріє про далекі мандрівки у Лас Пальмас та Сингапур, а поки що карбує крок під оркестр та посмішки дівчат з тротуарів та потайки сміється з викладачів.

До речі, сміх, яким пронизано оповідання, це зовсім не безжальна сатира Гоголя. Це швидше доброзичливе кепкування Руданського – адже Антон Санченко по-справжньому любить своїх героїв, попри те, що не нітиться виставляти перед публікою усі їхні забавні риси.

Фірмовий іронічний «санченківський» стиль, який так яскраво заявив себе ще у першій його книжці «Баркароли», знайшов тут своє продовження і прийшовся як ніколи до місця. Автор примудряється одночасно розповідати історію, розмовляти з читачем, сперечатися зі своїм «другим я», кепкувати з модних філологічних викрутасів – одним словом, читач відчуває себе учасником вільного дружнього спілкування. Мабуть, саме так розповідають свої байки справжні морські вовки.

Можливо, молоді не сподобається ані темп, ані тема оповідань, але людям, які вже пережили пубертатний період і навчилися смакувати слова, фрази, характери і цінувати справжню літературу, можна сміливо рекомендувати Санченка.

І хай не введе вас у оману надмір ілюстрацій, стилізація під «дембельський альбом», великий формат та повний колір видання – усе це гарнір, а головною стравою є власне література.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олена Шарговська (джерело: Газета по-українськи)

7 червня у столичній книгарні "Є" письменник 44-річний Антон Санченко презентував книжку "Нариси бурси". Першу освіту автор здобув у Херсонському морехідному училищі, яке називають Тюлькою.

— У моряків є традиція: хто обійшов мис Горн, може носити сережку в лівому вусі, — каже письменник. — В усіх портових шинках йому мають наливати одну випивку безкоштовно. Бачу в залі однокурсника В'ячеслава Волинька. Знаю, що він точно мис Горн обходив. Колись я запитав у нього, чого сережку не носить. Він відповів: "Ми шість місяців ловили рибу в протоці Дрейка. За цей час той мис 27 разів обійшли. У мене ... [ Показати всю рецензію ] не вистачило б вух на стільки сережок".

Антон Санченко 13 років плавав радистом на риболовецьких суднах.

— Автор — справжній моряк. Тому у книжці все дуже схоже на правду. Але то все брехня, — сміється однокурсник автора Дмитро Лисюк.

Чимало новел про те, як херсонки упадали за бурсаками. В оповіданні "Пружина" начальник стройового відділу морехідного училища ловить у місті курсантів, одягнутих не за формою. Курсанта Гоголя рятує дівчина-водій тролейбуса. Різко зачиняє двері. Розлючений начальник лишається всередині, а хлопець тікає.

Санченка запитують, чи справді студенти морехідки розмовляють українською.

— В училищі говорили всякою мовою. Із морським сленгом усе просто, це перекручені голландські слова. Додати до них українські закінчення було не складно. З цією книжкою мене запросили до Бердянська на конференцію "Мариністика (твори на морську тематику. — "ГПУ") в художній літературі". Разом із письменником Максимом Кідруком ми були піддослідними. Відчув себе бичком на конференції іхтіологів.

Видання також містить два словники — для матросів і поетів. Матросам автор пояснює, хто такі Котляревський і Гоголь. Поетам пише, що кораблі і судна — різні речі. Кораблем називають військовий озброєний плавзасіб.

— Я не зазиратиму до "Словника для поетів", бо давно маніячу за морем і кораблями, — каже письменниця 31-річна Марина Соколян. — Моє дитинство пройшло серед курсантів. Мама викладала у військовому училищі. Іспит на азбуку Морзе я здала на четвірку. А в 11 років зуміла з'їсти "курсантський бутерброд". Це два здорових шматки чорного хліба. Між ними — вміст цілої банки консервів. Ця книжка нагадала мені минуле.

На презентації присутнім дарують рибні консерви. На етикетці надрукували обкладинку видання.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ірина Славинська (джерело: Українська правда. Життя)

Антон Санченко. Нариси бурси (Темпора)

"Українська правда. Життя" вже писала про цю книжку. Тоді інтернет-спільнота чимало говорила про нову "піксельну книгу".

"Нариси бурси" стали важливим феноменом перебігу українського літературного процесу. По-перше, Антон Санченко першим показав шлях електронної альтернативи. Сьогодні так само зробили Олена Захарченко та інші автори, що викладають на "Автурі" цілковито готові до друку рукописи.

"Піксельна книга" мала дуже невисоку собівартість. Якщо вірити поінформованим джерелам, уже за рік умовно безкоштовного розповсюдження вона себе окупила.

За ... [ Показати всю рецензію ] рік розповсюдження "Нариси бурси" не змінили зміст, але знайшли видавця. Відтак текст отримав втілення, на яке заслуговував.

Видавництво видало книжку, стилізовану під своєрідний дембельський альбом. Із усе тими ж чудовими ілюстраціями Віктора Кузика та фотомонтажем Дмитра Растворцева. Рішення не змінювати візуальну складову було правильним, оскільки в "Нарисах бурси" ілюстрації були повноцінним доповненням до тексту.

Під палітуркою - 17 історій із життя бурси, тобто Херсонського морського училища рибної промисловості. Його ще знають як "Тюльку". Гарне чтиво для кінця весни, коли вже хочеться понюхати моря та від душі посміятися.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олена Шарговська (джерело: журнал Країна)

"Словник для поетів" і "Словник для матросів" має нова книжка Антона Санченка. Письменник каже, що це - протилежності. Якщо його "Нариси бурси" сподобаються поетам і матросам, то й решту людства між цими полюсами зацікавлять.

Санченко - колишній морський радист. Поетам пояснює, що "кораблем, на відміну від судна, називають лише військовий озброєний плавзасіб або тип вітрильника. Моряки ретельно пильнують за тим, щоб судна не називали кораблями та навпаки. "Словник для матросів" розповідає про 300 осіб, від митрополита Іпатія Потія до соло-гітариста AC/DC Анґуса Янга.

У збірці Санченко описує ... [ Показати всю рецензію ] події 1980-х, коли навчався в "Тюльці" - Херсонському мореходному училищі рибної промисловості. Реалії радянського життя письменник не тлумачить. А дарма.

Згадала його книжку, коли говорили з другокурсницями університету ім.Шевченка про післядипломне розподілення. Їм, мабуть, доведеться познайомитися з цим радянським явищем. Випускники-харків'яни вже отримали ультиматуми. Мають відпрацювати за місцем призначення три роки або відшкодувати вартість навчання. До перспективи вирушити після диплому в далеке село дівчата поставилися спокійно.

- Це справдедливо, - каже одна з них.

Знаю пару, яка взяла шлюб, щоб уникнути примусового розподілення. Спочатку - фіктивно. Дівчина не хотіла їхати зі столиці, а одруження з молодим лейтенантом давало на це право. Вони щойно познайомилися, та хлопець погодився допомогти. Вже 30 років живуть душа в душу, няньчать онуків. Кажуть, завдяки звичці говорити все прямо.

- А правда, що в радянські часи презервативи пересипали тальком? - дівчата дивляться на мене як найстаршу. Я цього не знаю. Треба запитати в Санченка. Може, включить у наступну книжку "Словник для негромадян Радянського Союзу".

[ Згорнути рецензію ]