Тарас Антипович : Хронос : роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Ігор БОНДАР–ТЕРЕЩЕНКО (джерело: "Україна Молода" № 191 за 25.10.2011)

Автори цих книжок оперують у своїх творах такими сакральними поняттями, як «час», «доля» і «шлях». І нехай фантазійна стилістика дещо спрощує сприйняття цих складних філософських категорій, але завдяки їй важкий досвід чужих культур, яким обтяжена епоха постмодерну, набуває ознак нестримної легкості нашого з вами буття.

Так, наприклад, у черговій утопії «Хронос» Тараса Антиповича дія відбувається у недалекому майбутньому, але питання, що їх автор ставить руба, належать до «старих добрих часів» нашого сьогодення. Химерність часу і приреченість долі, громадська думка і приватна особа, світ високих ... [ Показати всю рецензію ] технологій і потаємне дно людських стосунків. І якщо у попередній збірці «Тіло і доля» нашого автора відкидалась теза Потебні про те, що мова — це душа народу, і тіло людини ставало її домом, то в романі «Хронос» оперують більш невловними речами. Час — ось що стало товаром на ринку майбуття, а в суспільстві — завдяки хрестоматійному злому професору — панує темпоральна злочинність, у людей крадуть їхні життя, і вираз «убити час» перестав бути жартом, перетворившись на грізну зброю. Вражаючі історії депутатського синка, що гине від передозування, старого актора, який мстить за «спустошену» дружину, цілого кабінету міністрів, яким керує злий карлик, що наче вимандрував iз казок Гофмана, складаються в картину техногенного свавілля.

Дебютний роман «Бурецвіт» Марії Ряполової — це фентезі з більш мирним сюжетом. Його героїня — така собі Амелі з однойменного фільму, помножена на вчену–біолога у виконанні Уми Турман. Але та керувала стихіями, а наша дівчинка командує у крамниці рослинами: плющ у неї ловить грабіжника, особливі квіточки, якщо хтось поряд лається поганими словами, виділяють неприємний запах, а трояндові кущики–вампіри треба годувати власною кров’ю. Роботи в неї непочатий край: наговорити компліментів кактусові, побалакати з водоростями. А серед краму — дивовижні рослини: співочий кущик, плакуче деревце, кактус мудрості, лілія екстазу. І ось до крамниці приходить хлопчина, який шукає орхідею долі. «Людина, яка віддає свою долю, помирає?» — питає він. «Так, але не в звичному сенсі, — відповідають йому. — Може, тіло і продовжує життя. Це вже не має значення. Ця людина... вона вмирає в ширшому сенсі». Тіло і доля — хіба не явний перегук iз вищезгаданим твором Тараса Антиповича?

Утім поєднати тіло з долею у романі «Бурецвіт» допоможуть лісовички, побережники, русалки та інші представники української демонології. Заплутатися дуже легко, і тому бажано мати напоготові бажання дочитати до кінця. Коли ж не терпиться, то можна хіба зауважити, що чаклун відібрав у хлопця долю раніше, ніж той устиг загинути. Але, навіть бігцем переповівши фабулу твору, все одно не розкриємо всіх таємниць його карколомного сюжету — вистачить і тілу, і долі, і вбивцям часу, щоб насолодитися його барвистими перипетіями.

Чимало стежок–доріжок у мовно–стилістичному сенсі доведеться також сходити, знайомлячись iз повістю «Сім воріт» Олени Захарченко. І шлях простелиться крізь брами приватної географії: Київ—вокзал, Київ—Фастів, Фастів—Козятин, Козятин—Шепетівка, Шепетівка—Здолбунів, Здолбунів—Красне, Красне—Львів. Стартова ритмомелодика викладу епічна, в стилі Генрі Лонгфелло, але, звісно, в урбаністичному аранжуванні: «Сів я за кермо, і завів я мотора свого, міцного, старого бензинового мотора завів, і став їхати». І це не дивно, якщо зважити, що героя–лікаря звати Кирило Мефодієвич, а героїню на ім’я Марина Чех кличуть Інанна, і кличе її так київський бомж, а за сумісництвом — шумерський бог Енкі, який також хлопця її зве Гільгамешом. Знову ігри з часом у чужому тілі, що ніяк не відцурається власної долі?

Серед інших екзотичних персонажів, з появою яких регістр оповіді в «Семи воротах» змінюється від студентського сленгу до базарної балачки, — продавщиця з базару Наталя, древнє божество Наташка і горобець Елфі. Ось така от захоплива міфологія, дарма, що час і доля героїв рухаються зачарованим колом класичних сюжетів на кшталт «Москва—Пєтушкі» Венедикта Єрофєєва, або «Московіада» Юрія Андруховича. А що такого? «Я — Інанна, — виголошує героїня, — і можу швендяти в підземне царство через ті брами, скільки схочу». І це вже ознака нашого постмодерного часу, коли текст змішується з контекстом, чуже тіло впливає на твою долю, а прив’яла наукова фантастика минулих десятиліть несподівано розквітає буйним квітом сучасного фентезі.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: ИРИНА ЗАХАРЧУК (джерело: Газета "Комментарии", №282 | 14 октября 2011)

Близкое будущее — 2040 год. Профессор Койфман презентует хрономат: устройство в мирном образе водяного пистолета, которое высасывает или закачивает биологическое время, не влияя при этом на сознание субъекта. Несколько нажатий кнопки — и вот уже онкобольной получает от родственников такие нужные ему месяцы: разрушительные симптомы еще не проявились и болезнь можно застать на ранней стадии. Эра темпоральных технологий должна была положить начало новому Эдему, если бы не человеческие корыстолюбие и злоба. Госрезерв времени становится «кормушкой» для чиновников. Расцветает индустрия темпомодифицированных ... [ Показати всю рецензію ] продуктов. Принудительный хроноферез происходит везде, идет ли речь о темпоральных узниках, которых искусственно старят в соответствии с полученным ими сроком, или о хронограбителях, подкарауливающих на каждом шагу, или о захмелевших от безнаказанности властителях — не cправившись c гражданской хроновойной, они обернули ее себе на пользу.

Чтобы в футурологическом романе Тараса Антиповича «Хронос» уловить отголоски «Сказки об потерянном времени» Евгения Шварца, «Танатонавтов» Бернара Вербера и лучших образцов мировой антиутопии, не нужен локатор. Однако автора «Хроноса» можно поблагодарить не столько за эрудицию, сколько за возвращение веры в современную украинскую беллетристику. В литературу с выразительным сюжетом и яркими персонажами. Фантазийную и вместе с тем убедительную. С массой четко ритмизированных сцен — смешных, трагифарсовых, трогательных, саркастических. Литературу настолько интересную, что читатель выпадает из реальности до тех пор, пока не перелистнет последнюю страницу.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ігор Котик (джерело: Буквоїд)

Колись я мав купу часу і мріяв, коли нарешті стану дорослим і буду повноправним господарем свого часу. Тепер я дорослий, вже і не молодий, а повноправним господарем свого часу не почуваюся. Понад те - я постійно не встигаю. Куди поділася та купа часу? Попереду на мене чекає старість, і якщо вона не буде надто жорстокою, то часу мені і далі бракуватиме. Десь із таких почуттів, напевно, визрів у Тараса Антиповича задум нової книжки.

Попередні книжки цього автора відзначалися абстрагованістю від досвіду молодої людини, чітким сюжетним стрижнем та радикальним підходом у трактуванні екзистенційних ... [ Показати всю рецензію ] тем. І якщо остання характеристика, як на мої смаки, досить неоднозначна, то дві перших однозначно стимулюють інтерес до розвитку Антиповича-письменника. У романі «Хронос» ці риси виявилися ще більш виразно, ніж у книжках «Мізерія» та «Тіло і доля». Абстрагування від особистого досвіду переросло у фантастику, а радикальний підхід у трактуванні теми часу виявився у такий спосіб, що час завдяки дослідам героя роману, винахідника Койфмана, вичленувано з людського організму. Винахід Койфмана призвів до того, що стало можливим витягувати час з людини і вводити його в іншу людину. Розділи книжки - це описи того, як винайдення пристрою для витягування і впорскування часу, т.зв. хрономата, позначилося на різних сферах життя: на виробництві, на стосунках у родині та поза нею, на безпеці людини, на пенітенціарній системі, на людських розвагах, на політичній еліті, на людській смертності і т.д. Завдяки хрономатові стало можливим омолоджувати смертельно хворих - тепер вони залишалися на тій стадії, коли недуга ще не взяла над ними гору, зникли тюрми - тепер просто забиралося в злочинців ту кількість років, яку їм визначив суд, і вони доживали решту часу (якщо запас часу ще залишався) на волі. Військо в разі війни могло поповнювати свій запас часу з державної казни часу. Це ніби переваги життя в епоху хрономату. Водночас з´явилися і великі зловживання. Чиновники крали із державного резерву час для себе, своїх близьких і - за великі гроші, звичайно, - для будь-кого. Розвинулося хабарництво, посилилася деморалізація державних службовців, внаслідок потрапляння хрономатів на чорний ринок шалену популярність здобуло темпоральне грабіжництво, тож стало небезпечно виходити на вулицю, перебувати в місцях скупчення громадян і т.д. Прозаїкові вдалося досить правдоподібно описати свої фантазії, так що читач, який повірив колись Кафці й Булгакову, навряд чи почуватиметься ошуканим.

На сторінках роману поруч із фантастикою то тут, то там упізнається і наша розхристана сучасність, особливо те, що стосується взаємин людини і держави. Тут і проплачені мітингувальники; і опозиція, яка бореться з владою не за права людини та соціальну справедливість, а за доступ до державного резерву; і протистояння між прем´єром і президентом; і перетворення церкви на музей; навіть композицію на прапорі, де перехрещуються дзьоб і ріг, можна вважати видозміненим серпом і молотом. Держава краде у своїх громадян час у величезних дозах, тільки робить це значно вишуканіше, ніж вуличні темпоральні грабіжники. Зокрема, для цього існують Загальнодержавні Суботники Донора, коли певні категорії громадян змушені періодично віддавати до Державного Резерву Біологічного Часу один рік свого життя. Цей ДРБЧ ("ДіРява БоЧка", як його називає один з маргінальних персонажів) вічно треба поповнювати, начебто для того, щоб "озброїти рідне військо темпоральними аптечками з огляду на наближення війни" (с. 143). Про "спецефекти", тобто дезінформування й задурманювання, до яких вдаються державні мужі під час розправи над мітингувальниками, читай на стор. 185-186. Наруга над особистістю лейтмотивом звучить на сторінках «Хроноса». Автор підводить нас до думки, що влада зацікавлена в дегуманізації, деградації суспільства - таким суспільством, деморалізованим і поділеним на ворожі сегменти, легше маніпулювати. Народ, що є джерелом влади, врешті-решт стає владі ворогом, а гібриди (люди, яким зроблено ін´єкцію часу, вилученого з організму певної тварини) - це те, на що влада може опертися у боротьбі проти народу. Але народ ніколи не є однорідним, серед нього теж існують свої сумнівні верстви, які понижують його загальний моральний рівень (у «Хроносі» такими є скін-геди).

Жорсткі соціальні фантазії в цьому романі, жанр якого можна кваліфікувати як антиутопія, сповнені сатири і ґротеску. Особливо це стосується тих розділів твору, де описано життя гібридів. "Найгармонійнішим поєднанням людського і тваринного начал" названо свинопітеків (с. 60). Це вони, свинопітеки, уміють видувати рожеві кульки з жувальної гумки (с. 122). Дісталося від Антиповича й на адресу культу красивого тіла, зокрема, у розділі «Вим´я», де описано, як провінційна танцівниця вирішила схреститися з коровою, щоб отримати бюст бажаних розмірів. Ну а картину з проплаченими мітингувальниками-гібридами я, вибачте, переказати не в змозі, тож зацитую фрагмент:

"Життєрадісні свинопітеки хлюпались у брунатних водах центрального фонтану. Літню сцену обсіли гієнопітеки, завиваючи якийсь зловісний гімн. Депресивні слонопітеки нажерлися наркоти з самого ранку і перебували поза межами добра і зла. <...>. Гібридна орда рушила з паркового схилу прямо на площу, перекривши автомобільний рух. Жабопітеки застрибали по капотах, розгойдуючи нажаханих пасажирів. Голодні крокодилопітеки, чиїх кулінарних преференцій організатори масовки не врахували, на ходу об´їдали шини з автівок" (с. 164) і т.д.

Стиль Антиповича, як мені здається, у цьому творі став плавнішим, округлішим, гармонійнішим порівняно з попередніми його книжками. Не знайдемо у «Хроносі» тієї іскрометної гри, що була, скажімо, у розділі «Магда, невіста класика» у попередній його книжці. Філологічні жарти у цьому романі трапляються зрідка: це, наприклад, назва турбіни масового знищення - «Харон»; це неологізм temporary art, утворений від contemporary art; це назва першого розділу, утворена від назви того типу розв´язки, який автор застосовує наприкінці твору...

Так от про кінець твору, про розв´язку, мені якраз найменше хочеться говорити. Розв´язка роману настільки правильна і неочікувана для мене, що моя маловірна свідомість, на жаль, неспроможна повірити у такий фінал. Я, грішний, більше вірю в хрономат, ніж у воскресіння страусопітека Артура, перетворення курячого жовтка, яким став був Боло, на людину і тому подібні виходи з тієї безпросвітної ситуації, в яку загнав Антипович своїх персонажів. Мене тішить, що Бог є не лише на сторінках Святого Письма і що воскресіння можливе і в перспективі, та разом з тим розв´язка в стилі deus ex machine трохи віддає штучністю. У «Мізерії», першій книжці Антиповича, мені здається, розв´язка теж була не найсильнішим композиційним елементом (там вона було розтягнутою). У книжці оповідань «Тіло і доля» розв´язки як такої нема, в «Хроносі» ця проблема знову виринає. Втім, можливо, це лише особливості мого індивідуального сприйняття, мого маловірства чи прихильності до безсюжетного письма і розімкнених фіналів. Хай там як, а все ж ця книжка завдяки новаторському висвітленню глобальної проблеми зла, відчайдушному пошукові справедливості в середовищі, де панують сила, маніпуляції, гедонізм, заслуговує на увагу не лише поціновувачів фантастики.



P.S. Перед тим, як позичити цю книжку друзям, погортав її з цікавості, чи всіх постраждалих від хронотехнологій персонажів автор у фіналі привів до тями. Він повернув до життя багатьох, навіть наркомана, який став був страусопітеком, і недорозвиненого чоловіка, який перетворився був на кур´ячий жовток. Злочинця Марка на прізвище Патон, опис повік якого нагадує фотографію автора на обкладинці, Антипович взагалі зробив мучеником, котрий ціною власної смерти врятував месію. Але Антиповичева милість не безмежна - депутатського синочка, який загнувся від надмірних розваг, автор воскрешати відмовився. І флешка з запасом п´ятнадцяти тисяч років тому мажорові не допомогла...

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олександр Михед (джерело: ЛітАкцент)

Сучасний український літературний процес, як і будь-яка поважна система, розвивається від супротивного – перенасичуючись чимось одним, він вимагає пошуку нової поживи і згодом отримує нове джерело інтоксикації. Тривале превалювання літературного автобіографізму змінилося ринковим успіхом історизму та публіцистичності, в чому не останню роль відіграли кілька медійних скандалів. Від передозування ідеологічно зарядженими текстами і щоденним соціально-політичним утиском література, можливо, зробить виверт серед іншого й у фантастичний напрям (згадати хоча б «Час смертохристів» Ю. Щербака). І у такому ... [ Показати всю рецензію ] разі справжній успіх може знайти письменника, який у своїй творчості послідовно використовує фантастичні сюжети для дослідження нашого химерного повсякдення. Четверта книга Т. Антиповича багато в чому продовжує його попередні пошуки, маючи при цьому й реальне значення для розвитку всього літпроцесу — починаючи від торування нових жанрових стежин і потенційної можливості стати повнокровним бестселером.

«Хронос» розповідає про життя після 2040-го року, коли було винайдено хрономат – пристрій, здатний висмоктувати біологічний час із живих організмів і повертати його у будь-яке тіло. Т. Антипович створює не фантастичний сюжет, а модель фантастичної ситуації штибу: «що би було, якби винайшли хрономат» і що б із цього вийшло, або точніше, як вказано в авторському визначенні, це – «Історія одного винаходу». Фактично, книга Антиповича – це роман в оповіданнях, у якому немає наскрізного героя, але є зовсім невипадкові зустрічі персонажів. Короткі розділи, датовані «Липень 2040», «Вересень 2041» і т.д., схожі на стрибки в часі, поставленому немов на швидке перемотування реальності. Кожна історія розширює межі створеного світу, і письменник показує катастрофічні масштаби впливу винаходу на життя людей (поява мутантів, злочинне викрадення чужого часу, нецільове використання державних фондів і жирування чиновників, хроно-наркотики, занепад церкви й особливо філігранно виписаний фрагмент про хранителів кладовища тощо). Та хоч би якими фантастичними видавалися сюжетні вибрики, ледь не всі вони мають прямий зв’язок із сучасними українськими реаліями – з притаманним їм розбазарюванням державних коштів, висмоктуванням життєвих сил із населення, опозиційно бунтівними силами, що вже давно не борються за ідею, а займаються грабунком для своїх хазяїв, «золотим поколінням» мажорів, проплаченою політикою, занехаяною духовністю та забутою церквою, і головне – убиванням свого життєвого «таймінгу» на всілякі дрібниці, «однокласників» та бздури повсякдення. Кажучи словами героїні, у якої грабіжники викрали час і вона передчасно постаріла: «Раніше ми всі так любили вбивати час. Усі ці фільми, ігри, блоги, соціальні мережі, подорожі, пиятики… Тобто у нас відібрали той лише час, який ми однак би розтринькали. Чому ж ми такі нещасні?»

Якщо розглядати «Хронос» у ширшому контексті кризового потоку вітчизняної літератури, то роман Антиповича видається направду однією з яскравих спроб української літератури вийти на новий рівень і наблизитися до переосмислення актуальної соціальної ситуації. Для цього Т. Антипович не звертається до історизму і не намагається увібгати десятиліття новітньої історії в симулятивний щоденник, а йде від супротивного – через фантастику. У цій жорсткій прив’язці «Хроносу» до реалій сьогодення полягає одна з принципових проблем, що не дозволяє роману вийти в позачасову площину, тобто стати притчею про час, а не соціально-фантастичною історією про викрадення часу. Приміром, якщо брати за великим рахунком, подібна притчевість цілком вдалася нобелівському лауреату Ж. Сарамаго у його «Сліпоті», побудованій за тим самим принципом, що й книга Антиповича – створення певної ситуації та її багатогранне моделювання. У Сарамаго все населення землі, за винятком однієї жінки-сподвижниці, було засліплене білою пеленою, молочним мороком, що забирав у людей зір. Побіжно також відзначу подібність формування обома письменниками поетикального коду, що включає сюжетну реалізацію й постійне обігрування різноманітних примовок та народних прислів’їв, які у відповідних випадках пов’язані зі сліпотою і з часом. Роман Сарамаго виходить у позачасся притчі, що робить його актуальним за будь-яких соціальних і часових обставин будь-якої окремо взятої країни. Прозріння героїв «Сліпоти» відбувається завдяки вірі й самопожертві сильної жінки. Світ «Хроносу» повинен пройти крізь катастрофи, випробування і приниження за сім символічних років – від розділу «Липень 2040. Demon ex machine» до не менш символічно зарядженого весняного «Квітня 2047. Повернення». Світ, що пізнав лихо і вистояв завдяки вірі, зможе отримати повне очищення, перезавантаження програми власного буття і повернення до едемічного початку. За іншої нагоди вже доводилося відзначати у творах Т. Антиповича зацікавленість у питаннях віри і Бога (див. повість Т.Антиповича «Лох» і мою рецензію на неї: Не Тільки Тексти: Назад у майбуття), так само, як і випадки відвертої критики релігії (див. збірку «Тіло і доля», с. 66). «Хронос» продовжує релігійні пошуки письменника, і віра останньої віруючої людини, настоятеля храму, що за відсутності віруючих перетворився на запилюжений музей, стає зброєю, вогнем, здатним зірвати облудні маски і показати істинну сутність речей.

«Хронос» – це своєрідне продовження ідей і прийомів, реалізованих Т. Антиповичем у попередніх книгах. Особливо важливою та принадною видається ідея філософського і концептуального переосмислення певних понять нашої екзистенції у формі окремих художніх книг. Після дослідження проблем взаємин тілесного і духовного у книзі «Тіло і доля», письменник звертається до художнього переосмислення сутності часу. Ідея пошуку гармонії і повернення до початку, до власного ідилічного Едему вже була присутня у дебютному романі «Мізерія». Розповідь про афаліандрів – людей, схрещених з дельфінами, відлунює згадками про «Коротку історію риб» та їхнього годувальника Рема з повісті «Лох». Певні відголоски присутні і на рівні художнього прийому, зокрема звукова гра і створення ритмічних каламбурів у оповіданні «Магда, невіста класика» (збірка «Тіло і доля») і розділі «Червень 2044. Параноя» (роман «Хронос»). Отже, вся творчість Антиповича видається самодостатньою художньою системою, що має власні виражальні засоби, яскраву сюжетику та неповторний впізнаваний профіль.

«Хронос» Т. Антиповича – книга про сучасну українську реальність, абсурдність та химерність якої може вельми легко стати сюжетом антиутопії або фантастичного роману. І, можливо, поки що фантастика Т. Антиповича є найкращою формою буття для справжньої літератури. Доки глобалізоване суспільство у повній байдужості зайняте вбиванням власного часу.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ірина Славінська (джерело: Українська правда. Життя)

(....)
Тарас Антипович. Хронос (А-ба-ба-га-ла-ма-га)

Тарас Антипович - із тих авторів, яких вічно називають "молодими письменниками". Хоча насправді Антипович написав щонайменше один роман і одну збірку оповідань. Оця вічна "молодість" полягає у відносно невеликій "розкрученості".

Роман "Хронос" - новий текст Тараса Антиповича. Його видало видавництво "А-ба-ба-га-ла-ма", котре продовжує дивувати своєю "Дорослою серією". В Івана Малковича спрацювала дивовижна "чуйка" на оригінальний текст. Такого в сучукрліті ще не писали.

Уявіть 2040 рік (це може бути анаграма з 2004?). Саме в той рік ... [ Показати всю рецензію ] один учений відкрив, що час є матерією, речовиною, яку можна точно виміряти, зібрати в спеціальний резервуар і комусь віддати.

Для цього створено "хрономати" (як автомати, але нагадують водні пістолетики). Отриманий таким чином час використовують як донорську кров - віддають смертельно хворим, аби продовжити їхнє життя на деякий час.

Час контролює держава. Відтак (закономірно?) хрономати потрапляють на чорний ринок. І час стає ідеальною валютою для будь-яких розрахунків.

Саме цей момент є відправною точкою для роману Тараса Антиповича. Роман має 25 розділів. Разом вони охоплюють час із липня 2040 року по квітень 2047 року. Це період від винайдення хрономату до звільнення від влади часу.

Описані події відбуваються в дуже умовній країні. Деякими реаліями вона може нагадати сучасну Україну - як і в "Хворобі Лібенкрафта" Олександра Ірванця. Але важливим у "Хроносі" є не це.

В центрі уваги оповідача опиняються дуже різні люди описаної доюи. Це старці та багатії, депутати та повії, ченці та актори, вчителі та мафіозі тощо. Кожен із них по-своєму вживається в новий час. Не всі витримують випробовування можливістю безсмертя.

Асортимент пристосувань вражає. Хтось носить "флешку" з запасом у 15 тисяч років життя. Хтось використовує час як наркотик для "маятників" у день своєї смерті та назад. Хтось рятує дружину від загибелі. Хтось нападає на дітей на вулиці та повністю їх "обнуляє", тобто забирає весь життєвий час.

Окремим пластом оповіді є історії гібридів людей і тварин. Вони виникли внаслідок експериментального використання життєвого часу тварин у людях. На початку роману гібриди не є життєздатними - їх показують у зоопарку. В кінці роману все змінюється. Загалом цю сюжетну лінію було би цікаво колись прочитати як окремий новий роман.

Безперечною перевагою "Хроносу" є навіть не опис апокаліптичного світу. Цінність тут становить тонке переосмислення реалій сьогодення. Всі епізоди та персонажі роману про майбутнє мають свою первинну матрицю в нинішньому світі. Тарас Антипович змінює їх до непізнаваності, залишає тільки головне.

І навіть не це в романі найкраще.

В романі "Хронос" немає того, за що я особисто не люблю сучасні "серйозні" романи. "Хронос" приємно читати - він не дидактичний, не самозакоханий, без відтінку месіанства і не автобіографічний. Тобто роман точно сподобається всім, хто любить цікаві та гарно розказані історії.

[ Згорнути рецензію ]