Ришард Капусцінський : Автопортрет репортера : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Роман Повзик (джерело: Коло)

Репортажистика в Польщі у ХХ столітті стала окремим популярним жанром літератури, а її автори – відомими письменниками.
В одній з попередніх публікацій цього проекту я розповідав про книгу репортажів Вітольда Шабловського про Туреччину «Убивця з міста абрикосів». Тепер мова піде про одного із основоположників цього жанру у Польщі – Ришарда Капусцінського.

Книга «Автопортрет репортера» вийшла 2011-ого року у видавництві «Темпора» у перекладі Богдани Матіяш. Книга містить уривки з 48 інтерв’ю, які в різний час репортер дав виданням. У цих розповідях поляк ділиться з читачами про свої міркування ... [ Показати всю рецензію ] стосовно самої професії журналіста, своїх подорожей, написаних книг, країн, у які йому довелося подорожувати по роботі. А таких було чимало. За своє професійне життя Капусцінський став безпосереднім свідком 27 революцій і відвідав понад 53 країни. Коли він був кореспондентом ПІА (Польської Інформаційної Агенції), то відповідав за всі країни Африканського континенту і в разі виникнення якогось конфлікту у одній з них – відразу ж вирушав туди.

Одна із найцікавіших частин книги містить роздуми журналіста про роль сучасних ЗМІ у формуванні світогляду глядачів. Ришард розповідає про неможливість змагання написаного тексту проти телевізійної картинки. Але в той же час він показує, що автор за написаний текст несе персональну відповідальність перед читачем, в той час як повідомлення американських телевізійних компаній проходять через десяток редакторів.

Цікавою є також спостережливість журналіста. Так, працюючи репортером в Ірані, він помітив, що один з власників місцевих магазинів не відкривав свою крамницю в певні дні, в які потім відбуваються протести. Таким чином Ришард отримував достовірну інформацію про те, чи варто цього дня очікувати «гарячих» подій в Ірані.

Загалом ця книга є передачею якщо не досвіду, то життєвої позиції і світогляду сміливого журналіста, який постійно потрапляв у центр «найгарячіших» подій по всьому світі. То він на війні в Анголі, то при «серпневому путчі» у Москві, то у Тегерані при протестах на релігійному підґрунті – він був на передовій і талантом письменника передавав все побачене читачам, які чекали на нові репортажі від нього.

Книгу варто прочитати, щоб відчути ту щирість, з якою жив Капусцінський. Для нього все, що було не пов'язано з текстами, – марна трата часу. До репортера зверталися найповажніші видання, але поляк завжди обирав замовлення, прислухаючись до своїх власних відчуттів.

І трохи від Капусцінського:

«Журналісти часто не задумуються, до кого вони звертаються, забуваючи, що той, кому вони адресують свої висловлювання, може бути набагато мудрішим і розумнішим від них».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Василь Карп'юк (джерело: Zaxid.net)

Балачки з Капусцінським
Проекти / Культура.NET
04-06-12 22:03






0
Балачки з Капусцінським
З якоїсь миті (і доста скоро) читання цієї книжки стає схожим на бесіду з розумною і доброю людиною. На останньому він сам наголошує: «Щоб займатися журналістикою, передовсім треба бути доброю людиною. Злі люди не можуть бути добрими журналістами. Лише добра людина намагається зрозуміти інших». Один з таких – Ришард Капусцінський, і мова про його книжку «Автопортрет репортера».

Хоча сам «автор» насправді не є автором цього видання, натомість написав чимало інших текстів, що і спровокувало ... [ Показати всю рецензію ] потребу у журналістів вже запитувати його. Так і з’являлися десятки розмов, що лягли в основу книжки.

Ришард Капусцінський – провідний представник польської школи репортажу, здебільшого зайнятий проблематикою Третього світу. «Автопортрет репортера» – це колаж із сорока восьми його інтерв’ю, які цілісно утворюють своєрідний трактат-посібник-сповідь і розкривають Капусцінського як людину, а також його бачення репортерської роботи. Проте, як зауважує критик Олена Шеремет, це ще й «цілісна оповідь про працю репортера, його захоплення людьми й письменницький хист».

Упорядник видання і автор передмови – відома польська журналістка (одна з тих, хто могла називати пана Ришарда Риськом) Ганна Кралль. Українською книжку переклала Богдана Матіяш, а випустило видавництво «Темпора».

Свою першу подорож Ришард Капусцінський здійснив 1956 року до Індії, Пакистану і Афганістану, де прожив безперервно понад два десятиліття. Загалом його репортерські мандри протривали понад сорок років.

Ще під час першої подорожі він усвідомив, що писання про злиденне життя – це його тема, і з етичних міркувань також, «зокрема тому, що вбогі загалом тихі». Коли стикаєшся з такими твердженнями, розумієш, що так міг би говорити філософ після тривалих розмислів, або ж… репортер, визначивши це шляхом спостереження: «Убогість не плаче, убогість не має голосу». Виходячи з цього, Капусцінський намагався стати голосом убогих і розповісти світові про їхні біди.

Передусім вражає масштабність цієї людини, осягнена і оброблена нею інформація. Дві цифри: Капусцінський був свідком двадцяти семи революцій і «відповідальним» за п’ятдесят країн. Слушне спостереження Тараса Лиля у статті «Геродот нашого часу»:

Для Капусцінського справжня журналістика була способом змінювати світ на кращий, місією, пошуком правди. Однак суть цієї правди – не лише у фотографічному відтворенні фактів. На його думку, звичайного каталогу фактів недостатньо для розуміння подій, явищ, тенденцій. Важить не те, щоб читач довідався, скільки загинуло людей, яку зброю застосовано, як це прокоментував прес-секретар уряду чи президент, а те, щоб опис факту щось людині сказав, уможливив розуміння, осмислення і співпереживання.

Реально діяльність Капусцінського була непередбачуваною, і траплялися миті, коли могла закінчитися летально:

Я справді пам’ятаю ситуації, у яких люди довкола мене падали під кулями, і я теж мав отримати кулю. (…) Часом я бував у настільки безнадійних обставинах, що починав молитися: Боже, зроби так, щоб я ще цього разу залишився живим.

Нерідко Ришардові Капусцінському доводилося робити репортажі з країн, мов яких він не знав, і тоді мусив керуватися самими лише спостереженнями і вмикати винахідливість, вироблену досвідом. Так, під час революції в іранському місті Хомейн, яка проходила у формі вуличних маніфестацій, Капусцінський «помітив, що власник однієї невеличкої крамниці у бідному районі міста – однієї з тих крамничок, які продають свій товар майже на вулиці – у певні дні не виставляв товару, а часом узагалі не відчиняв крамниці». Користуючись цим спостереженням, Капусцінський, хоч і не знав мови, зміг визначати, коли саме відбудеться черговий виток революції, позаяк власник крамниці у дні маніфестацій не виставляв товар, аби його не розтоптали.

Тож коли в анотації зазначено, що «Автопортрет репортера» передусім розрахований на журналістів і мандрівників, то ніяких заперечень не годно бути, бо цим спеціалізаціям книга, безсумнівно, буде корисною і цікавою. Хіба можна додати, що, насправді текст набагато ширший – він про порозуміння між людьми.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Катруся Танчак (джерело: My:стерня)

Ще за життя його називали чарівником репортажу, Геродотом нашого часу, голосом третього світу, репортером століття...

Нещодавно до рук потрапила книжечка, упорядкована відомою польською журналісткою Ганною Кралль. Називається вона "Автопротрет репортера".
Якщо чесно, не мала наміру щось купляти того дня, і, як зазвичай, зайшла в книгарню чисто з профілактичною метою. Проте взявши до рук і перегорнувши кілька сторінок, зрозуміла, що тепер в мене ніхто її не забере.
І взагалі, ця тоненька книжечка в м'якій палітурці мала би стати основним підручником, програмою-мінімум, без прочитання якої, ... [ Показати всю рецензію ] журналісти-першокурсники просто не допускалася б до сесії!
Це так, до слова.

І йдеться в цій чудо-книжечці саме про нього. Про гуру. Про автора "Імперії" і багатьох інших, на жаль, не перекладених моєю мовою книг, але заради яких я колись все-таки вивчу польську.
Їм'я його Ришард. Ришард Капусцінський.

Усе почалося з Пінська, де 1932 року в сім’ї вчителів народився Ришард. Це місто, яке в той час належало до міжвоєнної Польщі, стало не просто місцем народження, а заданістю, що визначила його унікальне життя, оскільки першою його серйозною подорожжю була еміграція в семирічному віці, після чого він не міг довго засиджуватися на одному місці.
Він був репортером-екзотикою, їздив туди, куди не їхав більше ніхто. Роками жив у Індії, Африці, Пакистані. Його разом з Ернестом Хемінгвеєм та Габріелем Гарсіа Маркесом вважають представником «нової журналістики», яка описує факти засобами красного письменства. Капусцінському дуже імпонувала французька школа «Анналів», вона репрезентувала спосіб мислення, суть якого полягав у відтворенні цілісного образу з деталей і видобуванні з історії тривалих, незмінних елементів.
Кожну свою книжку він називав власною поразкою, бо використовував лише 20–30 відсотків зібраного матеріалу, проте вони були надзвичайно популярними. Яскравим свідченням цього можна вважати лист однієї дівчини з польського провінційного містечка, у якому йшлося про її "велику трагедію". Справа в тому, що під час одного з перших побачень її коханий запитав, які книжки Капусцінського вона прочитала? Та чесно зізналася, що навіть не чула про такого. Хлопець зреагував категорично: "Якщо ти така дурна, то я не хочу з тобою зустрічатися".
У відповідь Капусцінський написав їй втішного листа і вислав книжки зі сподіванням, що у них все буде гаразд.

Сьогодні ж я спробую коротко і в тезах визначити для себе, у що ж вірив великий метр і що, на його думку, потрібно зробити, щоб стати хорошим журналістом.
Отже: "Автопортрет репортера", бліц-курс від Ришарда Капусцінського.

Про місію. Місія - це щось таке, плоди якого виходять поза нас самих. У всьому, що я роблю, намагаюся говорити власним голосом: індивідуальним, стишеним. Я не вмію кричати.

Про репортаж У серйозному репортажі слід бути трохи романтичним. Те, що ти переживеш насправді, запам'ятаєш, а того, про що забудеш, і так не варто писати. Репортаж - це універсальна форма висловлювання і складається з чужих голосів та досвідів. Ми тільки описуємо ситуації, які створив хтось інший. Потрібно розуміти, що місце, куди ми потрапили, можливо, дано нам лиш раз у житті.

Про Батьківщину Можливо, колись, коли мені вже забракне сил на далекі світи, я дійду до того, що тут поруч, за кордоном.

Про творчість. Коли маєш намір описувати дійсність, тоді писання впливає на дійсність. Писання - це happening. Якби я заздалегідь знав, що напишу, ніколи б писанням не цікавився. Я щодня починаю писати з нуля. Щодня я почуваюсь, як дебютант. Уже видана книжка перестає бути моєю. Те, що я написав досі, зовсім не допомагає, радше обтяжує.

Про людей. Люди відрізняються тільки тим, якою мірою можуть опанувати страх.

Про журналістику. Це надто складний фах для циніків. У добрій журналістиці, окрім опису події, є й пояснення її причин. Також справжня журналістика є інтенційна, тобто вона ставить собі цілі й намагається здійснити якусь форму зміни.

Про об'єктивність. Ідеалом є, звісно, повна незалежність. Але людське життя таке далеке від ідеалу! Немає чогось такого, як об'єктивізм. Об'єктивізм - це питання сумління того, хто пише.

Про репортерів. Репортер - залежний від людей, він може зробити лишень стільки, наскільки люди йому дозволять. Репортер абсолютно недієздатний. Бо якщо я з кимось зустрічаюся і знаю, що розмовлятиму з цією людиною тільки годину в житті, бо потім їду далі й уже напевне ніколи її не побачу, мушу усвідомлювати, що я на цю зустріч приречений. А людина скаже лишень стільки, скільки захоче, може навіть нічого не сказати. Але разом з тим репортер мусить бути анонімний. Розсекречений репортер втрачає шанс написати добрий репортаж.

Про правду. Якщо напишеш поганий роман, від цього немає наслідків, просто з'являється ще один поганий роман. Але якщо репортер перебуває у двох країнах, які в стані воєнного конфлікту, і брехливо опише одну з них, це вже значно серйозніша ситуація. Що зазвичай є першою жертвою війни? Правда. Але відхід від правди не є прямою брехнею, обманом є прийняття брехні за правду.

Про літературу. Часом в літературі настає такий момент, коли раптом виникає багато подібних творів, всі починають викладати свої думки мовби на одній частоті. Література завжди пишеться з літератури. Проте у кожній книжці є принаймні одна захоплива думка.

Про книжки. У мене завжди була одна філософія: мати якнайбільше книжок, я дотепер звожу їх зі світу. У шістдесятих роках в Нігерії, коли я серйозно захворів, мене вислали літаком, а речі окремо. Митник на Гданському вокзалі довго допитувався де, власне кажучи, мій багаж, бо прийшов ящок книжок, одні джинси і сковорідка.

Про читачів. Наші читачі, слухачі й глядачі - дуже розумні люди, які швидко розпізнають вартість нашої праці й так само швидко починають пов'язувати її з нашим прізвищем. Вони знають, від якого журналіста отримають щось вартісне. Це і є саме той момент, який дає нам кваліфікацію в праці.

Про телебачення. Телебачення спричиняється до того, що ми живемо у світі казки. Пересічна людина знає стільки, скільки їй покаже американське телебачення. Усі інші телебачення, включно з нашим, купують матеріали в американського й орієнтуються на нього. Сьогоднішні медіа рухаються стадно, як вівці. Вони не можуть спромогтися на окремий рух, ні від кого не залежний. З цієї причини всюди читаємо і слухаємо ті самі повідомлення, ті самі новини.

Про події. Щодня відбуваються важливі події, про які світ ніколи не дізнається, бо там не було представників медіа. Справа в тому, що усі хочуть бути на місці, де відбувається трагічний, але "фотогенічний" апокаліпсис. Мене ж більше за революцію цікавить те, що відбувається перед революцією; більше за фронт - те, що діється за фронтом; більше війни - те, що діятиметься після війни.

Про інформацію. Є три типи джерел, найважливішим із яких є люди. Другий - документи, книжки та статті. Третім джерелом є світ який нас оточує. Сьогодні головною проблемою є невпинний приріст двох перших джерел. Навіть не сама кількість даних, а відсутність шансу їх переробити. При цій гонці минуле стає не історією, а відразу археологією.

Про майбутнє. На щастя, ще існує серйозний репортаж і він себе захистить. Це як із доброю літературою. Вона виживе незалежно від того, якою кількістю детективів чи солодких книжечок її буде привалено.

P.S. В останній день січня 2007 року Ришарда Капусцінського поховали у Варшаві... Одразу після його смерті італійська газета «Corriere della Sera» надрукувала згадку про сцену з престижного і сумнозвісного водночас готелю «Палестина» в Багдаді. Там, висвітлюючи падіння режиму Саддама Хусейна 2003 року, проживали журналісти з усього світу. Дехто з присутніх відверто пишався близькістю свого перебування до історичних подій. І тоді один з наймолодших репортерів запитав, що в такій ситуації зробив би Ришард Капусцінський? Група мовчала, дехто опустив голови... Тоді одна журналістка з Польщі відповіла: «Його б не було тут у готелі з нами. Він був би деінде, в якомусь іракському будиночку, зі звичайними людьми».

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олена Шеремет (джерело: Літакцент)

Літературні репортажі, що пів століття тому прокотилися хвилею популярності в США під назвою «новий журналізм» і мають ще давнішу традицію в Європі, поволі перетинають наш західний кордон, приймаючись на українському ґрунті. Так, можемо вже прочитати нечисленні зразки оригінальних репортажів, наприклад, книжки Артема Чапая, чи розпорошені по різних виданнях авторські колонки. Але наш голод на такий тип літератури поки що можуть втамувати хіба що переклади, зокрема, найкращих репортажів Польщі, де цей жанр як ніколи є на піку зацікавлення. У різні роки українською виходили книжки Павела Смоленського, ... [ Показати всю рецензію ] Войцєха Тохмана, Маріуша Щиґела. Проте найвідоміший не лише на батьківщині, але й у цілому світі представник польської літератури факту Ришард Капусцінський навряд чи відомий ширшому колу українських читачів. Зокрема, й через брак перекладів: українською видано лише його «Імперія» й «Подорожі з Геродотом», що з огляду на обсяги й важливість усього доробку автора, невиправдано мало. Тому вдвічі радісно, що нещодавно у видавництві «Темпора» вийшов «Автопортрет репортера» Р. Капусцінського в перекладі Богдани Матіяш.

Ця книга – фрагменти інтерв’ю різних років, зібрані під однією палітуркою Кристиною Стрончик. Разом із тим, це цілісна оповідь про працю репортера, його захоплення людьми й письменницький хист. Для багатьох в Україні вона може бути ще й чудовим уведенням у літературний репортаж: Ришард Капусцінський великою мірою є його співавтором, і його бачення цього жанру особливо цінне. Чому, скажімо, дехто закидає йому відхід від фактографічності, недотримання послідовності чи навіть ігнорування деяких подій? Автор відповідає просто: а навіщо писати про те, що в наші дні кожен і так легко знайде в інтернеті? «Натомість мене цікавить природа, клімат, настрій, атмосфера й безліч речей, що їх традиційно обіймає суто літературний опис. Наслідком є жанрове змішування, зміщення різних засобів. Тож що я, відтак, пишу? Пишу тексти». Цей жанр із пограниччя журналістики й літератури має кілька назв. Капусцінський, можливо, жартівливо, але в будь-якому разі цілком виправдано називає його «літературою пішки».

Крім того, репортер розповідає про історію, що розгорталася на його очах, і небезпеки, на які був приречений вродженою пристрастю пізнання, про сучасний світ і диктатуру в ньому ЗМІ. Завдяки прямій мові й відвертим зізнанням улюблений автор сам перетворюється на героя захопливого репортажу про власне життя.

*
Ришард Капусцінський прийшов у журналістику зовсім юним, одразу після закінчення школи, розпочавши роботу в газеті «Стяг молодих». Щоправда, в соціалістичній Польщі не можна було поєднувати роботу й навчання, тому він був змушений узяти перерву, аби закінчити університет. Він повернувся у професію 1955 року і невдовзі опинився в центрі голосного журналістського скандалу. На цьому згаданому в «Автопортреті репортера» епізоді зупинюся детальніше, аби наблизити читачів до розуміння, з якого саме досвіду проростає письмо автора «Імператора».

1955 року редакція «Стягу молодих» отримала замовлення на матеріал, що мав би стати полемікою до «Поеми для дорослих» Адама Важика. Знаний і шанований польський поет виступив із критикою соцреалізму й комуністичної пропаганди, зазіхнувши на святий образ робітника закидами у відсутності моралі. Головним же об’єктом критики став найбільший проект сталінізму в Польщі – будівництво соціалістичного містечка навколо металургійного комбінату Нова Гута, що поблизу Кракова. Народна влада мала захистити своїх громадян і звернулася за цим до молодіжної газети. Але делегований на місце грандіозного будівництва Ришард Капусцінський побачив там банальне розкрадання коштів, нелюдські побутові умови, а до того ж – процвітання алкоголізму й проституції під прикриттям красивих гасел про побудову соціалізму.

Так постав репортаж «Це також правда про Нову Гуту». Текст здійняв бурю: блискавично звільнено головну редакторку видання й варшавського цензора, а сам Капусцінський за порадою друзів переховувався серед своїх героїв, на території соцмістечка. Там у той час на мурах будинків висіли шпальти газет із його репортажем. Тоді репортер справді виконав замовлення, хоч досягнув іншої мети – на відміну від популістської влади він по-справжньому став на захист робітників. Те, що сталося потім, нам, обтяженим радянським досвідом і теперішньою невтішною дійсністю, може здатися дивним – було створено партійну комісію задля розслідування правдивості наведених у репортажі фактів, і ці факти таки було підтверджено. Усе керівництво металургійного комбінату було звільнено, а двадцятитрирічний автор отримав золотий Хрест Заслуги.

Від цього репортажу, ще не надто вправного художньо, літературознавці переважно починають вивчення літературного доробку Ришарда Капусцінського, і річ не лише в широкому суспільному резонансі й першому публічному успіху. Публікація про Нову Гуту виразно окреслює лінію подальшої творчості репортера, в основі якої лежить пошук правди й жага пізнання, відчуття пульсу історії, а головне – глибоке зацікавлення людиною, про яку історія переважно замовчує, на яку ніхто не зважає, з огляду на її малість і тихість.

Проте ця історія, подейкують, мала ще й інші наслідки: хтось нагорі вирішив відправити принципового журналіста у службові поїздки – хай, мовляв, деінде займається правдою. Хоч там як було, а зрештою – все обернулося на користь як репортера, спраглого світу, так і його читачів, для яких він став провідником, перекладачем і тлумачем інших культур.

Але перед тим, як опинитися у закордонних відрядженнях, в Індії, на Далекому Сході, а відтак в Африці й Південній Америці, Капусцінський опублікував збірку своїх репортажів про життя польської провінції «Буш по-польськи». Це єдина його книга про Польщу, і вона є свідченням не лише певного розчарування автора результатами масштабних проектів комуністичної влади. Можна говорити й про розчарування, спричинене замкненістю молодих людей у колі приватного життя – дому й кар’єри. Автор виразно відсторонюється від змальованого ним образу суспільства «малої стабілізації», тому не дивно, що теми для своїх майбутніх репортажів він шукав поза Польщею, переважно на теренах, які у 1960-ті рр. були тиглем історії – у країнах Третього світу. Тільки там, завдяки потужним емансипаційним процесам, нові народи вперше могли проявитися в історії як її суб’єкти, а репортер мав шанс передати епохальний вимір історичного моменту й надати їм їх власні риси та імена.

До польської дійсності у своїх репортажах він повернувся лише одного разу, 1980 року. Тоді вже досвідчений 48-річний автор разом із страйкарями закрився у ґданському порту. На той момент Ришард Капусцінський уже став свідком 27 революцій у різних куточках світу, опублікував найвідоміший свій репортаж «Імператор» (про закулісся імператорського двору й повалення старої системи влади в Ефіопії) і щойно повернувся з Ірану, що приходив до тями після кривавих подій ісламської революції (про це він напише у книзі «Шахіншах»). Серед польських страйкарів Капусцінський укотре був там, де творилася історія – потужний робітничий рух дав початок «Солідарності» і, зрештою, повалив комуністичний режим у Польщі. А репортаж «Нотатки з Узбережжя» знову був свідченням перемоги людської гідності.

Ришард Капусцінський – фаховий історик, і його відчуття вирішальних моментів підсилене також дуже ґрунтовними знаннями. Він не переставав читати; книжки супроводжували його в кожній мандрівці, хоч як журналіст він не міг мати багато речей – усе й завжди він носив із собою. Але як слушно він зауважує в інтерв’ю, подорож репортера не має нічого спільного з туризмом, бо репортер не має права на поверхове сприйняття чи радісне захоплення новим і незвіданим. Він мусить добре знати ґрунт, на який ступає, інакше ризикує завести читача на манівці.

Капусцінського вирізняє виняткова спостережливість, уміння на основі деталей робити влучні узагальнення. А крім того – особливий стиль письма, що дає підстави стверджувати: він був більше письменником, ніж репортером. Кожна його книжка мала свою концепцію: мову «Імператора», скажімо, позичено в польського барокового письменника Я. Х. Пасека, оскільки сам режим, описаний у репортажі був таким архаїчним, що інакшою мовою неможливо було про нього розповісти. У той же час це напрочуд універсальна система влади, з її законами страху, брехні й підлабузництва. В інтерв’ю Ришард Капусцінський розповідає про те, як «Імператора» читали в комуністичній Польщі і навіть у демократичних країнах. Ця книжка буде цілком на часі для нас і тепер, у сьогоднішній Україні, через 34 роки після її появи.

Інші стратегії репортер використовує в «Імперії», присвяченій розпадові Радянського Союзу. Фрагментарна будова цієї книги відображає хаотичність ситуації, у якій перебуває величезна країна на порозі краху. Головним же героєм стає сам автор, який народився в тепер білоруському Пінську, а отже також почувається частиною цієї імперії.

Слушність такого підходу полягає в тому, що репортер не має права повторювати «усталені погляди», він завжди мусить починати спочатку й намагатися по-новому осмислити зображувану дійсність. Тому репортер-письменник, яким є Ришард Капусцінський, завжди шукає нових засобів і можливостей у літературі, аби показати мінливий світ власне в момент його зміни. І тому слушно зауважує Єжи Яжембський, що читання його текстів також вимагає великої праці над інтерпретацією.

Головними ж у його роботі завжди були люди – ті, з якими він зустрічався і які пізніше ставали його героями. На основі багатогодинних розмов із ними він і писав свої репортажі. Здається, у своїх мандрівках забутими й зневаженими великим світом країнами, серед розпачливої бідності, Капусцінський шукав саме згаданої вже людської гідності. «Я писав також і з етичних причин, зокрема тому, що вбогі загалом тихі. Убогість не плаче, убогість не має голосу». Варто прочитати його інтерв’ю, аби розуміти, що саме спонукало репортера мчати в гарячі точки й наражатися на небезпеку, коли йому не раз загрожувала смерть. А потім узятися й за читання репортажів, що намагаються цей звичний і часто зручний для нас порядок заперечити, віддати голос тим, про кого ми донедавна навіть не знали.

Торік ісламський світ гучно заявив про себе низкою революцій, що увійдуть в історію під назвою Арабська весна. Але що ми знаємо про процеси, які цьому передували, про те, як формувалися повалені режими, про життя звичайних людей, зрештою? Капусцінський відкрив цей світ ще півстоліття тому, а ми здебільшого досі залишаємося в герметичному колі своїх власних проблем. Невідомо тільки, чим нам загрожує така замкненість, і чи маємо ми право в сучасному світі примружувати око на чужі проблеми. «Автопортрет репортера» частково може дати відповіді на ці вагання, адже це розмови з мудрим і досвідченим репортером, який сам присвятив понад половину свого життя подорожам та розмовам із Іншими.

[ Згорнути рецензію ]