Анатолій Дністровий : Письмо з околиці : Статті й есе : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Олег Соловей (джерело: Буквоїд)

Книга есеїв, нотаток і статей Анатолія Дністрового, - по суті, корпус суто приватних, й іноді навіть інтимних текстів-роздумів, текстів-інтерпретацій, текстів-оскаржень, можливо, навіть записаних на серветках у кав´ярнях, - тим не менш, досить вигідно доповнює та увиразнює есеїстичний дискурс сучасної української літератури. Есей - неймовірно цікавий і вигідний жанр - як для читача, так і для самого письменника. Есей дозволяє авторові уповні виявити свою ерудицію та інтелект, і водночас - продемонструвати здатність писати - легко і глибоко, читабельно та рафіновано. Читачеві ж есей дозволяє насолодитися ... [ Показати всю рецензію ] інтелектуальним, але уповні живим продуктом, красивим і корисним одночасно, як сказав би, можливо, Максим Тадейович Рильський. Той Рильський, дача якого в Києві була зовсім неподалік від місця мешкання Дністрового в першій половині 2000-х: «Мимоволі згадую старого алкаша Максима Рильського. Хитрий був жук, знав, де поселитися - особнячок серед густих дерев. Тихий і симпатичний рай серед шумного міста. Я полюбив Рильського давно, навіть не зовсім за поезію. Маючи змогу посісти високу посаду за радянської влади, Рильський забив на це, вибравши звичайне життя. Поет у ньому подолав кар´єру. Я уявляв, якими ж милими були їхні з Вишнею пиятики в голуб´ятні на горищі, де їх не могли застукати розлючені жінки і рідні. <...> Мабуть, щасливим чоловіком був Максим Тадейович». Безперечно, він був щасливим. А це була цитата з роману А.Дністрового «Дрозофіла над томом Канта», який був презентований публіці через півроку після книги есеїв. Загалом, роман і ця книга есеїв є своєрідним «подвійним ударом» (в хорошому сенсі) автора, будучи, крім усього іншого, наповненими паралельними чи пак, спільними мотивами, домінуючими серед яких є етичні мотиви (передмову до книги есеїв автор невипадково завершує думкою про важливість етичного менту: «Я й справді вважаю, що найбільшим призначенням пізнання (наукового, творчого, життєвого) є не установка на «здобутки», а пошук оптимальної моделі співучасті зі світом»), пов´язані з внутрішньою свободою людини та безупинною боротьбою за цю свободу. Свобода, вимагає самотности (центральний мотив щойно згадуваного роману А.Дністрового), завдаючи, таким чином, людині мислячій помітних травм, щонайменше, прикростей. Але водночас, компенсуючи тишею, яка народжує думку й різьбить почуття.

Можливо, хтось іще пам´ятає, у А.Дністрового була симпатична книга інтелектуальних есеїв «Автономія Орфея» («Акта», 2008), яка, на жаль, так і лишилася поза увагою критиків і читачів. Можливо, тому, що це була спроба взагалі нетутешнього, сказати б, письма - «варіяції на тему поетичної творчости і навколо неї». (Хто стане читати подібну книгу, якщо А.Кокотюха пропонує безкінечний детектив, а Ю.Андрухович - роман, закамуфльований під інтерв´ю із собою рідним?). Таку книгу, наскільки я розумію, міг би написати Моріс Бляншо, і він би, водночас, міг її прочитати. (Але сталося так, що Бляншо безповоротно відійшов 20 лютого 2003-го року). Таку книгу міг би читати, відчуваючи радість і насолоду, Ігор Костецький, якби не помер за двадцять років до М.Бляншо. А от хто сьогодні читав би цю книгу, я, чесно кажучи, навіть не знаю. Але такі книги все ‘дно потрібні, вони виокремлюють нас із побутового тлуму й занурюють у глибини емоції й думки. Власне, вони повертають нам мову у вигляді простору існування, - такий собі своєрідний автентичний інший вимір буття (здатністю говорити володіє лише поет, - катеґорично стверджував свого часу С.Маллярме); вони повертають нам етику у первинному її розумінні, адже всім зрозуміло: спочатку була поезія. І поезія була підставою для сотворення світу.

Втім, наразі про книгу «Письмо з околиці». Ці, переважно короткі тексти, що структуровані в хронологічному порядку, нагадують щоденник, який обіймає час з 2000-го до 2009-го року включно. Десять років читання й письма, роздумів і логічних сумнівів, - суто приватний шлях сучасного інтелектуала, який, проте, може бути цікавий усім, хто вміє читати й хоч трохи мислити. Попри простоту й невигадливість такого підходу, його хронологічна «чистота» дозволяє простежувати не лише послідовність розвитку конкретної «людини читаючої», але й зрозуміти базовий стрижень цієї людини, незмінність деяких вагомих координат і концептів, етичних та естетичних орієнтирів. Скажи, кого ти читаєш, і я скажу, чи мені з тобою буде цікаво, - приблизно у цьому дусі. Хоча, звісно, все набагато серйозніше.

Ірина Славінська писала, що цю книгу можна читати з будь-якої сторінки, в долі читача нічого, мовляв, не зміниться. Все одно буде цікаво, порушення хронології жодним чином не вплине на сприйняття всує перегорнутих сторінок. Мабуть, до подібного висновку експерта «Української правди» підштовхнула принципова фраґментарність чи пак змістова дискретність книги, зітканої з клаптиків-нотаток, про що в першому абзаці книги говорить сам автор: «Я давно мріяв про книгу, яка б не мала «постановочного» початку й «резолюційного» завершення, яка була б настільки ж обов´язковою, наскільки й принагідною, в якій би довільно зустрічалися та розходилися різні почуття, теми, ідеї. Згодом я зрозумів, що це можна досягти в режимі приватної (курсив А.Дністрового. - О.С.) книги, неприховано суб´єктивної, необов´язкової, позбавленої установки на суспільний запит».

Але не все так просто, як видається оглядачці з «Української правди». В цих нотатках за десять років, можливо, й немає разючої еволюції-сходження автора, але є невпинне й добре помітне нарощування інтелектуальних або й стилістичних м´язів (зрештою, у випадку з будь-яким адекватним письменником інакше й бути не може, бо час усіх нас кшталтує й різьбить на свій і наш розсуд). Тому книгу все-таки, варто читати в хронологічному порядку. Не говорячи вже про те, що вона має авторський вступ із промовистою назвою-кодом «Без Верґілія?», а також не менш авторський вихід із тексту, своєрідну коду з не менш оптимістичною назвою-висновком із прожитого-занотованого «Приватне десятиліття і хижаки». У тексті, який виконує ролю вступу автор пояснює причини цієї книги, ці причини пов´язані з необхідністю осмислення останнього українського десятиліття: «Навряд чи буде помилкою сказати, що строкатий час переходу, який, можливо, триває й досі, загалом стартував без орієнтирів, без концептів, без ціннісно-смислових установок, без Верґілія (і навіть без нації, - як неодмінно додав би у цьому місці І.Костецький. - О.С.). Точніше він стартував як секонд-генд - із усім переважно «зношеним», усім підряд».

Погодьмося, початкові інтонації автора доволі суворі й навіть похмурі. Де він, той іронічний і дотепний Анатолій Дністровий, якого так добре ніби-то знає наша літературна спільнота? Де він, той дядя Толя, до якого так звикли найдрібніші мешканці Facebook´у? Але можна занадто не хвилюватися: в книзі він виявляє себе у різні способи. Зрештою, це книга довжиною в приватне десятиліття, як говорить про неї сам автор, і вона має свої особливості: «По-перше, пропоновані тексти 2000 - 2009 років загалом створювалися «випадково» - як колонки в газетах і журналах, окремі рефлексії над прочитаними книгами, як публікації в пресі чи Інтернеті, як записи в нотатнику чи блоґу, зрештою, як різні мої зацікавлення (історичні, філологічні, кінематографічні чи етико-філософські). По-друге, попри розгалужену тематику, вони виставлені в приблизно-хронологічній манері й показують (тепер уважніше, читачу! - О.С.) дивний і несподіваний сюжет, якого раніше я не помічав: переорієнтацію із захоплення «чужими» думками й поглядами на свій «внутрішній голос» і життєві спостереження, чим раніше я нехтував». Третя особливість цих текстів якнайвиразніше репрезентує автора, який не визнає найменших прокрустових обмежень у своєму читанні й у своїх, відповідно, інтерпретаціях.

На завершення вступу до книги А.Дністровий розмірковує про читача загалом і про свого потенційного читача зокрема. Й, боюся, що він неабияк розчаровує місцевих проповідників масліту на кшталт Андрія Кокотюхи, який стверджує обов´язковість підпорядкованої ролі письменника стосовно так званого читача, який сплачує гроші за товар, а відтак має більше прав. А.Дністровий висловлює діяметрально інше бачення: «У наш час дуже модно говорити про «права читача», зважання на його смаки й запити, через що читач в уявленні автора перетворюється на якогось непохитного й понурого ідола, на безлику гайдеґґерівську масу das Man, від імені якої проголошуються ті чи інші табу для письма. Це більше стосується «пасивного» читача, якого ще називають «споживачем» і якому власне «втюхують» що завгодно. Мене ж цікавить читач складніший, небезпечніший, який знайде мою поразку чи успіх там, де я не очікую. Такого читача завжди обмаль, він дискретний, як лісовий партизан, і неочікуваний, як цунамі, він змушує рухатися кров, бо здатний піймати «на місці злочину» - коли я створюю міф чи леґенду, коли впадаю в риторику чи кокетую». Сподіваючись на «активного» читача, А.Дністровий у такий спосіб демонструє ще й повагу до нього, постулюючи його рівноправність у стосунках зі світом письменників. Лише остаточно захланні не здатні цього зрозуміти. Запропонована вище цитата якнайвигідніше показує, як виглядає скальпель інтелектуально притомної та незалежної думки сучасної людини. На жаль, у нас мало подібних письменників, до того ж, у них ніколи не буде достатньої кількости читачів; маю на увазі, критично достатньої для того, аби такі письменники віддавали весь свій час виключно сродній праці, тобто спокійно собі писали розумні й потрібні суспільству книги. Зрештою, така ситуація не лише в Україні, хоча нас постійно переконують, ніби в нашій країні, порівняно з сусідньою Европою, взагалі ніхто нічого не читає.

Міркування А.Дністрового, виконані в різних жанрах і присвячені переважно етиці, художній літературі й кіномистецтву, немає сенсу переповідати навіть за основними сюжетними лініями й перипетіями. Читачеві доцільніше звернутися до самої книги. До того ж, у ній ідеться не лише про справи культури, науки, релігії чи політики, але, наприклад, про прикладний біогенез; маю на увазі, що оповідь про риболовлю в зоні відчуження може бути цікавою навіть людям далеким від літератури. Цей сюжет може бути також цікавий і для людей, байдужих до риболовлі, бо сюжет цей оповідає письменник. І хоча риболовля автора далека від тієї, про яку розповідав Ернесто Гемінґвей, але в ній так само присутні пригоди та небезпеки, не говорячи вже про задоволення від самого процесу спілкування з природою. Хоча, з іншого боку, навіть авторський розподіл рибалок на «пасивних» і «активних» цілком корелює з відповідним його ж розподілом читача...

Торкнувшись лише кількох принагідно обраних нотаток, можна дізнатись про автора досить багато, наприклад, про дивні його любові, нестандартні фобії й оптимістичні сподівання. Книга цікава майже кожним своїм абзацом; у цьому сенсі І.Славінська таки мала рацію. Ось, наприклад, як виглядає найбільша фобія письменника: «Найбільше боюся - писати без енергетики. Проте розумію, що це стає неминучим із багатьох причин. По-перше, сам режим теперішньої культури - не лише української, але й світової - настільки шаблонізований, стерильний, фабрикатний, що енергетика для нього - це вірус, що нищить комерцію <...> А друге, через що зростають мої занепокоєння щодо енергетики, - це досвід, досвід розуміння свого часу «аж до клітин». На жаль, після підліткової вулиці, я більше не мав такого загостреного, психологічно важкого та трохи небезпечного доторку до реальності <...> Всі решта подальших років - це ніби плавання сонної шлюпки спокійною рікою. Були такі-сякі пристрасті, події, але не зарубцювалися в мені так, щоб я міг про них дуже переконливо писати. Якщо немає серйозних вражень, то перше місце посяде робота уяви та розуму. Тобто млявість і стилістична самозакоханість. Про цей випадок дуже часто говорять, що книга не написана, а зроблена». В цій короткій нотатці А.Дністровий ґрунтовно пояснює, чому у нас майже немає серйозної літератури. В літературу прийшло вже як мінімум два покоління, які зовсім не мають життєвого досвіду; досвіду, який би на притомному рівні забезпечив у тексті так зване що. Бо із сакраментальним як у більшости сучасних українських авторів направду немає проблем. Люди вміють писати фахово, але їм немає про що писати. Це не провина їх, радше - біда.

Одна із дивних любовей письменника пов´язана, як і слід було очікувати, з книгами: «Я страшенно люблю книжки маленького формату, мабуть, через те, що читаю їх переважно в транспорті й вони легко вміщаються в кишеню. Це фраґментарне читання, до якого нині причетна більшість людей, ніби саме собою вимагає відповідних мобільних книжок, а головне - їх мобільного змісту й манери викладу матеріалу». Залишається додати, що і сам я страшенно люблю книги такого формату. Якщо в А.Дністрового при цьому згадується книжечка про щоденне життя св. Авґустина, то в мене це, переважно, невеличкі романи французьких авторів, або роман «Серафима» О.Ульяненка, або ж книги есеїв від видавництва «Грані-Т», які й допомагають долати безкінечні відстані у міському транспорті. Що ж до оптимізму письменника, то його помічаю, як не дивно, у фраґменті з дещо серйозною назвою «Самогубство і література». Міркування про схильність письменників до суїциду, про творчість як порятунок, виводять автора на сучасний стан речей, який відверто не надихає; не надихає навіть на суїцид: «Сучасне самогубство доволі знелюднене, механістичне чи, коли точніше, автоматизоване: його ствердження не є драмою контексту, як було раніше, а лише драмою особистості; зрештою, такий крок (стратегію) ніхто й не оцінить. Відсутність самогубств у сучасній українській літературі свідчить лише про одне: в ній немає сильних людей, сильних - у фізичному та, можливо, в ідеологічному розумінні (на рівні стабільного погляду на життя); немає ненормальних (у величному значенні)... Таке враження, що всі ми з нашими творчостями перетворюємося на функції... Індивідуальна свобода, у кантівському та фіхтеанському розумінні, стала атавізмом. Єдине, що залишається, - сподіватися, що цей «аморфний» час автоматизованих почуттів рано чи пізно закінчиться й почнеться нова «гаряча» епоха. Я хочу вірити, що саме так і буде, навіть коли в мене буде вставна щелепа і я ходитиму в туалет із палицею...».

Зі свого боку, можу лише приєднатись до віри А.Дністрового, бо й сам чимало думаю про ці речі; зокрема, про «гарячу епоху», яка нарешті прогріє кістки і м´язи конторських працівників, а до літератури нарешті покличе по-справжньому ненормальних, а значить - обраних. Єдине, що, мабуть, залишу без коментарів, це - міркування письменника про відсутність самогубств у сучасній українській літературі. Я маю дещо відмінне пояснення цієї відсутности. Скажімо, Василь Стус зробив самогубцем Андрія Замкового, центрального персонажа своєї повісти «Дзвінок», але сам продовжував боротьбу. Сергій Єсенін, як відомо, запевняв усіх, що ніколи не накладе на себе руки, що й дає серйозні підстави для сумнівів у обставинах його смерти. Стефан Цвайґ, перебуваючи у цілковитій безпеці в Південній Америці, розуміючи, до того ж, що нацизм, від якого він рятувався втечею, вже приречений, все-таки здійснив подвійне самогубство разом із дружиною. Чому? Чи творчість була в цьому випадку визначальним мотивом для суїциду? Яким має бути розчарування, аби людина відважилась на нищення разом із собою частки Господньої етики? А саме такими простими словами пояснював неможливість самогубства філософ Кант. Утім, це тема окремої й аж надто серйозної розмови.

Водночас, із «дискретністю» самого автора іноді виникає бажання посперечатися. Скажімо, він висловлює думку про відсутність у літпроцесі літературної критики чи, принаймні, про її непритомну якість («До речі, лише в кількох критичних рецепціях я помітив розуміння мого методу. Все решта... мене просто жах проймає від рівня нашої критики»). Ніби все так і є, але критики у відповідь можуть закинути авторові (ще й популярному романістові, окрім інших його діянь) стосовно незадовільної якости сучасного українського роману й матимуть певну або й абсолютну рацію. Бо попри романи О.Ульяненка, С.Процюка, С.Жадана або й самого А.Дністрового, - сучасний стан українського роману далекий від задовільно-втішного. Принаймні хочеться, багнеться - значно більшого. Впадає в око, що автор у читанні художньої літератури віддає перевагу жорстким анґлосаксам, фактично іґноруючи еспаномовну, франкомовну та німецькомовну сучасну прозу. Звісно, це справа вибору і смаку. Про подібне не сперечаються. Але для імперативного звучання деяких авторських узагальнень, як на мене, дуже складно обійтись без врахування сучасних авторів на кшталт Мішеля Уельбека або Філіппа Джана.

Помітно також, що А.Дністровий чомусь майже не говорить про твори представників свого покоління, про літературну ґенерацію дев´ятдесятників, яка, в моєму розумінні, й винесла на своїх раменах постколоніяльну українську літературу в її найвідповідальніше десятиліття: 1995 - 2005. Винятком виглядають хіба що розмисли автора про художню прозу Дзвінки Матіяш, якій разом із В.Герасим´юком і присвячена ця книга есеїв. Можливо, нотатки А.Дністрового, в їх редукованій для цієї книги частині, й містять міркування про своїх однолітків, але ми прочитаємо їх пізніше, років приблизно за п´ятдесят. Зрештою, сказати про когось зі свого оточення, що він графоман - це викликати, як мінімум, хвилю обурення, скандалізувати ситуацію в цілому. Подібне явно не належить до найближчих завдань письменника; це книга спокійної упевненої течії, метою якої є пошук простих і глибоких істин у максимально толерантній манері й такими ж засобами. Втім, можливо, проблематика літературних поколінь узагалі не обходить автора, про що він недвозначно говорить, переповідаючи телефонну розмову зі старшим товаришем, поетом В.Герасим´юком, зауважуючи при тому, що «ніколи не мислив категоріями «поколінь», натомість завжди цікавився лише особистостями». За кілька сторінок А.Дністровий знову повернеться до міркувань про покоління, які знов-таки, будуть інспіровані телефонною розмовою з тим самим поетом. У цих міркуваннях автор відкривається пропозиціям і реаліям свого часу, демонструючи максимальну толерантність, у якій його не завше й запідозриш у ближчому спілкуванні.

У короткій нотатці про роман Генрі Міллера «Тропік Козерога» автор висловлює неприховане захоплення поетикою та персональною етикою великого американця: «Відважний, насичений колосальним досвідом текст. Одразу видно, що автор писав його, не ґвалтуючи власний талант, не вимучуючись, не корчачись, наче наші славні письмаки, над жалюгідними черствими реченнями з філологічними наворотами, - писав так, як лежало на серці. Це не просто письмо як літературна механіка, це щось більше - письмо, яке виривається за межі письма, можливо - супер-сповідь, можливо - феноменальний розлив одкровення, яке перемішане з не менш буйною, космічною уявою. Уміння переходити від подиву гідних деталей до не менш шокуючих і важливих узагальнень, уміння поєднувати буденне з тим, що ми називаємо «інтелектом», - мабуть, визначальні риси цього твору». Все правильно, й характеристика найвідомішого американського письменника є просто блискучою. Але з нотатки можна робити висновок, що десяток інших романів Міллера не прочитані. Принаймні, вони зовсім не беруться до уваги. І це, як на мене, шкода, бо можна лише уявити, наскільки повнішими були би враження й судження нашого есеїста про феномен Г.Міллера. А чого варта лише друга хронологічно трилогія «Троянда розп´яття», або два «паризькі» романи - «Тропік Рака» і «Чорна весна» із першої трилогії письменника. Я в жодному разі не беруся екзаменувати А.Дністрового, але маю відчуття, що доробок американця є не просто цілісним, але, фактично, тим вагомим духовним материком, який був уперше створений саме Г.Міллером. Ті молоді читачі, які люблять прозу, скажімо, Ч.Буковські, мають знати, що перед ним був, як мінімум, Г.Міллер. І хтозна, як виглядала б сучасна проза без Генрі Міллера. Не конче американська, але й світова.

Цікаво, що термінологічні поняття (так званий джентльменський набір сучасного гуманітарія), автор здебільшого інкрустує лапками, наголошуючи не так на їх остаточній неадекватності, як на умовності та дискретності виявлених значень у певних контекстах. Це також є свідченням природнього скепсису філософа, науковця й літератора Анатолія Дністрового. Вузьколобість більшости вітчизняних писак виявляє себе, зокрема, у їх катеґоричній серйозності й відсутності гумору. Про це, зрештою, писав іще Ігор Костецький. Письмо Дністрового - інше. Вигідно розташувавшись між книгами і рибальством (між Кантом і кантором, sic!), цей автор спостерігає і рефлексує про наш динамічний час, виявляючи неприхований скепсис щодо сучасности й водночас віддаючи перевагу метафізичному, територією якого є не час і події, а виключно приватне мислення і внутрішня свобода людини. На користь Дністрового, як на мене, його базова вища освіта і, зокрема, кандидатська дисертація з філософії. Освіта у цьому випадку, як і повинно бути, виступає каталізатором і каталогізатором розвитку автора.

Завершує книгу зовсім короткий текст «Приватне десятиліття і хижаки». Цікаво, що про цих «хижаків» літпроцесу в книзі есеїв «Аналіз крові» згадує і Степан Процюк, із тією лише різницею, що він висловлюється м´якше й ставить їх у дещо інший контекст (психоаналітичний). Тож, певно, проблема направду існує, а відтак багатьох, направду талановитих, пригнічує та знесилює. А.Дністровий, з усього судячи, звільнив свою приватність від «зайвих людей» і надалі може розраховувати на відносний внутрішній комфорт: «Мабуть, у кожного з нас рано чи пізно настає час, коли навколишнім хижакам ми більше нічого, крім пісної дієти, запропонувати не зможемо, а тому за них не тривожитимемося, й вони не викликатимуть у нас ні любові, ні ненависті». А, можливо, це тільки ілюзія. У будь якому разі, віднайдена автором алеґорія - цілком адекватна та й просто - чудова.

Найголовніше для «активного» читача цієї книги, - це густе, насичене культурологічними та етико-філософськими концептами, але водночас, іронічне й легке, письмо Дністрового; це дискретне й необов´язкове свято взаємнення з Автором. Саме з автором, а не безликою машиною, єдиним завданням якої, за нещодавніми одкровеннями А.Кокотюхи на Буквоїді, є продукування розважального чтива, або ж, за Чарльзом Буковські, - пульпи. Есеїстична традиція, яку останніми роками розвиває на національних теренах Анатолій Дністровий, як на мене, має переконливу перспективу. Бо вона, не останньою чергою, освячена етикою, а не лише інтелектом (який у багатьох інтелектуалів, перебуваючи поза етичною оптикою, досить часто тяжіє до цинічного нігілізму). Тобто, цій книзі мало чого бракує. Хіба, можливо, - забракне надійного читача. Але, зрештою, і виховання такого читача - це так само завдання письменника, не лише шкільного учителя. І хоча в ліберальному світі ніхто нікому нічого ніби-то не боргує, але така вже карма письменника і мистця, - опікуватись цим скорботним ураженим світом, упевнено стоячи на сторожі простих і аж надто простих понять, приміром, таких як добро і зло.



***

І останнє, але, можливо, зовсім не зайве пояснення, адже сучасний читач, на жаль, не завше «активний» і «дискретний, як лісовий партизан»; він сьогодні, здебільшого, масовий, ніби морський планктон, і такий же безособовий, наче планктон. Так от, за допомогою кантора рибалки зазвичай на місці вимірюють вагу щойно спійманої риби, а Кантом доволі зручно відмахуватися від численних гуртів дрозофіл. А разом вони, - і кантор, і Кант дозволяють тримати хоча б якусь, хоча б відносну та позірну рівновагу. Бо алеґоричним кантором можна міряти не конче рибу в човні, але й значно серйозніші речі. Не говорячи вже про Канта. Сподіваюсь, я тут висловлююсь не надто плутано. Втім, до планктону звертатися навіть не думав, на те є лискучий і бездоганний Максим Кідрук, а крім нього, ще ціла банда письменників-орендарів...

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Богдан-Олег Горобчук (джерело: Український журнал)

Широкому колу читачів Анатолій Дністровий відомий передовсім як автор гостросоціальних ретроспективних романів на кшталт „Пациків“ та „Міста уповільненої дії“. Прихильникам жанру нонфікшн вже припала до душі одназ останніх його книжок – „Автономія Орфея“. „Письмо з околиці“ – книга зовсім іншого штибу, аніж усі, досі видавані з маркуванням „Анатолій Дністровий“ на обкладинці: вона водночас є і всежанровою, і еклектичною, і гранично суб’єктивною – і напрочуд свіжою як для українського літературного процесу. Ідея, здавалося би, не нова – зібрати під однією обкладинкою розрізнений доробок автора ... [ Показати всю рецензію ] за певний часовий відтинок (в цьому випадку – від 2000 до 2009 року), розфасувати за хронометражем, придумати ефектну назву, долучити до авторитетної серії… Проте якщо копнути глибше, побачимо, що бездумним компілюванням власних раритетів, що завалялися по шухлядах, старих номерах журналів і давніх закутках блогосфери Дністровий не займався. „Я давно мріяв про книгу, яка б не мала ,постановочного‘ початку й ,резолюційного‘ завершення, яка була б настільки ж обов’язковою, наскільки й принагідною, в якій би довільно зустрічалися та розходилися різні почуття, теми, ідеї“. Тобто якщо про глобальну концепцію тут і не йдеться, то її місце посідає спонтанність, свобода від законів жанру, такий собі авторський експеримент гри у приватну мозаїку із есеїв та мікроесеїв, статей, блогпостів, коротеньких нарисів та рецензій.

З усього цього масиву інформації перед нами постає герой – самоіронічний інтелектуал, який з ностальгією згадує юнацькі та студентські голодні роки, коли кохання, вино та література цілком заполоняли його увагу, а тепер мусить жити „дорослим життям“ („три останні роки – найганебніші, бо я працював коло політики, щодня труївся нею…“, – писав Дністровий у 2008-ому), щоб утримувати родину. Раз-по-раз у цьому сюжеті згадувань і вражень випливають наскрізні мотиви: ставлення до літератури („Із Дзвінкою Матіяш дуже багато говорили про відразу до літератури і водночас про неможливість жити свідомістю без неї“ (2004), „Багато думаю про свою нецікавість до літератури“ (2005)), особливості літературних поколінь 80-х (адвокатом якого виступав у розмовах із Дністровим В. Герасим’юк), 90-х та 2000-х, графоманія (про яку писав 2003-го та 2008-го), творчість улюблених і просто цікавих поетів, письменників, режисерів, філософів тощо.
У передмові Дністровий декларує ідею своєї книги як „неприховано суб’єктивної, необов’язкової, позбавленої установки на суспільний запит“. На рівні книги реалізувати її вдалося, суб’єктивізму тут вистачає, проте на рівні окремих епізодів – статей та есеїв – текст зацікавлює читача якраз власною доречністю та актуальністю. Так статті за 2009 рік – „Адреналінове море“, „Катакомби “тіньового” інтелекту“ та „Янголи й демони етнічності“ є просто-таки блискучими, як, власне, і чимало авторських знахідок та спостережень, розкиданих по усій книзі. А мікрорецензії на завжди актуальні кінофільми, романи, філософські твори або поетичні збірки роблять із „Письма з околиці“ не лише „авторську ретроспективу“, але і „читацьку перспективу“ – довірившись їм, можна відкрити для себе багато нового й цікавого у світі високої культури.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Остап Сливинський (джерело: Український журнал)

У романі Анатоля Франса «Острів пінгвінів» є чудовий епізод, у якому мешканці острова Алька намагаються описати дракона, який люто тероризує їхню місцевість. Одні свідчать, що він схожий на хмару, інші — що на гору, ще інші — що на людину, так що якась жінка навіть переплутала його з власним чоловіком; комусь він видався жовтим, комусь зеленим, ще хтось уперся, що кольору він драконячого.



Так і з есеїстикою як жанром: ніхто не сперечається, що він існує, але так само ніхто достеменно не знає, який він насправді на вигляд і смак, і чи не забарвлюється, подібно до хамелеона, залежно від того, ... [ Показати всю рецензію ] до чого саме наближається. Не буду сперечатися: природною і необхідною річчю є те, що простір між як-не-як штучно окресленими «романом», «оповіданням», «репортажем» тощо також заповнений якоюсь знаковістю, і вона має право на життя, тобто публікування, читання й обговорення, отже, мусить якось називатися в «літературному меню». Проте тут є одна небезпека, яка — коли вже залишатися вірним кулінарним паралелям — наводить на згадку історію виникнення піци: її, за переказами, вперше почали готувати неапольські кухарі для міської бідноти, насипаючи на корж усього, що залишалося в кухні, і лише з плином часу ця спонтанна стряпанина отримала свої рецепти приготування та емансипувалася у ряд достойних страв. Так-от, дуже не хотілося б, аби з есеїстикою остаточно відбулося протилежне: щоб, зродившись із поважних Монтеневих «Спроб» та Беконових «Есеїв», вона зараз перетворилася на смітник для літературних обрізків і недоробок, жанровою легітимацією, яка дозволяє виносити на публіку будь-що, позбавлене початку, кінця, мотивації і проблиску ідеї. А оскільки людське марнославство, так само, як і погана есеїстика, меж не має і під’юджує публікувати все, що коли-небудь лягло на папір/монітор, небезпека ця стає цілком реальною.


Зрештою, ця небезпека була вже не раз проговорена. І навіть українськими критиками. Ще 2005 року Богдана Матіяш у статті «Щось на кшталт есеїстики», опублікованій в часописі «Критика», писала, що слово «есей» ніби «запалює зелене світло для будь-яких експериментів — у тому числі й із читацьким терпінням», тож у «буцімто есеїстичні книжки запихається сила літературно-критичних текстів, гора рецензій і наостанок — дрібка есеїстики». Як свідчить практика, український письменник — здебільшого істота глибоко непостмодерна, сповнена недовіри до інтернету та нетривких газетно-журнальних шпальт і скептично налаштована до ідеї глобального обігу текстів. Якщо хтось в Україні намагається проголошувати занепад сакрального статусу книги, мусить негайно прикусити язика, бо виглядає на те, що український письменник лише тоді заспокоюється, коли його щойно видана книга стає на полицю — хай би навіть вона там мала простояти вічність, ніким не гортана. Натомість ніякий інтернет вічності не обіцяє, а електронна книга — взагалі забавка для шмаркатих дебютантів, котрі, вочевидь, на друкований артефакт ще просто не заслужили. Нічим іншим, ніж недовірою до «неагрегатних» (чи «недо-агрегатних», як-то газетні) форм існування тексту, я не можу пояснити цієї кулеметної черги так званих «есеїстичних» книжок, яка останнім часом обстріляла полиці книгарень. Втім, очевидний пієтет до книги в українських авторів далеко не завжди йде в парі з усвідомленням відповідальності (хай буде й «перед вічністю»), яку книжкова форма публікації передбачає, прагнучи бути зв’язною і хоч якось структурно мотивованою цілістю, а не клаптиковою ковдрою чи колекцією газетних вирізок. Ні, я міг би повірити, що так, вочевидь, і мусить бути, що читати збірку «есеїстики» треба, лише добре зосередившись і не забуваючи щомиті «перемикати передачу», бо автор без додаткових попереджень кидає читача з рівного і добре асфальтованого підйому інтелектуального есе на розбиту ґрунтівку якихось випадкових нотаток, а потім — на серпантини політичної публіцистики чи інтерв’ю. Міг би повірити, якби не мав досвіду читання справді добрих есеїстичних книг зі зваженою структурою, в якій тексти поступово розвивають виразно означену тему, аби завершитися переконливою кодою: «Порушені заповіти» Мілана Кундери, «Хочу задекларувати» Джуліана Барнса, «Фадо» Анджея Стасюка, «Непередбачуване» Міхала Павела Марковського чи нещодавно видані «Уроки темряви» поляка Даріуша Чаї — цей ряд можна продовжувати доволі довго. Півжартома ризикну ствердити, що українським авторам властива типово катастрофічна свідомість (спричинена, що там приховувати, хронічною нестабільністю життя в нашій країні), яка змушує їх нічого не відкладати на непевне «потім», а все, що назбирується, вкидати до одного книжкового мішка без особливої селекції, наклеївши відтак якомога абстрактнішу «бирку» — як-от «А.Г. та інші речі» у Віктора Неборака чи «Письмо з околиці» в Анатолія Дністрового.


Але ми абстрактними не будемо і поглянемо на конкретні книги — найсвіжіші з тієї «черги», яка вишикувалася в книгарнях за останні місяці. Оскільки найактивніше просуванням української есеїстики останнім часом займається видавництво «Грані-Т» зі своєю серією «статей та есеїв» «De profundis», то й книги будуть з їхньої кухні: згадане вже «Письмо з околиці» А.Дністрового, «Героїні та герої» Є.Кононенко, «Метаморфози» С.Грабара, «Подорож крізь туман» І.Ципердюка, «Дуби і леви» І.Андрусяка.
З усіх перелічених книг лише остання залишає більш-менш цілісне враження, та й то не завдяки «послідовному розкриттю теми» чи очевидно вимогливому доборові текстів (поряд із оригінальними й цікавими текстами є доволі резонерські та поверхові — як-от «Karl Marx Tour» про «показне лівацтво» українських письменників), а радше завдяки стилеві письма — подекуди архаїзованому (особливо в есеях-ретроспекціях), але індивідуальному й добре впізнаваному, яке стягує різношерстий вміст збірки докупи. А загалом — маємо типовий для українських есеїстичних книжок вінегрет: родинні нариси, історико-краєзнавчі тексти (про скіфське місто Гелон та Опішне), «приватну культурологію» (есеї про Шевченка, Франка, Бажана), «медіакритику» (нариси про українське телебачення), звичайні житейські спостереження. Не обійшлося й без рецензій — здається, в уяві більшості українських «есеїстів» (як і видавців) цей жанр сплівся з есеєм у таких смертельних обіймах, що невдовзі кожен критик буде вважатися за сумісництвом есеїстом і навпаки. Добре, хоч інтерв’ю у книжці немає (на відміну від «есеїстичних» книг Ципердюка і Кононенко). Попри все, «Дуби і леви» Андрусяка зберігають одну з головних чеснот есеїстичного жанру — вони залишаються вільною і невимушеною розмовою двох розумних людей, автора і читача. Не нарцисичне говоріння до «власного пупа», не вивищування над читачем чи плазування перед ним, а звертання до Іншого по той бік книги без улесливості і поблажливості — ось те, без чого есей неможливий, без чого він — лише імітація жанру.

З огляду на це поява в серії «Граней-Т» (яка, нагадаю, жанрово означена як «статті та есеї») книги Сергія Грабара «Метаморфози» — чистий курйоз. Бо це ні статті, ні есеї. Радше конспекти шкільних уроків краєзнавства, які могли б допомогти молодим учителькам водити Києвом вервечки своїх підопічних. Навіть для дорослих туристів — особливо для «цнотливих» західних — ці тексти не дуже годяться через подекуди нестерпну примітивність викладу і в’язкий каучукоподібний совєтський пафос, яким залиті шпарини між погано припасованими частинами книги. Есеїстичної рівності у розмові, інтелектуальної тривоги й парадоксального мислення, вільного й відповідального авторського «я», заангажованого, але не врослого намертво у дійсність, — словом, усього того, що визначає есеїстику як жанр і спосіб письма, тут немає й близько. Зі сторінок чути монотонне бубоніння радянського екскурсовода.
Книга Анатолія Дністрового «Письмо з околиці» претендує на те, аби бути усвідомленим хаосом. «З нотаток, блогу і заначок», — таке формулювання стоїть на титулці книги, і воно конфліктує, з одного боку, з «офіційним» видавничим підзаголовком «статті та есеї», а з другого боку — з анотацією, яка стверджує, що маємо справу з «ultra lait [саме так, не «light» – О. С.] публіцистикою». Сам же автор у вступі пише про свою мрію створити «приватну» книгу — «настільки ж обов’язкову, як і принагідну, в якій би довільно зустрічалися та розходилися різні почуття, теми, ідеї». Що ж, так і є — книга вийшла дуже приватною. Вже починаючи від самої структури, бо ж «приватніший» варіант побудови, ніж хронологічний, за роками, вигадати важко. Отже, «Письмо з околиці» — це така собі кардіограма думки, матеріали до інтелектуальної біографії. Непогана, в принципі, ідея хронологічного розташування текстів, втім, дає не найкращий результат у перспективі читацького сприйняття. Бо ж майже кожен письменник (за власним бажанням чи з необхідності) — мультиінструменталіст, який однією рукою грає на клавесині, другою — на цимбалах, а ногою гупає у бас-бочку. Щойно закінчивши статтю, береться за репортаж, а поміж тим веде якийсь щоденник чи блог. І все це саме так у книжці подане. Тому, наприклад, після кількох коротких необов’язкових рефлексій і бліц-рецензій раптом наштовхуємося на доволі спеціалізовану й велику за обсягом статтю про протопопа Филимоновича, малознану історичну постать ХVII століття, аби за мить знов загубитися серед бліц-рецензій і нарешті дійти до логічної «пуанти»: «Ми всі — фу-фу, / За винятком Ду Фу». Втім, якщо відкинути монотонне «прочитав…», «подивився…», «щойно думав…», яким починається чимало записів, і дещо втомливе кружляння довкола одних і тих самих тем (літературні покоління, графоманія, література і мода, початківство, важкі 90-і), читати все це доволі цікаво. Тільки от парадокс: найменш доречними у цій книзі буцімто «статей та есеїв» виявляються власне статті та есеї, яких тут із десяток таки набереться. Бо в цій строкатій і пливкій плазмі подекуди дуже оригінальних і влучних коротких нотаток вони виявляються якимись несподіваними центрами тяжіння, які стягують на себе клаптикову ковдру тексту. І знову виходить, що за різнобійним текстовим «лісом» не видно дерев. Не лишається нічого іншого, як визнати: з огляду на потребу хоч би мінімальної кристалізації есею як жанру загалом вартісна книга Дністрового робить українській літературі доволі кепську послугу. У всьому цьому я ніби й непослідовний — з одного боку, дорікаю українським авторам за їхній «непостмодерний» пієтет до «книжкового тіла», а з другого боку, вболіваю за «кристалізацію жанру» в епоху, коли всі жанри, роди й види якраз навпаки, зливаються в одну тягучу й нечленовану текстову магму. Але тут, як і в усьому іншому, принцип такий: хто хоче в модерний балет, мусить уміти станцювати польку. Невипрацюваність української есеїстики, непрописаність її «кроків і па» дається взнаки, зокрема, в тому, що вона (попри застережні голоси критиків) стає дедалі всеїднішою жанровою нішею — замість того, аби перетворитися на пружний і самодостатній жанр, у рамках принципів і правил якого можна було б ефектно експериментувати. Якщо так далі піде, алькський дракон українського есею назавжди загубиться в нетрях випадкових і недороблених текстів, і ми так ніколи й не довідаємося, якого він кольору й племені.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ірина Славінська (джерело: Українська правда. Життя)

Травень видався доволі насиченим на події. На початку місяця пройшли Семінари творчої молоді, відразу після них відбувся міжнародний Фестиваль поезії "Київські Лаври", а наприкінці - видавництво "Кальварія" зібрало круглий стіл з урятування української літератури від нерозкрученості закордоном.

Якщо говорити про книжки, то в травні сталося декілька важливих прем'єр і передпрем'єр. На "Київських Лаврах" Олександр Ірванець похизувався пілотним випуском нової поетичної збірки "Мій хрест" - у продажу її ще немає, але обіцяють на Форум видавців.

З давноочікуваних та анонсованих подій назвемо видання ... [ Показати всю рецензію ] першого у біографії Оксани Забужко диску аудіо поезії та презентацію книжки есеїстики "Письмо з околиці" Анатолія Дністрового. До того ж, у травні сучасний український процес не обмежився паперовими сторінками - в інтернеті вже опублікували уривки з нового роману Сергія Жадана "Ворошиловград".

Анатолій Дністровий. "Письмо з околиці" (видавництво "Грані-Т", 2010)

Під дещо наївною і, правду кажучи, не надто вдалою обкладинкою ховаються дуже недитячі думки.

У цій книзі зібрано короткі тексти Анатолія Дністрового за останні дев'ять років - з 2000 по 2009. На 239 сторінках представлені результати такого собі прибирання в шухляді - це відображено і в підзаголовку "З нотаток, блоґу і заначок".


Та попри очікування фрагментарності, книжка виявилася дуже цілісною. Отим "цементом", на якому тримаються тексти, є авторський голос.

Сталася парадоксальна річ. З одного боку, Дністровий на презентації книжки говорив, що не опікується формою, що для нього важить ЩО казати, а не ЯК. З іншого боку, кожному з текстів "Письма з околиці" притаманний індивідуальний і впізнаваний стиль, рука майстра.

У читача є можливість і нагода погратися у вуайєризм - у своїх записах Дністровий не приховує автобіографічності, свідомо (а може і ні?) конструює образ письменника, філософа, активного читача, літературного критика, політично стурбованого, сім'янина, друга.

Найбільше тут підкуповує можливість роздивитися ці поля ідентичності й відстежити еволюцію авторського голосу. Три сотні сторінок перетворюються на дев'ять років, які ми переживаємо разом з письменником, спостерігаємо зміни його смаків, переконань, ідей, світогляду.

Тим краще це вдається з огляду на тематичну єдність "Письма з околиці". Протягом читання постійно виринають кола проблем сучасних філософії, політики, літератури, ЗМІ - причому, написані вони не сухою, а дуже жвавою мовою. Дуже полегшує читання те, що між есеями на серйозні теми є своєрідні "рекреації" - жартівливі віршики та ремарки, дописи про особисте життя тощо.

"Письмо з околиці" - надзвичайно вдала збірка есеїв. Попри свою цілком природну фрагментарність, вона не розпадається на окремі шматки і тримається купи. А ще вона дуже підійде "недисциплінованим" читачам - з огляду на форму, цю книжку можна читати з будь-якого місця і в будь-якому напрямку.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олександр Михед (джерело: Літакцент)

Сучасний український літературний процес у своєму медійному висвітленні закручується довкола кількох імен письменників, які безперервно згадуються у різноманітних ЗМІ (і не тільки суто літературної орієнтації). На тлі безконечної гонитви за привидами інформаційних приводів, навмисний відхід деяких письменників у тінь, відсторонення від «богемного» чаду, виглядає як зважений крок у репрезентації власної життєвої позиції.

Так, здається, сталося і з Анатолієм Дністровим, який займає осібне місце в новітній українській літературі. З численних інтерв’ю вимальовуються загальні риси іронічного ставлення ... [ Показати всю рецензію ] письменника до сучасної довколалітературної марноти. Рибальство видається йому більш прийнятним заняттям, аніж пусті балачки на загальні теми.

Після надпотужних «Пациків», які, без сумніву, заслуговують на чільне місце в усіх можливих підсумкових оглядах десятиліття, найбільш цікавим в останні роки видається цикл «Гопи і філософія» – щоденники А. Дністрового, опубліковані у журналі «Київська Русь». Назва щоденників і є найліпшим символом, який позначає внутрішнє поєднання протиріч в особистості письменника: глибоке занурення у контекст епохи, у матерію повсякдення, і одночасна заглибленість в історію філософії, що дає йому потужну оптику для погляду на загальне тло часу, переосмислення сучасності в нерозривній сув’язі з попередніми епохами.

Нещодавно у видавництві «Грані-Т», у серії есеїстики «De profundis», з’явилася нова книга А. Дністрового «Письмо з околиці», ще одна варіація щоденникового типу письма. Проте цього разу історії з життя письменника відходять на периферію (околиці?), а в центрі опиняється колаж із життя авторської думки. Як зазначає анотація, до книги «увійшли мікроесеї, авторські колонки, вибрані статті, записи з нотатника й блогу», написані протягом 2000-2009 років. Як завжди у випадку з Дністровим, вражає його постійний пошук все нових форм для самовираження, опанування різних стилістик для реалізації своїх ідей і задумів.

Попри позірну фрагментарність обраної письменником форми, з пазлів його текстів складається цілком цілісна картина. Можна назвати кілька інтегруючих прийомів, що формують єдину структуру. На тематичному рівні колаж із нотаток і «заначок» (авторське визначення) показує широту інтересів письменника – філософія, кінематограф, література, музика і рибальство постають як рівноцінні грані його життя. Сусідство розмислів про Марка Твена, Василя Голобородька, Вєню Єрофєєва, Романа Андріяшика та детальний аналіз монографії протоієрея О. Морозова про суперечливу постать протопопа Филимоновича, феномен графоманії, етапи творчості Мілоша Формана, чистоту музики Бетховена і т.д. виглядають абсолютно адекватно. Вони об’єднані глибиною авторського проникнення у суть тих чи інших явищ.

На рівні форми подібна інформаційна суміш нагадує як кліпову естетику, де кадри змінюють один одного заради більшої інформативності у нетривалому мерехтінні зображень, так і ще один феномен, пов’язаний із сучасними технологіями – зеппінг, тобто постійне перемикання каналів у пошуках чогось вартого для перегляду. У випадку з книгою «Письмо з околиці» це трапляється і з самим автором, який зізнається у власному інформаційному голоді, через що змушений вишукувати поживу для себе, а також віднаходити щось здатне вразити його смак.

Здається, найбільше послідовність А. Дністрового реалізується на ідейному рівні, у фрагментах, де розкриваються теоретичні обґрунтування його творчості, зокрема у розробці романного жанру. Тексти, вміщені у збірці, показують становлення переконань письменника, демонструючи при цьому вже сформовану авторську позицію під час роботи над романом. Зокрема, у його словах: «єдиний шлях для романіста – пізнавати навколишній світ» – міститься підхід Дністрового до життя як найліпшого матеріалу для роману. Романи Дністрового так чи так відбивають його власний досвід проживання у різних містах (Тернопіль, Ніжин), у різних соціальних ролях (пацик-босяк, студент). Чимало текстів «Письма» присвячуються якраз розмислам про пошуки матеріалу для роману, проведення паралелей між світовою літературою та українською, пошук спільного ідейного контексту.

Читаючи «Письмо з околиці», чомусь раз у раз пригадуєш книгу Іздрика «ТАКЕ». Асоціація — на рівні тотальної антонімії. Ідеться ось про що: хоча ці книги і належать до різних жанрів (есеїстика/проза), проте за рахунок своєї компактної фрагментарної форми оголюють сконцентрованість ідей, стилістик та смислів. Здається, що ці дві книги втілюють два протилежні вектори спрямування сучасної української літератури, яка балансує між ретрансляцією підсвідомості, психіки, свята воскресаючого духу і мовних ігор (Іздрик) та спробами пошуку сюжетів і героїв, здатних описати час, простір і саме життя, не забуваючи при цьому про адекватну умовам життя мову (Дністровий).

Окремо варто відзначити згадку Дністрового про його давню мрію – написати спрямований у кілька часових пластів поліфонічний роман про містечко Бережани. Мрію, що існує як великий задум, для реалізації якого потрібен і час, і кропітка праця з архівними матеріалами. Подібний підхід до літератури, до переосмислення епохи пов’язаний ще з однією послідовною ідеєю, яку реалізує Дністровий – його іронічне ставлення до групи перейнятих піар-вибриками письменників, для котрих він знайшов зневажливе назвисько «шнурки».

В одному з численних інтерв’ю Дністровий казав, що має мрію спробувати якомога більше різноманітних професій. Іншими словами – має постійне прагнення опановувати нові досвіди. Так само і в літературі: він пробує все нові форми для реалізації творчих задумів. І його «не таке» «Письмо» точно заслуговує на присутність не на околицях літературного процесу.

Джерело: <a href="http://litakcent.com/2010/09/22/ne-take-pysmo/">ЛітАкцент</a>

[ Згорнути рецензію ]