|
Злами й консенсус : Шість есе на захист ліберальної демократії в перехідних умовах
Анатолій Дністровий
— Акта,
2008.
— 100 с.
— м.Харків. — Наклад 1000 шт.
Тверда обкладинка.
Жанр:
— Есеї
— історія ідей
— політична філософія
Анотація:
"Злами й консенсус. Шість есе на захист ліберальної демократії в перехідних умовах" - книга есеїв Анатолія Дністрового, який він постає в зовсім іншому амплуа, ніж у літературі.
Книга присвячена ідеологічним процесам у перехідних умовах. Поняття ідеології автор розглядає як громадянську культурну систему, що повинна формувати, контролювати та спрямовувати владу й процеси трансформації в демократичне русло. Відштовхуючись від цінностей ліберальної демократії як важливого світоглядного підґрунтя для розвитку країн «третьої хвилі», автор висвітлює ключові проблеми сьогодення: загрозу бутафорської демократії та її посттоталітарної влади, небезпеку рецидивів трайбалізму (націоналізм, неонаціоналізм, ксенофобія), полікультурне реґулювання суперечливого різноманіття в добу глобальних процесів
|
Лінк із зображенням книжки:
|
Пострадянські «молоді демократії» на кшталт української можна визначити ні чим іншим, як культурною, політичною, цивілізаційною дифузією – співіснуванням і взаємопроникненням суперечливих, строкатих, інколи несумісних і ворожих «складників», «пережитків», «традицій», «уламків» різних площин історичного, соціального, ментального, географічного, міфологічного функціонування. Закономірно, що все це позначається на політичній культурі та політичних процесах.
Саме цій важливій темі присвячена книга «Злами та консенсус: Шість есе на захист ліберальної демократії в перехідних умовах». Чому така назва? ... [ Показати весь уривок ]
Очевидно, вона вказує на необхідність відповіді принаймні на два питання: 1) як впорядкувати строкаті дифузійні процеси, не допустити непрогнозованого їх розвитку, зокрема в тих випадках, коли соціальна, суспільна «територія» має різні центри політичного, історичного тяжіння і що неодмінно провокує ті чи інші «злами»; 2) чому необхідно захищати ліберальну демократію в умовах посттоталітарних трансформацій.
Розпочинаючи з критики бутафорської демократії, я виходжу на головну проблему будь-якого суспільства перехідного періоду: відсутність «конгруентності» влади. Я припускаю, що використання цього терміна з психології є дещо ідеалістичним, оскільки конгруентність – стан цілісності, повної відвертості та адекватності. Карл Роджерс, який упровадив цей термін, вбачав під ним здатність усвідомлювати й точно передавати відчуття. Зрозуміло, що моє впровадження цього поняття (в контексті критики влади бутафорської демократії) є «образним» і «метафоричним». Проте, саме посттоталітарній владі властиві «неконгруентні» ознаки: маніпуляції, неадекватність між діями та деклараціями, «страхи», «темні» (авторитаристські) рецидиви та інші атавізми.
Соціум, який не реагує на таку личину влади, по суті, дає картбланш для розширення метастазів бутафорської демократії. Таким чином, перехідна доба постає не трансформацією соціально-економічних, гуманітарних, культурних структур – від тоталітарного чи закритого суспільства до відкритого (громадянського), – а періодом непрогнозовано та «гібридного» функціонування, в якому «небезпеки» минулого здатні консервуватися і співіснувати з багатьма позитивними речами. Ці питання я розглядаю у вступному есе «Загроза бутафорської демократії».
До критики історицизму та критики націоналізму як необхідності убезпечення від можливих політичних рецидивів я звертаюся невипадково. Полікультурні обриси сучасного світу – як об’єктивну реальність і даність культурно-цивілізаційного поступу – навряд чи можливо «корегувати» з точки зору експансії однієї волі та світогляду, соціокультурної традиції загалом на іншу.
Я даю відповідь на важливе питання: чому слід остерігатися шлюбу історії та політики і чому небезпечна ідеологія, що паразитує на історії. Деконструкція націоцентричного мислення необхідна з кількох причин:
1) «читання історії»: націоцентризм (навіть потайки) прагне відновлення історичної справедливості; це передбачає впровадження тих чи інших форм експансії чи асиміляції іншої «території»; оскільки «історія» може стати зручною формою континуальної легітимації в суспільній уяві («ця територія наша з прадавніх часів»), то націоцентризм (у політичній практиці – націоналізм) здійснює своєрідне «проектування» власної історії як символічну передумову до легітимації правової (територіальної, адміністративної, міжнародної);
2) «проблема методології»: заангажованість винятково «національними цінностями» (в ході моделювання політики і вироблення відповідних інструментів ставлення до світу) не є ні сучасною, ні модернізаційною, оскільки послуговується такими концептами, які були актуальними для європейського людства в ХІХ та першій половині ХХ століття – раса, етнічність, кровна спільність, нація; а враховуючи те, що ми живемо у світі, який пришвидшено трансформується, змінює своє «лице» та породжує непрогнозовані техногенні процеси, подібна «етнократія», якщо вона знаходиться при владі, є просто неадекватною;
3) «проблема міжетнічних взаємин»: націоналістичне бачення етнополітичних процесів базується виняткового на відстоюванні власної «правди», водночас етнокультурні цінності інших проголошуються такими, що шкодять добробуту країни; така політика рано чи пізно веде до розширення власних повноважень і благ за рахунок інших символічних, адміністративних, реґіональних чи мовних «територій»; вона створює загрозу перманентної, хронічної конфронтації, яку політичні технології можуть у будь-який момент (в ході виборчих кампаній) «розігріти» у власних цілях.
Очевидно, що ця книга писалася з позиції цінностей ліберальної демократії, проте використання терміна «лібералізм» є не ідеологічним. Попри те, що лібералізму та постліберальному мисленню загалом буде відведено значне місце, його доцільно розуміти, радше, як форму політичної «лінгвістики» та обличчя демократичної культури загалом, чого гостро бракує українському соціуму та політикуму.
У Джона Ролза є дуже суворе міркування (навіть як «вирок» для перехідних суспільств), що ліберальна демократія може бути ефективно реалізованою в конкретно визначених географічних та історичних межах. Очевидно, що він має на увазі євроатлантичний простір, який публіцистично називають словом «Захід». Важко сперечатися щодо цієї тези, оскільки аргументів на її користь я знаходжу більше, ніж заперечень. Проте, я не впевнений, чи для країн «третьої хвилі» демократизації потрібне аж таке буквальне дотримування букви й закону ліберальної демократії. На мою думку, ліберальна демократія перехідним країнам (Україні зокрема) вкрай необхідна як система цінностей. Іншими словами, її треба дуже довго брати «на прокат», допоки не сформуються підвалини сталої та відповідальної політичної культури. На даному етапі – це залишається поки мрією [ Згорнути уривок ]
|
