Стаффорд Ед : Уздовж Амазонки. 860 днів. Неможливе завдання. Неймовірна подорож. : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Євген Булавка (джерело: Літакцент)

Жанр тревелогів в Україні досі залишається недостатньо розвиненим. Спроби написання такої літератури були, і вони вже отримали свою порцію критики. Але це навіть не крапля в морі порівняно з тим, що видається в світі, зокрема й у наших сусідів.

Нині люди подорожують значно більше, ніж раніше. І якщо колись оповідь про паломництво до святих місць вважали чимось унікальним (до речі, за бажання, українці можуть виводити власну традицію тревелогів саме звідси), то тепер будь-який турист здатен викласти у блозі, а то й видати окремим виданням ілюстровані враження про поїздку до того ж Єрусалима, ... [ Показати всю рецензію ] або ж про карколомну мандрівку автостопом із Києва до Владивостока.

Але сучасний тревелог — це щось інше, ніж опис подорожі, хоч би якими цікавими місцями вона пролягала. В його основі, певною мірою — як і у поодиноких мандрівників минулого, має бути акт, який людина здійснює щодо себе, свого життя або ж щодо обраної ним кінцевої мети. А читач залучається до цього процесу не лише через культурологічні або географічні враження, а й через емоційне співпереживання.

Книга Еда Стаффорда “Уздовж Амазонки”, український варіант якої нещодавно вийшов друком у видавництві “Темпора”, щодо цього більш ніж показова.

Насамперед — кілька слів про власне видавничу та перекладацьку (Андрій Бондар) роботу. Все зроблено на пристойному рівні, і навіть кілька прикрих друкарських помилок, що їх довелося зустріти в тексті, не псують загального враження. Перекладачеві вдалося добре попрацювати з мовою, щоб вчитуючись в соковиті діалоги за участі автора, його думки та щоденникові записи, можна було відчути людей, загублених у джунглях, їхній емоційний стан та напруження сил, без якого затію пройти пішки уздовж найбільшої ріки в світі завершити б не вдалося.

Що було в основі цієї ідеї? Насправді, дуже проста думка — такого раніше ніхто не робив. До Еда Стаффорда Амазонку кілька разів було пройдено водним шляхом, але пішки — ніколи.

Для 31-літнього колишнього військового, який працював у місії ООН в Афганістані, а на мить зародження задуму возив наукові експедиції до країн Латинської Америки, це був божевільний та амбітний план — зробити щось абсолютно нове, здійснити подорож, найскладнішу з тих, які тільки можна уявити.

Звісно, давався взнаки й досвід роботи в Белізі та Аргентині, а отже — й перебування в джунглях. Але Амазонія — це щось гігантське й абсолютно унікальне. І запал, із яким Стаффорд брався до справи, найкраще ілюструють його слова про те, що від самої думки про ці ліси “тіло вкривалося гусячою шкірою”.

Пролог книги, як і належить у такому випадку, не залишає сумнівів у тому, що мова піде про екстремальний та небезпечний маршрут: “Коли човни пристали до берега, тубільці вискочили й кинулися просто до нас. Тепер обличчя чоловіків із вибалушеними очима налились кров’ю, а жінки скидались на одержимих”.

Подорож відбувалася з квітня 2008-го по серпень 2010-го, але й нині в деяких індіанських народів існує багато упереджень щодо “білої людини”. Пов’язано це і з історичною пам’яттю, і з сучасною діяльністю комерційних кампаній та наркоторгівців, що, зрештою, призвело не тільки до виникнення реальної загрози життю або здоров’ю автора, а й спричинило його моральну втому — місяцями витримувати пильні погляди, підозри, закляття та відверті глузування неймовірно важко.

Проблема збереження амазонських лісів та місць звичного проживання індіанців є вкрай актуальною. Тим паче, що саме це давало змогу заручися додатковою підтримкою спонсорів.

Та все ж не привернення уваги до захисту басейну Амазонки, не опис екзотичних племен та районів наркотрафіка є в книзі найцікавішим. І навіть не чарівні краєвиди, починаючи від Анд і закінчуючи дельтою Амазонки в Бразилії. Тим паче, що для милування цими красотами в автора часом просто не залишалося сил.

Головне в усій цій історії — сам Ед Стаффорд, те, що відбувалося із ним упродовж шляху, його натхнення і розпач, радість і втома, і знову радість. Головне в тому, що йому вдалося дійти до кінця, хоч очевидно, що Стаффорду не раз хотілося припинити це самокатування, пов’язане з необхідністю щодня долати десятки кілометрів, часом по горло у воді, тягнути за спиною вантаж 35-45 кг, слугувати кормом для комах, шукати переправи, хворіти, голодувати, здобувати візи і просити грошей у доброчинців. І так упродовж двох з половиною років.

“Експедиція стала ув’язненням у рутині… Траплялись моменти, коли доля Амазонки мене не цікавила: усе, чого я хотів, – побачити друзів, подивитись якусь спортивну програму, сходити до пабу. Вирубайте всі тропічні ліси — я просто хотів бути присутнім під час народження мого першого племінника”, — пише Стаффорд.

Звичайно, мандруючи “Уздовж Амазонки”, читач відкриває для себе нові світи, нові культури та життєві уклади, ба — навіть нову кухню. Але робиться це через призму натягнутого немов струна внутрішнього світу британця. Тому й смаки простої селянської їжі, якою його пригощають, гостинність або ворожість господарів відчуваються дуже реалістично.

Тривала подорож — це не в останню чергу комунікація. Подолати такий довгий маршрут самотужки навряд чи можливо. До того ж, постійно виникає потреба спілкування з місцевим оточенням, із поліцією задля отримання дозволу на прохід якимось селом тощо. Це також пошук провідників та налагодження з ними спільної мови.

Значною мірою Стаффорду пощастило. Оскільки його компаньйон, також британець, вирішив перервати подорож уже за кілька місяців після її початку та повернутися до Англії, авторові цілком “світило” блукати стежками Амазонії наодинці. Проте зустріч із Чо — перуанцем, який узявся супроводжувати його лише деякий час, але залишився до кінця, можливо, врятувала задум від провалу.

Були ще журналісти з популярних світових видань, які ненадовго приєднувалися дорогою, був супутниковий інтернет та необхідність регулярного оновлення блогу, були, зрештою, телефонні розмови та листування. Не обійшлося, судячи з усього, і без кількох романтичних історій.

Проте все це лише ілюстрації до того, що Стаффорду довелося продемонструвати чимало волі, терпіння, мудрості та винахідливості перед тим, як, здолавши майже сім тисяч кілометрів пішки, зануритися в води Атлантичного океану.

Так, можливо, він божевільний, а вся ця книга — просто історія хвороби. Але хвороби надзвичайно симпатичної.

Стаффорд виявився непоганим письменником, щоб зробити свою оповідь натуралістичною. Він не залишає сумнівів щодо впевненості у власних силах, але водночас не боїться писати про слабкість, часом — про розгубленість, яскраво змальовує конфлікти та складнощі у стосунках із людьми, які його супроводжували. Спостерігати за розгортанням психологічного сюжету цієї книги не менш цікаво, ніж за усіма іншими. Автор постає не як мачо, а просто як упертий чолов’яга, який здійснив надзавдання.

Можливо, не кожен тревелог має містити саме такий компонент — якусь надмету. Проте, думаю, що не помилюсь, коли скажу, що автори, які пишуть у цьому жанрі, зокрема й в Україні, щоб не розчинитися в морі відгуків про мандри та звичайних путівників, за численними пригодами, які їм довелося пережити, й цікавинками, що їх вони зуміли побачити, мають не забувати розкривати людину — за великим рахунком, головний об’єкт для більшості літературних жанрів.

Його сайт – http://www.walkingtheamazon.com/

Джерело: <a href="http://litakcent.com/2012/06/29/amazonka-dlja-kozhnoho/">ЛітАкцент</a>

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ольга СКОРОХОД (джерело: Газета по-українськи)

У київському видавництві "Темпора" вийшло українське видання книги британського мандрівника Еда Стаффорда "Уздовж Амазонки". Книга перебуває у світових топах мандрівної літератури. Український переклад "Уздовж Амазонки" стане першим у світі.

Перекладач Андрій Бондар розповів Gazeta.ua про враження від роботи над українським виданням. "Робота перекладача не полягає в захоплені книжкою, а в роботі над нею. Мене, звичайно, певні місця вражали більше, інші — менше. Але, зважаючи на художню цілісність, я не можу щось особливо виділити. Згадуються його переживання в джунглях, коли була небезпека нападу ... [ Показати всю рецензію ] кайманів або змій. Завжди страшенно цікаво як людська психологія дає собі раду, як протистоїть цим речам", - сказав він.

Бондар для себе визначив головний пласт у розповіді британця. "Дуже цікаві його міркування про долю експедиції. Це окрема тема, про це можна багато говорити. Він фанатично був перейнятий ідеєю цієї експедиції. Вона у нього зривалася постійно, перебувала під загрозою через проблеми з фінансуванням і не лише з ним. Мені здається, що це один з найголовніших планів цієї книжки — як людина довела до кінця експедицію, що тривала два з половиною роки", - вважає перекладач.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Кобзар" Шевченка перекладали румунською 31 рік

Ед Стаффорд почав займатися експедиціями після завершення служби у Британській армії у ранзі капітана (2002). Окрім експедицій, Ед працював у місії ООН в Афганістані. Перед амазонською експедицією брав участь у природоохоронному проекті BBC "Утрачені землі ягуара".

У квітні 2008 р. Ед Стаффорд вирушив у свою безпрецедентну пішу експедицію вздовж усього русла Амазонки. Майже через два з половиною роки він, перетнувши всю Південну Америку, вийшов до гирла ріки на узбережжі Атлантики.

Під час роботи над перекладом контакту з автором Бондар не мав. "Я йому написав у Facebook. Не було жодної реакції. Напевно, що він та його видавці знають про вихід книги в Україні. Однак, думаю, він менше зацікавлений цією частиною світу".
Джерело: <a href="http://gazeta.ua/articles/culture/_bestseler-pro-mandri-amazonkoyu-vijshov-ukrajinskoyu/429308">Gazeta.ua</a>

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Богдан Цюпин (джерело: Тиждень)

Автор бестселера «Уздовж Амазонки» Ед Стаффорд про безпрецедентну мандрівку протяжністю 9,6 тис. км


Матеріал друкованого видання
№ 14 (231)
від 5 квітня


Британець Ед Стаффорд почав займатися експедиціями 2002 року, по завершенні служби в армії. Колишній військовий працював у Місії ООН в Афганістані, брав участь у природоохоронному проекті BBC «Утрачені землі ягуара». У квітні 2008-го, сповнений сил і самовпевненості, Стаффорд узявся за те, чого ніхто не міг зробити до нього чи просто не хотів: пройшов пішки вздовж Амазонки – найвеличнішої річки на планеті. Досвідчені люди казали, ... [ Показати всю рецензію ] що він божевільний, і ніхто не бажав долучатися до мандрівки, бо зарозумілі дурні в джунглях зазвичай гинуть. Його застерігали про небезпеку захворіти в місцях, де ніхто не допоможе, страхали лютістю тубільних індіанців та наркокартелів. Але тоді 34-річний колишній військовий із рангом капітана й досвідом навчання у джунглях Центральної Америки та Борнео був упертий. На подолання 9,6 тис. км від витоку річки в підніжжі Анд у Перу й до гирла на узбережжі Атлантичного океану знадобилося майже два з половиною роки. Спільно з Discovery Channel він зробив про свою подорож документальний фільм. А згодом видав книжку «Уздовж Амазонки», яка вмить стала топовою серед мандрівницької літератури. Планується її вихід багатьма мовами. Українці познайомляться з книжкою Еда Стаффорда перші після британців. Нещодавно в київському видавництві «Темпора» побачив світ її український переклад.

В ексклюзивному інтерв’ю Тижню Ед Стаффорд зізнався, що, залишившись упертим і самовпевненим, наімовірніше не вижив би. Велична річка поставила його на місце, давши урок життя й показавши, щó насправді для людини важливе, а без чого можна обійтися.

Читайте також: Мандрівка до серця світу

У. Т.: Чи сказали б ви, що вже досягли головного, перетнувши Амазонію і випустивши про це книжку? Тепер залишилось отримувати гонорари й насолоджуватися нормальним життям?

– Мені пощастило опинитись у потрібній ситуації. Я був достатньо досвідченим і зрілим, щоб здійснити експедицію. І водночас досить молодим і вільним від родинних обов’язків. Неодруженим, без дітей. Це було просто чудово – повернутися додому, дістати позитивні відгуки про подорож, написати книжку, зробити про це документальний фільм із Discovery Channel. Я виявився у привілейованому становищі, коли можу робити майже все, що забажаю.

Але для мене це не означає кінця шляху. Мені лише 36 років, і я зовсім не хочу решту життя розповідати, як ішов уздовж Амазонки. Це було б ознакою невдачі. Одначе ж переді мною відкрилося багато можливостей. Я справді до межі випробував те, на що здатен. Зараз просто зупинитися було б жалюгідно. То був би застій на решту літ. Отже, це не кінець. Хоча маю визнати: місяців через вісім після експедиції, закінчивши книжку й виступаючи з лекціями на цю тему в Лондоні, мусив задуматися: що я роблю, що далі? Решту життя розважати людей оповідками? Й тоді я поїхав і на кілька тижнів зачинився в маленькій хатині у Франції, щоб подумати над тим, чого хочу в житті.

У. Т.: Далі мандрувати світом?

– Якщо чесно, після повернення вирішив, що хочу мати сім’ю. Нехай це звучить не дуже круто, але я відчував на собі великий тиск потреби визначитися з можливою наступною експедицією. Питання було в тому, чи буде вона ще важча, ще небезпечніша. Я постійно думав про це. Але мушу визнати, що в глибині душі мені бракувало родини, дітей...

У. Т.: Чи осісти й перейти до сімейного життя буде так легко, як мріється?

– О, зрозумійте мене правильно. Я не вирушу завтра шукати роботу в банку абощо. Зараз веду переговори з Discovery Channel, плануємо працювати над пригодницькими й розважальними телепрограмами. Це буде щось справжнє – не підлаштоване для телебачення – передачі з реальними розповідями й випробовуваннями. І я від цього в захваті. Але маю визнати: хотів би збалансувати це родинним життям, домом. Я сказав би, що будь-хто, провівши два з половиною роки на самоті в джунглях, таки усвідомлює, наскільки важливою є сім’я. Я можу прожити вік, намагаючись задовольняти аудиторію, чи дивувати інших мандрівників іще небезпечнішими експедиціями, але насправді таке життя буде вельми самотнім.

Читайте також: Як ми ловили піраній

У. Т.: Амазонія таки забрала понад два роки. Це було нелегко і, як бачиться з документальної стрічки, коштувало навіть страждань. Чи варто було взагалі проводити експедицію?

– Документальний фільм не показує і частки того, що було в дійсності. Самої телепрограми я не готував, хоча, звичайно, знімав для неї матеріал. Стрічку робила людина, яка в експедиції не була. Я сказав би, що результат досить-таки недосконалий. На екрані анітрохи не показано ментального стану, до якого я був скотився. Так, там згадано всі очікувані небезпеки: отруйних змій, анаконд, ягуарів, ба навіть племена тубільців. Але це для мене було не найбільшою проблемою походу вздовж Амазонки. Найважче, поза сумнівом, було триматися здорового глузду й залишатися позитивно настроєним, намагатися діставати задоволення від мандрівки.

У. Т.: Чи книжка передає ті реалії краще?

– Так. Я сказав би, з точністю. Мені пощастило, що я міг писати її сам. Було запропоновано вибір: «Або роби це самотужки, або дамо когось на допомогу». Це міг бути навіть професійний автор, який працював би зі мною разом. Упродовж роботи над першими трьома розділами я відсилав чернетки електронною поштою редакторові, а мені повертали із коментарями. Але потім сказали: «Цього більше не потрібно. Ти можеш писати». Отже, це моя книжка. Там викладено моє серце, це моя розповідь про подорож. Мушу визнати, що я пишаюся цим виданням. У ньому є глибина, до якої документальний фільм дістатися не зміг.

У. Т.: Про той край у людей, які в ньому не були, може скластися суперечливе враження. З одного боку, ми знаємо, що це велетенські джунглі з тубільцями, які не контактують із рештою цивілізації. Із другого – нам відомо про вирубування лісів, прокладання автострад крізь сельву. Отже, Амазонія залишається диким місцем, чи її швидко колонізують?

– Як на мене, вона така велика, що все сказане – правда. Залишаються велетенські території диких пралісів. Ми часом ішли по три тижні й не бачили жодних ознак існування людини. Де ще у світі таке можливо, окрім полярних регіонів? Це страшенно віддалені місцевості. Але там є люди. Манаус – посередині Амазонії – має тримільйонне населення. Є кілька трохи менших міст. І хоч як це сумно, можновладці, особливо у Бразилії, і далі заробляють на долині Амазонки багато грошей. Вплив мають землевласники, вони й далі експлуатують екваторіальні ліси. Більш як за два роки експедиції я не бачив жодних ознак того, щоб хтось додержувався на практиці оголошених заборон на вирубування джунглів. Ми бачили чимало випадків їх незаконного винищення. Є закони, але там на місці немає нікого, хто обмежував би вирубку. На жаль, це відбувається й тепер, тож треба й далі розповідати світові про цю проблему. Люди повинні зважати, щó вони купують, і не підтримувати тих, хто спричиняє нищення амазонських лісів. Просто вірити бразильському урядові не можна. Їхні закони не діють. Праліси нищать.

Читайте також: Українсько-бразильський серіал

Я однозначно хочу, аби Амазонію зберегли. Без жодних застережень. Як хтось може не бажати збереження такого дива, як найбільший на планеті екваторіальний ліс? Так, я там мучився. Але ж сам і влаштував собі таку дивацьку експедицію, визначив її параметри. Пройти цю територію нелегко. Більшість людей мандрують нею, використовуючи мережу водних артерій. Власне, коли пливете човном чи катером – це чарівне місце. Навіть ідучи пішки, ми часто насолоджувалися гарними краєвидами. Нам було важко просуватися. Ліс раз по раз починався настільки густий, що ми мусили прорубувати собі стежку. Дуже рідко він був у вигляді високих дерев, під якими вільно пройдеш. Треба було рубати перед собою, не випускаючи з руки мачете. І звичайно ж, набридали комахи: мурахи, комарі, мухи і всяка всячина. Їх було дуже багато. Мушу визнати, що сам собі вибрав трохи дурний спосіб подорожування Амазонією. Але щовечора ми, за можливості, знаходили собі річечку, розбивали намети, сподівалися піймати риби, трохи обмитися. Розпалювали вогнище, вечеряли, намагаючись знайти щось на додаток до раціону, який несли із собою. Те, що ми бачили, не любити неможливо. Довкола не існувало людей, а отже, і стресу. Ті моменти біля вогнища можна назвати ідилією. Добре також було мати одну просту мету. Ми просто йшли. Нам просто треба було дістатися гирла Амазонки. Це тримало думки дуже чистими. Потрібно було просто змушувати себе йти щодня.

Я люблю ті місця і дуже хотів би колись туди повернутися!

У. Т.: Чи входить у завдання книжки запалити читача повторити таку експедицію?

– Ні! Не робіть точно того самого – не ходіть пішки вздовж Амазонки. Але якщо вона надихатиме зробити щось, про що ви завжди мріяли, тоді – так! Мені багато писали люди з хворобами, з лікарень, які просто використовували мою книжку як розповідь, що їх надихала. Взагалі-то всі мені колись казали, що здійснити це неможливо. Більшість застерігала, що загину. Але досягнення мети виявилося реальним, і я вижив. Гадаю, це дуже простий приклад людини, котра поставила собі якесь завдання. Те, що інші вважали фантастичним.

У. Т.: А якщо, навіть вислухавши застереження, хтось наважиться повторити таку мандрівку… Яка ваша головна практична порада?

– Насамперед я сподіваюся, що для експедиції відповідного рівня ті люди матимуть необхідний досвід. Але у вигляді простої і загальної поради я сказав би: будьте скромні, не переоцінюйте своїх можливостей! Спостерігайте за місцевими людьми. Дивіться, як вони працюють і які використовують навички. Намагайтеся бути якомога гнучкіші. Треба вчитися від людей довкола, особливо від тубільців. Бо ж я починав як досить самовпевнений колишній військовий зі своїм уявленням, як це робити. Але якби залишився з такими уявленнями, то надовго мене не вистачило б. Не зміг би дійти до кінця!

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Антон Санченко (джерело: Буквоїд)

Сама назва цієї книжки, докладна й релевантна, наводить на думку про те, що її писав якийсь пошуковий оптимізатор. І пошукова машина Гугл таки відіграла провідну роль у цій подорожі тривалістю два з половиною роки - виявилося, що докладних топографічних карт тих районів, через які британець Ед Стаффорд вперше в історії пройшов пішки, попросту не існує, тож він більше покладався на супутникові знімки Гугл Планети, а найважливішим обладнанням своєї експедиції вважав ноутбук з супутниковим інтернетом та GPS. Виявилося, що границі повені в поймі Амазонки в сезон дощів можна визначити тільки таким чином. ... [ Показати всю рецензію ] Чи не найбільшою складністю було придумати, як підзаряджати той Макбук (продакт плеймент Джобса, да), коли експедиція опинилася в тисячах кілометрів від найближчої електричної розетки.

Я думаю, нашим туристам буде цікаво довідатися марку тих чарівних гнучких сонячних батарей, які можна скрутити, як килимок, і запхати до наплічника. І британець подбав про них, помістивши в кінці своєї книжки список усього спорядження та обладнання, яке використовувалося впродовж експедиції, чесно зазначивши, що в решті решт звичайні гумові чоботи, куплені в якомусь тубільному сільпо, виявилися з певних причин зручнішими за спеціально розроблені на його замовлення неймовірно дорогі чоботи для джунглів, в яких нога не мокла б і не пріла б. З огляду на те, що половину своєї занесеної в книгу рекордів Гіннеса дистанції йому доводилося брести по коліно, а іноді й по груди в воді, гумаки виявилися доречнішими вже тому, що з них можна було виливати воду, не знімаючи, просто впавши на спину й задерши ноги.

Отож погодимося з британцем про неможливість завдання й неймовірність подорожі, хоча з точки зору бразильських чи перуанських індіанців, через резервації яких Стаффорд намагається проходити з дотриманням усіх бюрократичних процедур, нічого неймовірного в ній нема хоча б тому, що пролягає вона від одного їхнього сільпо з теплою «Інка Колою» і кукурудзяними пластівцями до іншого, хіба що розумні люди долають ці неймовірні відстані човном, а не пішки. Амазонка все ж таки. Але відставний капітан англійської армії, інструктор з виживання Стаффорд не обмежується і цим. Коли при переправі через численні притоки на надувних плотах їх зносить течією, експедиція сумлінно повертається по берегу якраз до місця, де сіла в плоти на протилежному, і знову крокує вздовж найвеличнішої річки світу на своїх двох. Сказав пішки, значить пішки. Від Тихого океану до Атлантичного. Не менше. Все це наводить на думку про те, що ця людина викликала на двобій ніяк не Амазонку, а себе самого. Ось тільки пояснити це тубільним провідникам іноді буває дуже складно.

Ще складніше пояснити двом братам-індіанцям, які його супроводжують по землях свого племені, що він пообіцяв своїм природоохоронним спонсорам, які вболівають за ліси Амазонії, що не буде полювати навіть в дикій пущі, і страждатиме від голоду й харчуватиметься серцевиною пальмових стовбурів (в цьому місці книжки має наступити катарсис в усіх наших домогосподарок, які дорікають молокозаводам, що в їхньому морозиві вже давно нема нічого, крім пальмової олії), замість того, щоб вполювати тапіра (місцевого кабанчика) й поласувати шашликом, що ці діти природи тут таки й роблять, не укладаючи жодних угод з природоохоронними спонсорами. Керівник експедиції невдоволено бурчить, але від барбекю не відмовляється.

Іноді складається враження, що спонсорів в експедиції таки забагато. І одним тепер слід доводити, що ти не гомофоб, навіть в «Червоній зоні», де усім заправляють колумбійські наркоконтрабандисти, і порядний чоловік не виходить з двору без дробовика, помічаючи в першу чергу екстравагантну місцеву секс-меншину, яка забуває манірнічати, граючи у волейбол, іншим - що цілком собі фемініст, кинувши пару дошкульних зауважень на адресу латиноамериканського мачизму, який не дозволяє чоловікові їхати позаду жінки на мотоциклі. Мультикультуралізм несподівано обертається трирічною самотністю серед чужиців, мови яких не розумієш, тож спілкуєшся рідною мовою тільки в блозі, який старанно ведеш навіть з пущі, попри всю мізантропію й депресію, бо маєш зобов´язання перед ще одним спонсором. Європейська мода на психологію обертається хворобливими копаннями в психологічних проблемах «команди», отому «тімбілдінгу», коли єдиний співвітчизник, з яким перетнули Анди, вирішує повертатися додому, замість щоб по-мачистськи константувати: «Слабак!» - втеритися рукавом, і продовжувати свою справу, що він з рештою і робить з новим попутником, напівнегром-напівіндіанцем Чо, який (отакої!) бере з собою в дорогу лише Біблію (в результаті чого вона теж потрапила до списку спорядження).

Ед Стаффорд перетнув континент, покращивши свою іспанську у розмовах з Чо, але не вивчивши португальської, не наклюкавшись текіли з гостинниими бразильскими лісорубами, прокрокував з мачете в руці, макбуком в наплічнику і МР3-плейером у вухах. І вершиною злого сарказму історії для мене виглядають розмови з новоздобутим тубільним товаришем Чо, під час яких той намагається навернути невіруючого англійця до християнства, апелюючи до Біблії, а британець черпає аргументи для цих теологічних диспутів з виступів якогось коміка-розмовника на кшталт Задорнова. Чи тому нас вчили тисячі жертовних європейських місіонерів ще століття тому? Втім, місіонери натомість могли б пишатися своїми індіанськими учнями.

Не раз і не два, читаючи цю книгу, я задавався питаннями, що ж погнало автора у це бурлакування в амазонських джунглях, схоже на втечу від самого себе, і чому, скажімо, спогади американського капітана Джошуа Слокама, який сто років тому написав книжку «Навколосвітня подорож вітрильником наодинці», читаються геть інакше, хоча ситуації цілком подібні. Відповідь на перше питання знайшлося в армійських спогадах капітана Стаффорда, але нехай вона залишиться для майбутніх читачів інтригою. Відповідь на друге, мені здається, в тому - що західна людина, скажу навіть по-сексистськи - західний чоловік, за ці сто років від Слокама до Стаффорда незворотно змінився.

Він начебто і все той же, здатний на вчинки на дикій природі чм на війні, які не подужає жодна скотина, як казав колись Екзюпері в «Планеті людей», але неможливо спекатися думки, що невдовзі цей супермен і мачо, якому можна було б записати на свій рахунок щонайменше один з подвигів Геракла, зараз повернеться до свого політкоректного світу і проситиме в якоїсь своєї суворої вчительки з грантодавчого фонду:

- Я здійснив подвиг, вибачте мене, я більше не буду.

Але Андрієві Бондареві дуже доречно і вчасно було перекладати цю книжку українською, з чим він цілком пристойно впорався, книжка читається напрочуд легко, видавництву Темпора - видавати з чудовими фото (до джунглів іноді прилітали на фотосесії професійні фотографи з інформагенцій світу, щоб ви не сумнівалися) й догугловими друкованими мапами, а нам читачам - читати й нахвалювати. Хоча б для того, щоб Максим Кідрук з Артемом Чапаєм не розслаблялися.

ЗІ. Я свідомий того, що написав цю рецензію, сидячи на ганку електрифікованої сільської хати, в літеплі, сухості й ситості, без жодної анаконди й каймана в межах досяжності, й не потерпаючи не те що від москітів, а навіть від жодного комара, бо їм ще рано. Тому прошу вибачення в автора, якщо щось не так. Втім, завтра мені саджати картоплю попри дощ і невідворотну грязюку, що трохи нас урівнює в обставинах. Тубільні гумаки з сільпо і тубільна ж куфайка служать мені вірою і правдою вже добрий десяток років, і щоб випробувати це спорядження мені не доводилося мандрувати Амазонкою. Спонсором цього допису на інтернет-сайті виступає моя теща.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: без підпису (джерело: Буквоїд)

4 квітня у продаж надходить український переклад книги британського мандрівника Еда Стаффорда «Уздовж Амазонки».

З часу свого виходу книга перебуває у світових топах мандрівної літератури. Український переклад «Уздовж Амазонки» стане першим у світі.

Ед Стаффорд почав займатися експедиціями після завершення служби в Британській армії у ранзі капітана (2002). Окрім експедицій, Ед працював у місії ООН в Афганістані. Перед амазонською експедицією брав участь у природоохоронному проекті BBC «Утрачені землі ягуара».

У квітні 2008 р. Ед Стаффорд вирушив у свою безпрецедентну пішу експедицію вздовж ... [ Показати всю рецензію ] усього русла Амазонки. Майже через два з половиною роки він, перетнувши всю Південну Америку, вийшов до гирла колосальної ріки на узбережжі Атлантики.

Едова подорож вимагала міцної фізичної та психологічної форми. Алігатори, ягуари, змії, електричні вугрі, не кажучи про постійні травми, безперервні тропічні шторми - ці та інші небезпеки постійно чатували на нього протягом довгого шляху. Його супроводжувала постійна небезпека. Місцеві мешканці неодноразово застерігали мандрівника, що він загине.

«Вздовж Амазонки» дає змогу читачам долучитися до безпрецедентної експедиції вздовж течії найбільшої річки світу через найнасиченіший ареал на Землі.

[ Згорнути рецензію ]