Петро Яценко : Cічкарня, або Остання подорож мого діда : роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: ІРИНА ЗАХАРЧУК (джерело: Газета "Коментарі")

Петро Яценко Січкарня. — Л.: Піраміда, 2012

Главный герой романа Петра Яценко «Січкарня» подолянин Микола Лисничук ребенком выживает во время Голодомора; юношей во время войны попадает на принудительные работы в Австрию. По возвращении в Украину парень, имеющий склонность к технике, становится инженером и, выполняя задание партии, совершенствует устройство для перемалывания всего подряд в пыль. На склоне лет, вернувшись на родину, превращается едва ли не в новейшего Моисея в пределах своего села.

Сюжетный потенциал текста и харизма центрального персонажа позволяли разогнаться на гораздо ... [ Показати всю рецензію ] большую дистанцию. Но, видимо, автор решил создать самую лаконичную в современной украинской литературе семейную сагу. Откровенная конспективность книги работает на выразительность базовой метафоры: наделенная сверхмощной разрушительной силой машина (иначе — механизм истории) при определенных обстоятельствах может стать средством очищения и освобождения.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ірина Славінська (джерело: "Українська правда. Життя")

Я щойно дочитала цю книжку – і скажу, що її важко назвати "святковою". Роман "Січкарня" - це історичний роман. І дуже сучасний – у хорошому сенсі цього слова.

За сюжетом одна сільська українська сім’я проходить крізь події революції Першої світової, 1917 року, колективізації, Голодомору, Другої світової, відлиги, застою, перебудови, Незалежності та інших історичних катаклізмів.

Але – в цій історії немає надриву. Є просто факти, але фрагментарні – такі ж, як і будь-яка сімейна історія.

Сюжет роману проходить через декілька лінз. І кожна наступна оптика залишає неясною частину попередніх ... [ Показати всю рецензію ] і частину майбутніх подій. Тут мало свідчень очевидців – більше все ж таки непрямої мови, що спирається на фрагменти. Кожен наступний мовець намагається зібрати фрагменти в одну лінійну історію. Марно.

Якщо спробувати зробити підсумок, то роман "Січкарня" про забуття. Про те, як пам’ять, під впливом невидимої (?) січкарні перетворюється на суцільну біомасу.

Про те, як обривається спадкоємність поколінь. І як ми закопуємо в землю "капсулу часу" зі слідами минулого – от тільки не знаємо, що то за минуле. Можливо, його розшифрують нащадки. Можливо, ні.

Цей подарунок на Миколая принесе емоції нелегкого читання. Але дасть харч для роздумів надовго. Кінець року – непоганий привід переосмислити своє життя та подумати. "Січкарня" - непоганий початок цього процесу.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Сергій Зінченко (джерело: Бі-Бі-Сі Україна)

Роман цей – художній нарис про землю на тлі історії України крізь віки, із зупинкою на тих часах, коли панували більшовики-безбожники: у 20-80-ті роки минулого століття. Він – про нас і про землю, яка не тільки притягує до себе, наче першооснова життя, але і втягує у свої надра, ковтає кожного після його смерті.
Про землю, в якій, за виразом автора, "трави виростали у два людські зрости". Саме вона і є в цьому творі головною героїнею: від українського Поділля і до далекої Америки. Крім того, і тут, "у нас", і там, "у них", живуть на ній ще два герої, два винахідники, які спроектували і створили ... [ Показати всю рецензію ] (кожен – окремо) дві велетенські машини-січкарні, призначення котрих – провести тотальну зачистку території ворога після масованого термоядерного удару, оскільки і СРСР, і США вважалися їхніми правителями ворожими одне одному утвореннями.
Кохання, війна, пригоди – усе тут є, але все воно відіграє вторинну роль, залаштункову. А на першому плані – ота лихотворчість (творчість зі злими намірами по відношенню до інших народів), а також - страх, яким було наскрізь пронизане тогочасне суспільство на території Радянського Союзу. Бо ним правили такі люди, які говорили: "От раніше ви вважали, що був Бог Oтець, Бог Cин і Бог Дух Святий. А тепер є Маркс, Ленін і Комуністична партія… а Бога нема". Вони "попа вигнали з церкви, а щоби приміщення не пустувало, у ньому організували театральний гурток". Ті люди, які "начебто будували світле майбутнє", у романі Петра Яценка "Січкарня" виписані мовою художнього нарису лаконічно і виразно: "Люди зі зброєю, вбрані в чорний одяг зі шкіри тварин, який не потрібно було прати і який майже не зношувався, уклали з цією землею угоду. Вони забирали її продукти, її кров, вивозили їх ешелонами на Схід і на Захід, а натомість кидали в її липкий чорнозем тіла людей, що тут жили".
Саме ті, в чорних шкірянках, і стали носіями страху, лихотворцями і голодомору, і концтаборів, стали свого роду "конструкторами" людиноненависництва. - Як і Микола, "дідо" онука (а саме від лиця онука ведеться розповідь у романі), котрий спроектував машину, яка "призначена не для збереження всього живого, а для його остаточного знищення, втоптування… Міцний холодний метал, породжений землею, приведе до неї все, що необачно колись вирвалося, вивищилося". Тобто, січкарня – це образ провладного карального інструменту, який діє "за одвічним законом, коли все, що рухається, може змінювати те, що нерухоме".
Мені здається, що це - ключова фраза роману: "Коли все, що рухалося, може змінювати те, що нерухоме" у протиставленні її вищезгаданій іншій, де говориться про знищення того, "що необачно колись вирвалося, вивищилося". Тож для того, щоб творити і залишатися живою силою, яка росте і розвивається, треба постійно рухатися-змінюватися. Інакше народ (або людство в цілому) очікує доля бути схожим не на поле для життя, яке завжди важко перейти, а на поле для гри у бейсбол, "на трохи похилу доглянуту площину, залиту рівномірно підстриженою травою".
Це як підказка нам, українцям: чи ми будемо діяльними і рухливими й залишимося суб’єктами історії, чи внаслідок своєї "совкової" пасивності підемо під ніж січкарні-влади? Чи для нас буде основою твердження на кшталт: "Я Бога не бачив" і "після смерті всі істоти йшли на удобрення землі – на користь тих, що живуть", чи ми, врешті, усвідомимо у нашій боротьбі з природою, що "ми тому й програємо, що хочеться боротися з силою, яка сильніша від нас"? Чи ми залишимося "січконутими" страхом і лихотворчістю, чи, врешті, знайдемо свій шлях розвитку у гармонії з природою, з Богом?
Мова роману – дуже проста і дохідлива. Хоча – про надскладне. І тому цікаво читати ось це, написане українською: "І наші життя ця земля перетворює на пил. Живі, сильні, сповнені духу, ідемо на плоть і на кості, на пил, на трави, комахи і худобу, на таких, як ми. Господи, звільни нас від щоденної жертви своєї і обов’язку приносити в жертву інших". А потім – ще: "Тепер нашою землею буде дорога, ми будемо іти туди, куди ішли наші пращури. Ми скоїли багато лиха на цій землі, а вона зробила багато лиха нам. Треба припинити цю ворожнечу".
Погодьтеся, і тут справді є над чим замислитись. Але – тільки після того, як прочитаєте роман. Він – дуже глибокий, хоч і короткий. Я й досі дивуюся, як можна було так багато втиснути у всього сто з лишком сторінок.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ольга Павліченко (джерело: Бі-Бі-Сі Україна)

Земля колись була дочкою дуже могутнього короля. У володаря всього було доволі, але найдорожчим скарбом була його прекрасна Земля.
Одного разу могутній маг попросив руки дочки короля, але гордий правитель відмовив йому. Страшним був гнів мага: король більше не буде багатим володарем, а сам тяжко зароблятиме собі на хліб, а Земля буде гірко плакати, і тоді з її очей будуть замість сліз котитися діаманти.
Відтепер люди чекали від неї тільки сліз: щоб з’являлися діаманти вона мала бути нещасною. Але і людям не знайти щастя на цій Землі. Таку своєрідну гіпотезу "живої Геї" висуває український письменник ... [ Показати всю рецензію ] Петро Яценко у романі "Січкарня" або "Остання мандрівка мого діда".
Так і українська земля, затамувала глибоку образу на народ, який споконвіків паплюжив її, живився її соками, тому стільки випробувань випало на долю нашої нації, недарма ще Цицерон говорив про те, якою великою є пам'ять притаманна місцю.
Головному герою роману, Миколі Лісничуку, судилося довго боротися з неприязню землі, доки він зрозумів причини її гніву. Ще в дитинстві зародився в його уяві побудувати чудернацьку січкарню, досконалу машину перетворення життя в смерть, яка б пришвидшувала природні процеси від народження до згасання.
"За цікавим і своєрідним сюжетом роману насправді приховані глобальні проблеми сьогодення, екологічні, моральні, проблеми нашої нації, і всього людства"
Ольга Павліченко
Першу січкарню Микола побудував ще в 15, і вирішив удосконалити її до рівня механізму, що був би в змозі розорювати землю і пристосовувати для подальшого ведення сільськогосподарських робіт, і мала стати потужним знаряддям служіння хижій Землі. Щоб здійснити задумане, він багато подорожує теренами Радянського Союзу, зустрічається з іншими винахідниками, піднімається на кар’єрних сходинках.
Однак, життя завжди повне сюрпризів, і на перешкоді стоять не тільки тоталітарний державний апарат, а й особисті сумніви. Тогочасний світ, виявляється, потребував не так сільськогосподарських машин, як січкарень, які б прибирали з лиця Землі сліди людських злочинів, наслідків тяжких воєн і атомних бомбардувань. Побудувати таку машину і стало завданням усього життя для головного героя.
Однак, фантазія часом перевищує можливості людини. Микола не став великим винахідником такої супермашини, натомість він започаткував свою релігію чи швидше соціальний рух, який мав на меті очистити українські терени від поселенців, які так і не змогли ужитися в мирі.

Гаслом стала ідея великого переселення – шукати долі в інших гостинніших краях. Автор ставить під сумнів висловлювання про те, що добре всюди, де немає нас, і зазначає, що за дивним збігом обставин, чим багатша земля – тим убогішим є життя на ній, і навпаки, на пустельній землі Сполучених Штатів люди живуть краще і щасливіше, бо побороли свою землю.
Самому ж Миколі так і не судилося перемогти землю, чи утекти від неї. За життя він не вірив в Бога, а в те, що після смерті всі істоти йдуть на удобрення Землі – на користь тих, хто продовжує природний кругообіг життя.
Молодий автор Петро Яценко добре впорався із задумом роману, виклав сюжет у формі метанаративної розповіді онука Миколи, який пригадує свого, завжди трохи дивакуватого, але доброго діда. Моментами розповідь стає дуже насиченою подіями, а стиль майже телеграфічним, але для вираження основної ідея автору вдається заглибитись в кожну деталь і представити читачеві цілісну чітку картину українських реалій, повсякденного життя. Крізь призму світосприйняття головного героя автор розкриває особливості менталітету українців, та шукає причини страждань нашої нації.
Але його притча про історію дочки Землі закінчується досить щасливо: урешті решт, замість того, щоб рушити Землю, люди збагнули свою провину. В умовах наближення неминучої екологічної катастрофи, актуальність таких змін в свідомості людей як ніколи доречна. За цікавим і своєрідним сюжетом роману насправді приховані глобальні проблеми сьогодення, екологічні, моральні, проблеми нашої нації, і всього людства.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Ростислав Семків (джерело: Бі-Бі-Сі Україна)

Книжка молодого львівського автора містить роман "Січкарня" та два оповідання: "Морозиво" і "Улюблена коза селянина Сидорова".
Проза Петра Яценка динамічна, багата на майстерно виписані діалоги, не позбавлена цікавих рефлексій. Роман "Січкарня", попри невеликий обсяг, розгортає панорамну картину життя головного персонажа Миколи, майстра та винахідника, від років його дитинства і до смерті. Оповідь ведеться спершу з нейтральної точки зору, а потім – крізь призму погляду його внука, що говорить від першої особи.
Головним завданням свого життя Микола, сім'я котрого пережила прихід комуністичної ... [ Показати всю рецензію ] влади, голодомор та війну, бачить виготовлення надзвичайно потужної січкарні, котра б змогла перемелювати на порох будь-яку речовину, буквально, перетворювати життя на смерть. Ця досконала, у візії персонажа, машина потрібна для війни із заклятою землею-чорноземом, котра міцно тримає родаків Миколи при собі, фактично перетворюючи їх на своїх рабів, змушуючи дбати про насущне й не даючи ходу їх вищим пориванням. Протистояння землі та людини розростається до своєрідної антиутопії – проект Миколи повинен розірвати давнє закляття і звільнити уярмлений люд від влади землі.
Книжка багата на влучно спостережені побутові деталі (це стосується і роману, і оповідань), тут багато цікавих роздумів про покликання, життя та смерть, котрі подекуди штучні й грішать зайвим пафосом, проте у тканині тексту виглядають цілком логічно. Полишаючи осторонь деяку конспективність та схематизм розказаної історії, а також подивувавшись, як видається, принциповому збідненню еротичної складової життя персонажів, вважаємо, що автор запропонував читачам текст високої якості й має неабиякі перспективи у дальшій літературній творчості.

[ Згорнути рецензію ]