Тимур Литовченко, Олена Литовченко : Кинджал проти шаблі : Авантюрно-історичний роман : Рецензії в пресі.

Автор рецензії: Світлана Петренко (джерело: e-reading.club)

Мені дуже сподобався твір!
Дивилася серіал "Величне століття", там Роксолана зовсім інша, більше того, якась недалека. А тут вона людяна, жива і емоційна. Співпереживала з нею і моменти радості і моменти нещастя.
А трапилося з нею чимало лиха, багато вона натерпілася у житті. Були і помилки, але, перш за все вона справді неймовірна.
І ще, Байда Вишневецький - один з загадкових героїв, про яких ми майже нічого не знаємо. Прекрасний приклад для наслідування. І описаний гарно.
Дякую авторам, прошу пишіть та не зупиняйтеся далі. Ви - прекрасні! e-reading.club

Автор рецензії: Марина (джерело: e-reading.club)

Скажу так: на любителя. Мене вистачило на третину книги. По-перше, проблема багатьох сучасних авторів - навіть не знаю, як краще сформулювати - уривчастий хронотоп, що особисто я не люблю (в одній главі детально-детально про важкі пологи матері Олександри - і тут раптом - хоп - уже й дитинство Олександри минуло, і вона вже перед нами - юна дівчина, все за якусь одну сторінку). Іноді темп подій занадто пришвидшується, іноді різко уповільнюється. Окрім того, герої "сирі", багато наївного, дратували фінальні фрази на зразок "Цікаво, яка ж доля чекає на героїню?", "Що ж станеться з ними далі?" Шановні ... [ Показати всю рецензію ] автори, такі запитання І ТАК виникають у свідомості кожного зацікавленого читача, не треба їх прописувати, ну це дійсно звучить наївно! І ще одна річ, яку я зовсім не сприйняла, і ця річ чомусь суттєво відвернула від книги: безкінечна зменшено-пестлива лексика. Усі ці Олександрунька, Сашунька, кімнатка, тітонька, губочки, квіточки - та камон))21 століття надворі, сентименталізм лишився як історичний етап в українській літературі, всьому свій час. Іноді здавалося, що читаю "Марусю" Г. Квітки-Основ'яненка. Гадаю, авторам треба добряче попрацювати над своїм твором.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Лилит (джерело: Yakaboo.UA)

Прочитала цю книгу за два дні.
Написано легко та цікаво. Єдине що, на початку книги розкривається інтрига, хто є хто, так сказати.
Але скажу чесно: це дуже цікавий погляд, заради інтересу погуглила та порівняла із хронологічною таблицею (позаду книги). І справді цікаво...
Що ж до Роксолани, то не дай боже таку долю нікому(((( А скільки таких жінок було? Роксолана, Маруся Богуславка... І всі вони мали виживати в умовах суперництва. Тут нема чого засуджувати, адже інакше вони б не вижили...
Дуже співчувала я їй у її нелегкій долі. Але як можна не впізнати родича? От чого не розумію...
На ... [ Показати всю рецензію ] привеликий жаль. Але і Роксолана і Байда - обидва заслуговують на повагу. Мені сподобалось - рекомендую!!! Дуже цікаво.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Стасик Микола Васильович, к. філол. н., доцент, Запорізький національний університет (джерело: Вісник Запорізького національного університету)

У статті на прикладі роману Тимура та Олени Литовченків розкривається роль фольклорно-етнографічного матеріалу для творення художнього образу. Аналіз матеріалу показує цікаві вкраплення в розповідь як відомого історичного матеріалу, так і створених фантазією авторів історичних фактів, традицій, звичаїв та обрядів.

Однією з центральних особливостей української літератури є безпосереднє звернення письменників до народознавства. З цього приводу С.Єфремов писав: «Початки нашого письменства у нас тісно сплітаються з першими етнографічними спробами… Народознавство й літературні інтереси неподільно ... [ Показати всю рецензію ] зв’язані в літературній діяльності наших письменників нового періоду» [1, c. 236]. Ці слова відомого літературознавця, сказані на початку ХХ століття, не втратили актуальності і на сьогодні, про що свідчить творчість багатьох сучасних українських прозаїків. Важливо відзначити, що значна кількість українських письменників були відомими збирачами народознавчого (етнографічного) матеріалу. І нині, фольклор був і продовжує залишатися важливим елементом художньої літератури. Кожен митець, так чи інакше, звертається до усної народної творчості, художньо освоює мотиви, образи, зображально-виражальні засоби і прийоми фольклору. Цілісну естетичну систему у творі поряд з фольклорними елементами створюють і етнографізми, тобто художнє використання в оповіданні традиційних форм побутового укладу, звичаїв і обрядів народу.

Зазначимо, що проблема взаємостосунків фольклорно-етнографічного матеріалу і літератури аналізувалась багатьма вітчизняними та зарубіжними дослідниками (У.Далгат, Д.Лихачов, Ю.Лотман, Д.Медриш, С.Неклюдов, Н.Рудецька, Б.Хоменко та ін.). Відповідно, різними є і погляди на цю проблему. Дискусія передусім стосується питання форми реалізації впливу фольклору на художній твір, а також про те, за яких обставин та яким чином відбувається взаємовплив літератури і фольклору.

На жаль, незважаючи на те, що творчість Т. та О. Литовченків активно досліджується літературознавцями (В.Разживін, О.Сінченко, Л.Шелепова), синтез фольклорних та етнографічних традицій, специфіка створення національної картини світу в романі «Кинджал проти шаблі» до цих пір залишається поза увагою науковців, хоча вплив народної творчості в цьому творі досить відчутний. Заради справедливості зазначимо, що дехто з дослідників зазначав, що «у книзі досить непогано описані звичаї» [2]. З огляду на сказане, вважаємо, що тема розвідки є актуальною.

У нашому дослідженні ми торкнемося однією з основних складових художнього світу письменника, –фольклорно-етнографічного контексту в романі «Кинджал проти шаблі».

Мета статті – з’ясувати особливості використання фольклорно-етнографічних елементів для типізації і психологічної характеристики героїв у романі Тимура й Олени Литовченків «Кинджал проти шаблі». Реалізація поставленої мети передбачає виконання таких завдань: 1) виявити наявні у творі фольклорно-етнографічні елементи; 2) визначити їх роль у формуванні та характеристиці образів головних героїв роману; 3) оцінити їх художню значущість.

Один із дослідників образу Роксолани в художній літературі Омер Дерменджі зауважив, що усна народна творчість є «плідним ґрунтом для розбудови сюжету» про Роксолану [3]. Дослідник виокремлює різні напрями художньої інтерпретації образу постаті Роксолани (Анастасії Лісовської) в Україні. Зокрема, він акцентує увагу на антиколоніальному дискурсі, що був притаманним для багатьох творів української літератури. Визначальними рисами міфу про Роксолану при цьому є патріотизм: «Попри всі випробування, героїня зберігає українську душу, ментальність, лишається патріоткою, пам’ятає батьківщину і докладає зусиль для її захисту» [3]. Але, беручи до уваги все сказане, при цьому варто погодитись з думкою В.Разживіна, що в українській літературі «почався складний процес переосмислення традиції, посилених пошуків нової форми, що виявляється в ігноруванні класичного канону, встановленого ще у творах Вальтера Скотта, насиченні сюжету авантюрними, позаісторичними, навіть химерними елементами, наданні переваги криптоісторії та альтернативній історії. Усе це суттєво послабило міцні позиції жанру й наблизило сучасну історичну прозу до інших зразків масової літератури» [4, с. 193].

Історичні романи розповідають про події, віддалені від читача значним часовим проміжком. Їхня мета – зробити сюжет не тільки достовірним, художнім, але й цікавим для сучасного читача. Тому в історичних романах, зазвичай, представлені описи багатьох народних звичаїв і обрядів. У сюжет аналізованого історичного роману «Кинджал проти шаблі» включена певна кількість фольклорно-етнографічних деталей. Це можна пояснити тим, що крім документальних джерел для досягнення достовірності та художності були необхідні й інші засоби образотворчості. Автори знаходять їх серед історичних фактів, досліджень, і, головне, звертаються до звичаїв і обрядів українського та тюркських (татари, турки) народів. Автори твору художньо описали відомі історичні події, що відбувалися майже п’ятсот років тому, яскраво і образно відтворивши побут цих народів. Аналіз роману виявляє цікаві вкраплення в сюжет як відомих, так і створених фантазією автора історичних фактів і звичаїв.

Роман якраз і починається з опису одного із найсакральніших дійств –народження дитини, того, як, за яких обставин з'явилася на світ героїня твору: «Пологи тривали ще з ночі – ось уже понад дванадцять годин. Лазню топили по-білому третій раз поспіль. Води у Настусі давно відійшли, через втрату крові породілля раз у раз упадала в безпам’ять. Зграйка переляканих повитух дедалі прибувала, але жодна з них нічого не могла вдіяти: дитинча затято не бажало залишати материнське лоно» [5, с.4]. У поданому уривку, автори хоч і штрихами, але достатньо точно подають описи всіх дійств, що відбувались при народженні дитини у цей час, а саме, що часто народжували жінки у лазнях, а допомагала їм баба-повитуха. Ті, хто цікавляться українськими народними традиціями, добре знають, що народження в добре натопленій лазні сприяло швидкому обігріву новонародженого. Крім того, за давнім звичаєм, вода є символом очищення від гріха. Українець – релігійна людина. Але його релігійність тісно пов’язана зі звичаями, забобонами, заклинаннями, віруваннями в надприродні сили. Тому, з одного боку, герої твору моляться за щасливе народження дитини, а з іншого – дотримуються усіх народних звичаїв, бо свято вірять, що їх порушення може призвести до нещасливого життя дитини.

З тексту роману дізнаємося про те, що за складних обставин люди звертались і до знахарок: «Тітка Марта була відомою на всю околицю цілителькою, вона допомагала багатьом: хвороби різні відганяла, суглоби вивихнуті вправляла й багато чого іншого робила – загалом, лікувала майже всі болячки… До тітки Марти люди ставилися по-різному. Дехто вважав її мало не святою, інші хоч позаочі, хоч в очі називали відьмою, ба навіть більше того — ״клятою відьмою״» [5, с.5]. Автори роману дуже добре розуміють, що звичаї і обряди – невід’ємна частина культури і побуту тогочасного суспільства. У них відображено спосіб життя та світогляд народу. Ці невеличкі вставки допомагають авторам правдиво передати історичне тло описуваних подій, рельєфно змалювати національний характер і світогляд персонажів.

Однак, композиційні форми введення в текст роману фольклорно-етнографічного матеріалу, на нашу думку, можуть бути різними. Твір переносить читача в ті часи, коли і суспільний устрій, і побут, і самі люди помітно відрізнялися від нинішніх. Тому матеріал сприймається ним, хоч і з зацікавленням, але часто дуже складно. Складні для розуміння як особливості описуваної епохи, її закони і прикмети, так і окремі слова і поняття, які зникли з ужитку чи змінили своє значення. Ці вставки не завжди виразно прочитуються, і зміст твору багато в чому втрачається.

Значна частина фольклорно-етнографічних вкраплень виконує чисто номінативну функцію, вони завжди на поверхні. Це «етнографізми», що допомагають передати історичне тло. Набагато важливішими є інші фольклорні елементи, що виконують характерологічну функцію. Автори твору добре розуміються на народній символіці, прикметах і вдало вплітають їх у канву твору. Ці деталі, що досить часто зустрічаються на початку роману, таким чином ніби натякаючи на долю головної героїні твору, та на те, як будуть розвиватися події. Згадаймо хоча б прикмету, що народжувати в будинку не можна (тільки у лазні), про родиму пляму на плечі новонародженої Насті, а пізніше її сина Дмитра, або чудернацьку історію з ім’янареченням Анастасії. «У будинку ж народжувати не можна, лазня тоді навіщо?!», – читаємо у романі [5, с.7]. Тримаючи новонароджене немовля, Марта замислено промовляє: «– Гарне немовлятко, –задоволено кивнула Марта. – І родимка на правому плечику, як у всієї нашої рідні. Щоправда… Вона ненадовго замислилася. – Щоправда, ні в кого з рідні не було родимки у вигляді корони… Ніяк не зрозумію, гарний знак це чи поганий?!» [5, с.9]. Українці завжди вірили, що знаки на тілі мають символічне значення, вважали їх віщими [6, с.466]. Родимка на плечі свідчить про певну родову карму. Ці знаки часто вказують на проблеми у житті, тяжку працю, складні життєві випробовування тощо.

До вибору імені також підходили дуже серйозно, адже ім’я – одночасно і оберіг, і доля людини. Хоча й відзначимо, що у християнській традиції не існує фатальної залежності долі від імені. У романі читаємо: «… охрестили дівчинку вже в наступному – 1504 році під ім’ям Олександри. Втім, без курйозу не обійшлося: роблячи відповідний запис у церковній книзі, Гаврило чомусь вивів ім’я свої молодої дружини – «Анастасія»! Коли ж здивована жінка і присутня на хрестинах внучатої племінниці тіточка Марта… вказала на явну безглуздість –дописав поруч із першим друге ім’я «Олександра». Жінкам же сказав: мовляв, нічого страшного, називайте, як хочете, – Бог бачить кожне своє чадо!..» [5, с.10]. Як бачимо, оця своєрідна гра з іменами змушує читача до відповідних смислових алюзій. Виходячи з етнографічних досліджень, знаємо, що в Україні батьки мали декілька застережень (прикмет, забобон, кому як подобається), щоб не називати своїми іменами власних дітей. Пояснень цьому декілька. Дитина, названа на честь родича, повторить її долю. Втім, автори твору скористались іншим тлумаченням цієї прикмети. За ним дві людини з однаковими іменами, які живуть в одному будинку, не зможуть «поділити» ангела-охоронця. І як говорить прикмета, один з них, навіть, може передчасно піти з життя, що, зрештою сталося з матір’ю головної героїні твору. Гадаємо, що відомою авторам роману була також інформація про значення імен Олександра (у перекладі з грецької мови «мужня», «захисниця») й Анастасія (у перекладі з грецької мови «повернення до життя», «воскресіння», «воскресла», «відроджена», «безсмертна»), хоча зрозуміло, що тут вони в першу чергу використали історичні факти, про що вказано у додатку до книги, однак вміло скористалися цим історичним свідченням.

А інколи вони вдаються навіть до перебільшення, що характерно для народних казок: «Грошей на освіту не шкодувала, тому вже до шести років дівчинка досить непогано читала Молитвослов і Псалтир, до семи опанувала латину, до восьми –давньогрецьку» [5, с.11]. І таких фольклорних вкраплень, що створюють полісемантичний художній ефект, у романі досить багато.

Відзначаємо і насиченість, без надмірності, мови роману подружжя Литовченків образними засобами усної народної творчості. Причому ці образні засоби не просте оздоблення чи данина моді, а органічний елемент твору. Вони надають мові роману деякої емоційної забарвленості, натуральності, невимушеності, природності та допомагають розкрити внутрішній світ героїв, показати їхні погляди і переконання, і аж ніяк не переобтяжують твір. Ось лише декілька прикладів з великої кількості фразеологізмів, що зустрічаються у творі: «ні жива ні мертва» [5, с.13], «наскочила коса на камінь» [5, с.33], «обходити десятою дорогою» [5, с.40], «ні сном, ні духом» [5, с.44], «не квапся поперед батька в пекло» [5, с.167], «за тридев’ять земель» [5, с.203], «за що купив, Охріме, за те й продав» [5, с.241], «чужа душа –темний ліс» [5, с.241] та ін. Майстерним добором фразеологізмів письменник оживлює мовлення персонажів, у них багато гумору, натяків тощо. З їхньою допомогою автор поглиблює психологічну характеристику образів роману. На цьому тлі як чужорідне тіло сприймається канцелярська лексика, яку, на нашу думку, автори деколи використовують надмірно: «брали особисту участь у його реалізації» [5, с.225], «перейшов у розпорядження козаків» [5, с.229], «наочно переконалась» [5, с.225], «не в силах упоратися з ситуацією» [5, с.124], «у свою чергу, козаки зобов’язувалися...» [5, с.218] та ін.

Як уже зазначалось вище, багато етнографізмів використано авторами для означення історичного хронотопу. Це назви одягу, страв, напоїв, титулів тощо. Можемо констатувати, що, на наш погляд, автори припустилися деякого недогляду в називанні тих чи інших деталей. Не маємо на меті прискіпливо ставитись до спроби поєднати сімейними узами Роксолану і Вишневецького, деякою мірою це навіть видається цікавим, залишимо це на розсуд істориків, нас більшою мірою цікавить достовірність історичних (етнографічних, побутових) реалій, оскільки, перечитуючи твір, деколи складається враження, що читач потрапив у позаісторичний хронотоп. А роман вже своєю назвою претендує на те, щоб називатись історичним. Мабуть не читали автори роману свого часу «Салдацький патрет» Г.Квітки-Основ’яненка, де про кабак написано таке: «Перш усього блиснуло свiтло у кабацi… Гай, гай! Вже i в Липцях завелися кабаки, неначе – нехай бог милує – у Расєї… <...> i вже в них не шинок зоветься, а кабак...» [7]. Додамо, що і в Етимологічному словнику української мови зазначено, що слово «кабак» (українською – шинок) має російське, за іншими даними тюркське чи німецьке походження [8, с.329]. Тому, на нашу думку, воно навряд чи могло зустрічатись на території тодішньої Польщі та України. А саме про це ми читаємо в романі: «Кабачок «Щербатий місяць» славився пивом...» [5, с.255]. Тут варто було б вжити слово таверна чи українське корчма, шинок. Дбаючи про внесення в історію Роксолани чогось нового, автори проявили певний недогляд в антуражі, який, на нашу думку, допомагає читачеві орієнтуватись в епосі, «натякає» на події, а часто є мотиватором їхніх дій.

Зрештою, все-таки автори роману добре орієнтуються у фольклорно-етнографічних деталях ХVІ століття. Для наочності наведемо ще одну цитату з твору: «Одне в зовнішності Олександри залишалося незмінним: хай як ретельно не заплітала вона товсту «заміжню» косу, але з-під квітчастої хустки як і раніше виривалися непокірливі прядки рудого волосся...» [5, с.27]. Отож, констатуємо, що автори добре знають про існування так званої «дівочої» і «заміжньої» коси, яка ховається під хустку. Але ми хотіли б звернути увагу на іншу деталь із цієї цитати, а саме – на «непокірливі прядки рудого волосся». Вигляд волосся (охайність, колір) має тут важливе значення. Добре відомо, що рудоволосі у сприйнятті багатьох народів не користуються прихильністю, до них ставились з певною пересторогою, часто їх вважали лихими, мстивими та заздрісними людьми [6, с.510]. Тут можна провести певні паралелі навіть з міфологічними істотами (водяник, дідько, лісовик, мавка, чорт), які мають довге, розкуйовджене, часто руде волосся. Чи не тому зустрічаємо у творі такі порівняння: «І почалася своєрідна танцювальна дуель! Олтун рухалася чудово, однак її танок нагадував рухи бездушної механічної ляльки. Зате рудоволоса бісиця [виділення наше – М.С.] вкладала у свій дикий танець душу...» [5, с.135].

Не менш ефектним є використання авторами такого явища усної народної творчості, як прокльон. Потрапляючи в художній контекст, прокльони підкоряються художньому задуму митця, стають частиною образної системи роману. Знавці народних звичаїв добре знають, яким страшним є прокляття, наслане матір’ю на своїх дітей, бо воно обов’язково збувається: «– Проклинаю князя Вишневецького, проклинаю Дмитра, сина невірного чоловіка Івана й негідної дружини Анастасії!.. Проклинаю найстрашнішим прокляттям матері, що втратилася ненаглядного первістка!.. Проклинаю прокляттям дочки, що втратилася батька й улюблену тіточку, яка віддала вихованню племінниці все своє життя!.. Проклинаю прокляттям закоханої дівиці, узятої Іваном, сином Михайла за законну дружину перед Богом і людьми, потім зрадницьки відкинуту, віддану ворогам на наругу й розтерзання!.. Нехай же на твою голову, князю Дмитре, сину Івана й Анастасії, впадуть нечестиві діяння батька твого, котрий вирішив єдиним махом позбутися усіх нас!.. І будемо ми всі – і я жива, і вони мертві, –відомщені похмурим божевіллям, що опанує тебе!.. А також нехай стане помстою за нас тобі й роду твоєму нечестивому наступна твоя смерть люта, передчасна!.. Будь же проклятий ти, князю Дмитре, навіки і на цім світі, й на тім!..» [5, с.254]. Включаючи в роман ці елементи, автори нагнітають ситуацію, ніби ставлять героя (і читача) на край урвища, концентруючи нашу увагу на всій трагічності ситуації. При цьому, цікавим тут є тлумачення поняття «доля», яке розуміється героями твору як життєвий лад, де кожному визначено його місце. «Либонь, ти права: це й справді кісмет!», – говорить Дмитро [5, с.203]. З роману дізнаємося, що кісмет з арабської перекладається як невідворотна доля, рок. Важливим елементом образотворення є роздуми головних героїв про свою долю. При цьому поняття «доля» не сприймається абстраговано. Доля є не лише фатумом, на думку героїв твору, але й результатом «вільного» вибору людини. Погана, нещаслива доля по суті є провиною самої людини. Людина вільна у своїх вчинках і може вільно обирати собі долю, але зобов’язана моральними принципами. Трагічність ситуації зумовлена ще й тим, що головна героїня вважає, що має право на помсту. Вона діє за«принципом Таліона», згідно з яким міра покарання повинна бути не меншою за шкоду, заподіяну злочином. Іншими словами – «око за око, зуб за зуб», що власне і призводить до трагедії, дітовбивства.

Отже, можна говорити про важливу роль фольклорного матеріалу у формуванні поетики символів роману. Зрештою, тут проаналізовані лише деякі художні функції, що виконують включені у контекст фольклорно-етнографічні елементи. Але і те, про що було сказано, досить очевидно свідчить, що цей матеріал бере активну участь у формуванні художнього цілого роману.

Можемо констатувати, що звернення до етнографічного матеріалу не є для авторів роману самоціллю, а є засобом характеротворення. Більше того, часто саме через цей матеріал відбувається розкриття світогляду героїв твору, їх психологічної характеристики.

ЛІТЕРАТУРА

1. Єфремов, С. О. Історія українського письменства.Київ: Феміна, 1995.

2. Шелепова, Л. «Нелегка жіноча доля, або пристрасті гаремні». Січень 8, 2016. avtura.com.ua/book/932/reviews/

3. Дерменджі, Омер. «Трансформації сюжетів та образів у художній літературі (на матеріалі творів про Роксолану)». Автореф. дис. канд. філол. наук, КНУ ім. Т. Шевченка, 2005.

4. Разживін, В. М. «Своєрідність інтерпретації образу Роксолани в романі подружжя Литовченків, ״Кинджал проти шаблі״» Вісник Запорізького національного університету. Серія: Філологічні науки.1(2015): 192–198.

5. Литовченки, Тимур і Олена. Кинджал проти шаблі. Харків: Фоліо, 2012.

6. Жайворонок, В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. Київ: Довіра, 2006.

7. Квітка-Основ’яненко, Григорій. «Салдацький патрет». Квітень 6, 2017. www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=1019

8. Болдирєв, Р. В. та ін., уклад. Етимологічний словник української мови: В 7 т. «Т. 3: Кора – М». Київ: Наук. думка, 1989.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Віктор Разживін (джерело: Allbest)

Аналіз проблеми художньої інтерпретації постаті Роксолани в романі «Кинджал проти шаблі». Характеристика специфіки моделювання образу в порівнянні з іншими творами письменників ХХ-ХХІ ст. Дослідження оригінальності та своєрідності авторської версії.

Стаття продовжує серію публікацій про історичну прозу Т. і О. Литовченків. Її присвячено проблемі художньої інтерпретації постаті Роксолани в романі “Кинджал проти шаблі”. Розглядається специфіка моделювання образу в порівнянні з іншими творами письменників ХХ-ХХІ ст., авторські особливості його трактування. Наголошується на оригінальності та своєрідності ... [ Показати всю рецензію ] авторської версії.

Сучасна українська історична проза — явище різноманітне за своєю суттю. Однак, про які б далекі події минулого не вів мову письменник, до яких би глибин людської пам'яті не звертався, в основі його художньої версії завжди сьогодення. Закорінений у свій час, у його конкретні реалії, автор продукує новий погляд на вже відомі факти. Звернення художньої літератури до історичного матеріалу — це своєрідне намагання осмислити його в якісно іншому духовному контексті. Звідси й прагнення митців слова звернутися до відомих постатей минулого, які вже не раз набували висвітлення в художніх творах. Можливо, власне в такому руслі й слід трактувати появу роману подружжя Литовченків “Кинджал проти шаблі”, де головні дійові особи — Анастасія Лісовська (Роксолана) та Дмитро Вишневецький (Байда).

Початок ХХІ ст. характеризується суттєвими зрушеннями в царині історичного роману. Почався складний процес переосмислення традиції, посилених пошуків нової форми, що виявляється в ігноруванні класичного канону, встановленого ще у творах Вальтера Скотта, насиченні сюжету авантюрними, позаісторичними, навіть химерними елементами, наданні переваги криптоісторії та альтернативній історії. Усе це суттєво послабило міцні позиції жанру й наблизило сучасну історичну прозу до інших зразків масової літератури, на яку у вітчизняному літературознавстві з часів СРСР усталився зневажливий погляд як на літературу суто “розважальну”. Науковці надають перевагу дослідженню традиційної історичної прози ХІХ-ХХ ст., тоді як сучасний історичний роман, що перебуває в стані трансформації й часто полемізує з попередниками, усе ще залишається на маргінесі їхніх пошуків.

До проблеми інтерпретації образу Роксолани дослідники зверталися опосередковано, виокремлюючи його як один із аспектів у творчості письменників або ж присвячуючи цій темі окрему статтю. Це, зокрема, характерно й для радянських науковців (В. Біленко, З. Голубєва, В. Дончик, В. Земляк, М. Наєнко, Г. Сивокінь, М. Слабошпицький, В. Соболь, В. Фащенко), і для сучасних дослідників (С. Нестерук, В. Сікорська). Їхня увага розподілялася нерівномірно, найбільш детально проаналізовано однойменний роман П. Загребельного. Цілком конкретно й безпосередньо до цього питання звертався в кандидатській дисертації “Трансформації сюжетів та образів у художній літературі (на матеріалі творів про Роксолану)” О. Дерменджі. Однак усі ці дослідження з'явилися задовго до появи книги подружжя Литовченків.

Мета статті — з'ясувати особливості авторської версії інтерпретації постаті Роксолани в романі Тимура й Олени Литовченків “Кинджал проти шаблі”. Реалізація поставленої мети передбачає виконання таких завдань: 1) розглянути специфіку становлення національної традиції функціонування сюжету про Роксолану та образу Насті Лісовської в літературі ХХ ст.; 2) проаналізувавши роман, визначити, що ж нового внесли автори в оповідь про долю нашої відомої співвітчизниці, наскільки їхня версія подій вирізняється з-поміж інших.

Настя (у польській версії Олександра) Лісовська давно відома широкому загалу не лише українських читачів як дружина Сулеймана І Пишного — Роксолана чи Хуррем Султан.

Саме під такими іменами попівна з Рогатина здобула світове визнання. Її образ досить інтенсивно розроблявся вітчизняними письменниками ХХ ст. Хоча, заради справедливості, зазначимо, що не вони були першовідкривачами теми.

Образ сформувався на теренах Західної Європи ще за часів класицизму. Як зазначав О.Дерменджі, власне наслідування початковій версії П. Бонареллі призвело до певної поляризації персонажів у європейському літературному каноні: “інтриґанка-Роксолана протиставлялася ідеальному монархові Сюлейману та його благородному синові Мустафі, що загинув через мачуху. Відтак образ Роксолани опиняється в типологічному ряду жінок-злодійок, як-от леді Макбет, Катерина Медичі та ін.” [1, с. 6]. Початкове сприйняття теми Насті Лісовської в українській літературі відбулося, як це тоді часто бувало, за посередництва польської. Зважаючи на домінування негативної аури в оцінці героїні, запозичений сюжет не зміг би широко розгалузитися, якщо б не мав плідного ґрунту на вітчизняних теренах. У народних піснях про полон, татарсько-турецьку неволю, а також у думі “Про дівку-бранку, Марусю-попівну Богуславку”, праобразом якої Д. Яворницький і М. Максимович вважали Роксолану, відчувається типологічна спорідненість із європейською традицією хоча б на рівні мотиву.

О. Дерменджі стверджував, що український літературний канон сформувався в текстах до музичних творів Г. Якимовича та В. Луцика, що перебували “під значним впливом народницької естетики”, бо власне вони зафіксували головні мотиви: “героїня є дівчиною з народу, його високоморальний представник. Вона красива і розумна, щира у почуттях, головне завдання її життя — допомога батьківщині” [1, с. 7]. Не заперечуючи цей факт, усе ж зазначимо, що ці твори тотожні з практикою українського музично-драматичного театру, який не раз розробляв сюжети схожого типу, але головною героїнею там виступала зовсім не Роксолана.

Першим справжнім твором історичної прози, де була реалізована європейська фабульна схема, є повість О. Назарука “Роксоляна: Жінка халіфа й падишаха (Сулеймана Великого) завойовника і законодавця”. Написана в піднесено-романтичному стилі, книга стала зразком для інших авторів ХХ ст. Думка письменника, що міцна вдача, велика сила волі, цілеспрямованість та щира любов до рідного краю здатні вивищити людину над безоднею безправ'я та зневаги, стане основоположною для його послідовників, на яких була особливо плідною друга половина ХХ ст.

Специфічні національно-патріотичні завдання української літератури визначили й напрям художньої інтерпретації постаті Анастасії Лісовської в Україні. Поема “Дівчина з Рогатина” Л. Забашти, повість “Роксолана” зі збірки “Неопалима купина” Ю. Колісниченка та С. Плачинди, поема “Роксоляна, царівна сонячна Опілля” М. Орлича, роман “Степова квітка” М. Лазорського на перший план у трактуванні вже відомого сюжету висунули соціально-ідеологічний складник, що призвело до його надмірної політизації.

Саме в цей час і відбулося кінцеве формування вітчизняної традиції моделювання теми та образу Роксолани, якому дає містке визначення О. Дерменджі: “Український інтерпретаційний канон — своєрідне явище в еволюції традиційного матеріалу та його функціонування у світовій літературі. Його характерними особливостями є контамінація традиційного сюжету і мотивів українського фольклору. Структурна трансформація матеріалу в формі дописування пов'язана також із перенесенням змістового центру оповіді з особистої та сімейної трагедії на невільництво і яничарство, що сприймається водночас як алюзії з сучасним для авторів становищем особи й народу” [1, с. 8].

На загальному тлі виокремлюється роман П. Загребельного “Роксолана”, де спрощено- патріотичного трактування немає, стосунки Сулеймана та Хуррем психологічно обґрунтовуються, акцентується на долі жінки-матері, бо автор поставив перед собою зовсім інше завдання: не тільки очистити біографію Роксолани від міфів, за яким вона неначебто була “кривавою леді Макбет з України”, а й глибоко зазирнути в надра душі героїні, у її психологію [2, с. 164-165].

Разом із тим уже на кінець ХХ ст. маємо першу спробу руйнації встановленого канону в межах постмодерного дискурсу. Ю. Винничук у повісті “Житіє гаремноє”, використовуючи традиційний сюжет, намагається зірвати романтичний ореол, створений довкола легендарної постаті. Його Роксолана вже цілком тілесна, а увага письменника зосереджена на зображенні статевого життя.

На початку ж ХХІ ст. до популяризації історичної постаті долучився й кінематограф. На сьогодні маємо два телесеріали: український та турецький. Поява кожної нової художньої версії супроводжувалася жвавим обговоренням і долі самої героїні, і специфіки авторської інтерпретації образу, хоча б на рівні пересічних поціновувачів. У цьому плані книга подружжя Литовченків радше виняток, ніж правило. Роман вийшов у видавництві “Фоліо” 2012 р. в серії “Історія України в романах”. Однак навіть те, що вже наступного року було надруковано додатковий наклад, не сприяло виникненню дискусії навколо твору.

Роман же, на наш погляд, вартий уваги, бо дає достатнє уявлення про рух сюжету про Роксолану в сучасній вітчизняній історичній прозі. Він продовжує процес руйнування усталеного канону, розпочатий ще книгою Ю. Винничука, але на зовсім іншому, уже не кітчевому рівні. Для знавців творчості Т. Литовченка така авторська позиція не стала несподіванкою, бо загалом уся історична белетристика письменника (вийшло друком уже п'ять романів, три останніх написані разом із дружиною) — це творча полеміка з попередниками, незашорений погляд на вже, здавалося б, достатньо відомі події. Творчий тандем віднайшов власну сюжетну родзинку, в основі якої оригінальна інтерпретація образу історичної особи, що суттєво відрізняється від традиційного трактування. У своїх романах-реконструкціях, переважно не відходячи від справжніх подій, автори використовують лакуни, що пов'язані з походженням героїв, де кожен митець має право через недостатність фактів на свою версію. Неймовірний вимисел чи припущення, які дозволяють собі письменники, завжди супроводжуються ретельним добором історико-хронологічного матеріалу та скрупульозним ставленням до дрібниць.

У романі “Кинджал проти шаблі” змодельовано принципово не схожий на канонічний образ Роксолани, наскрізь полемічний, але цікавий і несподіваний. Перші ж разючі відмінності на сюжетному рівні навіть не надто допитливий читач спостерігає вже на початку твору. Відповідно до традиції, історію карколомного піднесення Насті Лісовської Литовченки починають із дитинства та юності в провінційному Рогатині. Маючи достатньо скупі відомості про цей період життя героїні (батько-священик, який зловживав алкоголем; рання смерть матері; потяг до знань, до книги), автори домислюють масу нових подробиць у її біографії.

Будь-яка історія про Роксолану неможлива без любовної інтриги: занадто вже не прості стосунки пов'язували її з Сулейманом. Українські письменники вдавалися до різного трактування почуттів, що поєднували цю пару. Зокрема, у версії О. Назарука це чисте романтичне кохання, у Л. Забашти та С. Плачинди — своєрідна ділова угода на патріотичному ґрунті, у П. Загребельного — любов-ненависть, що викликана почуттям страху за власне життя і життя дітей, у Ю. Винничука — любов підкреслено тілесна, у Т. і О. Литовченків вона взагалі відсутня. Точніше, любовна інтрига й почуття є, але спрямовані вони зовсім не на султана. Їхня Настя Лісовська до полону — заміжня жінка, яка щиро кохає свого чоловіка князя Івана Вишневецького й має від нього дитину. Що ж у такому разі поєднує її з Сулейманом? На думку авторів, це лише збіг обставин і бажання використати вплив султана, щоб покарати своїх кривдників: “… помститися всім, хто винен у смерті милої Марисеньки, синочка Дмитрика й милого чоловіка Іванка. Але щоб здійснити таку помсту, доведеться багато що здолати, довідатися й вивчити! Заплющити очі на багато речей, прийняти їх як важке, але необхідне випробування долі… Щоб помститися, необхідно зайняти якомога вище становище. й опиратися не на саму лише величну пані Хафізу, що розпоряджалася всього лише в гаремі, а на когось набагато більш впливового” [3, с. 130].

Залишимо на розсуд істориків спробу поєднати в романі сімейними стосунками дві відомі історичні постаті Роксолану й Дмитра Вишневецького (мати й син), адже нас не цікавить достовірність описаних подій, бо це не стосується теми нашої розвідки та й зрештою, відчуваючи хиткість такої візії, митці в “Додатку”, що супроводжує текст, ще раз намагаються переконати читача в її вірогідності. Повернімося до сюжету й переконаємося, що вся непересічна доля Насті-Олександри у творі вклалася в кілька основних епізодів (детально висвітлено рогатинський період, шлях її до Стамбула як бранки, а потім стрімкі зміни становища героїні в гаремі: від служниці валіде до султанші). Це власне й складає зміст першої частини роману. У другій ми бачимо Роксолану лише двічі: під час її першої зустрічі з Дмитром та вже в момент його смерті. Величність і пишність життя улюбленої дружини Сулеймана — Хуррем, боротьбу за владу в гаремі, смерть пасинка Мустафи, заподіяна руками чоловіка заради султанства власного сина, словом, усе те, що й становить зміст класичної лінії сюжету, залишається поза текстом.

Нехтування традицією відчутне й у відмові від звичного для письменників ХХ ст. розвінчування успадкованого Роксоланою від класицистів тавра жінки-злодійки. Героїня роману Литовченків у своїх діях перевершує навіть негативне європейське трактування. Вона задля досягнення особистих цілей виходить заміж за нелюбого, написавши листа до польської королеви, випрошує в неї отруту, а потім з її допомогою власноруч розправляється з одним зі своїх ворогів. Причому, керуючись почуттям помсти, вона абсолютно не жалкує про скоєне: “Зі своїми ворогами їй завжди вдавалося поквитатись, рано чи пізно — але вдавалося! Так сталося з пихатою черкешенкою Гюльбехар, з її чоловікоподібною служницею Лейлою, з євнухом Мансуром, з клятим греком Ібрагімом, з підступними прислужниками, кривдниками та вбивцями Прохором-Копилом, Євтихієм та Захаром, а також із багатьма іншими. Тепер настала черга князя Вишневецького, що уособлював весь свій мерзенний рід, від якого султанша зазнала суцільних нещасть. Але ж це сталося, хоча не просто вбити, але і знеславити його було ну дуже нелегко!” [3, с. 286]. Так, у “Кинджалі проти шаблі” немає вбивства пасинка, але ж Роксолана наперед готує стріли зі срібними наконечниками, щоб звести зі світу козака-характерника Дмитра Вишневицького-Байду. Тож вона сприяє вбивству власного сина, хоча й не знає про це.

Дві риси характеру, що супроводжують образ героїні з часу його першої появи в художніх творах, — гострий розум та чарівна краса — у романі переосмислено по-новому. Автори постійно акцентують на першій, як на нашу думку, та іноді занадто перебільшено: “У ці хвилини Олександра уявляла собі, як їх обох поглинають любов і пристрасть, описані у віршованих романах і романтичних віршах, яких вона, попри юний вік, уже прочитала безліч. <.> доглядальниця розважала хворого читанням уголос Святого письма, поетичних творів Гомера, сказань про небезпечні пригоди мандрівників і завойовників нових земель, про які в піднебесному світі тепер пам'ятали хіба що пергамент та папір, а також романтичних оповідань про кохання й ненависть, про зрадництво і відданість” [3, с. 20-21]. А ще ж декламування князеві віршів великого Петрарки; демонстрація знання кількох мов під час продажу її на невільничому ринку Ібрагіму; відмова від подарунків заради дозволу відвідувати бібліотеку; читання султану під час першої зустрічі віршів Навої та ін. (Цікаво, де взялися ті любовні романи, Гомер і Петрарка в досить скромній оселі містечкового батюшки XVI ст.? Авторські пояснення про старі сувої і свитки, віднайдені Настею-Олександрою в церковній бібліотеці, не надто переконливі). Тоді як краса наче й не заперечується, а немовби увесь час піддається сумніву. Так, розповідь про раннє дитинство завершує фраза: “Дівчинка росла нехай не красунею, зате розумною і здоровою” [3, c. 10]. У творі Литовченків це поєднання розуму та вроди постійне. Складається враження, що оцінка краси Роксолани залежить від магічного впливу її здібностей. Вона, безумовно, приваблива, але підсвідомо краса фіксується оточуючими лише після демонстрації розуму. Ось якою бачить її євнух: “Вона відрізнялася від інших рабинь молочно-білою шкірою, високим зростом, досконалістю фігури, великими зеленими очима й особливо — довгим хвилястим волоссям. Хоча нахабний євнух залишив бранку зовсім без одягу, вона не була оголена: вогненно-рудий волосяний водоспад струменів їй на плечі, природним плащем прикриваючи міцні груди, талію й широкі стегна” [3, с. 78]. Ефект посилюється, коли дівчина вільно відповідає на його риторичне запитання турецькою. А ось враження султана під час першої зустрічі: “Не можна сказати, щоб вона була красунею… втім, чарівливості зухвалій нічній співусі було не позичати! Дуже бліде, рухливе обличчя, живі палаючі очі, колір яких у світлі смолоскипа було неможливо визначити — вони здавалися то зеленими, то синіми. Чудове руде волосся, що непокірливо вибилося з-під квітчастої хустки. Мініатюрні ручки, довгі пальчики. Струнка фігурка. Чарівна посмішка, білі рівні зуби.” [3, с. 132]. Далі знову той же прийом: “Сулейман застиг із широко роззявленим ротом: русинка читала один із безсмертних шедеврів Алішера Навої!!!” [3, с. 133].

Якби автор був лише чоловік, то все це можна було б співвіднести з маскулінною фобією поєднання цих двох начал в одній жінці. Однак роман писався у творчому тандемі. Очевидно, що тут наявна кореляція на сучасність: не готовий наш читач до такої єдності вроди й розуму. Окрім того, гарем — місце жіночої спокуси й задоволення сексуальних потреб чоловіків, тому й цінується там понад усе чуттєвість, можливо й надмірна. Порівняймо: “З-поміж них виділялася одна русинка з дивним ім'ям Марися: стрункий дівочий стан, пишні розвинені груди, каштанове волосся, що струменилося на плечі великими локонами, доволі світла оксамитова шкіра, величезні блакитні очі, пухкі червоні губи, рум'янець у всю щоку, легка дівоча хода — ну просто красуня!” [3, с. 91]. Героїня Литовченків приваблива, вродлива, але її краса спокійна, а не чуттєво-виклична.

До того ж її непересічний розум, за авторською версією, і ліг в основу життєвого фіаско. Роксолана відновлює записку від Марисі, що була частково знищена, укладаючи в неї той зміст, який вона собі вибудувала. Те ж відбувається й під час допиту її кривдників, відповіді яких можна було б трактувати по-різному, але для героїні вони занадто однозначні, бо її бачення подій вже викристалізувалося, і їй потрібні лише підтвердження, докази, а не правда. Зрештою, це й призводить до фатальної похибки — убивства рідного сина, якого вона так любила.

Певного авторського переосмислення набуває й патріотизм Роксолани, її любов до України, спогади про яку гріють її душу і змушують стискатися та частіше битися її серце. Це помітно в згадках про рідне місто, свою долю та особливо, коли вона приймає дари молодого князя Вишневецького: “У Роксолани паморочилося в голові, сльози застеляли очі, вона була розгублена й уражена до глибини душі. Так, нехай дарунки Вишневецького більш ніж скромні, однак за своєю значущістю особисто для неї вони не йшли в жодне порівняння із чудовими підношеннями, які правителі Османської імперії звикли одержувати від чужоземців і які одразу ж відправлялися до скарбниці. Зате привезені з рідної сторони речі зігрівали душу й хоч ціну мали невелику. але насправді були воістину безцінними!” [3, с. 200]. Так, Настя-Олександра на згадку про минулі часи допомагає звільненню князя Івана, але ж на слова Дмитра про страшний полон, у якому стогнуть співвітчизники, лише тихо зауважує, що так було споконвіку. Немає тут захисниці й оборонниці рідної землі, є просто жінка, що тужить за нею, переживає власну життєву драму. Про це, до речі, зауважує й О. Сінченко у рецензії на “гречаних блогах”: “Мене, як надчутливу дівчину, маму, кохану, просто вразила трагедія тієї іншої, далекої, колись незрозумілої і байдужої мені жінки. Я вперше побачила, що в Роксолани таки є щось людське, навіть більше — жіноче!” [4]. Отже, руйнується зашкарубле спрощено- патріотичне трактування образу Роксолани, але посилюються загальнолюдські гуманістичні мотиви.

Роман подружжя Литовченків продовжує нові тенденції в українській історичній прозі. Змодельований у ньому образ Роксолани ґрунтується на авторській моделі інтерпретації історичної особи, що суттєво відрізняється від традиційного трактування.

Руйнація звичної фабули, утвердження як головного рушія подій мотиву помсти дало змогу письменникам витворити новий образ Роксолани, із акцентуванням не на винятковості долі, не на героїчному аспекті чи патріотизмі, а на звичайних людських рисах. Авторська версія цілком оригінальна, вступає в певні суперечності зі сформованим у творах ХХ ст. каноном.

Перспективи подальших розвідок ми вбачаємо в дослідженні наступних версій інтерпретації образу Росксолани в художній літературі, коли вони з'являться. Це дало б змогу визначити: чи продовжиться процес деструкції, започаткований у творах Ю. Винничука та Т. і О. Литовченків, чи, навпаки, відбудеться повернення до традиції. Адже дослідження двох творів занадто мало, щоб вести мову про нову тенденцію.

ЛІТЕРАТУРА

1. Дерменджі О. Трансформації сюжетів та образів у художній літературі (на матеріалі творів про Роксолану): автореф. дис на здобуття наук. ступеня к. філол. наук: 10.01.05 / Омер Дерменджі. — Київський національний університет ім. Т. Шевченка. — К., 2005. — 14 с.

2. Фащенко В.П. Загребельний: нарис творчості / Василь Васильович Фащенко. — К.: Дніпро, 1984. — 206 с.

3. Литовченки Т. і О. Кинджал проти шаблі / Тимур і Олена Литовченки. — Х.: Фоліо, 2012. — 315 с. (Історія України в романах).

4. Сінченко О. Роксолана з людським обличчям [Електронний ресурс] / Олена Сінченко // Режим доступу: http: //gre4ka.info/blog/entry/roksolana-z-liudskym- oblychchiam.

Разживін В.М., к. філол. н., доцент, ДВНЗ «Донбаський державний педагогічний університет»

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Людмила Шелепова (джерело: Буквоїд)

Мода на жіночі серіали штибу «Величне століття» породило у мене бажання більш детально вивчити історію нашої «землячки» Роксолани. Дійсно, цікава постать. Завжди захоплювалася сильними та розумними жінками… А тут ще й поталанило поїхати до загадкової Туреччини, де всі з повагою ставляться до могутньої султанші. Так, особистість і справді неординарна, але читати Загребельного мені стало нудно, тож я вирішила взяти із собою у дорогу щось більш легко написане. Книг багато та всі манять з вітрин книжкових магазинів, почитала трошки анотацій, що написані позаду книжок. Вибір пав на книгу Тимура та Олени ... [ Показати всю рецензію ] Литовченко «Кинджал проти шаблі».

Прочитала за три дні із задоволенням. Книга написана трошки на «домисленні», але історія, що викладена у ній досить правдоподібна. Оскільки Роксолана, вона ж Хюррем, дійсно багато чого зробила для Туреччини, але майже нічого для України. Ніби якась образа засіла у душі могутньої султанші! І дійсно, свого часу чула пісню про Байду. А автори пояснили, причому по-своєму, чим саме Байда Вишневецький вразив Роксолану! Дійсно, скидається на правду, оскільки історики і досі сперечаються, щодо походження Анастасії Лісовської та її віку. Щось загадкове та невимушене є в романі, а й справді, чому не могло бути так? Адже і Хюррем була жінкою, вона теж мала серце, почуття. А помста часом затьмарює розум, як і сталося!!!

Але суворо засуджувати Роксолану не можна. Адже стільки випробувань та поневірянь, що зазнала ця багатостраждальна жінка, не дай Боже нікому. І якби вона не проявляла характеру, то її просто би прибрали гаремні інтриганки. Адже життя у гаремі було не таким уже і солодким, а навпаки… У книзі досить непогано описані звичаї, що були у гаремі та досить цікаво прописані персонажі. Лише можу уявити, скільки літератури довелося переробити авторам, щоб створити цей шедевр. Скільки дат та цікавих фактів висвітлити. Також теорія про «суперництво» Вишневецьких та Сангушко добре вписалася у сюжет. Містика, але підкріплена фактами. Коротше, якщо коротко – то написано досить цікаво та не зовсім «шаблонно», адже Роксолана зображена більш живою та людяною, має свої мотиви та почуття, як і сам Байда.

Всім, хто цікавиться біографією я рекомендую причитати книгу, можливо вас також зачепить «за живе» і ви проллєте сльозу над останньою главою. Крім того рекомендую прочитати роман працівницям жіночих колективів, знайдете для себе багато чого цікавого: інтриги, «щасливий серпентарій» жіночого колективу, що так і не змінився із роками, тож життя гаремне продовжується. А ще особливу увагу слід звернути режисерам: чому Турція випустила цілих два серіали про Хюррем, а Україна лише один? Пора «оновити» сучасний кінематограф! А у книзі є і сюжет, і загадка, що варта на екранізацію. Також можна почитати перекладачам, раптом хтось захоче перекласти книжку на іншу мову, щоб наша закордонна діаспора могла насолодитися цим романом.

У Туреччині дала почитати іншим туристам, а потім книга пішла «по рукам», та десь заблукала, коли я летіла на рідну неньку. Сподіваюся, що цей невеличкий буккросінг за кордоном буде мати продовження пригоди.

[ Згорнути рецензію ]

Автор рецензії: Олена Сінченко (джерело: Інформаційний портал Кіровоградщини "Гречка")

З дитинства терпіти не могла Роксолану. Ну не вабила вона мене ні як історичний персонаж, ні як жінка з якоюсь особливою долею. Напевне виною тому книжки і серіал про неї.

Першим я прочитала Загребельного. І що? Ну скажіть де трагедія? Де та бідна нещасна Лісовська, яку ми маємо пожаліти, вона ж бо бідося в неволю потрапила! Та в таку неволю сотні жінок по усьому світу мріють втрапити, з бідного українського села, від батька попа (а то вам не нормальний татко з вільними поглядами на життя), від українського нареченого, який міг би стати сатрапом, випивакою і гультяєм вона втрапила в покої до ... [ Показати всю рецензію ] Султана, стала улюбленицею і отримала всі вигоди від життя. Та ще й секс такий шалений мала з Сулейманом, що ще треба жінці для щастя???

Потім фільм, за романом іншого автора Осипа Назарука. Зізнаюсь дивилась, хоча Сумську молодшу не сприймаю за акторку і Роксолана її вийшла ніяка. Але дивилась через захоплення двома акторами: велетом українського кіно, красенем чоловіком у будь-якому віці Лесем Сердюком та мамою Роксолани Раїсою Недашківською, яку вважаю найкращою акторкою в Україні. А так фільм дуже і дуже посередній, не зачепив він мене. Досі не розумію для чого його крутять по сто разів на рік, ніби немає іншого гарного українського серіалу. Так я вам скажу – є. І це - «Царівна», за повістю Кобилянської.

А про турецькій серіал взагалі говорити не хочу. Не дивилась і не буду!

Так от, повернімось до образу Роксолани в літературі. Для мене вона була таким собі бовваном без емоцій, почуттів. Була, аж доки я не взяла до рук новий роман Тимура і Олени Литовченків «Кинджал проти шаблі».

Історія зовсім нова, не схожа на жодну з тих, які були написані про Анастасію Лісовську. Родина, побут, почуття все абсолютно інакше. Інакший коханий, який став таки їй законним чоловіком і від якого вона народила сина. Щоправда її викрали і завезли в Туреччину, а він лишився в Україні. І став не простим хлопцем, а лицарем волі і гідності, славою всієї України (імені не назву, аби було бажання дізнатись про це з самого роману).

Роксолана ж була впевнена, що її син помер. І бажала всім серцем помститися за смерть першої дитини. Але от мститися вона чомусь вирішила родині колишнього чоловіка. А особливо його старшому сину. І тільки коли вона, осліплена жорстокістю і бажанням помсти, вб’є його, тільки тоді їй відкриється страшна і безжальна правда.

Я ніколи не читала такого цікавого історичного роману, в якому так вдало поєднані історичні факти, вигадка, почуття. Емоції просто б’ють через край. Я, читаючи останні сторінки, ледь бачила літери, за слізьми нічого не можна було розгледіти. Мене, як надчутливу дівчину, маму, кохану, просто вразила трагедія тієї іншої, далекої, колись незрозумілої і байдужої мені жінки. Я вперше побачила, що в Роксолани таки є щось людське, навіть більше – жіноче!

Але це – лише мої емоції та враження. Ваші власні ви маєте нагоду здобути…

[ Згорнути рецензію ]