Так уже виходить, що сьогоднішня проза все впевненіше позбувається власної історично-територіальної харизми. Авторські (в риму) мармизи ще намагаються зберегти при цьому сякий-такий вираз етнографічної автентики, але їхні тексти – не без допомоги наших безликих видавництв – втрачають чіткі ознаки колишньої фізіономіки в контексті того чи іншого місцевого літературного «феномену». Коротше, сучасна українська проза набуває ознак східно-західного салату, в який не варто упадати лицем, оскільки європейського виразу обличчя все одно не вдасться набрати.

Хай там як, але саме завдяки зближенню крайових дискурсів, які наслідують нещодавню практику регіонально-спілчанської «дружби народів», можемо засвідчити, що пальма першості у виданні зарубіжних авторів 2010-го перейшла із Заходу на Схід, і якщо львівська «Кальварія» порадувала цього року лише «Фатальними стратегіями» Жана Бодріяра у перекладі Леоніда Кононовича, то тутешня Наталка Сняданко спромоглась видати свій переклад «Абетки» Чеслава Мілоша» не в своєму регіоні, себто не десь поблизу, а в новому харківському видавництві «Треант». Дуже знаково, чи не так?

По-друге, так само харківське «Фоліо» упевнено наповнює свою новопосталу серію «Карта світу», в якій вже вийшли найновіші твори Харукі Муракамі, Ерленда Лу, Пітера Естерхазі і Маріо Варґаса Льоси. Крім цього, вперше в Україні в цій серії були перекладені нові книжки «День опричника» і «Цукровий Кремль» російського постмодерніста Володимира Сорокіна, якого автор сих рядків модерував у Харкові.

Також саме нові твори на кшталт «Ворошиловграду» Сергія Жадана, «Хвороби Лібенкрафта» Олександра Ірванця і «Садовника из Очакова» Андрія Куркова вийшли цього року на «фолійному» Сході, тоді як західноукраїнські видавництва порадували хіба що компілятивними збірками на кшталт «БотакЄ» Прохаська (Ів.-Франківськ: «Лілея-НВ»), «Затонулі в снігах» Галини Пагутяк і «Від Джойса до Чубая» Василя Габора (обидві – Л.: «Піраміда»). Хіба що та сама львівська «Піраміда» несподівано здивувала чудовими романами «Капелюх Сікорського» Володимира Даниленка і «Дрозофіла над томом Канта» Анатолія Дністрового.

Щодо одного з вищезгаданих авторів, а також певну спорідненість його твору з романом «Чарівний світ. Тепер» (Л.: Кальварія) Тимофія Гавриліва варто зробити наступні «геополітичні» зауваження. Справді, книжки А.Дністрового і Т.Гавриліва однаково успішно вписалися в літературну реальність нашого часу, і справа навіть не в тому, що свою одіссею перший з них розпочав у швейцарському видавництві, а другий номінувався на премію англійського радіо. Просто в обох випадках до нас звертаються два автори, які вийшли з одного і того ж простору 1990-х років. Причому моторика цього «виходу» у них так само абсолютно різна. Скажімо, автор роману «Чарівний світ. Тепер» (Л.: Кальварія) про філософа-волоцюгу чимало помандрував у житті й літературі, займаючись перекладами. Так само автор «Дрозофіли над томом Канта» – роману про філософа-сибарита – за освітою професійний філософ, і тому наразі вільно мовити про два світи – два стилі життя в контексті одного «смолоскипового» покоління.

Так, книжка Тимофія Гавриліва – перша частина трилогії, що продовжує роман «Де твій дім, Одіссею?», який 2009 року вийшов у швейцарському видавництві «Ammann Verlag» – це типова проза поета-перекладача. А також типовий «роман речей», себто оповідь і сповідь предметного світу і заодно «фактурне» читво у стилі Марселя Пруста, Йозефа Рота і Бруно Шульца. Тут тобі й історія про викрадений фруктовий десерт, і таємничі Жора і Кузя, схожі на вуличних котів, хоч це й бомжі-інтелектуали, які вечеряють знайденими на буржуйському смітнику ковбасками, бананами і половиною торту, і на яких не зважаєш, бо автор жене свого героя-волоцюгу все далі. Ну наче справжнього Одіссея сьогодення, а чи новочасного Гамлета, якому дається бачити і чути те, чого не зауважують пересічні обивателі.

Життя героя у романі «Дрозофіла над томом Канта» Анатолія Дністрового не таке солодке. Шкідлива мушка у назві твору – не випадкова метафора, оскільки харчується залишками рослинного гниття, а герой твору – рефлексіями свого власного існування. Причому несвіжого, оскільки насправді тридцятирічний викладач філософії Павло живе лише спогадами про минуле. В якому і кохана дівчина, і цікаві книжки, і, власне, молодість, що непомітно минула у читанні цих самих книжок. Вдень наш філософ викладає, а ввечері попиває винце на балконі або складає некрологи на померлих колег-філософів. Усі його дії ніби позичені з дайджесту про літературні дев’яності. Ось він, наче персонаж з романів івано-франківця Степана Процюка, блукає містом, зазираючи у чужі вікна, ось, як у новелах донеччанина Олега Солов’я, сидить у кав’ярні, ревно прислухаючись до балачок молодняка. Географія, як бачимо, не впливає на діагноз цілого покоління, і не дивно, що наш герой постійно відчуває, як «кожного дня поволі, по частинах, тихо помирає». Ну, а в читача не зникає відчуття того, що перед ним читво в унікальному жанрі назвою «роман-некролог».

Так само «помирає» на чужині героїня роману «Твоя дитинка» Ірисі Ликович, присвяченого злободенній темі «наших за кордоном». Допіру в ній засвітилося чимало літературного люду, і при цьому згадується не менш відповідна лектура – від «Колекції пристрастей» Наталки Сняданко і «Біг Маку» Сергія Жадана до «Я, «Побєда» і Берлін» Кузьми Скрябіна – тож, у принципі, вже знати, що, живучи закордоном (і зокрема у Німеччині, куди приїздить героїня роману Ликович), бажано хоча б трохи знати чужу мову, а не лише тупо любити рідну Вкраїну. Тому, коли питають тебе ввічливо – ну, наприклад, «Мохтест ду унтере Колна дом зеєн?» – бажано просто відповідати «Натюрліх», і буде тобі щастя. Але ніякими чужоземними краєвидами вередлива студентка Ніна з роману «Твоя дитинка», яка приїхала в чужу родину доглядати за дітьми, особливо не цікавиться. «Ти не підеш гуляти містом. Бо що таке мандрівка ним, навіть неймовірно цікавим, у порівнянні з твоєю ДУШЕЮ? – значить вона. – Що таке подорож вулицями, навіть і стерильно вилизаними, коли перед тобою відкривається ДОРОГА ДО СЕБЕ?».

Натомість зовсім інший «подорожній» модус має нове життєствердне читво Марини Гримич. Ії новий роман «Second Life» (К.: Дуліби) продовжує цілком нову лінію української «колоніальної» літератури, започатковану у 1990-х роках Юрієм Покальчуком і Наталкою Сняданко і підхопленою Іреною Карпою вже у 2000-х. Утім, перед нами не моралізаторські роздуми про наських заробітчан чи туристичні репортажі. Захоплююча історія 33-річного героя цього роману – колишнього киянина і нинішнього менеджера у рекламно-інвестиційній компанії на Заході – належить до категорії інтелектуально-молодіжного читва, в якому порядкують просунуті архангели-мажори, підсовуючи вам у супутники для подорожі потойбіччям, скажімо, самого Максима Горького. Паралельно у романі Гримич розповідається про життя-буття новітніх українських емігрантів, і це вже не звичні заробітчани, а мало не рейдери, загарбники і поглиначі чужого простору, бізнесу і місця під сонцем, яким відчуває себе герой твору.

Так само в бік «живого» життя, а не мертвих «філософських» істин зсунуті акценти у романі «Капелюх Сікорського» Володимира Даниленка (Л.: Піраміда). Тож на успіх головного героя впливають не нудні історичні обставини, а лише капелюх і жінка. Але яка! Юна київська повія, з якою видатний авіаконструктор познайомився ще гімназистом, виказує неабиякі національні чесноти. І хоч каже, що в Києві лише одна смілива людина – мадам Косач (мати Лесі Українки) – говорить українською, але сама налаштована не менш патріотично. Розводиться про «гнилу імперію» Романових, знається на Конституції Орлика, мріє «ходити на вистави Марії Заньковецької і носити плаття від Поля Пуаре», а поки що вбирається у чоловічі шаровари на знак протесту проти погрому чорносотенцями газети «Рада». «А он внизу хата Миколи Пимоненка», – може показати з ілюмінатора літака житло видатного художника.

Утім, романтична епоха 1900-х років змальована в романі надто загально, хоч і доволі точними штрихами – з уточненням цін на каву і морозиво. Так само не бракує згадок про видатних осіб, що виконують роль «правдивого» історичного тла: корнет Лермонтов, «якийсь пан Міхновський, що закликає відокремити наші землі від Російської імперії», цукровий магнат-меценат Терещенко… Загалом всі глобальні заворушення – чи то падіння Російської імперії, а чи більшовицький переворот і Громадянська війна – подані у романі як декорації до драми закоханого героя.

Але якщо будь-які «конструктивні» інновації в романі «Капелюх Сікорського» В. Даниленка не дуже можливі саме через історично-біографічний жанр твору, який цілком придатний до серії «Видатні українці», яку, у свою чергу, продукує видавництво «Фоліо» (не маючи змоги видавати повноформатні життєписи в стилі російської серії ЖЗЛ), то з книжкою Міли Іванцової трохи інша історія. Попри безлику назву, її «Вітражі» (К.: «Нора-друк») мають характерні ознаки роману в стилі «альтернативної» історії. Тамтешня героїня працює над перекладом легендарної французької письменниці, паралельно переживаючи власну любовну драму. Тож у тексті перемежаються події як її власного життя-буття, так і майстерно заверстані в основну тканину твору пригоди героїв-героїнь з недалекої історико-культурної перспективи. Маємо і вставні новели, і навіть вставну повістину, але якби книжка М. Іванцової називалась так, як зветься роман, написаний її героїнею, а саме – «Моя бабуся спала з Саган» – то ефект, погодьмося, був би інакший. І не лише б радість із журбою обнялися, а й риба з раком затанцювали при такому видавничому зухвальстві. А «західний» стиль видавання хоч трохи зблизився б зі «східним» попитом на таке – та й будь-яке! – сльозоточиве українське читво

Схід без Заходу.