Ігор КОТИК
ТРОЄ ПОВЕРНЕНЬ

Мотив повернення – один з найдавніших і найпопулярніших літературних мотивів. Повернення різними бувають – бажані і небажані, можливі і неможливі, в просторі і в часі. Повертатися можна з мандрів, з війни, з вимушеної чужини, думками і почуттями повертатися можна у своє минуле; легенди розповідають про повернення з потойбіччя, але поверненням, якого нікому з нас не уникнути, є відхід з цього світу – смерть.
Досить згадати тут лише деякі класичні твори та сюжети зі світової літератури, в яких так чи сяк мотив повернення присутній: міф про Орфея та Евридику, міф про Геракла, «Рамаяна», «Одіссея», притча про блудного сина, «Дон Кіхот», «Робінзон Крузо», «Мандри Гулівера», «Додому вороття немає», «Над прірвою у житі», «У дорозі» тощо.
У цій статті я вирішив поміркувати над тим, наскільки актуальний мотив повернення в сучасній українській літературі. Я не ставлю собі за мету описати версії повернення якомога повніше. Для аналізу вибрано три романи, що побачили світ у 2010 році і авторами яких є 35–40-річні прозаїки. Мені здається, що і на матеріалі трьох творів, написаних письменниками одного покоління приблизно в той самий час, можна показати розмаїття підходів в осмисленні спільного мотиву. Можливо, ця теза певним чином дотична до висновків статті Юрія Шереха «Троє прощань…», про котру читач може собі мимоволі нагадати на підставі перегуку на рівні заголовків, хоча прямого стосунку до «Трьох прощань…» моя стаття не має.

1. Повернення очевидне і нездійсненне
Повернення у романі Сергія Жадана «Ворошиловград» очевидне вже на перших сторінках книжки: головний герой Герман повертається з Харкова, де працював “незалежним експертом”, до міста, в якому виростав і в якому живуть друзі і знайомі з його дитинства. Повертається фактично з порожніми руками, і це може нагадати читачеві біблійний сюжет повернення блудного сина. Проте Жадан того сюжету не тримається, і повернення його героя досить специфічне. По-перше, повертається Герман не додому, а на заправку, яка розташована десь у полі біля міста. По-друге, на перших порах, коли він приїхав на заправку і живе там, то це й поверненням назвати важко: він думає, що через кілька днів поїде назад до Харкова. Про Германове повернення до міста свого дитинства можна було б говорити починаючи з восьмого розділу першої частини, коли він повідомив про своє рішення залишитися Травмованому. Однак саме після того, як рішення було озвучено, обставини складаються так, що Герман, фактично, перебуває у постійному транзиті – то його везуть на похорон до Кочиної тещі, то на вінчання, то до фермерів, то до Донецька, то він опиняється у таборі біженців, то в помешканні однієї знайомої, то на аеродромі… І так вже до самого кінця роману. Повернення, яке було таким очевидним на початку, виявляється ілюзорним. Життя – це постійна метушня, гонитва, а дому – немає. Безперечно, що за досить зримо описаними подіями і пейзажами цього твору відчувається подих метафізичного – понадчасового, символічного. Обіцянка соцреалістичного роману про Ворошиловград, яку читачеві пропонує обкладинка книжки (назва й анотація), – настільки далека від правди, як і інші обіцянки, що то тут, то там з’являються на горизонті сподівань у процесі читання роману. Жадан постійно грається з читацьким очікуваннями. Коли нам здається, що ось зараз буде, скажімо, секс або бійка – цього немає, а коли читач схильний думати, що загроза сутички минула, – якраз тоді і наступає трагічна розв’язка. Тож не дивно, що й винесеного в заголовок книжки Ворошиловграда в романі (як, зрештою, і в дійсності) нема.

2. Повернення як воскресіння
По-інакшому підходить до теми повернення луцький прозаїк Олександр Клименко у книжці «Коростишівський Платонов». Відомий у музичних колах як людина, що здатна видобувати авангардний джаз з такого консервативного інструмента, як баян, цей автор показує свій хист до неординарних рішень і в літературі. У «Коростишівському Платонові» зустрічаються між собою письменники Андрій Платонов і Ернест Гемінґвей, піаніст Сергій Курьохін і співачка Квітка Цісик. Автор вільно поводиться з хронологією, демонструє гнучкість ритму і стилю, долає кордони між цим світом і потойбіччям. При цьому його експерименти не переступають межу доцільності. Окремі епізоди справляли на мене враження, що для Клименка немовби не існує досвіду, який було б не під силу описати, – він, зокрема, зображує, що відчуває людина, коли вона народжується; що відчуває людина, коли в неї гарячка; як доповнюють одне одного стан хвороби і відчуття музики; як можна викласти суть джазового сейшену у формі діалогу… Батько одного з героїв намалював такий портрет Платонова, що у ньому можна впізнати і самого автора портрету. Інший герой пише про Платонова… автобіографічну книжку.
З цієї автобіографічної книжки, написаної Василем Місяцем, дізнаємося, що Андрій Платонов (до речі, справжнє прізвище його було Климентов – хоча Клименко про це не згадує), після того, як помер його син Платон, сипав собі на очі сіль, аби відчувати сина і наближається до нього. Солі треба було сипати досить багато, але не переборщити – бо тоді б Андрій Платонович не зміг бачити ями на дорозі і дерева оминати. І от одного дня, коли здригнулася земля, наче на неї гепнулася з неба велетенська рибина, Платонов разом з В. Місяцем, якого він усиновив, пішли до провалля, перекинули через нього канат, і Платон та багато інших дітей, що померли були від голоду, змогли повернутися. Така розв’язка роману. Цей гепі-енд, щоправда, мене не більше потішив, ніж засмутив. Мені здається, є у ньому деяка тривіальність, бракує тієї неординарності, яка тримає читача в напрузі з перших сторінок твору.
Варто також зазначити, що це не єдине повернення у цій пронизаній трансцендентним протягом книжці. Бо є ще піаніст Сергій Курьохін, який помер 1996-го року, – у сні одного з персонажів він грає композицію, яку той персонаж (до речі, мріяв зіграти з Курьохіним, та не вдалося) якраз намагався завершити. Є Квітка Цісик, яка приходить до Василя Місяця з потойбіччя і читає його вірші. Так само приходить до Місяця і його покійна мама, а до Андрія Платонова – ще до згадуваного повернення – його син.
У кожної людини для таких переходів є двері – це сон. Трансцендентне, сни, недуга – теми, які в українській прозі ніколи не експлуатувалися надто активно, але саме вони пронизують книжку Олександра Клименка «Коростишівський Платонов».

3. Повернення як композиційний прийом
У романі Анатолія Дністрового «Дрозофіла над томом Канта» мотив трансцендентного відіграє другорядну роль. На передньому плані – картини життя сучасного українського інтелектуала, викладача філософії: матеріальна скрута, корумпованість, дилетантизм, алкоголізм – ось деякі штрихи до збірного портрета інтелектуала, що його створив письменник. Та паралельно з соціальною площиною у романі дає про себе знати і потойбічне. Лейтмотивом звучать звернення головного героя Павла до неназваної жінки, смерть якої передувала основній масі описаних у романі подій (хоча читач про те дізнається аж за екватором книжки). За великим рахунком, вся «Дрозофіла…» є сповіддю перед тою жінкою, хоча наративна палітра цього тексту не однорідна. Ця сповідь справляє дещо дивне враження: викладач, інтелектуал – та й зациклений на думках про чужу і неживу жінку, з якою він мав дуже епізодичні стосунки. Тим більше, що живі жіночки і дівчата як тільки можуть набиваються до нього і справа, і зліва.
Хоча пояснити те, що діється в мозку Павла Володимировича, не складно. Дійсність уже віддавна не викликає у нього великого інтересу; якби було інакше, то може і не був би він викладачем такої специфічної науки, як філософія. Позірно незалежні одна від одної любов до мудрості й любов до жінок у «Дрозофілі…» не такі вже й незалежні. Саме нерозділене перше кохання, як про те дізнаємося посередині роману, стимулювало філософські зацікавлення героя: “Глибоко в душі я зрозумів, що програв, що мене знехтували, що я нецікавий. Відтоді я почав усе більше замислюватися над тим, що мене найбільше в житті бентежить і що не завжди сприймають інші. Саме тоді, на другому курсі, я вирішив повністю присвятити себе ідеям. У своїй гуртожитковій кімнаті над писемним столом я написав на стіні: життя є жалюгідною копією ідей” (с. 65) . Незадовго після того майбутній викладач філософії утвердився в своєму зацікавленні світом ідей завдяки ще одному болісному контактові з дівчиною. Її звали Яна, одного дня вона повідомила, що вагітна. Не помітити, наскільки його прибила ця вістка, було неможливо. Потім вона сказала, що все налагодилося, вона вже не вагітна. До Павла повернувся гумор, але Яна від цього не втішилася – і тоді наш герой зрозумів, що знову зазнав поразки у стосунках з реальною жінкою. Його висновок звучить так: “Я стаю негідником, коли зв’язуюся зі світом” (с. 77).
Хто ще не прочитав цього роману, той, мабуть, подумає, що тут має бути слово “сублімація”. Проте коли йти за текстом «Дрозофіли…», то виглядає так, що не менше, ніж сублімація, тут пасував би термін мастурбація (він у книжці трапляється). Та переважно Павло не уникає тілесної близькості з жінками, просто ініціатива зазвичай іде не від нього. (Найбільш виразно це прописано в історії його взаємин з Олею – викладачкою з економічного, з котрою він уже був спланував цивільний шлюб, та по дорозі до ЗАГСу передумав.) Людина не є самодостатньою, але вона потребує певного простору свободи. Цей простір у кожного інакший. У Канта він був достатнім, щоб сказати, що “секс – лише механічне і зайве тертя двох тіл” (про це читаємо на 44-й сторінці «Дрозофіли…»), Павло – не Кант, але в бажанні жінки “зробити [його] щасливим” він відчуває “тотальну небезпеку” (с. 80).
Шановний читачу! Мабуть, ти вже помітив, що у цій частині статті я відхиляюся від заанонсованої теми повернення. Мушу тобі сказати бодай тепер, в чому річ, – чому роман Дністрового, на мою думку, теж є романом про повернення. Зацикленість головного героя на тій жінці, його періодичні повернення думками до неї – цього навряд чи було б досить, щоб вважати «Дрозофілу…» романом про повернення. Моя мотивація полягає в іншому – в обрамленні твору. В самому кінці роману Павло чує те, про що він думав на початку, і якщо ти, читачу, після подолання останньої сторінки «Дрозофіли…» повернешся до початку й перечитаєш не лише кілька абзаців, а трохи далі, то на сторінці 9-10 побачиш, що не можна просто так з чистим серцем взяти й закрити книжку, бо початок роману є немовби продовженням того, про що йшлося наприкінці. Наприкінці книжки оповідач розповідав нам, як він варив вермішель і до нього подзвонила в двері якась жінка, котра запитала за бабою Маґдою і котру він впустив до квартири, а на сторінці 9-10 оповідач говорить про те, що коли він їв вермішель, то подзвонив телефон і жіночий голос запитав його за бабою Маґдою. Виглядає так, що наш оповідач щось плутає. Можливо, у такий спосіб Анатолій Дністровий натякає на те, що його герой, попри відвертість, яка йому беззаперечно притаманна, інколи таки відхиляється від правдивого опису подій. (Як приклад того, що Павлова відвертість таки має межі, можна було б згадати його непереконливу відповідь на запитання найближчого друга стосовно можливої зміни місця праці з аграрного вузу на гуманітарний.) Оскільки роман справляє автобіографічне враження, нагадує про низку обставин з життя автора та перегукується з його есеїстикою, то підважування епістемологічної достовірності у випадку з Павлом може поширюватися і на самого автора твору: мовляв, шановний читачу, даремно ти сподівався, що я подам тобі чистої води правду! Книжка Дністрового – відверта і серйозна, але й дуже скептична. Це споріднює її з романом Жадана, але не з романом Клименка. Якщо «Коростишівський Платонов» вивершується воскресінням, то начебто містична поява наприкінці «Дрозофіли над томом Канта» когось на кшталт тієї, про кого герой думав упродовж всього романного часу, не викликає таких благоговійних почуттів. А потойбіччя в романі присутнє на лише завдяки тій неназваній ідеальній жінці, а якоюсь мірою і завдяки заголовному образові дрозофіли – мушки, що живиться чужим послідом. Скидається на те, що, за Дністровим, сучасні викладачі філософії – це дрозофіли, які живляться послідом: вони читають лекції про філософів, спадщина яких не завжди може бути придатною для теперішнього покоління, часто це мертвий багаж знань, бо не вчить, як жити (підтвердження цьому – modus vivendi самих викладачів, а подеколи й самих філософів), вони, ці викладачі, що статті про Канта написати не годні, стрибають, як ті дрозофіли, по суперечливих концепціях, плутають методології, яких самі не опанували, але вчать інших… Таким чином я знову повернувся до теми, про яку згадувалося на початку цієї частини статті, – стан сучасних українських інтелектуалів.

Підсумовуючи, скажу, що «Ворошиловград», «Коростишівський Платонов» і «Дрозофіла над томом Канта» – це три версії мотиву повернення. У романі Сергія Жадана повернення очікуване вже на самому початку, але сюжет розвивається таким чином, що зрештою воно виглядає нездійсненним. Натомість у романі Олександра Клименка якраз повернення є розв’язкою твору. У романі Анатолія Дністрового повернення як просторового руху ніби й немає (точніше, воно є, але не настільки цікаве, щоб його виокремлювати), зате оригінальна кільцева композиція твору є, по суті, варіантом цього-таки мотиву. І тільки через те, що повернення у «Дрозофілі над томом Канта» вельми дивне, інтригуюче, я присвятив цьому романові більше уваги, ніж двом попереднім. В усьому іншому романи Жадана і Клименка заслуговують не меншої уваги, ніж роман Дністрового. На тлі загалом невеликого інтересу сучасних українських прозаїків до релігійної тематики «Коростишівський Платонов» і «Ворошиловград» можна вважати в певному сенсі творами релігійними: у першому використано мотив воскресіння, а в другому показано, як в сучасних умовах віддаленості людини від Бога можливий духовний поступ. Лише тепер, коли подумав про ці високі матерії, спало на думку, що всі три романи трохи сентиментальні – бо там, де є смерть і повернення, важко стримати емоції.

Кур’єр Кривбасу. № 264-265. Листопад-грудень 2011

Троє повернень.