Писати про книжку, яка сподобалася, значно складніше, ніж про ту, яка не сподобалася, хоча жанр панегірика й поширений у сучасному українському літературознавстві та вважається виявом корпоративної етики. На щастя, авторові книжки, про яку я збираюся сказати, в принципі байдужі пафос та іронія – беззаперечний плюс, коли пишеш про твір іноземного автора, до того ж давно покійного.

З іншого боку, критикувати переклади є також дуже небезпечною справою: завжди почуєш у відповідь пропозицію «спочатку щось перекласти самій, а потім лаяти інших» або цілком справедливі нарікання на низькооплачувану працю коректорів. Попри цю небезпеку, не можу не зробити па в бік видавництва «К.І.С.», де, власне, й вийшов друком роман «Обіцяння на світанку» французького письменника Ромена Ґарі. Відтоді, як 2009 року «К.І.С.» видало твір цього ж письменника «Життя попереду», редактори та коректори видавництва так і не навчилися відмінювати іменник «мати» та узгоджувати частини складного речення (у романі «Обіцяння на світанку» навіть не можна виправдатися тим, що головний герой – мале арабча, яке погано говорить французькою). Одначе, попри певні негаразди з редагуванням я зараз уперше в житті використаю улюблену фразу критиків-панегіристів і скажу, що справді талановитому тексту коректорські огріхи не шкодять.

Отож, що з об’єктивного погляду є в цьому романі, написаному 1960 року про події, котрісталися років на 40 раніше? Автобіографічні подробиці життя двічі гонкурівського лауреата, кавалера ордену Почесного легіону з часів, коли він іще не був лауреатом і кавалером; яскраві характери, добре змальовані картини доби, витримане протягом усього розвитку дії почуття гумору, мелодраматичний фінал, не надто цілісний текст – здається, він складається з окремих замальовок, об’єднаних згодом у роман; деякі пасажі по кілька разів повторюються. Цих характеристик може бути достатньо і для того, щоб високо оцінити твір, і для того, щоб назвати його цілком рядовим.

Натомість із суб’єктивного погляду у ньому є все, що мені подобається в літературі: вміння відверто говорити про життя; говорити про життя з іронією; говорити з іронією про самого себе; не боятися сказати непопулярні речі; не боятися здатися неуспішним чи непопулярним; говорити про життя неуспішних і непопулярних так, щоб це стало дуже цікавим текстом.

Отож, насамперед, автобіографічність. Мемуари взагалі – «мій» жанр, бо я люблю правдиві історії. Проте ці історії не мають бути нав’язливо-повчальними, просвітницько-аналітичними та охоплювати великий фактичний матеріал – від цього в мене виникає комплекс меншовартості і, запозичимо влучне слово, яке добрала перекладачка Ромена Ґарі, «сиволапості». Достатньо однієї людської долі і тих небагатьох, кого вона втягнула у свою орбіту, і тих щоденних подробиць, з яких часом складається найтрагічніша оповідь про буття.

По-друге, роман є емігрантською сагою, і це мене завжди заворожувало: падіння імперії, крах окремого людського життя, раптова втеча, що переростає у нескінченні мандри, голод, нестатки, спроба почати з нуля – і, як у випадку з Роменом Ґарі (простим єврейським хлопчиною Романом Касевим, чий шлях пролягає з Вільна до Франції), несподіване здійснення всіх мрій, хай не власних, а його матері, образ якої є центральним у «Обіцянні…». Цей образ можна трактувати по-різному – самовідречена материнська любов чи павуче бажання присвоїти і задушити; сам персонаж роману постійно роздертий між різними почуттями: часто йому хочеться запастись під землю від витівок матусі, для якої немає різниці між «тепер» і «в майбутньому», яка вже бачить його офіцером, героєм, французьким посланцем, великим письменником, і живе за лицарським кодексом честі, що виглядає доволі дивно для єврейки-емігрантки, колишньої акторки, яка не має чоловіка й родини, крім сина, а лише химерний світ у голові і величезну волю до життя.

Отож, коли ця жінка, котра в принципі не могла тримати при собі щасливу мрію, яку вона плекала («у неї все одразу ж оприлюднювалось, оголошувалось, декларувалось, сповіщалось, вивергалось назовні, зазвичай у супроводі лави й попелу»), кричала сусідам по будинку у Вільні, де знімала помешкання, що вони не знають, із ким розмовляють, син міг скільки завгодно червоніти під сміх «брудних буржуазних блощиць», адже він уже бачив, як його мати, котра завжди переконувала, що любить тільки овочі, а м’ясо й жири їй суворо заборонені, «…сиділа на табуреті, тримаючи на колінах пательню, на якій був смажився мій біфштекс. Вона ретельно вимочувала її масне дно шматочками хліба і пожадливо їх з’їдала…». І тому він уже не міг не здійснити її мрій – обіцяння на світанку життя давала не лише мати, котра витворила для сина казковий світ ідеальної країни Франції, обіцяної землі, якої вони нарешті дістануться. Це також стало його обітницею – завжди відповідати її високим вимогам, хоч би якими абсурдними з погляду світу вони були.

Персонаж добре усвідомлює, що за обов’язок поклала на нього жертовна любов матері – і чого вона позбавила його у подальшому житті: «Це погано, коли тебе таким юним, так рано, так люблять. Це виробляє погані звички. Починаєш вірити в те, що це можливо, що таке існує, що його можна знайти… З материнською любов’ю життя дає вам на світанні обіцянку, якої так і не виконує. Тож ви змушені після цього їсти холодне до кінця своїх днів. Після такого, щоразу, коли жінка обіймає вас і притискає до серця, це лише співчуття. І ви знову повертаєтесь на могилу матері і виєте, як покинутий пес».

Утім, загальний настрій роману зовсім не мінорно-сентиментальний, як могло би видатися з наведених цитат. Навпаки, «Обіцяння…» повністю проникнуте цілком вітальним почуттям гумору та своєрідним іронічним світобаченням. Об’єктом іронії є передусім сам оповідач. Це ще одна риса, котра робить роман «моїм» текстом. Ромен Ґарі скептично дивиться на світ і на людей; гумор відтак стає основним художнім прийомом («інстинктивно, без очевидного літературного впливу, я винайшов гумор – цей практичний і цілком задовільний спосіб роззброювати дійсність у той самий момент, коли вона вас атакує», –наголошує сам автор). Ромен Ґарі не захоплюється людиною як істотою соціальною, ба більше: йому добре відомі її ницість, жорстокість, самозакоханість, жадібність і боягузтво; проте до однієї окремої особистості він має певний пієтет і якусь зворушливу екзистенційну ніжність («я й далі бачу себе в кожному живому створінні та зробився геть нездатним до братовбивчих війн»).

Бажання головного персонажа перебувати на боці підвладних тяжкому жеребові «живих створінь» ілюструє бодай історія мосьє Пєкєльни – сусіда по будинку («Пєкєльни скидався на сумну мишку, чистеньку й стурбовану; він мав такий скромний, непомітний, одним словом, відсутній вигляд, який могла б мати людина, змушена, проти волі, примусом обставин, відірватися, хоч би й зовсім трохи, від землі»).Проте маленька мишка мала свою велику мрію, аби про неї дізналися високі особи цього світу; і, відчуваючи обов’язок відробити з’їдений у дитинстві рахат-лукум, Роман Касев через якийсь десяток років, наприкінці війни, коли Її Величність королева Єлизавета оглядала їхню ескадрилью, «оголосив королеві, голосно й виразно:

– У будинку №16 на вулиці Велика Погулянка у Вільні жив такий собі мосьє Пєкєльни».

У такому ставленні до нікчемних мишок можна вбачати лицемірство – надто в наш час, коли кепкування з «сірої біомаси», «офісного планктону», «гомо совєтікус» і так далі вважається улюбленою розвагою серед снобів-інтелектуалів; а можна – християнський ідеал любові до «малих цих». Аби не провокувати дискусії щодо релігійних поглядів Ромена Ґарі, що, звісно, не були ортодоксально християнськими, скажу лише, що світобачення персонажа роману – ще один із випадків, коли, не поділяючи вповні якихось позицій, погоджуєшся в загальному. Попри те, що «напади релігійності» в оповідача минули ще замолоду, назавжди залишилося те, що «слово “атеїст” мені нестерпне; я вважаю його дурним, куцим, від нього тхне лежаним пилом минулого, воно застаріле й обмежене певними буржуазними й реакційними рамками, яких я не можу визначити, але вони бісять мене як усе, що задоволене собою і самовдоволено вважає себе цілковито поінформованим і в курсі».

«Цілковито поінформовані» «буржуазні блощиці» виступають для Ромена Ґарі постійним об’єктом висміювання та критики – і відповідають йому тим же. Мовляв, щось тут не те з такою ніжною любов’ю до матері, можливо, тут пахне інцестом?.. Хіба можна так сильно любити? «Обіцяння на світанку» засвідчує, що можна. Можна любити аж так сильно, щоб «пупковий канатик» любові не перервався навіть на відстані війни і часу, коли тяжко хворий Роман Кацев чудом рятується від смерті у військовому шпиталі завдяки тій вітальній силі, котру передає йому мати, тоді вже покійна (спеціально зауважую, що не написала «молитвами»; втім, у певному сенсі молитвою можна назвати навіть споглядання тюленів – один із видів дозвілля персонажа).

Мазохізм чи мелодрама, наївність чи приховані комплекси – все це можна знайти в «Обіцянні…», проте там немає жодної нотки фальшу, адже всі думки і почуття профільтровані іронією. А найядучіша в’їдливість доволі часто є результатом глибокої наївності та віри. Автор не нав’язує жодної стратегії прочитання чи тлумачення тексту – ще одна, на мій погляд, засаднича для літератури річ. Тому кожен читач може знайти в цьому романі зовсім іншу, смачну лише для нього, поживу для думок та емоцій або, принаймні, розважитись оптимістичним текстом і добрим гумором.

«Обіцяння на світанку» Ромена Ґарі, або що мені подобається в літературі.